среда, 2 марта 2011 г.

Про гончарство Опішні. Серія 3.

Гончарство Опішного в 1941–1985 рр.

Анотація. Вперше в українській керамології та етнології описано навчання гончарству в умовах артільного та заводського гончарного виробництва в Опішному впродовж 1941–1985 рр. Зроблено висновок про те, що відсутність системної передачі професійних гончарських знань впродовж тривалого періоду спричинила кризу опішнянського гончарства у 1986–2000 рр. Ключові слова: опішнянське гончарство, професійна гончарна майстерність, артіль «Художній керамік», завод «Художній керамік», виробниче навчання. Sherban Olena. Opishne 1941–1985: the Instruction in Pottery in the Conditions of the Co-Operative and Factory Pottery IndustrySummary. The article describes the instruction in pottery in the conditions of the co-operative and factory pottery industry in Opishne during 1941–1985. The author makes a conclusion that the lack of system, transmission of professional pottery knowledge existed during the long period, has caused the crisis of Opishne pottery in 19862000. Key words: Opishne pottery, professional pottery skill, Khudozhniy Keramik Co-Operative, the Khudozhniy Keramik Factory, industrial education.

Анотація. Вперше в українській керамології та етнології описано навчання гончарству в умовах артільного та заводського гончарного виробництва в Опішному впродовж 1941–1985 рр. Зроблено висновок про те, що відсутність системної передачі професійних гончарських знань впродовж тривалого періоду спричинила кризу опішнянського гончарства у 1986–2000 рр.
Ключові слова: опішнянське гончарство, професійна гончарна майстерність, артіль «Художній керамік», завод «Художній керамік», виробниче навчання.

Щербань Елена. Опошня 1941–1985 гг.: передача профессиональных гончарских знаний в условиях артельного и заводского производства
Аннотация. Впервые в украинской керамологии и этнологии описано обучение гончарству в условиях артельного и заводского гончарного производства в Опошне на протяжении 1941–1985 гг. Сделано вывод, что отсутствие системной передачи профессиональных гончарских знаний на протяжении долгого периода стало причиной кризиса опошнянского гончарства в 1986–2000 гг.
Ключевые слова: опошнянское гончарство, профессиональное гончарное мастерство, артель «Художественный керамик», завод «Художественный керамик», производственное обучение.
 Початок німецько-радянської війни в 1941 році спричинив припинення діяльності Опішнянської школи майстрів художньої кераміки (1936–1941) [31]. Відтоді почався найдовший в історії опішнянського гончарства період, що тривав до 1986 року, впродовж якого не діяли гончарні школи. Але передача професійної гончарної майстерності протягом сорокачотирьохрічного проміжку часу все ж здійснювалася: у 1941–1962 рр переважно у формі артільного, у 1963–1986 рр – заводського учнівства, у 1963 – на початку 1980-х рр. – виробничого навчання при заводі «Художній керамік» учнів місцевих середніх загальноосвітніх шкіл.  
Документальних свідчень та відомостей в літературі про розвиток тогочасних подій вкрай мало. Основним джерелом для вивчення умов передачі професійних гончарських знань в умовах артільного та заводського гончарного виробництва, їх роль у продовженні й зміні місцевих гончарних традицій, є спогади опішнян, які на той час гончарювали чи навчалися. Результати керамологічних розвідок автора показали, що гончарне виробництво, як кустарне так і артільне, в окупованому селищі не припинялося. В гончарній майстерні артілі «Художній керамік», роботу якої було відновлено в грудні 1941 року, не лише виготовляли глиняні вироби, але й відбувалося навчання гончарству [18, 28]. Мистецтвознавець Євдокія Дмитрієва в монографії «Мистецтво Опішні» (1953 р.) невірно зазначила, що артільне гончарне виробництво в окупованому німецькими загарбниками Опішному (6.10.1941–19.09.1943) припинилося [5, с.28, 6, с.359].
Згідно спогадів свідків тих подій, найбільша кількість охочих навчатися в майстерні гончарної артілі «Художній керамік» була в часи німецької окупації, оскільки в містечку пройшли чутки про те, що учнів не забиратимуть до Німеччини на примусові роботи [1, 18, 21]. Їх підтвердження викликало значний ажіотаж серед місцевого населення. Опішнянин Яків Пошивайло пригадував, що «не приймали кого хоч, а тільки сусіда, знакомого, було багато желающих, дітям не було де дітися, багато було дітей. По блату приймали. Мене бугалтер у школу встроїв. Брали без терміну без ніякого. Прийшов – ліпи, війна іде, буде видно» [18]. Чимало зусиль для захисту учнів від вивезення до Німеччини, ціною власної безпеки, доклав інженер, колишній керівник гончарної майстерні Опішнянського гончарного навчально-показового пункту (1912–1924), досвідчений кераміст Андрій Сидоренко. Яків Пошивайло пригадував: «Сидоренко побіжить до комендатури, нас одстоє, чоловік п’ять ... розкаже, що ми робимо. Що ми навчаємось. А тоді з комендатури приходили, перевіряли чи ми справді учимось. Сидоренко їм дарував кращі вироби. Мене визивали тричі у сільраду Малобудищанську: з гестапо приходило повідомлення на роботу у Германію. Сообщали Сидоренку, він приходив і говорив, що я справді навчаюсь на керамзаводі, а тих хто вчився, не брали у Германію» [18].
В монографії «Гончарівна (одержима керамікою)» за спогадами опішнян  філософ Леонід Сморж навів відомості про те, що артіль «тоді належала німкені з німецької адміністрації і опішненці знали її як «Альвінен верк» – «Завод Альвіни». Там людям щось платили, часом пшоняним борошном і просом, а головне, що молодь там рятувалася від відправлення до Німеччини. Потрапити туди можна було тільки за знайомством, а тому, коли Олександра (Олександра Селюченко – О.Щ.) пішла поступати, її не взяли» [24, с.128]. На основі архівних документів дослідник історії Полтавщини Віктор Ревегук подав відомості, що перед відступом радянські війська зруйнували керамічний завод, 6 жовтня 1941 року німецькі війська увійшли до Опішного. В 1942 році завод було відновлено. В опішнянській гончарній майстерні на 30 кругах працювало понад 130 робітників, переважно жінок та осіб, не придатних для військової служби за станом здоров’я й віком. Серед них – відомі в попередні та наступні роки в опішнянському гончарстві – Терентій Наливайко, Зінаїда Линник, Семен Хлонь [23, с.86]. В майстерні виготовляли простий та мальований посуд.
Згідно спогадів опішнян, у 1942 році в гончарній майстерні навчалися близько 40 підлітків віком 14-15 років. До літа 1943 року більшість їх все ж було вивезено з України, лишилося близько десяти. Серед тих, хто навчався у 1942–1943 роках, були не лише опішняни, але й мешканці навколишніх населених пунктів (Малі Будища, Вільхове). Цікавим є той факт, що це були переважно діти гончарів. Серед них: Іван Байрачний, Григорій Бордун, Володимир Боцьва, Василь Білик, Іван Вишневецький, Іван Гава, Олексій Гергуль, Іван Громовий, Іван Демченко, Олексій Ємець, Михайло Жилавець, Іван Задорожний, Степан Заліський, Петро Задорожний, Семен Зелиб, Григорій Кирячок, Іван Купрій, Григорій Кононенко, Федір Мереха, Яків Нагірний, Василь Підгорний, Микола Півень, Яків Пошивайло, Іван Різник, Михайло Різник, Іван Слободський, Микола Тараненко, Михайло Хлонь, Іван Шкурпела, Семен Яценко [18, 11, 3].
У приміщенні цеху №1 артілі «Художній керамік» навчання гончарству відбувалося до весни 1943 року. З переведенням учнів у відремонтоване приміщення цеху №2, воно продовжилося до вересня 1943 року. Передача гончарської майстерності в складні окупаційні часи відбувалася головним чином у формі самостійного учеництва. Навчителі застосовували словесний (пояснення) та наочний (демонстрування) методи навчання. Учні навчалися в одній кімнаті, гончарі працювали в іншій. Наглядачі дозволяли учням приходити і дивитися як працюють досвідчені гончарі. Про навчання в артілі Яків Пошивайло згадував: «Гончарі старі нас не обіжали, ставилися з повагою, допомагали, підказували... Ми самі по собі робили. Я сам учився, у мене ж батько гончарював і дід. Сидоренко вчив саме більше. Я як зроблю хорошу макітру, то він каже: «Ось покажу тобі як облагородить хляндровкою». Показує як ангобами облить, а тоді покапать і трясти, воно розтечеться. На станкові не вчив робити. Ми самі вчились, що в руках вдається, те й робили. Ніхто спеціально нас не вчив, то  якби спецшкола була. Було нам ніде дітись після школи, то ми і прийшли після школи, семи класів. Усі ми були приблизно одного віку. Багато тоді було дітей» [18].
Після звільнення селища від німецьких окупантів, 19 жовтня 1943 року, частину учнів, які лишилися в Опішному й досягли відповідного віку, було мобілізовано на фронт, на навчання вступили молодші. Система артільного навчання гончарству в цей час дещо змінилася, трансформувавшись у форму наставництва. Два-три учні було приставлено до одного досвідченого майстра, який і повинен був навчити їх не лише формувати гончарні вироби, але й ознайомити з усім технологічним процесом. Опішнянин Григорій Кононенко згадував: «Мене було прикріплено до Задорожного Івана (Копієчка його прозивали) разом з Купрієм і Бордуном» [11, 18]. Якісні вироби учнів зараховували як продукцію артілі. Така форма передачі професійних гончарських знань була пануючою не лише в умовах артільного, але і в подальшому, заводського виробництва, до середини 1980-х років, і навіть тоді, коли було організовано роботу Опішнянської філії Решетилівського ХПТУ №28 (1986–2000) при заводі «Художній керамік».
На розвитку опішнянського гончарства роки німецько-радянської війни (1941–1945) позначилися тим, що окрім матеріальних збитків, було майже повністю знищено людський гончарний ресурс. Значну кількість працездатних гончарів було призвано до лав радянської армії, більшість яких не повернулися. Скалічених гончарів було об’єднано в артіль «Червоний гончар». За часів післявоєнної відбудови в артільному та кустарному гончарстві більшості осередків України, зокрема в Опішному, відбулося тимчасове піднесення, обумовлене руйнацією промислових підприємств. Але вже до середини 1950-х років потреба в глиняному посуді значно скоротилася. Газифікація населених пунктів, виготовлення значної кількості металевого та фаянсового посуду, сприяли зменшенню ролі продукції кустарів-гончарів у народному господарстві. Та й кількість таких виробників значно зменшилася внаслідок тиску на них методами адміністративного впливу (зокрема, високими податками), що спричинило занепад більшості гончарних осередків України. Лише деякі майстри продовжували працювати вдома. Опішнянин Олексій Денисенко згадував: «Після війни учили гончарювати старики, в цей час багато молоді, хто залишився, пішли вчитися, бо нікуди не поступе. Ото підучиться гончарювати на заводі, а тоді броса і дома гончарює, продає» [3]. Внаслідок такої політики, опішнянське гончарство зосередилося переважно в артілях «Художній керамік» та «Червоний гончар». Післявоєнне учнівство для учнів було обтяжене тим, що їх працю використовували на допоміжних роботах. Опішнянин Григорій Бордун, навчання гончарству якого почалося 10 лютого 1944 року, пригадав: «гонили нас, заставляли робить різні роботи, то носити глину, то по солому, то вироби носити, ліс рубали – робили дуже. Як хто не бере на роботу, сидиш робиш, а так – дуже тягали, грошей не платили, пізніше хоч горшки почали давать, то мати продасть. А тоді пиляєш дрова – кувшин дають» [1].
Опішнянське гончарне виробництво 1950-х рр, яке зосередилося переважно в артілях, завдяки діяльності гончарних навчальних закладів, що діяли впродовж періоду 1912 – до кінця 1930-х років, фактично безперервної передачі професійних гончарських знань під час років окупації Опішного, було «забезпечене» достатньою кількістю гончарів та малювальниць. Що особливо знаково, здатних виготовляти так звану «художню кераміку». Про що свідчать глиняні вироби тих років. Серед їх творців: Мефодій Сердюченко, Омелян Ковпак, Іван Задорожний, Сергій Онищенко, Захар Коломієць, Йосип Мереха, Василь Різник, Михайло Оначко, Пилип Багрій, Іван Білик. Але вже з 1960-х років стала відчуватися проблема недостатньої кількості кадрів, які б виготовляли саме художню кераміку. Тогочасний головний інженер заводу «Художній керамік» Трохим Демченко в своїх мемуарах писав, що «їх учні теперішнього часу, це кращі видатні майстри – Мереха, Зубань та інші. На жаль мало. Чі можна не сказати доброго слова за їх віддану патріотично любовну працю наших тодішніх малювальниць. Які так багато вкладають душі в свою працю, зберігають красоти народних традицій в опішнянських орнаментах кераміки Наталя Оначко, Марія Кришталь, Мотрона Назарчук, Зінаїда Линник, Параска Біляк, Марія Дугельна, їх учнів на жаль лишилося не досить» [10, с.60]. Наголошу на тому, що основне ядро майстринь мальовки становили переважно випускниці Опішнянської керамічної промислової школи (1927–1933) та Опішнянської школи майстрів художньої кераміки (1936–1941).
Задля кращого розуміння причин появи нової форми передачі професійних гончарських знань – виробничого навчання, подаю короткий опис стану заводського гончарного виробництва у 1960–1970х роках. У 1963 році опішнянські гончарні артілі «Художній керамік» та «Червоний гончар» було об’єднано і перетворено на завод «Художній керамік». Позитивним моментом було те, що специфіка заводського виробництва вирішила кілька давніх технологічних проблем опішнянського гончарства. Зокрема, механізовано видобування глини і підготовку формувальної маси, для побутових виробів – застосовано безсвинцеву поливу, поліпшився добробут гончарів [10, с. 61-62]. Але заводське виробництво, що потребувало автоматизації виробництва і від якого вимагалися значні обсяги продукції (виконання норми буквально «з’їдало» творчість), неминуче позначилося втратою основного – саме мистецької вартості опішнянської кераміки. На першому місці був план (норми в якому були завищеними), а не творчість, художність [25, с.47-53]. Роман Корогодський у статті «Опішня: проблеми і перспективи» (1972 р.) зазначив «Постанова Ради Міністрів УРСР за №628 від 25 вересня 1968 року про дальший розвиток художніх промислів вчасно порушила цілий ряд досить складних проблем, надзвичайно актуальних як для народного господарства, так і для української культури. Опішня опинилася у фокусі складного процесу перебудови народних промислів, і, можливо, економічні, організаційні, чисто інженерні та художні проблеми ніде не є такими важкими для розв’язання, як на підприємстві «Художній керамік»» [12 с.45]. Окрім того, застаріле, ще артільне, обладнання заводу «Художній керамік», примітивні умови праці, загалом невисокий рівень культури виробництва на підприємстві поглиблював причини небажання масового притоку молоді поповнювати заводські кадри. Були спроби вирішити ці проблематичні питання на державному рівні. Для залучення молодих людей до роботи на державних підприємствах було започатковано практику впровадження нової форми передачі професійних знань – виробниче профорієнтаційне навчання. Постановами державних органів влади проголошувався курс на орієнтування учнів загальноосвітніх шкіл на трудове і виробниче навчання, передбачалося вжити необхідних заходів для профорієнтації учнів загальноосвітніх шкіл у осередках художніх промислів («Про заходи дальшого поліпшення роботи серед загальноосвітньої школи (1966 р.)», «Про народні художні промисли» (1975 р.)) [2, арк. 33].  Стосувалося це і Опішного, гончарне виробництво в якому впродовж 1960-х – 1980-х років акумулювалося в заводі «Художній керамік». На його базі Опішнянська середня школа №1 з 1963 року була залучена в процес виробничого навчання гончарству.
Система підготовки учнів до виробничої праці спочатку охоплювала І–VІІІ класи. На уроках ручної праці в І-ІІІ класах діти займалися ліпленням, кращі з робіт випалювали, експонували в школі. В підліткових класах діяли гуртків юних керамістів, організовувалися екскурсії на завод «Художній керамік», який став навчально-виробничим базовим підприємством середньої школи. З учнів ІХ–Х класів на добровільних засадах було сформовано два класи. Учні навчалися за програмою, складеною Радою майстрів-гончарів заводу та адаптованою для викладання педагогічною радою школи і Полтавського обласного інституту удосконалення учителів, по чотири години два дні на тиждень (в понеділок вивчали теорію, в суботу – практичні заняття). Теоретична частина складалася з уроків-лекцій, які читав Трохим Назарович Демченко, він же був і керівником виробничого навчання від заводу: про техніку видобування сировини, її різновиди, технологію виготовлення та декорування глиняних виробів. Під час практичного навчання на заводі клас поділяли на дві групи: хлопців і дівчат. Хлопці кваліфікувалися за фахом гончаря і ліпника. Дівчата опановували спеціальності малювальниці і ангобувальниці. До 1964 року їх навчала головний художник заводу Нонна Кисельова, відтоді до 1985 року – Тамара Павлівна Мотрій (дів. Богдан). Хоча поділ був умовним, бо деякі з дівчат виконували «хлопчачі» роботи, здобуваючи відповідний виробничий розряд. По закінченню навчання учням присвоювали третій виробничий розряд. Керівником виробничого навчання від школи був завуч Федір Григорович Пітченко [3, арк. 33, 16].
Колишня учениця Опішнянської середньої школи з першого випуску «учнів-виробничників» опішнянка №1 Лідія Штанько згадувала: «Учили нас у заводі там прямо, де люди працювали. Учили як тримати інструменти, до речі в кожного учня була своя спринцівка, в яку ми набирали кольорові ангоби. Але спочатку на сирих глечиках наводили карандашом контур, а тоді розкрашували візерунки. Коли підучилися, вже десь через рік, допомагали мальовщицям – контурували. Воно, як пишеш, красиво, так і малюєш» [30]. Таке навчання мало, хоч і  короткочасний, ефект – з першої групи більшість дівчат серед яких Лідія Штанько, Тамара Мотрій,  Людмила Слищенко, Валентина Васильєва, Людмила Гребеняк, Надія Васильєва, Галина Панченко після закінчення школи продовжили роботу на заводі. З  хлопців-однолітків жоден не виявив такого бажання [30]. Отож, серед учнів, що проходили профорієнтаційне навчання в наступні роки, роботу на заводі продовжили одиниці. Кадрова криза на заводі зростала. 23 червня 1969 року Петро Ганжа писав про це Леоніду Сморжеві в приватному листі: «Потроху тікають, потроху ідуть на пенсію і з кожним новим днем все менше і менше гончарів (а добрих і не шукай скоро). Колись історія «подякує» мудрим керівникам, які до цього довели Опішню» [24, с.212].
Введення до посадового розпису посади головного художника на заводі «Художній керамік», який мав спрямувати розвиток заводської продукції по мистецькій лінії стало короткочасним стимулом для розвитку художності в опішнянському гончарстві. Особи з вищою мистецькою освітою, різною мірою впливали на асортимент, форми та декор тогочасної заводської продукції. На нашу думку, в межах даного дослідження варто відзначити діяльність одного з них, художника-кераміста Петра Ганжі (син подільського гончаря Івана Ганжі, випускник Львівської академії мистецтв). За влучним висловом крамолога Олеся Пошивайла, наприкінці 1960-х – на початку 1970-х років своєю активною діяльністю Петро Ганжа витворив в Опішному унікальну творчу атмосферу, яка справила потужний вплив не лише на опішнянських гончарів, але й на духовне життя України [19, с.181]. За висловом Леоніда Сморжа «Якщо попередники Петра Ганжі, які, до речі, дуже часто змінювалися, фактично не мали реальної влади і їх вплив на виробничий процес майже дорівнював нулю, то новий головний художник, жартуючи і епатуючи начальство, досить круто повернув справи на заводі, долаючи опір Трохима Демченка (головний інженер заводу – О.Щ.)  і  дещо аморфного Івана Леженіна (директор заводу – О.Щ.)). Сам професійний гончар, Петро Ганжа став вести бесіди з гончарями на професійні теми, давати їм поради й коректувати їхні роботи. Він звертав увагу і на малювальниць, проводив з ними навчання і конкурси. Добився створення творчої майстерні (лабораторії) для найбільш обдарованих гончарів і ліпників» [24, с.208]. До речі, Трохима Демченка охарактеризовано так: «З перших повоєнних літ і до початку сімдесятих років цей чванливий самодур і деспот, «маленький Сталін», як прозвав його художник Петро Ганжа, фактично правив колективом, караючи і милуючи, керуючись особистими симпатіями і принципом особистої відданості…. Багаторічний монополізм Трохима Демченка сприяв тому, що імена таких видатних майстрів гончарства, як Іван Білик, Гаврило Пошивайло, Василь Біляк, Григорій Кирячок, Василь Омеляненко, Настя Білик-Пошивайло, Зінаїда Линник, Мотрона Назарчук, Олександра Селюченко були відомі тривалий час тільки спеціалістам з кераміки, мистецтвознавцям» [24, с.198].
За діяльної участі Петра Ганжі в 1970 році на заводі «Художній керамік» було створено художньо-експериментальну лабораторію, до якої було запрошено найталановитіших гончарів для випуску малосерійних художніх виробів, по суті унікальних речей. Спочатку цих майстрів (на заводі їх називали  «творчаками») було лише 8, але й вони значно розширили асортимент заводської продукції. За даними тогочасного головного художника «Художнього кераміка» Анатолія Кошеленка до створення лабораторії, на затвердження художньою радою Укрхудожпромсоюзу щорічно подавалося і впроваджувалося у масове виробництво 30 робіт. Наступного року після її створення було подано 270 робіт. За 10 наступних років на заводі розробили і впровадили у виробництво понад 1000 творчих робіт для серійного і масового виробництва. Але з легкої руки Петра Ганжі, більшість творчих майстрів виготовляли переважно вази, фігурний посуд і декоративні скульптури, а не традиційний для Опішного асортимент виробів [29, с.224]. Через рік свого перебування в Опішному, наприкінці 1969-го – на початку 1970-го року, Петро Ганжа організував першу виставку творів опішнян у Полтаві, яка мала величезний успіх [24, с.208]. На нашу думку, це були конкретні кроки для підняття мистецького престижу опішнянської кераміки та творчого настрою її творців. З 1973 року, коли Петро Ганжа виїхав з Опішного (на посаді головного художника став працювати Леонід Богинський), художніх речей почали створювати значно менше, нового майже нічого не творили, майстри лише повторювали старі форми [19, с.181]. Від того часу опішнянська кераміка ставала однотонною, «коричневою», прикрашеною переважно рельєфним декором. Вже згадуваний Роман Корогодський зазначив: майстрині поступово вийшли на заслужений відпочинок, серед них Мотрона Назарчук, Зінаїда Линник, Параска Біляк, яких не було ким замінити. За п’ять років вийде на пенсію Олександра Селюченко, остання малювальниця із славної плеяди. Здавалося б, спішно треба в неї переймати досвід, навчитися цій винятково важливій професії. Тим часом єдину висококваліфіковану малювальницю Марію Бондаренко, яка працювала в художньо-експериментальній лабораторії, перевели в цех розписувати ширпотреб [12, с. 47]. Механізація і автоматизація виробничих процесів були спрямовані передусім на отримання прибутку. Економізація художніх промислів та ремесел, що в кінцевому рахунку призвела до зникнення численних центрів народної художньої культури України, маскувалася заявками тогочасного чиновницького апарату про «розквіт» народного мистецтва [20, с.3]. В опішнянському гончарстві з плином часу ставало все менше і менше творців цього так званого розквіту. У статті «Щоб відродилася слава Опішного», що побачила світ у 1975 році, Леонід Сморж знову наголошував про ті самі ж невирішені проблеми заводського керамічного виробництва: низька якість «валового» продукту, відсутність розмежування масового виробництва та індивідуальної творчості, «безіменність» виробів, і головна – відсутність достатньої кількості творчих кадрів для виготовлення художньої (в першу чергу мальованої) кераміки. Дослідник заповідав Опішному стати заповідником народної творчості. І чи не вперше висловив «рецепт» досягнення цього: «відкрити технікум чи училище народного прикладного мистецтва з факультетами художньої кераміки (гончарство, малювання, ліплення), вишивання і килимарство. Г.Пошивайло, І.Білик, О.Селюченко, М.Назарчук, З.Линник, П.Біляк справжні професори кераміки, вони передавали б молоді не лише свій неабиякий мистецький хист, але й криницю художніх традицій» [26, с.3]. Окреслені ним два напрямки подальшого розвитку опішнянської кераміки які вдалося реалізувати  лише через десятиліття: у 1986 році було засновано Музей гончарства в Опішному і Опішнянську філію Решетилівського ХПТУ №28 (1986–2000). Нонна Кисельова в статті «Відомий центр гончарства» (1976 р.) зазначила, що розвиток опішнянського гончарства в той час відбувався головним чином по лінії нарощування обсягів промислового виробництва. В загальному обсязі продукції заводу значне місце займав гончарний посуд, асортимент якого поступово звузився: багато його видів, які вироблялися раніше (горщики, ринки, тикви, банки для варення, куманці, баклаги, барила), не знаходячи практичного застосування відходили в минуле. Виготовляли переважно глечики, макітри, горщики для квітів, форми яких загалом продовжували кращі традиції місцевого промислу, але стали одноманітними. Цей період характеризувався також зниженням загального рівня майстерності розпису глиняних виробів [8, с. 25]. Ці суто економічні, технологічні проблеми загострили проблему не просто «фаховості», але й відсутності кадрів. Це було першими явними ознаками майбутнього занепаду формотворчості і мальовки опішнянської кераміки, які в попередні роки постійно «підживлювали» кадри, підготовлені гончарними навчальними закладами.
Профорієнтаційне навчання гончарству при заводі «Художній керамік» не виправдало сподівань – необхідної кількості працівників для заводу не було підготовлено, опішнянську молодь не було зацікавлено гончарством. Хоча ця форма передачі професійних гончарських знань продовжувала існувати до 1986 року. Тогочасний головний художник заводу «Художній керамік» Анатолій Кошеленко висловлювався у пресі про те, що «на часі організовувати школу при заводі для навчання молоді і тим самим забезпечити його робітниками» [32, с.3 ]. Трохим Демченко закликав: «Гончарів шукати треба!», згадуючи про досвід директора Опішнянської керамічної промислової школи (19271933) Івана Бойченка, який «їздив по навколишніх школах, опитував, випробовував учнів, виважуючи їхню потенційну гончарну цінність. Коли підозрював схильність чи таланту спокої того не залишав. Обов’язково забирав до себе… Нині гірше. Кадри брати ніде. Єдиний вихід – ростити самим…» [27, с.3].
Діяльність клубу «Сонячний круг» в Опішнянській загальноосвітній  школі №2 І–ІІІ ступенів з 1978 року була спрощеною формою профорієнтаційного виробничого навчання. Ініціаторами були вчитель образотворчого мистецтва цієї школи Галина Редчук, київський мистецтвознавець Григорій Мєстєчкін, опішнянський гончар, заслужений майстер народної творчості УРСР Микола Пошивайло. Метою клубу був розвиток мистецьких здібностей дітей, передовсім гончарських, формування навичок роботи з глиною, ангобами, поливами; вивчення технологічного процесу виготовлення теракоти та майоліки, традицій опішнянського гончарства, життя і творчості майстрів [4, с.2-3, 7, с.3-6,]. Завдяки роботі засновників, незважаючи на труднощі з приміщенням та матеріалами для роботи, клуб короткочасно перетворився на потужну форму зацікавлення дітей гончарством. Щоправда, на заняттях з гончарства діти обмежувалися переважно ліпленням дрібної керамічної пластики, які спочатку проводили опішнянські майстри – Микола Пошивайло та Олександра Селюченко. Діяльність клубу супроводжувалася ажіотажем у пресі, адже клубівці брали активну участь і перемагали на різноманітних виставках. Першу подяку – від Совєтського підготовчого комітету ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді й студентів «Сонячний круг» отримав за активну участь у Всесоюзній акції піонерів і школярів «Дети Страны Советов – участникам фестиваля» у 1980 році. 1981 року йому було присуджено Диплом другого ступеня Республіканської виставки дитячої художньої творчості, яка відбувалася під девізом «Країна моя неозора» (м.Київ). У 1984 – почесну грамоту за перемогу в І турі республіканського конкурсу на кращий сувенір-подарунок ветерану Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років (м. Київ). У 1985 році клуб було нагороджено почесною грамотою конкурсу «Щоб не спинився гончарський круг» на приз журналу «Пам’ятки України» (м.Київ), а робота клубівця Наталії Острянин експонувалася на Республіканській виставці дитячої художньої творчості, присвяченій 40-річчю перемоги в Великій Вітчизняній війні (м.Київ) [15]. Кількість членів клубу в часи розквіту його діяльності сягала до тридцяти чоловік. Серед них: Світлана Дінченко, Юлія Півторацька, Людмила Пошивайло, Світлана Різник, Дмитро Редчук, Наталя Ігнатьєва, Любов Гумен, Юрко Пошивайло, Лілія Гусак, Валентина Радченко, Світлана Твердохліб, Наталя Шутенко, Лідія Звагольська, Наталя Дяченко, Людмила Воробйова [22, с.3; 13, с.4]. Помітно, що більшість із них – дівчатка, в той час як на заводі потрібні були чоловічі руки. Подальший розвиток Опішного як традиційного центру художньої кераміки вимагав конкретних дій, чи не найважливішими з яких мала бути підготовка основи промислу – кваліфікованих кадрів. Цей напрямок буде пріоритетним у моїх подальших дослідженнях.
Підсумовуючи, можна зробити такі висновки: в 1942–1985 роки основними формами передачі гончарних професійних знань у Опішному було артільне, заводське учнівство, профорієнтаційне виробниче навчання при заводі «Художній керамік», а також гурткова робота з дітьми по гончарству. Артільне та заводське навчання гончарству було спрощеним порівняно з навчанням у гончарних навчальних закладах які діяли раніше, оскільки учні не отримували теоретичних знань, а практичні були вузькопрофільними, не стосувалися навченню всього технологічного циклу заводського виробництва. Тож, таке навчання було простішим навіть порівняно з домашнім, при якому гончар навчав учня всьому: від приготування глиняної маси до випалювання готових виробів. Як показав історичний розвиток подій, заміна іншими, простішими формами передачі гончарських знань не вирішила проблему поповнення опішнянського гончарства зміною майстрів.
Варто відмітити той факт, що специфіка промислового гончарного виробництва –  артільного, заводського, вплинула на зміни психологія гончарів, малювальниць, які переорієнтувалися на виконання норми, плану, що призвело до втрати мистецької естетики, якості у формах і розписах. Внаслідок цього, молодше покоління гончарів і малювальниць не змогло протидіяти шаблонізації та стандартизації гончарної продукції Опішного, об’єктивно обумовленій специфікою заводського гончарного виробництва.  Найбільше ці негативні явища позначилися на опішнянській мальовці. Наважуся висловити припущення, що відсутність гончарних навчальних закладів у Опішному не просто негативно позначилися на станові опішнянського гончарства, але спричинила кризу.



25.02.2010 р.                                                                          Олена Щербань



3 комментария:

  1. Дуже цікава стаття, як і інші дві про історію гончарства. Олено, чи не могли б Ви до них додати список використаних джерел?

    ОтветитьУдалить
  2. Анонимный15 июня 2013 г., 16:08

    Do you have any video of that? I'd love to find out more details.

    Feel free to visit my web page phish **

    ОтветитьУдалить
  3. Анонимный15 июня 2013 г., 17:45

    Outstanding story there. What occurred after?
    Good luck!

    My site - catapault

    ОтветитьУдалить