понедельник, 4 апреля 2011 г.

Про Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві

РЕФЕРАТ на тему: 
Вплив Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря на розвиток релігійно-філософської думки в Україні 

Полтавський державний педагогічний університет
ім. В.Г. Короленка



Кафедра філософії



РЕФЕРАТ
Вплив Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря на розвиток релігійно-філософської думки в Україні
 







Виконала співшукач
молодший науковий співробітник
Відділення керамології
Інституту народознавства НАН України
Олена Щербань



Полтава-Опішне- 2002
















Зміст
Вступ
Розділ 1. Історія створення монастиря
Розділ 2. Діячі монастиря
Висновки
Список використаних джерел і літератури.




































Вступ
Історія церкви цікава для вивчення різних галузей життя українського суспільства. На жаль, в 1920-1980-ті роки її замовчували, перекручували, акцентуючи увагу на негативних аспектах діяльності. За весь період свого існування українська церква переживала і злети і падіння, але як там не було, вона більш ніж тисячу років впливала на свідомість українців, розвиток нашого менталітету. Поява української філософії також пов’язана з введенням християнства і воно ж наклало свій вагомий слід на її розвиток.
Зі здобуттям Україною незалежності, інтерес до української церкви зріс. З’явилось багато книг, публікацій, присвячених різним аспектам церковного життя і діяльності. Звичайно, охопити загалом всю історію церкви в Україні дуже важко. Тому потрібно спочатку вивчити історію окремих осередків церковного життя, їх вплив на ситуацію в регіоні.
Виняткової актуальності набуває сьогодні з’ясування місця у релігійному феномені загальнолюдських цінностей, норм моралі та їх вплив на сучасність.
Аналізуючи діалектичний зв’язок між власне релігійними та загальнолюдськими аспектами складного релігійного комплексу, ми повинні зважати на те, що останній може бути цінністю не тільки для віруючого. Він здатний за певних умов сприяти прояву у людини активних діяльних начал, які возвеличують її духовну гідність і розвивають здібності , об’єднувати зусилля людей різних орієнтацій при розв’язанні загальнозначимих соціальних проблем. 
Релігійній культурі, власне, нерідко відмовляли у праві на існування, а її пам’ятники викликали до себе негативне ставлення. Типовим прикладом сказаного є історія одного з найдавніших і найважливіших на території України монастирів – Полтавського Хрестовоздвиженського, заснованогго у 1650 році. 
Вперше вивченням його діяльності при дослідженні історії Полтави зайнявся В.Є.Бучневич(2), який використавши широкий спектр джерел, проаналізував діяльність монастиря від часу його заснування до кінця ХІХ століття. Окремий розділ присвячений Полтавському Хрестовоздвиженському монастирю в роботі Михайла Яковича Рудинського(18). За 1920-80-ті роки про монастир зустрічались лише окремі згаки. З кінця 1980 років про монастир знову заговорили. З’являються статті Г.Ярошенко(23), Н.Близнюченко(3), Н.Кондратюк(8) і інших дослідників. Серію статей присвятила історії монастиря Віра Никанорівна Жук(5,6,7), проаналізувавши її від заснування і до початку 1990-х років. Окремі аспекти його діяльності, особливо новітньої історії висвітлені в роботах Володимира Олександровича Пащенка(15), Михайла Васильовича Баки(1).
Завданням нашого реферату є висвітлення історії монастиря, його діячів, а також визначення місця і ролі в духовно-релігійному житті на Полтавщині і в Україні.


Розділ І. Історія розвитку монастиря

Історія монастирів – невіддільна від історії України. Свого часу вони відігравали вагому роль у суспільно-політичному житті, боротьбі проти іноземних загарбників, були визначними осередками культури. У їхніх стінах розвивалося літописання, виникали бібліотеки, школи, звідти поширювалася писемність, монастирі проводили благодійну діяльність. Винятково цінною пам’яткою історії та культури є Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві, заснований всередині ХVІІ століття. З ним пов’язані важливі історичні події та славні імена.
Як зазначається у монастирському описі,  заснований Полтавський Хрестовоздвиженський монастир у 1650 році як чоловічий, заходами ігумена Лубенського Мгарського монастиря Калістрата (1636-1658), (18, С.11) з благословіння і при сприянні київського митрополита Сильвестра Косова. Профінансували будівництво полтавський полковник Мартин Пушкар (1649-1658), бо зводився він на місці його перемоги над поляками  та представники козацької старшини Іван Іскра та Іван Крамар. Звичаї тих часів примушували полковників і старшину вищих кіл дбати про церковне будівництво, а старі військові традиції пов’язували те будівництво перш за все з монастирями. Про те, скільки часу будувався монастир і які приміщення були споруджені в ньому спочатку не збереглося ніяких свідчень.
Розташовувався монастир на горі між струмком Полтавкою та річкою Ворсклою на північному сході від Полтавської фортеці. Від міста гора відділена великим яром Задихальним. Спершу всі споруди були дерев’яними. У 1689 році коштом гетьмана Івана Самойловича почалося спорудження мурованого Хрестоздвиженського собору. 1695 року Полтавський Хрестовоздвиженський монастир був спустошений кримськими татарами, очоленими Петриком. 1709 року, під час облоги Полтави захоплений шведами, які встановили на горі артилерію і звідти обстрілювали місто. (5,С.106)
У ХVIII столітті вся церква на Лівобережній Україні зазнавала невпинно зростаючого тиску з боку абсолютиської держави. Кріпнучий абсолютизм не хотів миритися з існуванням незалежної організації, яка мала значний вплив на основну масу населення країни. Він убачав в церкві всього лише слухняного проповідника своєї політики, свою ідеологічну опору, покликану до того ж служити йому своїми матеріальними багатствами. Центральна влада небезпідставно погоджувалась, що збереження існуючої системи матеріального утримання духовенства викличе зростання протестів на селі, а це, в свою чергу послаблюватиме вплив церкви на селян. Нарешті, уряд не міг знехтувати реформаційними настроями в суспільстві. Зміни зачепили і Полтавський Хрестовоздвиженський монастир. В 1775 році 9 вересня, по указу імператриці Катерини ІІ, було наказано: “Учредить в бывших Новоросийской и Азовской губерниях археопископию, с наименованием оной Славенскою и Херсонскою, а жить архиерею в Полтаве, в Крестовоздвиженском монастыре” (2, С.190). У 1775-1798 роки монастир став місцем перебуванням архієпископів Слов’янських і Херсонських (згодом Катеринославських). З 1803 року монастир управлявся архімандритами. Починаючи з 1847 року тут знаходилася єпископська кафедра, з 1884 – резиденція   Полтавських вікаріїв. З 1798 року монастирем до 1884 року управляли архімандрити, яким, по указу Святого Синоду 1 травня 1803 року, було надано право священнослужіння. Незважаючи на зменшення самостійності церкви, її ролі в суспільстві, вісімнадцяте століття було періодом великого будівництва у Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі. В цей час були побудовані головні муровані будівлі.
19 червня 1822 р. багато будівель монастиря було значно пошкоджено бурею. Відремонтовані вони архімандритом Іосифом Ільїцьким.
Головна (соборна) церква будувалась досить довго (1689-1709 рр., є відомості про освячення її у 1756 році) і названа в ім’я воздвиження чесного і животворящого хреста Господня. Вона мала сім куполів, розміщених хрестоподібно по сторонах світу, як в українських дерев’яних п’ятиверхих церквах. Праворуч від вівтаря в 1756 році  споруджено престол в ім’я Благовіщення Пресвятої Богородиці. Крім нього в церкві були також престоли в ім’я святителя Миколи (1761 р.), відсічення чесної голови Іоанна Хрестителя (1795 р.). Вирізнявся різьблений барокковий позолочений іконостас на всю висоту собору у три з половиною яруси, який виготовив у середині ХVIII століття осташківський різбяр Сисой Шалматов. Собор – єдина в Україні семиглава церква у стилі українського барокко, яка збереглася до наших днів.
У 1750 році на півдні від собору споруджено одноверху муровану трапезну Троїцьку церкву. В 1864 р. церква була перебудована, в ній  зроблені два престоли – в ім’я святої великомучениці Варвари (1864 р.) та архістратига Михайла (1866 р.).
1789 року при архієпископі Никифорі Феотоці у стильових формах пізнього барокко зведено муровану чотириярусну дзвіницю висотою 47 м. Перший ярус побудовано у формі четверика із заокругленими кутами, арка проїзду фланкована двоспареними колонами римо-доричного ордера, стіни рустовано. Другий і третій яруси циліндричні з великими арочними прорізами, фланкованими колонами відповідно іонічного і коринфського ордерів. Четвертий циліндричний ярус з годинником перекритий параболічним куполом з глухим ліхтариком. На дзвіниці було десять дзвонів, найбільший вагою чотириста  пудів відлитий у  1797 році.
В середині 1770 р. споруджено будинок ігумена (за ігумена Амфілохія Леонтовича).  У 1787 році з нагоди приїзду Катерини ІІ до нього добудовано “Катерининську залу”. Її інтер’єр прикрашав живопис на релігійну та історичну тематику (1854 року реконструйований, не зберігся). У ХІХ ст. збудовано мурований корпус з лікарнею,  за огорожею – “странноприимный дом”.
У 1887 році з південного боку від Троїцької церкви на кошти купця Інокентія Котельникова в пам’ять його сина зведено однобанну трапезну церкву Симеона Богоприїмця. З західної її частини влаштовано хлібопекарню, кухню і келію завідуючого трапезою монаха.
З 1818 по 1876 рік при монастирі, на південно-східному схилі Монастирської гори, діяла стара бурса – Полтавське духовне училище, потім переведене до Полтави. З 1894 до 1917 року при монастирі працювала церковно-парафіяльна чоловіча однокласна школа.
Величезною популярністю користувався Полтавський архієрейський хор,  підготовка співаків для якого започаткована ще з часів Євгена Булгаріса. Усе це значить про значний внесок монастиря у розвиток краю.(6, С.124-125.)
Унікальну цінність становили євангелія та богослужебні книги кінця ХVІ-ХVІІІ століття монастирської бібліотеки. Серед них: напрестольне євангеліє московського друку 1657 року; євангеліє львівського друку 1644 року, 1670 року; євангеліє на грузинській мові, 1709 рік; маргарит Іоанна Златоуста, московський друк 1698 року; “Книга, иже во святых отца нашего Василия Великаго, архиепископа кессарии Каппадокийская, з друкарне (типографии) острозское выдана есть в лето от создания мира 7102 года, а от плоти Рождества Господа Бога и Спаса нашего Иисуса Христа 1594 года,  месяца марта 3 дня”; двотомник “Поучительных слов Василия Великого”, випущений 1594 року з друкарні Костянтина Острозького в Острозі; требники Петра Могили київського друку 1646 року; “Апостол” київського друку 1752 року; “Краткий летописец” М. Ломоносова 1760 року; його “Букварь” 1771 року і чимало іншої літератури, зокрема твори античних авторів. (5, С.106)
Особливим багатством славиласяч ризиця монастиря, де зберігалися дві розшиті золотом плащаниці, чотири митри, шиті золотом, старовинні з позолотою прикрашені коштовним камінням наперсні хрести-кадила, свічники тощо.
З  1818 по 1876 рік на південно-східному схилі монастирської гори містилося у власних кам’яному двоповерховому та дерев’яному приміщеннях, Полтавське духовне чоловіче училище (стара бурса). У жовтні 1894 року в будинку, спорудженому на кошти І.Котельнікова, при монастирі відкрито однокласну церковно-парафіяльну школу для хлопчиків, яка проіснувала до 1917 року. У ній щороку навчалися десятки дітей з монастирських околиць. До монастиря була приписана Сампсонтіївська церква. У 20-х роках ХХ століття у спорудах Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря розміщено селищний клуб, архівосховище Полтавського державного архіву.
Дуже потерпів монастир у роки громадянської війни. Від початку свого існування радянська влада відбирала особливо коштовні речі, згідно з декретів Раднаркому чи рішенням місцевих органів. За офіційними даними, на початку 20-х років у монастиря відібрано 5 пудів 7 фунтів 69 злотників срібла і коштовного  каміння (всього в храмах Полтави тоді вилучено 45 пудів 33 фунти 59 золотників срібла та 1 фунт 31 золотник золота й золотих прикрас)(Жук  Х.м С.108).
1923 року монастир закрили. В одному приміщенні влаштували клуб залізничників, інше віддали губернському архівному управлінню (з 1937 року – обласний архів). Від 1933-го до кінця 30-х років тут містилася Полтавська дитяча трудова колонія НКВС – навчально-виховний заклад для безпритульних та сиріт. Наприкінці 30-х чернечі келії, інші підсобні приміщення дісталися Полтавському державному педагогічному інституту під гуртожитки, студентську їдальню, квартари викладачів.
У 1942 році при окупації Полтавщини німцями, відновлений як жіночий монастир. Під час війни споруди монастиря дуже потерпіли, особливо головний собор. На кошти,  виділені патріархією (10 тис. карбованців на рік), єпархією (5-10 тис. крб в окремі роки), пожертвами прочан монастирські споруди відбудовували і ремонтували. У 1956 році відбудовано за кошти міста головний Хрестовоздвиженський собор. Після війни в обителі жило до 100 послушниць, які прибували з Козельщинського монастиря (Полтавщина), а також з Дніпропетровської, Харківської, Чернігівської та інших областей. Останніми ігуменями Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря були Олімпіада (Є.Варяниченко) та Інокентія (Є. Никитенко).
У другій половині 50-х років посилюється боротьба з “релігійними пережитками”. 25 листопада 1958 року за вказівками партійних органів Полтавський облвиконком ухвалив рішення ліквідувати Хрестовоздвиженський монастир і перевести його приміщення під гуртожиток для студентів педагогічного інституту. Через вісімнадцять років після відновлення 8 липня 1960 року монастир закрили. Сорок вісім черниць переведено до Лебединського монастиря, а решту відправили до родичів і в будинки для людей похилого віку. Житлові приміщення віддали не педагогічному інституту, як це планувалося раніше, а школі-інтернатові для розумово-відсталих дітей – філії обласної психіатричної лікарні. Пізніше в приміщеннях монастиря перебували Полтавська медтехніка, майстерня по ремонту автомашин, склади та ін.
У 1990 році рішенням Полтавського облвиконкому споруди передано УПЦ і одержано дозвіл Святого Синоду на відкриття Полтавської Хрестовоздвиженської жіночої обителі. На цвинтарі монастиря поховано ряд відомих діячів культури (Волков В.О., Герцик О.О., Горобець П.М., Давидовський Г.М.) (16, С.780). На жаль, місцеві вандали нещадно поруйнували кладовище, знищивши не лише надгробки, а і місця захоронень уже в 70-80-ті роки, коли на папері декларувалось збереження пам’яток історії і культури.
Таким чином, доля Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря була досить складною. Возвеличившись після перемоги російських військ у Північній, у ХVІІІ столітті Полтавський  Хрестовоздвиженський монастир був одним із важливих культурних центрів не лише Полтавщини, але й значної частини України, аж до занепаду в ХХ столітті. Зараз монастир відроджується, відновлює свою минулу красу.





Розділ ІІ. Діячі монастиря      

Віками Хрестовоздвиженський монастир був осередком духовності й культури не тільки Полтави, а й усього навколишнього краю. Тут жили, працювали і вмирали визначні духовні проповідники, бували відомі діячі вітчизняної культури. Лише тепер давня історія монастиря починає відкривати свої припорошені пилом часу сторінки.
З часу заснування монастиря два роки, з 1650 по1652, управляючим  (намісником) був Віссаріон. З того часу й до 1775 року настоятелями були ігумени, а, як зазначалося вище, після реформи Катерини ІІ  з 1775 до 1798 року у Хрестовоздвиженському монастирі перебували і мали свою кафедру архієпископи Словено-Херсонські, що згодом змінили назву на Катеринославські.
Першим з них сюди переїхав відомий церковний діяч, вчений і педагог Євген Булгарис (Булгар, Булгарін) (1716-1806), за якого було засновано школу для півчих,  перетворену 1778 року у Полтавську семінарію.
У 1779-1786 роках архієпископом Слов’янським і Херсонським та ігуменом Полтавського Хрестовоздвиженського монастира був Никифор  Феотокі (1731-1800). Цю посаду обіймав у 1793-1798 роках Амвросій Серебренников, у 1793-1798 роках – Гавриїл Банулеско-Бодоні (колишній митрополит молдо-влахійський). З прибуттям останнього до Полтави в 1776 році  з дозволу Євгенія його помічник і перекладач та адміністратор Феоктист Мочульський заснував при монастирі невелику школу з десяти хлопчиків для підготовки монастирських співаків. З 1778 року вона реорганізована в духовне училище й переведена в будинок біля Спаської церкви, подарований гетьманом Лівобережної України Кирилом Розумовським. Незабаром училище реорганізували в Полтавську Слов’янську семінарію, де учням передавали свої глибокі знання викладачі високого класу. У цій сумінарії навчалися: основоположник нової української літератури, автор перекладеної  на український лад Вергілієвої “Енеїди”, безсмертних “Наталки-Полтавки та “Москаля-чарівника” Іван Петрович Котляревський; перекладачі творів давньогрецьких та римських авторів М.І. Гнєдич та І.І. Мартинов; учений-лікар, ректор і професор  Санкт-Петербургзької медико-хірургічної академії С.Ф. Гаєвський, український письменник В.П. Гоголь-Яновський (батько М.В. Гоголя), видатний грецький учений і педагог Афанасіос Псалідас та інші.  
З Хрестовоздвиженським монастирем пов’язана діяльність відомого майстра по виготовленню іконостасів ХУІІІ століття Василя Реклинського. У 30 роках  ХVІІІ століття він з учнями зробив іконостас для головного собору монастиря.  Другий іконостас для собору монастиря в 1772 році виконав відомий російський та український різьбяр Сисой Шалматов.
З 1775 року по 1798 рік в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі перебували архієпископи Слов’янські і Херсонські, а згодом Катеринославські:
1. Євгеній Булгарис (Булгар, у миру Єлевферій, 1716-1806) – за походженням грек, став архієпископом 1-го жовтня 1775 року. Видатний учений-енциклопедист і педагог. Був глибоким знавцем латинської, італійської, французької та інших європейських мов; літератури філософії, історії, музики; автором підручників для грецьких шкіл, перекладачем.  5 травня 1779 року Євгеній, по прошенію, звільнений у Полтавський монастир де проживав до 1781 року, а потім переїхав в Херсон. Помер у 1806 році, 27 травня, в Санкт- Петербурзькій Олександро-Невській лаврі.
2. Никифор граф Феотокі (1731-1800), за національністю грек, був ректором Слов’янської семінарії.  З 1779 по 1789 рік, за рекомендацією Євгенія Булгаріса призначений архієпископом Слов’янським і Херсонським, і воднораз настоятелем Хрестовоздвиженського чоловічого монастиря. 28 листопада 1786 року  переведений у Астрахань. Помер 31 травня 1800 року.
3. Амвросій Серебряніков у 1786 році  28 листопада призначений архієпископом Катеринославським. У січні 1787 року приїхав у Полтаву в Хрестовоздвиженський монастир. З 22 грудня 1789 до 1792 року перебував у Ясах, потім знову у Полтаві, де й помер 13 вересня 1792 року.
4. Гаврило (Григорій) Банулеско (Бодоні), який народився в Трансільванії, вчився в церковному училищі, Київській академії (1771 р.). Подорожував по Греції, побував на Афонській горі. Викладав у Слов’янській семінарії (1782 р.), був навіть її ректором (1788 р.). У 1785 року архімандрит. В 1792-1797 роки перебуває в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі.  Помер 30 березня 1821 року в Молдові (Бучневич, С.191-197).
Окрім згаданих ієрархів у Полтавському монастирі перебували:
1. Іов Потьомкін (22.06.1752-28.03.1823), рідний племінник князя Г.А. Потьомкіна. Перебував у Полтавському монастирі з 13 березня 1793 року до 1796 року.
2. Ієремія Соловйов (?-6.12.1884) переведений у Полтаву із єпископів Кавказьких і Чорноморських у 1849 році, 20 листопада. У Хрестовоздвиженському монастирі перебував у 1850 році з 5 березня по 13 травня.
3. Веніамін Павлов, навчався у Воронезькій семінарії (1842 р.), Київській духовній академії. Ректор семінарії в Орлі (1858), Архангельську  (1861), Новгороді (1866). 17 лютого 1879 року був призначений настоятелем Полтавського монастиря, звідки у 1883 році, 8 грудня переведений у Флорищеву пустинь, Володимирської губернії.
1884 року за призначенням Святого Синоду у Полтавській єпархії заснована викарна єпископська кафедра. З того часу вікарними єпископами були і управляли монастирем:
1. Іларіон Юшенов (22.02.1824-?). Народився в Смоленській губернії, виховувався у Смоленській духовній семінарії. 1878 р. намісник Києво-Печерської лаври. 3 червня 1886 року призначений управляючим Полтавською єпархією, а 14 листопада цього ж року – єпископом Полтавським і Переяславським.
2. Михайло Грибановський, уродженець Тамбовської губернії. Навчався в тамтешній семінарії, Санкт-Петербурзькій духовній академії (1880-1884 рр.). Захистив дисертацію pro venia legendi “Релігійний компонент у філософії Геракліта”. 1887 року займав посаду виконуючого обов’язки директора Санкт-Петербурзької академії. Затверджений у ступені магістра богослів’я, після захисту ним дисертації “Досвід з’ясування основних християнських істин природною людською думкою”. 28 червня 1894 року призначений єпископом Прилуцьким, викарієм Полтавської єпархії. Приїхав у Полтаву 23 серпня 1894 року. 30 листопада 1895 року призначений єпископом Балтським, вікарієм Подільської єпархії. Помер 19 серпня 1898 року у сані єпископа Таврійського і Сімферопольського.
3. Філіп Бекаревич (1862-18 лютого 1902) архімандрит. Був призначений викарієм Полтавської єпархії 17 серпня 1879 року.  Перебував у Полтаві  з 31 серпня 1897 року до 6 листопада 1899 року.
4. Гедеон Покровський(?-19 серпня 1898) призначений вікарієм Полтавської єпархії 1894 року, у Полтаву приїхав 23 серпня 1894 року.
5. Тихін Клітін (1835- 5.12.1895) 30 листопада 185 року призначений вікарієм Полтавської єпархії. У Полтаву прибув 16 грудня 1895 року. Помер у Хрестовоздвиженському монастирі, похований у склепі Троїцької церкви.
6. Менандр Созонтьєв (1854-?)Приїхав у Полтаву 28 листопада 1899 року, де перебував до кінця життя (2, С.197-205).
Однією з цікавих сторінок  давнього життя Полтавського монастиря можуть бути зв’язки із Запоріжжям. Тема ця поки що малодоступна, але про те, що вона має право на постановку, свідчить життєпис монастирського ченця Луки Яценка(у чернецтві Леонтія Зеленського), укараїнського письменника, паломника, перекладача грецьких книг і церковного діяча.
Лука Яценко (Леонтій Зеленський) залишив по собі неабиякий слід як культурний діяч і останній представник української паломницької літератури. Він народився 18 жовтня 1726 року у с. Мачухи поблизу Полтави. Походив з козаків, дитинство провів у селі Пушкарівці, де навчився грамоти. У Пушкарівському монастирі познайомився з освіченою черниця Євпраксією Бородаївною (загадкова постать !) яка мала книгозбірню. Лука штудіював книги запопадливо, як говорив сам “оберуч”. Після того, як його кохану віддали за іншого, Лука вступив до Полтавського монастиря у 1748 році, де ходив біля саду і кравцював. У монастирі йому надано ім’я Леоніда, згодом стає ієродияконом Леонтієм. Маючи прекрасний тенор, він протягом 9 років служить протодияконом.Саме в цей час йому й доручили рушити на Запоріжжя “за подпянієм”, тобто за матеріальною підтримкою від козаків. Відоме покровительство Січі над київськими монастирями. Про допомогу іншим монастирям, в т.ч. й  Полтавському, відомості скупі, маловивчені.Спогади Луки Яценка відкривають завісу (17, С.18-19).
Лука (Леонтій) був високоосвіченою людиною. Про це свідчить той факт, що він знав французьку, грецьку, італійську, турецьку, слов’янські мови. Перечитав багато іноземних книг, займався перекладом духовноповчальних творів грецьких авторів. Наприкінці ХУІІІ ст. він зібрав докупи свої паломницькі записи і склав із них 18 томів своїх творів, назвавши себе “Молодшим Григоровичем” – (старшим – В.Г. Григорович-Барський (1701-1747), український мандрівник і письменник). Ця праця довго пролежала в Константинополі, доки в 1828 році була перевезена в Росію. Тільки 1910 року твір Луки був виявлений кронштадським протоієреєм О. Поповим.(17,С.20)
Праця Луки є не лише цінним історичним джерелом для вивчення укрїнської історії вісімнадцятого століття, а й релігійно-філософським твором.
До 1762 року у монастирі працював (і прийняв чернецтво) майстер-іконописець Самуїл. 1762 року його перевели до Києва і  призначили   “малярським начальником” Софійського монастиря. Зберігся ряд його творів, зокрема відомий “Портрет Дмитрія Долгорукого”  (1769 р.). Ікони, писані Самуїлом,  високо цінувалися в Києві, Москві та інших містах (16 , С.779).
Після відновлення монастиря в 1940-ві роки, як жіночого ігуменями монастиря були Олімпіада (Є.Варяниченко) та Інокентія (Є.Микитенко). Серед черниць були різні люди. Одні жили за монастирськими стінами ще з дореволюційного часу, інші прийшли сюди під час війни чи після неї. Зокрема Н.Жартовська (1908-1991 рр.), мати Антонія, яка стала послушницею Густинського монастиря ще з молодих років, під час Великої Вітчизняної війни служила медсестрою у шпиталях, пряцювала у колгоспі, а після закінчення війни прийшла в монастир (5, С.108).
Таким чином, за майжке 350-річну історію існування монастиря, в ньому перебували люди різної долі, освіти. Багато імен залишилося невідомими для історії, але навіть ті, що залишилися в документах свідчать про непересічну роль обителі в релігійному житті України.



















Висновки

Християнська релігія пронизувала все життя українців з 988 року аж до початку ХХ століття. Християнство визначало розуміння системи світобудови, Всесвіту, сенсу життя, морально-етичні норми. Вплив християнської церкви на розвиток філософської думки в Україні був дуже помітним. Як загальновідомо, інтерес до філософії на Русі прокинувся після прийняття християнства, і не через читання перекладної літератури, а через проповідування; підсвідомо, захоплюючи в психіці людини сферу релігійного переживання (18, С.24). Не дивно, що діяльність Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря мала великий вплив на релігійну свідомість населення єпархії. Як видно з попереднього розділу, у другій половині ХVIІІ століття монастирем керували високоосвітчені люди. Більшість з них закінчували вищі духовні навчальні заклади, знали по кілька іноземних мов. Зокрема, багато з них навчалися в Києво-Могилянській академії, де добре викладався курс філософії. 28 червня 1894 року призначений єпископом Прилуцьким, викарієм Полтавської єпархії Михайло Грибановський, який приїхав у Полтаву 23 серпня 1894 року і пробув у ній до 30 листопада 1895 року. Він навіть мав ступінь магістра філософії, добре знав філософію від часів античності до ХІХ століття.
Будучи центральним монастирем у регіоні, Полтавський Хрестовоздвиженський в кінці ХVIІІ століття суттєво впливав на хід релігійного життя на Півдні України, а пізніше – в Полтавській єпархії.
Будівництво храмів, монастирських корпусів та інших церковних споруд значною мірою визначило розвиток в Україні дерев’яної та мурованої архітектури, розвиток іконопису – українського живопису. Доробок церкви у сфері соціальної етики й духовної культури був досить значним. Він органічно вплітався у загальний культурний розвиток українського народу, формував і відображав його національну самобутність. Разом з тим, упродовж ХV-ХХ століть церква в Україні одержавлювалась, спольщувалась  і русифікувалась (що ми яскраво бачимо на прикладі керівництва Полтавського Хрестовоздвиженського монастиря), тим самим гальмуючи національне самовизначення української людності. Отже внесок її в культурні надбання україни тої доби був неоднозначний.











Список використаних джерел та літератури  

1.  Бака М.В. Як гинув і відроджувувся Полтавський     Хрестовоздвиженський храм // Православ’я і культура: Історія і сучасність. – Полтава: ПДПУ ім. В.Г.Короленка, 1994. – С.107-108.
2.   [Бучневич В.Е.] Записки о Полтаве и ее памятниках / Составил В.Е.Бучневич: – Полтава: Типо-литогр. губернск. правления, 1902. – С.183-208.
3.   Близнюченко Н. Відроджується храм // Зоря Полтавщини. – 1991. – №26. – С.4.
4.   Грушевський М.С. Духовна Україна: Збірка творів. – К.: “Либідь” – 1994. – 424с.
5.   Жук В.Н. Полтавський Хрестовоздвиженський монастир важливий центр культури України ХVІІІ ст. // Православ’я і культура:  Історія і сучасність. - Полтава: ПДПУ ім. В.Г.Короленка, 1994. – С.105-106.
6.   Жук В.Н. Хрестовоздвиженський монастир у Полтаві // Пам’ятки України. – 1992. – №2-3. – С.104-109.
7.   Жук В.Н. Важливий культурний центр України в минулому // Релігйна традиція в духовному відродженні України. – Полтава. –1992. – С.124-125.
8.   Кондратюк Н. Сяйво над куполами // Зоря Полтавщини. – 1993. – 9 вересня. – С.3.
9.   Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: Навч. посібник: У 3-х книгах. Кн.3. Кінець ХVI-середина ХІХ століття.  – К.:Либідь, 1994. – 336 с.
10. Крижанівський О.П. Церква у соціально-економічному розвитку Правобережної України. – К.: “Вища школа”. – 1991. – 127 с.
11. Краснокутський У. Свідок сивої давнини //  Зоря Полтавщини.  – 1972. – 20 лютого. – С.4. 
12. Липинський В.К. Релігія і церква в історії України. – К.: ПБП “Фотовідеосервіс”, 1993. – 128 с.
13. Морачевский В.В., Карпов В.Г., Малышева И.М. Крестовоздвиженский монастырь // Россия: Полное географическое описание нашего Отечества. – Т.7. – Малороссия. – С.П., 1903. – С.302-303. 
14. Наливайко І. Свідок сивої давнини // Комсомолець Полтавщини. – 1990. – 20 березня. – С.9.
15. Пащенко В. Примусовий атеїзм, або як закривали Хрестовоздвиженський монастир // Молода громада. – 1991. – 16 листопада. – С.5-6.  
16. Полтавщина: Енциклопедичний довідник. – К.: Українська енциклопедія, 1992. – С.778-780.
17. Ротач П. Біля гнізда соловейка: Літературно-краєзнавчі студії. – Полтава: Полт. літератор, 1993. – С.15-20. 
18. Рудинський М. Архітектурне обличчя Полтави. – Полтава, 1919. – С. 11-14.
19. Ульяновський В.І. Історія церкви та релігійної думки в Україні. Навчальний посібник.  – К.:”Либідь”, Кн.3. – 1994. – С.196.
20. Хольц Л. История христианского монашества. – Спб. – Издательство Светского Креста. – 1993. – 424с.
21. Цебрій В. “...Змінюйтесь оновленням розуму вашого, щоб ви пізнавали, що є воля Божа...” // Полтавський вісник. – 1995. – 5-11 червня. – №23. – С.5.
22. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні. – К.: Орій, 1992. – 230 с.
23. Ярошенко Г. У монастир на екскурсію // Комсомолець Полтавщини. – 1988. – 22 жовтня. – С.4.






Комментариев нет:

Отправить комментарий