Блог етнологині Олени Щербань : Про мого відважного вояку-дідуся

четвер, 3 березня 2011 р.

Про мого відважного вояку-дідуся

Рядовий Іван Яковенко

Про кожного з учасників наймасштабнішої на планеті – Великої Вітчизняної війни – можна знімати кінофільми. Є долі людей, які варті особливої уваги кінорежисерів, зокрема, одного з моїх дідусів. Тато моєї мами Каті (у заміжжі Скрипки), Іван Артемонович Яковенко, народився 21 жовтня 1921 року в родовому хуторі Яковенщина (Диканський район, Полтавщина). Нині це козацьке поселення існує лише на старих картах та в пам’яті останніх яковенчан, що вже на схилі свого віку.
Історія хутора скінчилася в часи тотального нищення невеликих населених пунктів України, після спорудження відголоска «великих будов комунізму» – водосховища біля Диканьки, яке серед місцевих мешканців отримало гучну назву «БАМ». А почалася в останній третині ХVIII cтоліття, коли на ці благодатні землі переселилася родина козацького старшини (значкового товариша) Гната Яковенка з Яківців, що під Полтавою. До речі, оскільки Яківці було засновано полтавським полковником Дем’яном Яковенком, зі значною долею вірогідності можна припустити, що першопоселенець Яковенщини був його нащадком.

Дитинство й юність Івана Яковенка та його сестри Єлисавети, як і кожного хуторянина, пробігли-пролетіли у посильній допомозі матері Парасці навпереміш з невибагливими дитячими іграми. Батько Артемон, моряк лінкору «Євстафій», про якого вже згадувалося в пресі, помер рано від запалення легень.

Армійська служба Івана (призваний у січні 1941 року) переросла у війну. Іван Яковенко, рядовий стрілок танкового підрозділу потрапив у справжнє пекло. Німці, долаючи відчайдушний опір легко озброєної і не готової до оборони Радянської армії, швидкими темпами просувалися в глибину СРСР. Радянські воїни тисячами гинули чи потрапляли в полон. Не був винятком і підрозділ, в якому служив наш дідусь. Під час Смоленської військової операції величезні білоруські болота стали могилою для багатьох солдат. Після оточення їхньої частини Іванові пощастило сховався в яму під корінням вивернутого бомбою сторічного дерева. Три дні харчувався корою й деревиною... Німці, очистивши оточену територію, почали її прочісувати за допомогою вівчарок. Одна, почувши запах, залізла в схованку Івана. Короткий бій людини і тварини закінчився перемогою першого – і на кілька днів він був забезпечений їжею – м’ясом противника. Але й собака лишила вічний спогад про себе – понівечену ногу солдата. Нестерпний біль і значна втрата крові примусили його покинути свій сховок і потрапити в полон.

Тяжка доля полоненого, тим більше пораненого. Але в таборі для військовополонених (м. Шпандау, поблизу Берліна), куди він прибув 28 липня 1941 року, за Божею волею Іванові пощастило зустріти ангела-охоронця. Це був його земляк, який потрапив у полон ще за часів Першої світової війни. В таборі він працював лікарем. Дізнавшись про місце народження Івана, він зумів не лише його вилікувати, але й забрати до себе додому. Під покровительством спасителя солдат дочекався визволення. А потім, з 22 квітня 1945 року – знову у виру бойових дій у якості рядового стрілка 207 стрілецького полку 76 стрілецької дивізії Першого Білоруського фронту, який брав участь у Ростоцько-Вісмарській операції (територія Західної Польщі та Північної Німеччини). Іван форсував канал Рондов, захоплював м. Прецлау. Воював відважно. Навіть за той короткий час, який лишився до закінчення війни заслужив престижну медаль «За бойові заслуги». Пізніше Івана Яковенка було нагороджено численними ювілейними медалями й орденом «Отечественная война» другого ступеня.

1946 року він повернувся додому і, вивчившись на тракториста спочатку на курсах при Диканській МТС, а потім – Хорольській школі механізації сільського господарства, тяжко працюючи, став одним з найповажаніших представників цієї професії на Диканщині, про що свідчать численні трудові відзнаки. До часів «хрущовської відлиги» боявся розповідати про свої військові поневіряння, оскільки в Радянському Союзі колишні полонені автоматично вважалися зрадниками. І лише наприкінці життя розповів свою історію дружині, Марії Карпівні й дітям – Володимиру та Катерині. 1993 року він знайшов вічний спочинок. А дана стаття нехай буде спомином про тяжку долю нашого народу й нелегкий життєвий шлях пращурів.

26.04.2010 р.

Опубліковано:
Щербань Анатолій, Щербань Олена. Доля одного солдата: рядовий Іван Яковенко // Вечірня Полтава. – 2010. – №18 (897). – 5 травня. – С.3.
Щербань Олена. Аби не загинути, здолав вівчарку // Коло. – 2010. – №18 (411). – 6-12 травня. – С.3.