суббота, 5 марта 2011 г.

Про Лялечку

Про мою Ляльку запитують
Нещодавно мені на електронку надійшла пропозиція від Миколи Гриценка, відповісти на кілька питань стосовно моєї творчості. Я не відмовила. Він написав: «Олено, мені  Вас порекомендували як молодого, перспективного дослідника-етнографа». Що з цього вийшло, ділюся.
 1. Пані Олено, Ви володієте доволі рідкісним народним мистецтвом – виготовленням ляльок-мотанок, а також популяризуєте його. Розкажіть, будь-ласка, про символіку ляльки в побуті селян-українців. Наскільки поширене виготовлення таких ляльок на Полтавщині у наш час?

Дякую за запитання. Я вважаю, що уміння виготовляти Ляльки-мотанки не є рідкісним народним мистецтвом. Оскільки, приміром століття тому, кожна мама власноруч мотала своїй дитинці ляльки з будь-якого матеріалу, а в же з тканини, то й поготів. А ще тому, що Ляльку-мотанку може зробити кожен, хто захоче її зробити. Мотаю я їх просто тому, що відчуваю в цьому потребу і не вважаю, що роблю щось надзвичайне. Коли в мене немає настрою, або коли «треба» зробити Ляльку-мотанку, в мене нічогісінько не виходить… Так, це дійсно відповідний внутрішній стан, що «спонукає-підштовхує» і тільки тоді вони народжуються…. А раніше в це я не вірила….
Стосовно популяризації, то тут так, я дійсно популяризую виготовлення Ляльки-мотанки власноруч. Із величезним задоволенням провожу майстер-класи, з яких КОЖЕН учасник під додому зі своєю Лялечкою. Лишень у мене є неписаний для самої себе «закон», якого дотримуюся. Я навчаю мотати Ляльки-мотанки ЛИШЕ одним, і вважаю його найархіїчнішим, якщо хочете, найнароднішим, способом. Таким чином я віддаю базові знання, на основі яких потім кожен не лише створить свою Лялю, але й дізнається про сутність ляльки-мотанки. Про це я говорю під час зустрічей з Людьми. Розумію, що як науковець, я могла б писати про це теоретичні праці, але поки-що не виходить. Поки що внутрішній стан, той, що «спонукає-підштовхує», не прийшов. Сам процес для мене це скоріше улюблена справа, а не щось інше (приміром, бізнес чи ремесло).
Символіка Ляльки-мотанки в побуті українців нині не є секретною інформацією завдяки виходу в світ у 1999 році книги відомого українського дослідника іграшки Олександра Найдена «Українська народна іграшка». Саме з нею пов’язую і відродження української тканинної Ляльки-мотанки. У Полтавщині сьогодні її виготовляють щонайменше тринадцять майстринь, принаймні тих, хто відкрито заявляє про це. Ляльки-мотанки нині виготовляють переважно майстрині, не пов’язані з народними традиціями. Тому й виходить, що навколо бабусиної Лялі твориться своєрідна аура символізму, базована на інформації взятій з літератури і …. власної фантазії…... Вчені ж базуються на результатах аналізу форм і декору давніх ляльок, аналогіях із світової культури. Таким чином, традиційна форма і технологія виготовлення набула в наш час новоствореного символічного наповнення. Виготовлена в жіночому образі лялька з тканини асоціюється з богинею плодючості, берегинею домашнього вогнища і захисницею, сильним оберегом….. Хрест на її обличчі – символ веселки, зробленої з яскравих ниток. Кругле обличчя символізує сонечко. Фартух вважається символом захисту жіночого начала. Існують легенди і про пов’язані з нею магічні дії. З «обереговою» метою її тричі повернути проти часової стрілки, приказуючи: «відвернись злом, повернись добром». Можна ТАКОГО наговорити клієнту, що бажає купити оберіг… матінко рідна…. Закликаю вивчати свою культуру, щоб у голові не було «загальнопоширених» думок і перекручених уявлень про Ляльку-мотанку. Найкращий спосіб, спитайте про неї у своєї Бабусі. Лялька-мотанка Олени Щербань виконує дві функції: ігрову та декоративну.

2. З якою метою виготовляли так звані барині – ляльки, які можна було з’їсти?
Чи не одне з перших місць в українській кулінарії займають страви з тіста. Не дивно, що «хлібний» народ виготовляв різноманітні фігурки-іграшки також із цього пластичного та легкого в приготуванні матеріалу. А я вважаю себе етнографом, етнологом, істориком свого краю. Чи могла ця тематика мене не зацікавити? Отож. Зацікавилася я пряниками у вигляді жіночої фігури, а також пташок, коней, вершників на конях, та ще прикрашеними яскравими їстівними глазурями…. А тоді ж стало цікаво для чого? Дізналася, що готували їх переважно на релігійні, календарні, храмові свята, а також на весілля. З доповіддю на цю тему неодноразово доводилося виступати на наукових конференціях. Побачили світ і опубліковані статті на тему «Лялька, яку можна з’їсти». Переповідати, мабуть, не варто. Ці пряники випікаю і зараз з метою популяризації народних традицій. Ділюся старими рецептами, показую форми, пояснюю чому на Різдво наші бабусі пекли «баринь» і «вершників», на свято Миколая Чудотворця – «миколайчиків», на свято сорока святих – «жайворонків», а на весілля – коників…. Мені це страшенно цікаво. Нова інформація «знаходиться» чи не щодня.

3. Яким чином можна відродити традиції виготовлення народних іграшок? Чи робить щось у цьому напрямі Інститут керамології, де Ви працюєте?
Про які народні іграшки ви мене запитуєте? Якщо про глиняні півники-свистунці, так ця традиція, на щастя, ще не перервана. В Опішні, принаймні. На цю тему маю кілька публікацій.

4. Чи не вважаєте Ви, що Інститут керамології займається чистою наукою, яка недостатньо пов’язана з теперішніми реаліями? Адже наразі в Опішні гончарство практично зникло…
Без коментарів.

5. Чи навчають в Опішнянському колегіумі мистецтв виготовляти глиняні іграшки і чи є попит на послуги такого роду ремесла?
У Колегіумі мистецтв навчають виготовляти глиняні іграшки. Традиційний півник-свистунець нині «в моді». Ось моя доповідь на Міжнародну науково-практичну керамологічну конференцію «Українська глиняна іграшка: історія, сучасність, перспективи», що відбулася в Опішному 19–21.07.2010 року. Думаю, ознайомившись зі змістом, можна буде знайти відповіді на питання №4.
Олена Щербань
Сучасний опішнянський глиняний півник-свистунець
Українська народна іграшка перебуває в полі зору науковців з кінця ХІХ століття. Серед осередків іграшкарства провідне місце належить Опішному, що на Полтавщині. Згадки про нього трапляються у багатьох наукових і науково-популярних публікаціях. Частина з них містить відомості про півники-свистунці, які впродовж ХХ століття були стійкими до трансформацій за формою й найчисленнішими серед іграшкової продукції опішнянських гончарів. Їхнє продукування не припинялося в осередку навіть у часи найбільших лихоліть, а впродовж голодних 1947–1948 років було джерелом порятунку для багатьох опішнян. Однак вивченню опішнянських глиняних свистунців як окремої наукової проблеми, досі не було приділено достатньої уваги. Слабко дослідженими донині лишаються історія розвитку форм і декору виробів, особливості творчого стилю кожного майстра-іграшкаря та їх біографії. Краща ситуація з висвітленням технології виготовлення іграшок-півників. Першою ластівкою в цьому питанні стала стаття автора даної студії «Техніка виготовлення півників-свистунців у Опішному», опублікована 2003 року в журналі «Постметодика» [6]. Через три роки побачила світ книга опішнянського технолога-кераміста, педагога й майстра-іграшкаря Людмили Омельяненко «Опішнянська іграшка» [1]. Це перший і на разі єдиний практичний посібник, присвячений виготовленню опішнянської глиняної іграшки. Людмила Омельяненко на жаль проігнорувала побажання, опубліковані в рецензії керамолога Олеся Пошивайла на рукопис книги надрукованої ще 1995 року [2]. Тому посібник не розкриває, зокрема, досі недосліджені віхи існування опішнянського глиняного півника-свистунця.
В даній студії привертаю увагу до сучасних опішнянських майстрів-іграшкарів, які, окрім інших видів іграшок, виготовляли значну кількість півників-свистунців на продаж впродовж 2010 року. Це були виключно представники старшого покоління (понад шістдесятирічні) гончарів: Василь Омеляненко, Микола Пошивайло, Ганна Діденко, Анастасія Радченко, Віра Важнича, Зінаїда Хлонь, Лідія Оначко, Софія Кушнір і Галина Міщенко. До речі, з працюючих гончарів-пенсіонерів півників-свистунців не виготовляє лише гончар Михайло Острянин. Їх уміють формувати й представники молодшого покоління, але не виготовляють, вважаючи півники-свистунці занадто простими, дешевими й, відповідно, малоприбутковими.
Особливості форм виробів кожного майстра залежать перш за все від навичок, які він здобув під час навчання й самостійної роботи. Всі вищеназвані майстри з багатолітнім досвідом роботи, тож послуговуються традиційними для осередку знаннями, пристосованими до місцевої сировини, забезпечуючими якісне й швидке виготовлення продукції. Конструкція їхніх півників-свистунців подібна до тієї, яку мали такі вироби принаймні впродовж останнього століття, складалася з пташиного силуету й ніжки-підставки («копитця») округлої в горизонтальному і конічної у вертикальному перетині форми.
Творчий стиль кожного майстра формують пропорції виробів, форми гребінців і хвостиків, місця розташування отворів, техніка зображення очей, наявність чи відсутність крилець, декор. Зокрема, відомий опішнянський гончар Василь Омеляненко (навчися самотужки: «ніхто нас з братом не вчив, самоучки ми. Ми побачили у сусідів (Багрій Олександр) на столі стояли свистуни, нам дивне було, і собі схотілося навчитися»[7])), головною творчою спрямованістю якого є виготовлення зооморфного декоративного посуду., 2010 року виготовляв переважно півники-свистунці великого розміру (висота близько 12 см, довжина – близько 10 см) з найпростішим ритованим і вдавленим декором на гребінцях, наліплених крильцях і хвостиках. Для зручності, отвір для дуття в них майстер розташовував на одному з боків глиняного птаха.
Не менш відомий опішнянський гончар Микола Пошивайло (навчився в своєї мами Явдохи Данилівни Бородавки (у заміжжі Пошивайло) [9]), що цього року спеціалізувався на виготовленні переважно вжиткового посуду й іграшок, створював півники середнього розміру (висота 5-7 см, довжина 4-6 см), подібні за формою до омеляненківських, з отвором для дуття на боку, а також такі, що мали цей отвір у хвостику, прикрашав їх зеленим, коричневим і білим ангобами по червоному й білому ангобованому тлі.
Інші гончарі, що спеціалізувалися виключно на створенні іграшок, виготовляли переважно півники середнього розміру (висота 5-7 см, довжина 4-6 см), декоровані розписами ангобами, аніліновими фарбами чи не декоровані, теракотові.
Опішнянська іграшкарка Ганна Діденко (навчилася в своєї мами Наталії Якимівни Пошивайло (у заміжжі Каленич), та в свою чергу, в своєї мами – Марії Пошивайло [12, С.636–637]) виготовляла півники з отвором для дуття в хвостику. Від продукції інших майстрів вони вирізняються витягнутістю шиї та гребінця птаха, а також розписом зелених, коричневих, блакитних ангобів на вкритих білим ангобом грудях, головах і гребінцях. Подібні за формою свистунці, але з короткою шиєю виготовляли Лідія Оначко (навчилася в своєї мами Катерини Яківни Мотренко (у заміжжі Кірілова) [8]), Анастасія Радченко (навчилася у заводі «Червоний гончар» «посадили робити іграшку, біля майстра Антоніни Василівни Хлонь, два дні дали» [10]), Віра Важнича (навчилася у своєї свекрухи Марфи Лазарівни Правдюк (у заміжжі Важничої) [4]), Лідія Оначко, Софія Кушнір, Зінаїда Хлонь, Галина Міщенко (навчилася у заводі «Червоний гончар» [5]), які розфарбовували гребінці, груди й крильця птахів фарбами для розфарбовування великодніх яєць. Створюючи свистунці на замовлення Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному (використовуються для подарунків екскурсантам), майстрині, яким їх замовляли, не декорували півників-свистунців, максимально здешевлюючи їх.
Техніка виготовлення глиняних півників-свистунців вищезгаданих майстрів впродовж останнього десятиліття не змінювалася. Оскільки її детально описано в моїх попередніх публікаціях, у даній доповіді лише коротко зупинюся на окремих деталях. Найперше зауважу, що, за винятком Ганни Діденко, яка заготовляла глину самостійно, гончарі використовували для ліплення іграшок формувальну масу, підготовлену на обладнанні місцевого підприємства «Гончарний круг». Відповідно, Ганна Діденко спочатку подрібнювала, намочувала накопану глину, вибирала з неї сторонні домішки. Підготовка формувальної маси до роботи іншими майстрами передбачала лише ретельне переминання в руках необхідної для виліплення одного свистунця кількості готової глини (від неї залежить розмір майбутнього виробу). Досвідчені майстри впродовж дня виготовляють кілька десятків, а то й сотень півників і всі вони майже однакового розміру, оскільки грудочки-заготовки глини в досвідчених майстрів подібні [7]. Потім, розкачавши між двома долонями, майстер надає шматочку глини сферичної форми. Виріб можуть формувати двома способами. Перший, притаманний більшості вищеназваних гончарів, передбачає окреме створення тулуба і копитця. В цьому випадку майстер з кульки глини формує «мисочку», зводить її краї так, щоб утворився опуклий «вареничок», загладжує шов слідкуючи за тим, щоб не зіпсувати форми. Далі формує хвостик із заокругленим і дещо піднятим догори кінцем. Після цього приліплює «копитець» сформований з окремої кульки глини, меншої за першу. Майстер її розкачує і надриває один край, а кінець другого заокруглює. Нерівним кінцем приліплює до тулуба (ніби вкручуючи), пригладжує, обводячи пальцем місце з’єднання. Потім надавлює пальцем на заокруглений кінець «копитця», формуючи заглиблення знизу [11, С.27-28].
Другий спосіб полягає в тому, що увесь півник виготовляється з однієї кульки. Розкачуючи в долонях, майстер формує її біконічною. Знизу, стискуючими рухами вказівного, середнього й великого пальців, створює копитецьля нього лишається менше глини), на другій – «мисочку». Всі інші операції подібні до притаманних попередньому способу. Такі вироби виготовляти простіше і швидше, серед них менше браку, оскільки з’єднання тулуба і копитця міцніше. Зауважу, що саме такому способу формування іграшок навчали в Опішнянській філії Решетилівського СПТУ–№28 [6]. Але він має й недолік – цим способом складніше зробити копитець і тулуб правильної форми [11, С.27-28]. Таким способом нині виготовляє свої півники-свистунці Віра Важнича.
Наступний етап ліплення опішнянського півника-свистунця передбачає формування вола, шиї і голови – витягуючими рухами робиться потовщення на одному кінці заготовки, яке розтягується потовщується на кінці. Вгорі щипковими рухами пальців формується дзьобик і гребінець (за висловом опішнянських майстрів «шишка», «гребеник» [7, 8]), високий чи низький, загострений чи плескатий. Можна зробити його й з окремої кульки глини, нахилити наперед і назад. Очі півника-свистунця вдавлюють «стекою» (гладенько відшліфована дерев’яна паличка, яка застосовується для оздоблення зовнішньої поверхні глиняних виробів) [3, с.59, мал. 60] або наліплюють маленькими кульками. По обидва боки фігурки іноді наліплюють крила, виготовлені з маленьких шматочків глини. Далі майстер проколює отвори стекою (дерев’яною паличкою, один край якої загострений, інший – плескатий), щоб півник «заспівав». Спочатку проколюється отвір під хвостиком так, щоб з’єднався з порожниною тулуба. Далі, за висловом Василя Омеляненка, «починаєш підвертать» [7] – рухати стекою вгору або вниз, щоб розширити отвір. Потім робиться ще один отвір безпосередньо у хвостику так, щоб стека просунулася в отвір, зроблений раніше. Далі майстер загладжує краї отвору, виймає стеку, випробовує свист. Звук свистунця залежить від величини камери всередині тулуба, чим менша – тим дзвінкішим він буде. Для урізноманітнення  («щоб тоньше свистів» [7]), досить часто опішнянські майстри проколюють додатковий отвір збоку біля основи шиї.
Готовий півник прикрашають або одразу після формування ритуванням, наколюванням («мережимо» [7]) стекою на гребінці, крильцях, волі й хвостику. Або, коли виріб підтугне, розписують ангобами. Для Опішного традиційними є кольори: білий, зелений та червоний («красний»). Опішнянські півники оздоблюють намальованими спринцівкою «лапками», «хвильками», «крапками». Гребінець здебільшого фарбують у червоний колір.
Після того, як вироби висохнуть, їх випалюють, разом з іграшкою інших форм у власноруч збудованих горнах маленького розміру (Анастасія Радченко, Ганна Діденко), електричних муфельних печах (Василь Омеляненко, Микола Пошивайло). Зауважу, що майстрині, які виготовляють продукцію для Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, щоб зробити вироби максимально дешевими самостійно, їх не випалюють, це робиться на музейному обладнанні.
Підсумовуючи, наголошу, що традиційні глиняні півники-свистунці 2010 року для продажу виготовляли представники старшого покоління гончарів Опішного, що не припинили заняття гончарством. Всього їх дев’ять осіб, з них семеро жінок і двоє – чоловіків. Всі вони створюють глиняний півник-свистунець впродовж безперервної багатолітньої трудової діяльності з глиною дотепер. Цікаво, що частина згаданих майстрів навчилися ліпити півники-свистунці в своїх родичів, зокрема матерів і в доволі ранньому віці (приблизно з восьмирічного віку). Серед них Микола Пошивайло, Ганна Діденко, Лідія Оначко, Віра Важнича. Василь Омеляненко за його словами навчився їх ліпити самотужки, але бігав дивитися до сусідів. Галина Міщенко, Анастасія Радченко, Зінаїда Хлонь, Софія Кушнір навчилися на заводах «Червоний гончар» і «Художній керамік», куди в підлітковому віці поступили на роботу. Аналіз виробів майстрів-іграшкарів показав, що використовуючи усталену в осередку традиційну технологію й власний досвід, вони досі створюють класичні за формою і декором зразки. До речі, їх вироби, на мій погляд, дуже споріднені за формою, пластикою та стилістикою. Наважуся стверджувати, що не лише впродовж досліджуваного року, але й кілька десятиліть тому, моделювання образу глиняного півника-свистунця у цих майстрів не змінилося. Для проколювання іграшки використовують той же самий інструмент, що й багато років тому – традиційну стеку. Не змінилися і кольори фарб, використовувані для оздоблення свистунців, це переважно червоний і зелений. Важливо відмітити, що останні десятиліття, більшість майстрів-іграшкарів замість анілінових барвників і ангобів використовують фарбу для фарбування яєць, оскільки вона дешева і легкодоступна. Ангобами в 2010 році розмальовували свої півники-свистунці лише Микола Пошивайло та Ганна Діденко.
Насамкінець зазначу, що майстри продають вироби як оптом так і в роздріб. Контингент покупців різний. Зокрема, поштучно їхню продукцію цього року можна було придбати вдома в майстрів, на ринку «Опішнянська кераміка» та в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному, на Сорочинському ярмарку й під час «І та ІІ Тижня гончарного здвиження «Здвиг 2010»», під час свят у Національному музеї народної архітектури та побуту України. Продукція всіх вищеназваних майстрів має збут. Це свідчить про те, що глиняні іграшки-півники цікаві і для сучасних людей. Я постійно спостерігаю над тим, як, отримавши їх у подарунок, більшість відвідувачів Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, радіють, намагаються голосно посвистіти (у тому числі й дорослі).
6. Ви – наймолодший лауреат конкурсу імені В. Скуратівського у 2008 році. Розкажіть про своє народознавче дослідження на цьому конкурсі.
Вже не наймолодший, здається.
Лауреатом цієї престижної премії я стала несподівано. Але радію від того й дотепер… Бо відтоді дружимо з Яриною Скуратівською, головним редактором часопису «Берегиня». Тепер я член редакційної ради цього популярного журналу… Та й взагалі, це дуже-дуже приємно. Тема мого народознавчого дослідження, за який мені було присуджено це почесне звання: «Весільний обряд села Велика Павлівка», написаний у співавторстві з Ганною Ярехою Ганна. У ньому вперше в етнології описано архаїчний весільний обряд у селі Велика Павлівка (Полтавщина). Здійснено спробу максимально точно відтворити кожен з його етапів, систематизуючи окремі деталі. Акцентовано увагу на тому, що кожен етап весілля супроводжувався піснями. Наголошено на використанні глиняного посуду в українському весільному обряді. Зроблено висновки про причини трансформації великопавлівського весілля в сучасних умовах. Згадано про використання глиняного глечика. Цим дослідженням я страшенно пишаюся. Це перша стаття з серії про весільний обряд Полтавщини. Вже побачили світ «весільної» тематики такі мої статті: «Весільний обряд у с. Великі Будища», «Весільний обряд села Тарасівка 1950–1960-х років Полтавщина, Україна», «Сучасні трансформації весільного обряду у селі Велика Павлівка, що на Полтавщині», «Глиняний «перепієць» у весільному обряді українців», «Глиняний посуд у весільній обрядовості Полтавщини», «Опішнянська макітра у місцевому весільному обряді (друга половина ХХ століття)»…. Тема фантастична широтою, неймовірно захоплююча інформативно… Зупинятися не збираюся….
7. Чи вийде у світ ґрунтовне дослідження української ляльки кандидата історичних наук Олени Щербань?
Про українську ляльку не обіцяю написати. А от монографії про «Гончарні школи Опішні (1894–2003)», «Весільний обряд Полтавщини ХХ – початок ХХІ століття», «Глиняний посуд у культурі харчування українців (кінець ХІХ–початок ХХІ)» наразі чекають свого виходу в світ.
Дякую за цікаві запитання.
Олена Щербань.
5.03.2011 року.




1 комментарий:

  1. Анонимный8 июня 2011 г., 12:13

    мне очень понравилось у вас :вы настоящий мастер умейте донести мысль, обьяснить ,показать...

    ОтветитьУдалить