понеділок, 14 березня 2011 р.

Про глиняний чайник / On clay teapot

\

Незнайомець чи свояк? (або про глиняний чайник в традиції українського чаювання)

Нині складно уявити щоденне чаювання без неодмінного його атрибуту (металевого, скляного, пластикового, фарфорового...) ЧАЙНИКА. Та мало хто знає, що перші чайники українські народні майстри виготовляли з глини.

Анотація. Вперше в українській керамології й етнології узагальнено та проаналізовано розрізнені відомості щодо одного з видів столового посуду – глиняного чайника. Основну увагу звернено на кустарні вироби, що використовувалися в середовищі українських селян і міщан упродовж кінця ХІХ – першої третини ХХ століття. Зроблено спробу дослідити їхнє походження, проаналізувати форми й призначення. Ключові слова: чайник, культура харчування українців, гончарство.
Щербань Елена. Глиняный чайник в культуре питания украинцев (конец ХІХ– первая треть ХХ века). Аннотация. Впервые в украинской керамологии и этнологии обобщено и проанализированно разрозненные сведения насчет одного из видов столовой посуды – глиняного чайника. Основное внимание обращено на кустарные изделия, которые использовались в среде украинских крестьян и мещан на протяжении периода с конца ХІХ – первой трети ХХ века. Сделано попытку исследовать их происхождение, проанализировать формы и предназначение.
Ключевые слова: чайник, культура питания украинцев, гончарство.






Чайники різноманітних форм (від простої до премудрої), розмірів (від розрахованого «на склянку» до кількалітрового), матеріалу (порцеляновий, металевий, скляний, пластиковий) – важливі елементи сучасної культури харчування українців. Щоправда давніх коренів традиція чаювання у нашого народу не має. Українські селяни почали споживати його лише наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Багатші верстви населення – щонайменше на століття раніше. Тобто у повсякденному харчуванні широких верств населення України чай, як і посудина для його приготування-заварювання – чайник – поширилися впродовж останнього століття. 
Досі українські глиняні чайники лишалися не вивченими. В науковій літературі трапляються лише поодинокі епізодичні згадки про їхнє виготовлення гончарями того чи іншого осередку. Про використання їх у побуті взагалі не вдалося нічого знайти.
Чи не найперша згадка про виготовлення кустарями глиняних чайників (а також глиняного чайного посуд, зокрема ««глечків» у вигляді самоварів для чаю, чашок і блюдець») міститься у дослідженні статиста М.Пакульського «Краткие очерки кустарных промыслов Черниговской губернии» (1898 р.). З праці відомо, що наприкінці 1890-х років гончарі скаржилися на конкуренцію металевого (чавунного) посуду, який витісняв гончарні вироби («зокрема кустарі Мглинського й Новозибківського повітів пояснювали причину зменшення попиту на гончарний посуд (зокрема чайники) тим, що покупці стали придбавати металеве начиння»).
 1930 року керамолог Яків Риженко в статті «Форми гончарних виробів Полтавщини» вважав глиняні чайники пізніми виробами в народному гончарстві, скопійованими з заводських керамічних виробів.
1974 року керамолог Леся Данченко у монографії «Народна кераміка Середнього Придніпров’я» подала фото глиняного чайника, виготовленого 1905 року в селі Дибинці (Київщина), оздобленого підполив’яним розписом. Дослідниця відзначила, що «з другої половини ХІХ ст. гончарі почали виробляти великі й малі чайники, які мали здебільшого кулясті корпуси».
Керамолог Олесь Пошивайло у монографії «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» (1993 року), де міститься чи не найбільше інформації стосовно використання глиняного посуду в українському побуті, ще більше «удревнив» глиняні чайники. Покликаючись на вищезгадану працю М.Пакульського він стверджував, що «у першій половині ХІХ ст., у зв’язку зі значним поширенням у Росії чаю, гончарі Лівобережжя почали виготовляти чайний посуд, наслідуючи в формах тотожні предмети гончарного виробництва. З’явилися череп’яні чайники, самовари, чашечки, блюдечка». Також дослідник подав фото чайника з Чернігівщини. У «Ілюстрованому словнику народної гончарської термінології Лівобережної України: Гетьманщина» (1993 року) він вперше коротко описав форму і призначення чайника: «округла посудина з вушком, носиком і покришкою для заварювання чаю» Іноді дослідники ототожнювали чайники з чайникоподібним посудом, що побутував раніше, зокрема «глечиками для вареної» (весільного напою). Але, хоча форма і декор цих виробів дещо подібні – вони мають носик і вухо, полив’яні, при детальнішому аналізі помітна суттєва різниця не лише в їхньому призначенні, а й у формі. Глечики для вареної мають високу шию, якої немає у найдавніших чайників. До речі, чайникоподібну форму мав і такий різновид давнього українського посуду, як носатка, яка, фактично, відрізнялася від чайника лише формою вінець і тим, що мала три вуха. У присвяченій гончарству Полтавської губернії праці керамолога Івана Зарецького «Гончарный промысел в Полтавской губернии» (1893 р.) на одному з авторських малюнків носатку зображено під номером 8.
 Кілька речень присвятила чайникам мистецтвознавець, керамолог Олена Клименко у дисертаційному дослідженні «Народна кераміка Опішні (до проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах)» (1995). Вона підтримала думку попередників про появу глиняних чайників в народному гончарстві внаслідок впливу міських смаків і порцеляново-фаянсової промисловості. Дослідниця вперше зробила висновок, що опішнянські чайники зламу ХІХ–ХХ століть мають досить значні розміри і композиційно відмінні від порцелянових. Вони ніби «пристосовані» до вигляду народних гончарних виробів. Важливим є зроблений Оленою Клименко висновок, що в асортименті продукції артілі «Художній керамік» чайники не відігравали суттєвої ролі, у 1930-х роках повторюючи відповідні порцелянові вироби. Дослідниця також зазначила, що з 1940–1950-х років мініатюрні глиняні чайники (монетку) почали виготовляти у складі іграшкових сервізів.
У монографії мистецтвознавця Галини Істоміної «Мистецтво народної кераміки Волині другої половини ХІХ–ХХ століть» з приводу глиняних чайників зазначено: «спорідненою з носаткою була форма чайника, яка з’явилася пізніше від носатки. На Волині цю посудину рідко використовували у побуті. Проте потрібно виокремити чайник в самостійну функціональну підгрупу. Полив’яний чайник, виготовлений на гончарному крузі з червоної глини, був знайдений під час експедиції працівниками Млинівського краєзнавчого музею в селі Миколаївка, Млинівського району Рівненської області ».
Мистецтвознавець Наталя Кубицька в дисертації «Гончарські осередки Кульчина та Рокити кінця ХІХ–ХХ століть (історія, типологія, художні особливості)» згадано про глиняні чайники, виготовлені в Кульчині (Волинське Полісся).
У дисертаційному дослідженні керамолога Людмили Меткої «Гончарство Слобожанщини в другій половині ХІХ – першій половині ХХ століття» згадано, що  в селищі Охтирка (Сумщина) «чайники», «рукомийники» продавали по 10 коп. за штуку.
Аналізуючи згадки про виготовлення глиняних чайників українськими гончарями в наукових джерелах та літературі, можна зробити такі висновки:
       їх виготовляли з кінця ХІХ – до першої третини ХХ століття в Полтавщині (Опішня), Київщині (Дибинці), Чернігівщині, Волинському Поліссі (Кульчин), Рівненщині, Сумщині (Охтирка).
       потрапили в народний побут українців під впливом фабрично-заводської продукції, необхідної для заварювання чаю, що поширився в той час;
       мали опуклий тулуб, одне вухо й носик, покришку;
       в Опішному впродовж ХХ століття їхня форма і розміри змінювалася.
Додам, що ареал виготовлення глиняних чайників був набагато ширшим (мені відомі глиняні чайники з міст Бар (Вінничина), Одеси, Чернівеччини, Івано-Франківщини. Хоча чайники справді почали виготовлятися гончарями України під впливом фабрично-заводських виробів, вони мали попередників, подібних за формою, але відмінних за призначенням – «глечики для вареної» і «носатки» (посудина для подавання міцних напоїв до столу, зберігання олії). Цікаво, що в окремих гончарних осередках, навіть великих, не вдалося знайти кустарних глиняних чайників. Зокрема у Глинську (Сумщина).
Проаналізую форми і декор доступних мені для дослідження глиняних чайників, виготовлених українськими гончарями. За формою тулуба і вінець найдавніші з них були подібними до горщиків, відрізняючись від них більшою опуклобокістю й меншою висотою та діаметром вінець. Останні призначені тримати покришку. Отвір, приблизно рівний з денцем, мав бути достатнім для засипання сухого чаю та заливання його гарячою водою. Від горщиків Лівобережної України, а також носаток і глечиків для вареної вони відрізнялися місцем розташування вуха. Його верхній край містився на плечах, а нижній – на опуку чи боках виробу. Ті параметри, якими кустарний глиняний чайник відрізнявся від іншого тогочасного гончарного посуду, зближувало його з порцеляновими і фаянсовими чайниками (мал.). На мою думку, цей факт є прямим свідченням того, що кустарі копіювали фабрично-заводські вироби. Але, при цьому, на форму виробу впливали місцеві гончарні традиції. Відповідно, гончарі не виготовляли чайників з циліндричними чи конічними стінками, які були поширені серед тогочасних порцелянових та фаянсових. Носик чайника являв собою відносно довгу, порожнисту, трубку. Переважно, вигнуту, а у виробах з Бару, Одеси, Кульчина – пряму. Призначений для виливання вмісту посудини під час наливання чаю в чашку, він кріпився до опуку і мав верхній кінець на рівні чи вище краю вінець. Ця собливість пояснюється функціонально – щоб рідина не виливалася з чайника під час його наповнення та перенесення. Вухо, призначене для зручного тримання та перенесення посудини, приліплювалося на протилежному від носика боці. Мені відомий лише один чайник (знайдений у м.Одесі), у якого вухо було приєднане над отвором – один його кінець містився біля носика, інший – на протилежному боці. Цією особливістю він уподібнюється до металевих чайників, призначених для нагрівання води (мал. )
Переважна більшість відомих мені давніх («столітніх») глиняних чайників зовні і зсередини политі прозорою чи забарвленою у зелений і коричневий колір поливою, неорнаментовані. Очевидно, це пов’язано з призначенням виробів – тримати рідину і тим, що вони копіювалися з полив’яних порцеляново-фаянсових виробів. Рідше трапляються теракотові чи димлені вироби, що прикметні переважно для гончарства окремих осереків другої половини ХХ – початку ХХІ століття. З початку ХХ століття окремі майстри почали наносити на чайники мальовані ангобами стилізовані рослинні орнаменти. Найбільшого поширення такий декор набув у Опішному з кінця 1920-х років. Його нанесення пов’язане з розгортанням діяльності в осередку Опішнянської керамічної промислової школи (1927–1931), артілі «Художній керамік» (з 1929), що згодом (з 1963) трансформувалася у однойменний завод. Майстри вищезгаданих підприємств сміливо експериментували з формою (вироби створювали вазоподібними) і декором таких чайників. Які, щоправда, не стали предметом серійного виробництва. До речі, й донині в Опішному оздоблені підполивними рослинними орнаментами чайники виготовляє спадкоємець потужностей заводу «Художній керамік» – приватне підприємство „Гончарний круг”. З артільно-заводським виробництвом пов’язана поява мініатюрних чайників серед іграшок-монеток – такі вироби досі іноді виготовляє опішнянський гончар Микола Пошивайло.
Досліджені мною чайники об’ємом від 1 до 5 літрів, що відрізняє їх від значно менших порцелянових і фаянсових. Для чого ж їх використовували? На жаль, у  науковій літературі віднайдено лише згадки, про те, що вони використовувалися для заварювання чаю. Але яким чином? Опитані мною інформатори не дали на це відповіді. Тому вдамся до емпіричних умовиводів. Сучасна українська традиція споживання чаю передбачає використання двох чайників: більшого, обсягом переважно 2-3 літри, призначеного для закип’ячування окропу, та меншого (0,3-1 л) для приготування «заварки». Зважаючи на великий об’єм давніх кустарних чайників, можна зробити висновок, що й вони призначалися для кип’ятіння окропу. Щоправда, готувати окріп у глиняному чайнику не зовсім підручно (якщо ставити в піч – буде гарячим вухо, за яке не можна буде взятися голими руками розливаючи чай, на плиті – можне лопнути). Разом з цим, у них могли й заварювати чай, насипаючи туди заварку. Припускаю, що кустарні глиняні чайники могли використовуватися як ємність для кип’ячої води, заварювання чаю і розливання напою в чашки. Серед переваг глиняного чайника – товсті стінки, які довго зберігають високу температуру вмістуя. Виготовлені з глини чайники-заварники завдяки пористості матеріалу добре «дихають», що дозволяє заварці не зваритися і не задихнутися.
Підсумовуючи вищесказане, доходжу таких висновків, що глиняні чайники кустарного виробництва в побуті українців широко використовувалися відносно нетривалий час. З 1890-х – до кінця 1920-х років, але епізодично виготовлялися пізніше і виготовляються донині. Під спільною назвою «чайник» гончарі виробляли кулястий посуд з вузьким отвором (приблизно рівним денцеві), невисокими вінцями, носиком на зовнішньому боці і вухом на протилежному від нього. Виготовити гончареві глиняного чайника було нескладно, оскільки форма глиняного чайника мала вже апробовані прототипи. Приміром, на Полтавщині це могли бути «носатки», риночки з тулійкою (трубчастою ручкою), «глечики для вареної». Глиняні чайники українські гончарі-кустарі почали виготовляти з періоду, коли в народне харчування українців доволі міцно увійшов чай.
Сучасна торгівельна мережа пропонує широкий вибір глиняних чайників-заварників. Це переважно вироби китайського виробництва. Для підтримки вітчизняного виробника у широкому розумінні, рекомендую знайти глиняний чайник-заварник для заварювання чаю українського виробництва. Нині такі чайники на замовлення виготовляють опішнянські гончарі Олександр Шкурпела, Микола Варвинський, Олена Мороховець (Опішне, Полтавщина). Купити їх можна в майстра. Мені відомі такі вироби з Гавареччини, які щороку пропонують купити на Сорочинському ярмарку (Полтавщина), а також в роздрібній торгівлі Київської, Львівської, Івано-Франківської, Закарпатської областей.  Під час вибору глиняного чайника-заварника врахуйте, який чай будете заварювати в ньому. Якщо крупнолистовий, то краще вибрати посудину більшого розміру, оскільки чайне листя набухне, і в маленькому йому ніде буде розміститися. Слід звернути увагу на форму й будову носика та покришки.


24.04.2011 року.



Немає коментарів:

Дописати коментар