четверг, 17 марта 2011 г.

Про ярмарки в Опішні

З історії опішнянського ярмаркування
 Вирували-кипіли колись в Україні ярмарки (річні торги, які влаштовувалися регулярно в певну пору року в спеціально відведених місцях для продажу і купівлі товарів) … На Лівобережжі Дніпра це феєричне торгівельне дійство відбувалося майже щотижня на торговому майдані в якомусь з міст чи містечок. Одним з найвідоміших торгівельних осередків Полтавщини, принаймні з останньої чверті XVII століття, було Опішне, розташоване на перехресті двох важливих шляхів, що поєднували північ та захід Гетьманщини зі Слобожанщиною й Кримом, здавна притягувало до себе купців.
Найдавніші дані про опішнянську торгівлю збереглися з 1661 року – в цей час у місті (Опішне на той час було містом) був ринок і ринкова церква Успіння Пресвятої Богородиці [4, с.115] (нині це вулиця Заливчого, 3, де розташовано Центр розвитку духовної культури Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному).
З 1689 року збереглися відомості про те, що в Опішному мешкали купці, в тому числі – іноземні. За період з жовтня 1693 по серпень 1694 року опішняни були на третьому місці серед купців з 13 українських міст поступаючись за кількістю приїздів до Москви та вартістю проданих товарів лише Ніжину та Києву [3, с.290-292]. Окремі з них володіли вагомими на той час капіталами. Як зазначено в документі в 1708–1709 рр опішнянський купець Яків Стефанів лише товарів мав на 14600 золотих (!) [1, с.3-21] (для порівняння: середній за розмірами водяний млин на той час коштував 200-300 золотих).
Не минали опішнянські купці і ярмарки Гетьманщини.
Торгували опішняни і в закордонні. Відомо, що в 1711 році купець Семен Бугленко торгував волами у польському м. Гданськ [2, с.176]. У жовтні 1755 року опішнянин Василь Пиріг разом зі значковим товаришем київського полку Йосипом Полторацьким на п’яти возах возили до Криму три «куфи» масла (куфа (бочка) – міра рідини, що дорівнювала близько тридцяти літрам), та три куфи вишень, залитих горілкою. Спродавшись у Перекопі та вторгувавши 255 рублів, вони вирушили до Бахчисараю для закупівлі вина. Доїхати не довелося через грабіжницький нічний напад татар, які відібрали вторговані гроші, свиту, бурку та служника, опішнянина Степана Міщенка [8, с.1840] .
З 1734 року відомо, що в Опішному відбувалося чотири ярмарки. Цікавим є той факт, що вони збереглися до кінця ХІХ століття:
1). на перший тиждень після Світлого Воскресіння (1783 рік) (Фомин тиждень (1734 рік); проводи празника Воскресіння Христова (1756 рік));
2). на десяту п’ятницю після Світлого Воскресіння;
3). в день Преображення Господнього (6 серпня);
4). в день Великомученика Димитрія (26 жовтня).
Тривали вони по тижню і збирали від десяти до п’ятнадцяти тисяч людей. Зокрема, купці з Полтави, Калуги, Тули, Путивля, Ніжина привозили шовкові, суконні, пушні та інші товари, залізо, олив’яний і мідний посуд. Мешканці навколишніх населених пунктів приганяли худобу (до 2000 й більше голів), яку скуповували орловські й курські купці та місцеві мешканці [7, с.651].  Одним з головних продуктів, що вирощувалися в Опішному була садовина – сливи та яблука, які продавали як безпосередньо «на дереві» приїжджим купцям, так і самі возили в інші міста, постачали до царського двору. Довічним пам’ятником місцевим ягодам є рядок з поеми «Енеїда» Івана Котляревського, де корито опішнянських слив невипадково названо серед подарунків царя Латина Енею... Панас Мирний про них написав так: «добре знайомі на Полтавщині Опішнянські сливи. Сливи ті з породи венгерок, або, як тут (та й краще ж) зовуть їх, угорок, великі, м’ясисті і пригодні для солива... Її кожен знає. Знає й її людей високих, моторних, що з здоровенними бочками солоних слив роз’їжджають усюди по ярмарках...».
Знаменита опішнянська гончарка Олександра Селюченко торгівлю на одному з опішнянських ярмарків описала так: «Гримить, було ярмарок в Опішні, гомонить і місцевий, і приїжджий люд різними голосами. Рояться люди, гомонять, сміються, сперечаються. Той хоче продати, той купити, а той просто прийшов подивитися, когось зустріти, розважитися. Бублейниці, слящонниці, гончарі свій товар прославляють і своє мистецтво проявляють. Гончарі зайняли цілий торговий ряд, кожний з них має свою натуру і по-своєму її проявляє: хто, прихвалюючи свій товар, дзвенить по виробу на всі заставки, інші сидять чи стоять, вдивляючись в натовп і ждуть, хто з людей підійде і купить щось. Покупці ж хочуть, щоб посуд і подобався, і випробовують, чи не хрябтить він, чи цілий»... [5. с.27]. Отже, принаймні з ХVІІІ століттям (часу перших згадок про опішнянських гончарів) одним із головних предметів торгівлі на ярмарках гончарної столиці України Опішного, були глиняні вироби.
З кінця ХІХ століття кількість ярмарків в Опішному зменшилася, а на початку фатальних в українській історії 1930-х років їх проведення взагалі припинилося.
З липня 2009 року традиції опішнянського ярмаркування почали відроджуватися. В гончарній столиці України з ініціативи Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному було започатковано щорічне проведення суспільно-культурної події – міжнародної мистецько-виставкової й торгівельної  акції в галузі сучасної  художньої кераміки. У час, коли в Опішному традиційно відбувався другий у році ярмарок і на місці колишньої ринкової площі, у рамках І Тижня Національного Гончарного Здвиження в Опішному «Здвиг-2009» 01-05 липня 2009 року відбувся перший Міжнародний фестиваль-ярмарок «Гончарний Всесвіт-2009» («PotteryUniverseUkraine-2009»). 

Резюме. Вперше викладено відомості про історію ярмаркування в Опішному. Подано інформацію про Міжнародний мистецький фестиваль-ярмарок «Гончарний Всесвіт-2009» («Pottery Universe Ukraine–2009)».Ключові слова. Опішне, опішняни, ярмарок, купці.
10.07.2009 р.

Комментариев нет:

Отправить комментарий