четверг, 26 марта 2015 г.

Ось недалечко, червоне яєчко / That's not far, red egg

ВЕЛИКОДНЕВА ПАСОЧКА 
Переддень світлого свята Воскресіння Христового для господинь наповнений приємними клопотами-приготуваннями. Але чи не найбільше хвилювань затребує ритуал випікання великоднього обрядового печива – паски. Пектимуть духмяні, запашні, пишні, розкішно-величавого розміру паски і в нас, Опішні… З давніх-давен для приготування тіста для паски опішнянки використовували глиняну макітру. Ще до середини ХХ століття, коли в кожній хаті була піч, на всі «свята-празники» та в неділю, господині обов’язково випікали хліб, пироги, перепічки...
Залежно від кількості членів сім’ї потрібні були макітри різних розмірів. Найбільш поширеними у використанні були макітри місткістю близько 10-15 літрів. Опішнянка Ганна Міняло згадувала, що на горищі завжди стояла макітра на п’ять відер, яку використовували раз на рік – щоб замішувати тісто на паску. Нині в Опішному глиняні макітри використовують переважно в господарствах людей старшого покоління для замішування тіста (на пироги, хліб та паски) чи розтирання маку, хоча подекуди – й для інших цілей. Опішняни середнього віку та молодші використовують макітру нечасто, хоча саме цей вид глиняного посуду трапляється в господарстві найчастіше. Отже, за місцевим, опішнянським висловом «підколочування» та вимішування тіста відбуватиметься саме в глиняній макітрі, яку заздалегідь готують до цього –вимивають та висушують. «Тісто вчиняю і мішу тільки в макітрі, так було спокон віків. Та місили мої тітки, і я так. Так заведено» –

среда, 25 марта 2015 г.

Моя ВЕСНА / My SPRING



Великдень у спогадах Павла Платоновича Потоцького
Великдень – день, у який християни святкують Воскресіння Ісуса Христа, день, який вважається найважливішим християнським святом, котре виказує радість з приводу перемоги Божого Сина над Смертю та вічним Забуттям. У Воскресінні християни бачать підтвердження життя після смерті, що і є головним змістом святкування. І відзначати це свято треба так, як уміли наші предки: радісно, весело, з чистим серцем і любов’ю до людей; це свято багате різноманітними народними звичаями відомими нам, головним чином, із записів очевидців XIX–XX ст.
Нижче Вашій увазі пропонуємо уривки з дитячих спогадів про святкування Пасхи в родині кобеляцького повітового судді, предводителя повітового дворянства Платона Олександровича Потоцького. Спогади зберігаються у фонді Павла Платоновича Потоцького – військового історика, завідувача Музею України (ф. 2213, оп. 1, спр. 11, арк. 79–84).
“Вся страстная неделя была посвячена, кроме посещения церкви приготовлениям к Пасхе, – згадує Павло Платонович. – А готовилось очень много. Выпекали более десяти папушников, начиная от пяти четвертей аршина вышиной и шести вершков в диаметре и постепенно понижаясь до двух четвертей вышины и трех вершков в диаметре... Когда эти гиганты стояли в печи, мама ночевала на кухне. Каждая холодная струя воздуха, вследствие открывания двери в известные моменты была пагубна для них. Происходило нечто вроде внутреннего разрыва теста или западания бока, то есть происходил непоправимый дефект…

вторник, 24 марта 2015 г.

БАБУСИН ХЛІБ / Grandma's BREAD

ЕТНОГРАФІЯ В ХУДОЖНІХ ОБРАЗАХ
Ю.Б. Полідович
Донецький обласний краєзнавчий музей

Хліб бабусі Оришки
Чи їли ви, друзі, коли-небудь хліб, спечений нашою бабусею Оришкою?.. Та про що це я питаюся?.. Адже ж бабуся вже давно померли… Вже й я став старий та сивий, як лунь… Давно це було.
Але ж який то був хліб! Справжній! Великий, але пухкий, наче пóдушка, набита лебединим пухом. Із хрусткою шкуринкою. Із ледь вловимим присмаком капусти, листям якої бабуся викладали під, перш ніж посадити хліб у піч. Але головним в ньому був запах. Хоча ні, не запах, то зараз так говорять. А в хлібові був дух! Варто бабусі було вийняти свіжі буханці із печі, як хата вщент заповнювалася хлібним духом, наче життя входило в кожну її шпаринку. Цей дух був повсюди, в кожній речі, в кожному закуточку. І все в хаті змінювалося, здавалося звідусіль випромінювалась якась незбагнена сила. Змінювалася й сама бабуся. Вони стомлено сідали на краєчок лави біля столу, складували на колінах руки, але на обличчі ні тіні втоми, навпаки воно червонішало від недавнього дотику пічного жару, зморшки розгладжувалися, а на вустах застигала ледь вловима посмішка.

Число творений Григория Сковороды /

Твори Григорія Савича Сковороди:
Наркиз, узнай себя; 
Симфония: рех, сохраню пути моя; Симфония: аще не увеси; 
Неграмотный Марко; 
Алфавит мира, о природе; 
Разговор кольцо;
Древний мир;
Жена Лотова; 
Бран архангела Михаила с сатаною;
Икона Алкивиадская;
Беседа І Стон;
Беседа ІІ Сион;
Беседа ІІІ Двое;
Диалог: душа и нетленный дух;
Благородный Еродий; 
О христианском добронравии или Катихизис;
Асхань, о познании себя.


Циганська паска / Gypsy belt


понедельник, 23 марта 2015 г.

Ось недалечко красне яєчко / That's not far belles testicle

Перший день паски – «Великдень». В ніч під цей день «шукали шкарби». Як проспівають «Христос Воскрес», розкривається земля і показується скарб. На світанку спостерігали «як сонце грає». Перше яйце, отримане в цей день після першого христосування, зберігається для відведення всякого лиха, «від лихого чоловіка». Таке яйце слугувало для припинення пожежі. Дівчата використовували під час умивання «щоб кращими бути». Другий день Паски називається днем Богородиці. В цей день зазвичай роздають милостиню старцям. Великодні святки тривали з першого дня Паски до Хоминої неділі включно. В понеділок на Хоминому тижні «поминали родичів» - «проводи» 

Слобожанські приказки / Slobozhansykі tales

По язиці рот.
По Савці свита, по старцеві торба.
Який їхав, таку й встрів.
Як пить, так і кобилку пропить.
Гуляй, Маша, коли воля наша: як заміж отдадуть, тоді воли не дадуть.
Хоть по шию у воду, да до рідного роду.
Є нашій свашці по ковбасці.

Пасочки на Великдень / Kulichikah Easter

пасочка по Івано-Франківськи

пасочка по-Диканськи

пасочка по-Лубенськи

Символізм чорного / Symbolism black

Dmitry Komissarenko :
"Примером многогранности, неоднозначности и глубины символики является то, что черные вышиванки распространены по всей Украине не только как цвет траура или смерти. Во многих районах пожилые люди, которые были хранителями мудрости и знаний поколений, носили именно черные вышиванки. Черный цвет в быту также был распространен на Подолье, где он активно использовался в вышиванках. Интересно, что в некоторых районах (Сокальщина) даже свадебные вышиванки вышивались именно черным цветом. Черный цвет также является цветом земли, торжества, богатства. И использование его зависит от ситуации. А изготавливался черный краситель из сочетания различных материалов таких как кора ивы, дуба, крушины, настойки на скорлупе грецкого ореха и др.
Вопрос (к некоторым комментаторам): о каком трауре, грусти и печали речь?"

пятница, 20 марта 2015 г.

Українське національне красномовство / Ukrainian national rhetoric

Весільні батьки вітали своїх дітей так:
 «На щастя, на здоров’я, на вічну злуку. Так маєте жити, щоби лиха не чинити, бо хоч через сто літ, а покинете цей світ, бо чоловік муха: тут є, тут нема, а слава зла за ним ся лишає, дітей та онуків його зневажає. То бережіть свій рід від усіляких бід, бо люди си боя (бояться) недоброго роду, будуть зневажати всю вашу приплоду, скажуть: який рід, такий і плід.
Вітаючи Молодих, бажали: «В молодої на воротях червона косиця, Най поживуть довгі літа жених, відданиця! Хай в щасті молодята, усе веселіться Та ніколи не сваріться, до смерті любіться!
Обдаровуючи Молодих, часто вдавалися до жартівливих поздоровлень: «Даю вам гроші, щоб діти були хороші! «Перепиваю вам гроші на чотири канти, щоб були у вас чотири сини і все музиканти!
«Перепиваю вам гроші, звернені у трубочку, щоб Молодий Молоду цілував у губочку". 
«Дарую лося, щоб добре жилося!
 «Дарую поламані сани, щоб покорилися татові й мамі!
«Дарую кошик цибулі, щоб не давала свекрусі дулі!
 А ще бажали молодому подружжю бути здоровими, як вода, гарними, як весна, багатими, як земля! 

Хапа


среда, 18 марта 2015 г.

Шлях до щастя / The Way to Happiness

Григорій Сковорода вчив: 
обмеження бажань, відкидання надмірностей, приборкання примхливої волі, працелюбність, виконання обов"язків, в які кого поставив Божий промисел, не за страх, а за совість - суть шляху до щастя.

Філософія Григорія Сковороди / Philosophy Gregory Skovoroda

З праці Ковалинського М.І. "Житіє Григорія Сковороди":
"Не реша себя ни на какое состояние, положил он твердо на сердце своем снабдить свою жизнь воздержанием, малодовольством, целомудрием, смирением, трудолюбием, терпением, благодушеством, простотою нравов, чистосердечием, оставить все искательства суетные, все попечения любостяжния, все трудности излишества. Такое самоотвержение сближало его благоуспешно к любомудрию".
"Сковорода известен знанием музыки голосом, желанием быть в чужих краях, разумением некоторых языков".
"Недостатки стесняли его крайне, но нелюбостяжательный нрав его поддерживал в нем веселость его".
"Сковорода начал чувствовать вкус к свободе от суетностей и пристрастий житейских, в убогом, но безпечном состоянии, в уединении, но без растройки с самим собою".
Отличный образ его мыслей, учения жизни, скоро обратил к нему внимание всего общества тамошнего. Он одевался пристойно, но просто; пищу имел состоящую из зелий, плодов и молочных приправ, употреблял оную в вечеру по захождении солнца; мяса, рыбы не вкушал не по суеверию. но по внутреннему своему расположению; для сна отделял времени своего не более четырех часов в сутки; вставал до зари и, когда позволяла погода. всегда ходил пешком за город... всегда был весел, бодр, легок, подвижен, воздержан, целомудр, всем доволен, благодушествующ, унижен перед всеми, словоохотен, где не принужден говорить, из всего выводящий нравоучение, почтителен ко всякому состоянию людей, посещал больных ,утешал печальных, разделял последнее с неимущими, выбирал и любил друзей по сердцу их, имел набожество без суеверия, ученость без кичения, обхождение без лести.

Раціо та ірраціо в народній культурі харчування / Board and irratsio in traditional food culture

Народна «магія» у виготовленні та побутовому використанні глиняного посуду Наддніпрянщини (кінець ХІХ – перша половина ХХ століття) 
 Від часу виготовлення і до завершення використання, з точки зору сучасного дослідника, глиняний посуд був оточений раціональними і так званими «магічними» діями жінки-господині або гончаря під її впливом. Вони мали забезпечити довгий вік, плідне застосування посуду, наділення його захисними властивостями, сприяли добробуту родини. На фоні мозаїчної панорами народного світосприйняття, особливостей культурно-історичних традицій українців, спробуємо об’єктивно проаналізувати картину «магічності» жіночих діянь (профанних і сакральних) над посудом. Важливо розібратися чи це «магія», коли господиня виконувала низку узвичаєних для неї дій. Чи можна всі ірраціональні дії предків, з точки зору сучасності, називати «магічними»? Дана студія присвячена малодослідженому в цьому сенсі регіону – Наддніпрянщині в широкому розумінні цього терміну.
Найбільше публікацій припадає на кінець ХІХ століття, другу половину 1920-х років, 1990–2000 рр. Зокрема Варвара Щелоковська «Пища и питье крестьян-малороссов, с некоторыми относящимися сюда обычаями, поверьями и приметами» (1899) підписана ініціалами «В.Щ.» згадала ірраціональні способи купівлі та підготовки до використання глиняних глечиків і горщиків, використовувані мешканцями Куп’янського повіту Харківської губернії наприкінці ХІХ століття. Іншою специфікою позначена наступна праця – дослідження професора Миколи Сумцова

1894 рік

Все важливе для мої наукових студій, 
що відбулося в 1894 році:
Олексій Миколайович Бекетов отримав звання професора і академіка архітектури за проект будівлі Громадської бібліотеки - нині Харківська державна наукова бібліотека імені В.Г.Короленка;
цьогоріч запрацювала Опішнянська зразкова гончарна майстерня Полтавського губернського земства, діяла до 1899 року (в Опішні, Полтавщина)

ІНДІЯ різнокольорова / INDIA colorful





Життя, здоров’я і енергія підкоряються цілком конкретним законам.

вторник, 17 марта 2015 г.

Про ГОНЧАРСТВО Кременчуччини / About Pottery Kremenchuk

ЗАБУТИЙ ГОЧАРНИЙ «КУЩ» ХІХ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Про гончарний промисел Кременчуччини в науковій літературі можна віднайти лише окремі згадки. Причин цьому досить багато і перераховувати їх немає потреби. Зауважимо лише, що однією з головних була та, що розташований західніше Кременчука (історична Кременчуччина [1, с.249], впродовж 1920-30-х років входила до кременчуцьких адміністративних структур [7, с.18, 409, 418, 434-435]) потужний гончарський мікрорегіон, у ХІХ – на початку ХХ століття адміністративно відносився до Херсонської губернії. Від 1939 року й до сьогодні – Кіровоградської та Черкаської областей. Тому дослідники гончарства Полтавщини його оминали. Для дослідників сусідніх адміністративних утворень він мав периферійний характер. Відповідно, цей «кущ» (за термінологією 1920-х років) гончарних осередків донині мало досліджений. Про гончарів самого Кременчука взагалі відомо мало. Хоча вони, безсумнівно були. Зокрема, відомо, що на початку ХІХ століття в місті гончарували євреї – 5 кахольників і 1 горшечник [6]. 

Для Ольги Володимирівни



понедельник, 16 марта 2015 г.

ВІТАННЯ моїм найкращим у світі КУШНІРАМ: 
Лесі, Віталієві, Миколці та Маркові

Во всем существующем есть нечто главное и всеобщее, в человеке - разум, в животных - огонь. Каждое бытие составляет особый круг или мир свой. Человек - воплощенная способность мыслящая.
Надо иметь великое основание разума, или совсем оного лишену быть, чтоб содержать себя долгое время в уединенной жизни, снести себя, ужиться самому с собою, смотреть на себя спокойными глазами, быть довольну сердцем своим; не искать себя вне себя - есть ключ истинного блаженства.
Еротична українська пісня ХVІІІ століття «Ой під горою під перевозом стояла дівчина з своїм обозом»: 
Ой під горою, під перевозом
Стояла дівчина з своїм обозом.
– Дівчино моя, як собі маєш?
Дай мені бандуру, що сама граєш!
– Прийди, козаче, пшеницю жати,
Дам тобі бандуру на всю ніч грати.
В мене бандура з чистого злота,
Хто в неї грає, бере охота.
А в неї струни та не порвуться;
Як не підтягуй, все піддаються.

Лисенко Микола Віталієвич – музика, етнограф, уродивсь в селі Гріньки Кременчуцького повіту, Полтавщина в 1840-х роках 
Гаївки - це ті веснянки, які лунають по селах Галичини на Великодні свята.

Мова / Speech


"українська мова зо дня на день забувається і мовкне, та прийде час, що забудеться і умовкне і слови її може тільки в сумних піснях долетять до потомства" Метлинський
Рідна мова, рідна мова!
Мов завмер без тебе я!
Тільки вчую рідне слово,
Обізвалась мов сім"я
"Живое народное слово, исполенное прадедовских поучений, долголетней богатой житпейской опытности, хранитель древних преданий, памятник древних событий. сокровище слез и радостей, живет и растет по домам и по путям, на полях и на реках. как горе и счастье, как печаль и радость. Оно близко духу и сердцу народа и благотворно для его нравов" - писав Метлинський, у передмові до "Народных южнорусских песен"

Чистий четвер / Maundy Thursday

Чистий четвер на "Страшній неділі" 
В останній тиждень посту - дуже строгий піст. В четвер, який в народі називають "чистим", всі по-можливості намагаються обмитися, випрати одяг, прибрати в хаті, в оборі. Хворі купаються вночі проти четверга - "поки ворон дітей не купа", щоб очититися від хвороб. З ночов, в яких купилися, набирали відро води і відносили на "перехресну" дорогу і виливали - "щоб там лихо все осталося". Тому обережні люди вранці пятниці боялися виходити чи виїзджати з дому, "щоб не напасти на хворобу". В четвер вранці жінки сідали на порозі і пряли нитку, сукаючи ї "навнаки" - навпаки, значить, тобто крутили веретено від себе, не до себе, як зазвичай. Таку нитку потім збергіали і перев"язували руку чи ногу, що заболять в суставах. Деякі едосвідчені господині на останні дні посту назбирують багато роботи. Про них і приказка: "шити, білити - завтра Великдень". Увечері цього дня ішли до церкви по страсну свічечку, намагаючись принести її, палаючу, додому. Нею "припалювали" хрест на воротях, хрести на сволоках, що лишилися після мазання хати. Хворому лихоманкою тоді зішкрібають глину з цих хрестів, розводять водою  і дають йому напитися. "Страшну" чи страстну свічку зберігали в домі впродовж року, запалювали під час грози, дають в руки помираючому.
Моя бабуся, Марія Яковенко, родом із села Писарівщина, Диканського району, Полтавщина, розповідала, що її мама Одарка, просила їх, дітей, побігти купатися у річку Ворску вночі  в четвер, проти пятниці.

http://www.kray.ck.ua/suspilstvo/istorija/item/5394-same-na-teritoriyi-cherkaschini-knyaz-volodimir-rozpravivsya-z-ridim-bratom#.VQaK1tKsUQU

Анатолій КОТОВ
1035 років тому молодший син великого київського князя Святослава Хороброго поставив останню криваву крапку в міжусобній війні з братами — і силою захопив владу над Руссю А потім ґвалтував усю країну, відкинувши віру предків заради християнства й візантійської принцеси. Та незважаючи на все це, в історію України ця людина увійшла як хреститель Русі й рівноапостольний князь Володимир Великий, прозваний у народі «Красним Сонечком». 
БРАТОВБИВЦЯ.

Володимир і Рогніда / Vladimir and Rogneda of Polotsk

Відголосся літописної старовини 
В 980 році, згідно ліотопису, князь Володимир, коли ще жив у поганстві, захотів у дружини полоцьку кніжну Рогніду – дочку князя Рогволода (Володимир запитав у батька Рогніди: «хочю пояти дщерь твою собє жене»), але вона відмовила Володимиру («не хочю розути робичича, но Ярополка хочю»), бо любила його брата Ярополка. Суворий Володимир рушив на полочан, вбив Рогволода і двох його синів і силоміць взяв собі в дружини Рогніду.
Старий весільний звичай розування Молодого Молодою зустрічається подекуди поміж українцями і росіянами і про нього згадано в піснях. В одній з них парубок просе милу:
Дівчино моя,
Розуй мене, на,
А дівчина гордовито, наче тая Рогніда, одмовля:
Розуватиму, кого знатиму, -
Ледачого обійду, не займатиму

ГОРИСЛАВА-РОГНІДА

Ой Боже ж мій, як він же тебе кинув,
княгинечку, постарілу від сліз,
навіщо ж він привіз тебе у Київ,
із Полоцька, із попелу привіз?!

Вже там жива хіба лише зозуля,
нема кому вже й накувати літ.
А він хотів, щоб ти його роззула,
та ще й щоб руки не були як лід.

Десь, кажуть, є страшна богиня – Мойра.
Життя людське – як зойк на болотах.
Вже б краще б він пустив тебе до моря
на тих повільних смертницьких плотах.

На берег вийшли б люди тогобічні,
і мовчки-мовчки бачили б вони,
що це пливе князь полоцький у вічність,
а з ним Рогніда і його сини.

А ти жива. І жах тебе прониже:
тебе цілує той, хто їх убив.
О найстрашніше із усіх принижень!
О найдивніше з найдивніших див!

В його обіймах ти була й щаслива.
Ти вже й змирилась, - ти йому жона.
Ти вже й смієшся, тільки пам’ять сива.
Ти вже й кохана, тільки не одна.

У нього сто таких на Берестові,
і кожна з них заходиться плачем, -
бо князь розлюбить, то уже любові
ні слізьми не повернеш, ні мечем.

Важкі, як осінь, шати золотії.
В черниці підеш, полоцька княжна.
Приїде Анна, та, із Візантії,
на берег зійде царствена жона.

Порфирородна візантійська ґава,
в душі якої можна заблудить.
Княгинечка, Рогніда, Горислава…
Ото не треба ворога любить!
© Ліна Костенко

воскресенье, 15 марта 2015 г.

Молитва – мимовільний порух людського серця до найвищого світового Першопочатку – притаманний всім народам, на якому б ступені розвитку вони б не знаходилися. Освіченість народу змінює форми молитви, предмети, до яких вона направляється, але не виключає самої молитви. У давніх словян молитви співалися. 
М.Ф.Сумцов

Мені пишуть.

Доброго дня, пані Олено!
Дуже вам вдячний за статтю. Це не зовсім те, що я шукаю (аналогії до пекторалі з Товстої Могили та функціонального використання посуду, який там зображено). Але я просто насолодився читанням Вашої статті. По-перше, майже нічого про те не знав, окрім горщика-горщиці. А у Вас зібрано цікавий матеріал. І я цілком з вами погоджуюся в тих дискусійних моментах, що Ви піднімаєте. По-друге, мені дуже імпонує Ваша манера письма. Ваші етюди - дуже соковиті, інформаційні, а часом і смачні (Ви, напевно, спеціально їх викладуєте під обід...). І стаття така ж - легка, але водночас точна і вичерпна. І, нарешті, я давно не читав етнографічних статей такого гатунку. В ній є життя. Вона іде не тільки від розуму, але й від серця. Нажаль, в переважній більшості сучасних робіт (з тих, що мені потрапляють на очі) переважає сухість, формалізм, зникає живе тло культури, народу.
Дякую Вам!
І можливо, вибачайте за всі ці улесливі слова... Але якщо бачиш гарну квітку, то чому маєш встидатися говорити, що вона гарна?
Зі щирою прихильністю, Ю.П.
З нетерпінням буду чекати Ваші інші роботи!

Я дуже ВДЯЧНА УСІМ, хто підтримує мене!!! ДЯКУЮ!!! З повагою, Олена Щербань

пятница, 13 марта 2015 г.

Я бо в середу родилась,
Тож мені і горе.
Не піду я за старого,
Бородою коле
Аж піду за такого
Що не має уса
То він кивне й моргне на мене
А я й засміюся.
Будь солодким – проглинуть, будь гірким – проклянуть.

Опішня музейна


Знову про керамолога Івана Зарецького / Again on ceramologists John Zaretsky

Наталя Визір
Іван Зарецький і гончарна спадщина Опішного (за матеріалами керамологічних колекцій Російського етнографічного музею)
Іван Зарецький – відомий український керамолог, археолог, музеолог, фотограф і художник кінця ХІХ – початку ХХ століття. Він першим дослідив археологічні об’єкти в Середньому та Нижньому Поворсклі [2], брав участь у формуванні перших археологічних, природничих і етнографічних колекцій Природничо-історичного музею Полтавського губернського земства (нині Полтавський краєзнавчий музей) [1, VII]. Зокрема керамолог зібрав першу в Україні колекцію гончарних виробів, матеріалів, інструментів, що стала основою керамологічної збірки. За ініціативи Полтавського губернського земства Іван Зарецький 1893 року проводить дослідження гончарного промислу в Полтавській губернії [4, с. 235], в тому числі й всесвітньо відомого опішнянського гончарства. Результатом проведеної роботи стала перша в Лівобережній Україні керамологічна монографія «Гончарный промысел в Полтавской губернии», що побачила світ 1894 року [3]. Ученим започатковано фіксування професійної гончарської лексики, вперше зафотографовано технологічні процеси гончарства та побут майстрів [7, с. 17]. За безпосередньої участі Івана Зарецького 1894 року в Опішному відкрито першу в Лівобережній Україні Зразкову гончарну майстерню, яку він очолював до вересня 1896 року [6, c. 11].
http://ru.museum.dp.ua/article0107.html

Хата, моя мальована ХАТА / Home, my painted HOUSE

Мальовані обереги 

На весні чепурушки, або просто добрі ґаздині, повністю оновлювали хату - наново білували її, як всередині так і зовні, та наносили на стіни, піч, навколо вікон та дверей пишні сакральні орнаменти, які оберігали родину від нечистої сили, та просто милували око. Цей звичай був поширений по всій території України, але особливого розквіту він набув в Придніпров'ї, зокрема в славетному селищі Петриківка. Петриківських чепурушок часто запрошували розписувати хати в інші села, адже орнаменти їхні були дуже гарні, пишні, яскраві та всіх хто їх бачив відразу зачаровувалися ними. Відтоді й повелася слава про майстринь з цього селища, а сама Петриківка стала унікальним осередком народного декоративного розпису.

ВЕСНА 2015 / SPRING 2015



Скоро, дуже скоро поділюся всим, що дізналася про це:

"І зараз в горщечок наклала відьомських-всяких разних трав" / "And now in horschechok left any differently witch grass"

У чому ховала хмари Конотопська відьма? 


Твори класиків української літератури містять важливу інформацію для сучасних наукових студій. На мою думку, етнологами й керамологами вона використовується недостатньо. В даному дослідженні проаналізую матеріали з найвизначнішого бурлескно-реалістичного твору нашого земляка, харків’янина Григорія Федоровича Квітки-Основ’яненка – гумористично-сатиричної повісті «Конотопська відьма» (1833 р.), яка є своєрідною візитною карткою однієї з перлин Сумщини – міста Конотоп. У цьому творі, дбаючи про створення соціальної сатири, письменник із документальною точністю описав окремі сюжети побуту, які міг спостерігати в реальному житті. Серед них – застілля, внутрішня обстановка тогочасних хат, а також відьомські чаклування, де фігурує глиняний посуд – «глек», «носатка»,

четверг, 12 марта 2015 г.

22 березня – «Сорок святих» / March 22 - "Forty Martyrs"

Українські традиційні обрядові печива 
Р.Данковська у праці «Етнографічне дослідження українських обрядових печив» (1926) детально розглянула і в систематичному порядку показала вказані обрядові печива. Понад 40 форм обрядових печив, що зустрілися в переглянутій нею етнографічній літературі, поділила на три головні категорії:
І. Печива, пов’язані з заняттями – хліборобством, скотарством, бджільництвом.
ІІ. Печива, пов’язані з різними моментами народного календаря, наприклад Різдво, Масниця, піст, Великдень, Маковія.
ІІІ. Печива, пов’язані з різними моментами побуту, наприклад, народини, хрестини, весілля, похорон, поминки.

«Солов`їний Великдень» у Мамаєвій Слободі / "Solov`yinyy Easter" in Mamayeva Sloboda

«Ой чом ти, буслю, Не вилітаєш, 
Чом дітям весни не даєш»? 
За уявленнями наших прапрадідів, починаючи від свята «Сорок Святих», яке припадає на 22 березня, з вирію прилітає 40 різних видів пташок: лелек, ластівок, зозуль, жайворонків, гусей, шпаків, качок, солов`їв та інших мешканців безкраїх українських левад, гаїв та дібров…Починаючи з цього дня малюки, підлітки та дівки веснянками відзначали «Солов`їний Великдень». У цих веснянках, що дійшли до нас, напевне, ще з часів давніх трипільців, звучали звернення до птахів, що повертаються з вирію. Птахів закликали, запитуючи про долю майбутнього врожаю, та прохали принести лагідне та тепле літечко. Веснянки, що виконувались на розталих від снігу галявинах, мали на меті привітати пташок, що повертаються з вирію – теплих країв, бо з поверненням пернатих поверталось не тільки тепло, але й достаток на рідну козацьку землю. 
«…Чом же ж ти, соловейку,
Рано з вирію прилетів,
Іще на горах сніженьки лежать,
Іще по долинах криженьки стоять.
Ой я тії сніженьки крильцями розжену,
Ой я тії криженьки ніжками потопчу!»

вторник, 10 марта 2015 г.


Уровень культуры эпохи, как и отдельного человека, определяется отношением к прошлому.
А.С.Пушкин

Полтавські галушки / Poltava dumplings

Опішнянські ГАЛУШКИ – найсправжнісінькі! 

 Якщо Ви хочете спробувати справжнього шампаню – вам доведеться їхати у французьку провінцію Шампань, а коли заманеться найсправжнісіньких галушок – приїздіть до нас, у Опішню, що в мальовничій Зіньківщині знаходиться. Історично так склалося, що галушки разом із борщем є символом і характерною ознакою неперевершеної полтавської кухні. Не знаю як у Вас, а у нас галушечки готували з різного борошна, але найкраще підходить високосортне пшеничне і гречане. Галушки готують у нас в Опішні і донині. Що ж, поділюся двома традиційними рецептами опішнянських галушок (у мене їх багацько, тож не шкода):
Рецепт №1 «Галушки справжні»: беремо грамів 500-600 просіяного пшеничного

пятница, 6 марта 2015 г.


«Всі народи, що живуть на світі, завжди боронили і боронитимуть вічно життя своє, свободу і власність; і навіть найнижчі на землі тварини, які суть звірина, худоба і птаство, боронять становище своє, гнізда свої і немовлят своїх до знемоги; і природа з волі Творця всіх і Господа дала їм різне для того знаряддя в самих членах їх» (Богдан-Зиновій Хмельницький)
«Ой полети, галко, ой полети, чорна, да й на Січ риби їсти; Ой принеси, галко, ой принеси, чорна, від Кошового вісті…»

четверг, 5 марта 2015 г.

Про ПІЧ / About old oven

Гарна річ - в хаті піч

 Відоме значення варистої печі, домашнього вогнища в житті українського народу. Піч у хаті займала центральне місце – на неї клали новонародженого на ній і віку доживали. У приказках відображено шанобливе ставлення до печі і виключна жіноча її приналежність: «піч – мати», «баба тоді хоробра, як на печі», «старій бабі і на печі холодно», «жіноча річ коло припічка», «ні до печі, ні до речі», «треба це в комин записать (як хто хвастає)», «шургич у піч (як бовкне хто дурницю)», «мовчи, бо піч у хаті»,  «побалакаєш, як у піч укинеш», «як не ладиться, то і в печі дрова не горять», «коли Бог не годить, то й огонь не горить», «чи я в такий час родився, чи в таку минуту хрестився: у багатого повна піч та горить, а у мене одно поліно та й те не горить (жалоба на одну дитину)», «на мені тільки піч не була», «Бог знайде, хоч і в печі замуруйся», «від смерті і в печі не замажешся», «не з однієї печі хліб їв і не один борщ куштував», «сіль тобі у вічі та вода, та печина в зуб (тому, хто заздрить)», «сіль тобі та печина, та болячка між очима», «дівчиною повна вулиця, а жінкою повна піч».
При будівництві печі, господині намагаються задобрити пічників. Щоб піч не диміла, добре підпікала хліб, довго тримала тепло і мало вимагала дрів. Перше витоплювання нової печі вимагало дотримання обряду. Зокрема в Харківщині, в Куп’янську, це робили так:

Традиції забудови хати / Traditions building houses

Традиції трапезування під час закладання української хати 
Від доброго пригощання плотників залежав майбутній добробут новопобудованої хати. Кожна українська господиня добре знала, коли і що потрібно робити, а особливо, коли заведено було підносити прищанняБуло заведено пригощати плотників під час забудови хати тричі: при закладці кутів (в ями для стоянів під кути сипали гроші для багатого життя, шерсть для теплого життя в хаті, а третій і четвертий – жито для довгожительства і заможності взагалі: будь же ти, хато, непорушна, господарю дорога і мила, крадії в тебе не вкрадуть нічого і пожежа тебе не візьме тільки будеш зберігати господарське добро!, при вкладанні сволока, і по закінченню роботи. Пригощали їжею, напоями, а також дарували подарунками: рушниками і хустками. При закладці хати (як положать зруб) відзначають «закладщини». Господиня розстилала хрест-навхрест два рушники посередині майбутньої хати, і ставила все, що наготувала.

Чорний глиняний посуд / Black pottery




КерамоШевченкіана / KeramoShevchenkiana

Анатолій Щербань, Олена Щербань
КерамоШЕВЧЕНКІАНА 
Тарілка виробництва
Києво-Межигірськой фабрики. Портрет Т.Г.Шевченка
Постать Тараса Шевченка завжди хвилювала багатьох мистців, науковців та літераторів. Одними з найбільш цікавих і чисельних серед них, на мою думку, є вироби виготовлені з глини – продукція народних та академічних гончарів, майстрів фарфору й фаянсу. Ці твори об’єднує не лише матеріал, з якого їх створювали, але й подібність сюжетів, образів, техніки виготовлення, спільні тенденції в історії. Донині опубліковано кілька статей, присвячених вивченню шевченкіани в гончарних виробах. Це «Образ Шевченка в українській народній кераміці» видатного знавця української народної кераміки, мистецтвознавця Юрія Лащука, «Гончарство і Шевченко» поета і літературознавця Петра Ротача, «Гончарство і Шевченко» мистецтвознавця і керамолога Олени Клименко. Ні одна зі згаданих вище статей не охоплює всі групи глиняних виробів, не дає читачам уявлення про історичний поступ українського народного та професійного мистецтва в створенні керамошевченкіани. Тож ця тема лишається актуальною.
Найдавнішим глиняним виробом, створеним через невеликий проміжок часу після смерті поета (логічно припустити, що це відбулося до виходу Валуєвського циркуляру) є фаянсова тарілка Києво-Межигірської фабрики. В деяких публікаціях виріб хибно датовано 1840-ми роками, оскільки на денці є цифра 41. Про те, що це датування не вірне свідчить рельєфний портрет поета, зображений в центрі тарілки. Тараса Шевченка зображено в смушевій шапці й кожусі, з голеною бородою – таким поет увічнений на фото, зробленому в ательє А. Деньєра (квітень 1859 року).

среда, 4 марта 2015 г.

Знову про керамолога Лідію Шульгіну / Again on ceramologists Lydia Shulgin

Лідія Шульгіна потрапила під слідство 27 жовтня 1933 року за підозрою в злочинах, передбачених сумнозвісною статтею 54 Кримінального Кодексу УРСР «Контрреволюційні злочини в Кримінальному кодексі УСРР», затвердженому ЦВК УСРР 8 червня 1927 року з підпунктом «ст. 54-11 – участь у контрреволюційній організації». Звинувачення саме в цьому злочині зламало життя багатьом національно свідомим українцям, і тим, хто випадково потрапив в поле зору підозрюючих «все і вся» агентів відповідних служб. У постанові про арешт Лідії Шульгіної, підписаної оперуповноваженим 2 відділку Секретного політичного відділу Спінозою, начальником цього ж відділу Гольдманом та начальником Контрреволюційного відділу об‘єднання державного політичного управління  (російські абревіатури СПО та КООГПУ відповідно – О.Щ.) Чердаком зазначено, що «произведенными следственными действиями установлено, что Шульгина примыкает к контрреволюционной украинской организации» [1, Арк.2].

Януш Корчак і діти / Janusz Korczak and children

Мало кто в мире не знает творчества Януша Корчак, полного любви к детям и большой душевной силы. Но кто-то может и не догадываться, что имя - Януш Корчак, является псевдонимом известного детского врача — Генрика Гольдшмидта. Этот незаурядный во всех смыслах человек прожил яркую жизнь и оставил нам множество своих книг о детях. Он мог бы творить и дальше, если бы не приход гитлеровцев на землю его любимой Польши....

ДЕСЯТЬ заповедей родителям от человека, вошедшего в газовую камеру вместе с детьми...

1. Не жди, что твой ребенок будет таким, как ты или таким, как ты хочешь. Помоги ему стать не тобой, а собой. 
2. Не требуй от ребенка платы за все, что ты для него сделал. Ты дал ему жизнь, как он может отблагодарить тебя? Он даст жизнь другому, тот — третьему, и это необратимый закон благодарности.

Про ярмо / About yoke

За матеріалами етнографа Ніни Заглади
«Бряжчать мережані ярма з терновими занозами, поскрипують нові чумацькі мажі, вкриті шкурами» 

Ярмо – один із найдавніших приладів, щоб запрягати тварин, і разом із цим, один із найдавніших атрибутів пересування. Та воно мало привертало уваги дослідників, хоча його дослідження може мати чимале значення для етнології. Загальна назва для цього приладу по всій Україні – «ярмо», назва «єрмо» – належить до особливостей гуцульської говірки.
На Україні спостерігаємо три різновиди ярма: ярмо звичайне (в народі просто ярмо), розповсюджено повсюдно по Україні. В нього запрягали воли до воза, саней, плуга. Ярмо сошне – було розповсюджене на Волинському Поліссі, щоб запрягти воли до сохи. Відрізнялося від звичайного ярма довжиною та відсутністю підгорля. Ярмо для бовкуна (бовкунське) – для одного вола. Бовкуни вживалися більше зимою, як слизько, коли сам віл іде, то він не спориться, іде собі спокійно. Ярмо звичайне складалося із шести окремих частин: ярмо з дугуватими виймами (які називали чашина, чашовина, чашка, хомут, плече, лутиці ), що лягають на карки волів, над кожною з них витесано виступ – припір (каптур). На середині ярма, спереду, витесаний виступ зветься поличка (поле). Ярма робили з кріпкого дерева – бо в них – сила, це найважливіша частина, головний засіб, щоб тягнути. Нижня частина ярма, що лежить під шиями тварин звалася підгорля (підгірлиця, підгорниця, підгорлиця, кульбака), рівна плашка, що має завдання давати опір знизу, тим самим не допускати, щоб горішня частина ярма зсувалася з карків, коли тварини тягнуть вагу. Снози (снізки, снози, смик, сніз, сноза) слугували для зв’язку ярма та підгорля. Занози (залізки, заніски), привій (прижмо, призьмо) мала завданням замикати шию вола в ярмі, щоб воно не зсувалося з карку (на випадок, коли тварина поверне голову, або коли під час праці звертає в бік). Цього досягали, закладаючи занозу в спеціальні дірки в чашовині та підгорлі. Завдання каблучки (її ще називали: колач, калачик, живець, облук, гужва, гуж, ужва, цягло, розкрут) сполучувати ярмо з воєм (провоєм).

http://ukrainaincognita.com/pamyatky/khramy-ta-monastyri/top-10-ukraina-inkognita-2015-ukrainske-baroko-khramy

Топ-10 Україна Інкогніта (2015). Українське бароко. Храми 
Софія Київська
Українське бароко - хіба може бути щось краще. Це як вишиванка, це як пісня, це як сало з часником, це як вареники із сметаною, це як борщ... Вільнолюбний європейський народ створив стиль, який можна порівняти із найкращими світовими архітектурними стилями. Взяли дерев'яну козацьку церкву і відтворили її в камені, а потім змішали (синтезували) те що вийшло із європейським бароко. Козацьке бароко, Мазепинське бароко, українське бароко. На жаль не так вже й багато дійшло до нас шедеврів українського бароко - комуністичні варвари постаралися, для них цей стиль не представляв ніякої цінності. Але знищити не вдалося.
В рейтингу є дві споруди, які були відбудовані повністю, або частково, але ми їх не вважаємо декорацією - це повноцінні шедеври - Михайлівський Золотоверхий та Успенський собори. З цими будівлями пов'язані цілі епохи, тому не розглядати їх ми не маємо права.

вторник, 3 марта 2015 г.

Про мою піч / On my oven

https://www.youtube.com/watch?v=qOXRmfb2HK0&feature=share

понедельник, 2 марта 2015 г.

Істинне багатство / True wealth

Джефф Фостер
Ты богат, дружище! Как ты богат!
Изобилие – это не деньги на твоем банковском счете,
не трофеи, стоящие на полках,
не регалии после твоего имени,
не список достигнутых целей,
не количество людей, которые тобой восхищаются,
не твое идеальное тело.
Изобилие - это твоя связь с каждым вдохом-выдохом,
это твоя чувствительность к мерцанию каждого ощущения и эмоции в организме.
Это восторг, с которым ты наслаждаешься неповторимостью текущего момента,
радость, с которой ты приветствуешь каждый новый день.
Изобилие – это знание себя как присутствие, которое создает и двигает миры.
Это твое открытое сердце, это то, как глубоко затронут ты любовью каждый день.
Это твоя готовность принять и вместить в себя то, что должно быть вмещено.
Это свежесть каждого утра, свободного от памяти или ложной надежды.
Изобилие – это ощущение послеполуденного ветерка на твоих щеках, теплоты солнца на лице.
Это встреча с другим человеком в области честности и уязвимости, до всех индивидуальных историй жизни.
Это твоя укорененность в настоящем моменте,
знание, что ты всегда Дома, независимо от того, что происходит, что ты приобретаешь или теряешь.
Изобилие – это прикосновение к жизни в момент создания,
без оглядки на прошлое,
это подъем и падение мышцы живота при твоем дыхании,
это благодарность за каждый вдох.
Изобилие – это преклонять колени со священным трепетом,
это смеяться над историями, которые они рассказывают, погружаясь глубже в покой.
Это простота.
Это доброта.
Это ты, перед каждым восходом солнца,
свежий, открытый, готовый... и пробудившийся.
Ты богат, дружище! Как ты богат!
Успех - это получать то, что хочешь.
Счастье - это хотеть то, что получаешь.

"Кобзарю" цьогоріч 175 років / "Kobzar" this year 175 years

175 років тому вийшов у світ перший «Кобзар» 

Єство сучасної людини вщерть сповнене бурхливим сьогоднішнім життям – у наші дні творяться діла найбільшого зла і найвищого добра… Здавалося б, нас вже не збентежить минуле, що в порівнянні із дійсністю втрачає свою вражаючу силу, коли навіть безумовні предтечі свого часу вкриваються серпанком історії. Але людина, яку не вражає пророчий вогонь Великого Тараса – чужа людина для нашої доби, пуста і не жива. Не дивлячись на те, що про українську культуру, жорстоко знищувану в усі часи, майже нічого не знали не тільки народи Західної Європи, а навіть народи Росії, талановитість Тараса Шевченка була визнана у всьому світі. Сьогодні виявляється, що ця талановитість значно більша, ніж здавалося. Пророча поезія Тараса Григоровича, що має своїм джерелом силу народу – перемогла у всі часи і тим паче тепер. А коли хід подій, коли сучасність вивертає наверх із минулих віків Генія-Поета і ставить його поезію в центрі уваги на цілу нову епоху, то це означає, що цей поет у своїй творчості дав значно більше всесвіту ніж поети та письменники, славу яких загамували сучасні події.
Щоб зрозуміти ВСЕ ВЕЛИЧЧЯ Шевченка та його літературне значення, треба коротко згадати ті умови, в яких розвинувся його поетичний талан, треба порівняти основні мотиви його поезії з тими мотивами, котрі сьогодні вистукує час своїм залізним молотом.

воскресенье, 1 марта 2015 г.

Борщівська чорна сорочка /

ТАРАС ДОВГОШИЯ. НАШ ОБЕРІГ – БОРЩІВСЬКА ЧОРНА ВИШИВАНКА
Тарас ДОВГОШИЯ

Учасниці народного аматорського ансамблю «Більчанки» Більче-Золотецької школи естетичного виховання під орудою Віри Теслі (на світлині справа) завше співають у борщівських вишиванках 
Історія чорної борщівської сорочки сягає у глибину віків. За легендою, під час татарської навали у кількох придністрянських селах Борщівського краю загинули усі чоловіки. Тоді дружини і дівчата на знак жалоби від непоправної втрати поклялися протягом семи поколінь носити траур, вишиваючи сорочки лише чорною барвою… Покоління, яке народилося на початку ХХ століття, було останнім, пов’язаним цією клятвою.



Ганна КОСТІВ-ГУСКА (на світлині – крайня зліва) з власною виставкою борщівського вишиття на Співочому полі в Тернополі. 2006 р Недавно мені пощастило записати ще кілька цікавих легенд, пов’язаних з чорною вишиванкою. В одному з сіл над Дністром жила дуже гарна дівчина. Вона прекрасно співала, танцювала, вишивала, з усіма була щира і привітна. Ні вечорниці, ні забави не відбувалися без її участі. Кожна дівчина у селі мала за честь дружити з цією красунею. І от в неї закохався сільський парубок – коваль, також красень на усю округу. На відміну від щирої і доброї дівчини, він був дуже пихатий і злий. Довго зустрічалися вони, вже й до весілля готувалися.

https://www.academia.edu/11187691/Сердюк_І

Сердюк І. Повторні шлюби в Гетьманщині у другій половині ХVІІІ ст. (за даними метричної книги Христорождественської церкви містечка Яреськи Миргородського полку) // Краєзнавство. – 2010. – Ч.3-4. – С.47-55.

"Останній із могікан" / "The Last of the Mohicans"

25 лютого 2015 року в Харківському історичному музеї із палкою промовою виступив 
Ігор Федорович Малицький - колишній в’язень нацистських концтаборів Аушвіц та Маутхаузен, професор Української інженерно-педагогічної академії. Ігор Федорович прочитав студентам Харківського електромеханічного технікуму лекцію, присвячену 70-й річниці визволення в`язнів Аушвіца. Мене дуже вразила зустріч із цим ЧОЛОВІКОМ. 

Гуцули примічають / Guzuls prymichayut

НАРОДНІ ПРИКМЕТИ ГУЦУЛЬЩИНИ 
- Гуцули у горах мают віпрубовані місця, по иких пизнают – „ике бутет веременє”.
- Єк сонце увечьир заходит за чісте небо, то на погоду, а єк за вал – то на дожь.
- Єк вівці ни даютци загонити увечєріх у хлів, т
о вліті на дожь, а взимі на «зиму».
- Єк увечєр, до пізна, маржина любит пасти – то на годину.
- Єк маржина истрєсає вухами, то на слоту.
- Свиня чюхаєтци у вугов хати и стрєсає вухами – на годину.
- На слоту носит свиня усєкий бирліх у хлів.
- Єк си курка скубет, то на дожь, єк си купаєт у поросі, то на веремнє.

Про ХЛІБЕЦЬ святий / On the holy bread

Весільний ХЛІБ слобожан 

 Весільне обрядове печиво, яке ми умовно назвемо «весільним ХЛІБом», маючи на увазі всі його види, було неодмінним і чи не найголовнішим атрибутом традиційного слобожанського весілля. Підосновою давнього весільного обряду (що нині майже забувся) був символічний ритуал побажання молодій парі здорового (а значить в достатку) та щасливого (а значить з дітками, яких є чим годувати) життя. Тож український «народ-хлібороб», а зокрема слобожани, найкращим способом цього побажання обрав символічне використання на всіх етапах весільного обряду найшановнішого продукту – хлібного зерна.
Зернами пшениці, жита, ячменю, вівса мати обсипала Молодих, бажаючи їм здоров’я і щастя. Їх запікали у весільних калачах та короваях, насипали його на пазуху Молодим. Із подрібнених хлібних зерен – борошна якнайкращої якості – випікали головні весільні ХЛІБИ – короваї. До забутих слобожанських весільних хлібів, які нині не випікають, належать «верч», «буханець», «гуски», «дивень», «калач», а ще «лежень», «лєпьошки», «хліб-перепієць», «товариш», велика «шишка», маленькі «шишки», стульні. Навіть назви їх сьогодні звучать незвично…
ВЕСЬ весільний обряд супроводжувався ХЛІБОМ: з хлібиною (паляницею) в руках старости приходили свататися, свою хлібину, в разі вдалого сватання, батьки нареченої дарували старостам. Хлібиною батьки благословляли Молодого на одруження і на вдалу «дорогу» до двору Молодої, яку її батьки теж благословляли хлібом. З хлібом в руках батьки зустрічали Молодих після вінчання, на весільному столі перед Молодими обов’язково мала лежати паляниця із сіллю, а також і короваї, і лежень, і дивень, і велика шишка. З хлібиною проводжали Молодих у комору. З хлібиною йшли до батьків Молодого, а потім до батьків Молодої «понеділкувати» – святкувати другий день весілля. З хлібом ходили на гостину і до старшої дружки, боярина, свахи. З паляницею ходив дружко і весільні гості до попа чи дяка просити «увести» Молодих до церкви на другий день весілля.
Не можу не згадати «хлібні» весільні страви: локшина, пироги з різноманітними начинками, вергуни (подавали на десерт), бублики (обдаровували дружок), стульні (пироги без начинки, якими пригощали батьків Молодої і гостей на після весільному етапі разом із шматками вареної курки), житні коники…
Як бачимо, у слобожанському, а відтак українському, весільному обряді повсякчас був присутній весільний ХЛІБ. Про значення і смислове навантаження кожного з них поговоримо у наступних нарисах.
Олена Щербань