среда, 2 марта 2011 г.

Трішки про етнографію

  Сучасні етнографічні замальовки 
Теперішні дослідники народного життя під час проведення своїх досліджень, здебільшого послуговуються етнографічними даними сторічної давнини. Це закономірно, оскільки в науці діє так зване «правило ста років», згідно якого суспільство відстає від прогресивних наукових здобутків, починаючи їх осмислювати приблизно через століття. Нинішні етнографічні, керамологічні, фольклорні експедиції в польових умовах є не менш результативні і вкрай необхідні для фіксації і збору матеріалів не лише про минуле століття, але й сучасне народне життя,
є унікальним джерелом для порівняльного аналізу, що дозволяє зробити висновки про зміни, які постійно відбуваються у традиційній культурі. Вкрай важливими, на мій погляд, є й активізація проведення досліджень міського життя, оскільки в умовах стрімкої урбанізації важливо вчасно фіксувати сучасний його стан.

Центром всебічного дослідження гончарства, як феномена людської діяльності, його ролі і місця в традиційно-побутовій і сучасній культурі в Україні є Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України та Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. В результаті керамологічної експедиції до села Велика Павлівка Зіньківського району, що на Полтавщині, яка відбулася восени 2006 року, було зібрано низку етнографічних матеріалів, зокрема про використання глиняного посуду в народному побуті ХХ століття. Оскільки глиняний посуд є невід’ємним явищем народної культури, було звернено увагу на те, чи нині використовується він в домашньому господарстві або під час проведення традиційних обрядів. Зазначу, що в селі Велика Павлівка до цього дня, хоч і в дещо трансформованому вигляді, але зберігся давній весільний обряд (Щербань Олена. «…Як було в селі весілля, все цвіло» // Зоря Полтавщини – 2007. – 11 травня – №67-68. – С.10-11.). Вважаю, що вкрай важливо не лише збирати етнографічні дані, але й оперативно вводити їх до наукового обігу. Подаю спогади місцевих старожилів про використання глиняного посуду в давньому побуті, місцевому весільному обряді, взагалі етнографічні відомості, зберігаючи особливості їх мови.
Марія Руденко: «Для вареників глиняна ринка була в мене, масла вкину, так і подавали вареники у тій ринці. У глечиках сметану робили: спарю молока, глечик полив’яний обмажу вершками, на спід вершків, молока туди. Для пасок купували форми, в їх лише паски пекли, нічого більш не робили. Весільний коровай місили в новій макітрі. Посуд били на перехресті дружки на щастя, як ішли до молодої. Як бився посуд, казали: «Дай Боже, на все харашо».
На Воздвиження наймали хату, як дівчатами були, пряли, вишивали там. Як молодих виряджала мати, посипали лісовими горіхами, цукерками, грішми. А тоді хто вспіє, вхопити ті горіхи, і на базарі як продаватиме що-небудь, то розхватають, як ті горіхи, розметуть товар. Посуд били на перехресті дружки на щастя, як ішли до молодої [Спогади Марії Руденко, 1932 р.н., від 14.09.2006 р., Велика  Павлівка, Зінківський р-н, Полтавщина].
Марія Яреха: «Негожі горшки і глечики б’ють на щастя, шуткують на весіллі. Горшків у мене в господарстві було до десятка, глечиків з десяток, але багато не було, бідно жили. Помиті горщики вішали на тин»» [Спогади Марії Ярехи, 1932 р.н. від 14.09.2006 р., Велика  Павлівка, Зінківський р-н, Полтавщина].
Софія Яненко: «На базарі купували череп’яні миски, покришки, все. Часто купували. Як перекинеться борщ в печі, не знаю чи на погане, чи на гарне» [Спогади Софії Яненко, 1930 р.н., від 14.09.2006 р., Велика  Павлівка, Зінківський р-н, Полтавщина].
Ганна Деркач: «Горшків у мене було з десяток. Молоко у глечики зливали, сметану робили» [Спогади Ганни Деркач, 1940 р.н., від 14.09.2006 р., Велика  Павлівка, Зінківський р-н, Полтавщина].
Марія Шапошник: «Борщ варили в горшках, купували посуд на базарі в Зінькові. Мати посилала на базар і приказувала, щоб купили горщик для борщу – борщівник, полив’яний, трьохлітровий і невеликий – кашник на кашу. Для узвару був горщок. Узвар варить великий горщок. Макітри полив’яні були, штук п’ять, більші, менші, хліб у них місили. Макітерка і з вушком і без, на вареники і пшоно терти. Ще були тикви полив’яні для квасу, зверху широченька, рука пройде. На Великдень посуда хароша, на Різдво. Проволокою стягували по вінцях посуд, що надколовся. Били посуд на весіллі у понеділок. По свячену воду ходили з глечиком красивим, уквітчаним, широке горлечко, з ручкою. Дитині кашку варили в маленькому горщику. Як вилилось в печі, на клопот. Зберігали посуду на горищі. Били посуд на весіллі у понеділок, як жито молотили у молодого. Те жито в пучок, ціпом молотять. Давайте нам горшків, мисок. Дають драні й негожі. Черепки тоді з житом обмолоченим віяли, а тоді в мішок збирають, щоб не було пусте жито молодим, а тоді годами хранят.
Носив дружко на весіллі новий глечик з ушком і дзьобиком, з горілкою у понеділок. Давай нам горілки з «барильця». Зверху калачем накритий, щоб нішо не влетіло. З нього й пили потрошку.
На весілля купували неторгований посуд. Баба каже, купіть миску, не торгуйтесь. Дарили молодим дві миски, дві ложки, макітерка молодим, як по молоду приїде, тоді дарять посуду родичі, щоб було.
Була череп’яна полив’яна темно-червона кадильниця з ручкою. У йому жарок, ладан, у хаті прокурювали, щоб ладанець од усього.
«Перед Новим годом на досвідки ходили. Ворожили: в хаті, при стіні палили бомагу на гребінці, і на стіні тінь, видно, який молодий іде. Як близько іде, скоро заміж іти.
Закопували підкову у дворі коло воріт, щоб хлопці ходили.
У нас в селі є баба Кривоніска, кажуть, що відьма. Все таке робе відьмаче. Умре людина, ноги зв’язані мотузкою, вона розв’яже, вкраде мотузку, у церкві бере свічки, знову ставляє, ґалдує.
Вагітній не можна лізти в піч мазати, щоб не було п’ятен на дитині. Як спечуть коровай, обкачують борошном залишки тіста до сухоти. Сухеньке тісто щоб було в хазяйстві.
Соняшниці – це як дуже круте в животі.
Як ранком випаде роса, кружало остається, там колодязь копали.
У селі в нас жила поважна вміла баба, її кликали мазати бовдури. Бурти – ями де глину брали, раньше глинища були глибокими, брали там глину для мазання. Широке робиться, а ті копають, а ті возять, глина жовта. Глина плюс солома (пшенична мілка), а велику січуть, плюс вода і місять ногами. Прізвища в селі: Храпалі, Ярмоленки, Ціптури. Набіжне – накритка, як дитя получилося. Шили «у кустарі» називалося – один у одного подивиться, кустарський хрестик» «Як народиться онук чи онучка, на дідові й бабі рвуть сорочку. У люлю клали любисток, у ньому купали, щоб діти були люб’язні й хороші» [Спогади Марії Шапошник, 1931 р.н. від 14.09.2006 р., Велика Павлівка, Зінківський р-н, Полтавщина // Польові матеріали Олени Щербань].
Ганна Яреха «Негожі горшки і глечики б’ють на щастя, шуткують на весіллі. Коровай печуть і в молодої і в молодого. У молодої коровай «прозірний», з діркою, оздоблений гілочками, обплетеними тістом. А також печуть калачі, один більший, щоб накрити «дружків глечик». Як приїдуть по молоду, свашка зі сторони молодого ходить з торбою, частуючи родичів молодої калачами та житніми кониками. Коники ліплять з тіста, приготованого з житнього борошна і води. Шуткують над свашкою: «Свашка-неліпашка, коників не ліпила, а один зліпила, та й того злупила». Свашкою може бути дружина дружка. Дружків двоє. Старшою свашкою вважають дружину меншого по віку дружка. Раньше як свайба, усе цвіло, всі йдуть на свайбу. Дружко, це жонатий чоловік, родич молодого, у неділю носить глечик з горілкою чи вином, накритий калачем і пригощає з того глечика. Калач відщипують і закушують. Називається він «дружків глечик». У нас молоду підперізують рушником. Рушник – оберіг від нечисті. На другий день весілля молотять збіжжя у молодої на щастя на долю. Збіжжя – необмолочені житні чи пшеничні колоски, які стояли нас столі перед молодими у пляшечках. Молотять збіжжя колесом прядки, яке крутиться, або велосипеда. Снопики (обмолочені колоски) кладуть за образи. У нас колись на поминки раньше варили галушки, солодку воду подавали, потапці та й усе» [Спогади Ганни Ярехи, 1960 р.н., від 14.09.2006 р., Велика Павлівка, Зінківський р-н, Полтавщина // Польові матеріали Олени Щербань].
Катерина Лисенко: «Липівка – бочонок на мед. Барильце – бочоночок, робили вино. З маленької керамічної тарілочки годували бджіл. Помиті горшки сушили в пічі.» [Спогади Катерини Лисенко, 1924 р.н. від 14.09.2006 р., Велика  Павлівка, Зінківський р-н, Полтавщина // Польові матеріали Олени Щербань].
Лідія Шпигоцька: «У нас і досі на весілля родичів молодого і молодої запрошують «калашниці» в українських костюмах, який складається з: сорочки, керсетки, плахти, поясу, попередниці, хустки, чобіт. В руках носять ключку, оздоблену стьожками, а також калач, який залишають в останній хаті. «Калашниць» запрошують батьки, шанують їх, перев’язують хустками. «Калашниці» це, як правило, куми, їх має бути парне число, щоб молоді у парі жили» [Спогади Лідії Шпигоцької, 1959 р.н., від 14.09.2006 р., Велика Павлівка, Зінківський р-н, Полтавщина // Польові матеріали Олени Щербань].
На запитання про використання глиняного посуду в сучасному побуті, респонденти відповідають, що дуже рідко.
Висновки: отже, нині дуже важливо збирати інформацію про сучасний побут українців, зокрема про використання глиняного посуду в побуті чи обрядах. Про використання глиняного посуду під час польових експедицій можна зібрати досить цікаві відомості. Найбільш поширеним і головним глиняним посудом в господарстві були глиняні горщики. Не менш універсальною була глиняна макітра. Миски, глечики, тикви, баклаги, куманці … Колись асортимент глиняного посуду широким. Глиняний посуд широко використовували у весільній обрядовості.
Нині в побуті користуються макітрою для розтирання маку, іноді для замішування тіста, чи інших потреб, рідше глиняні форми для випікання пасок, глиняні миски. Колись незамінний горщик, нині невеликі горщечки для печені. У сучасному весільному обряді глиняний посуд майже не використовується. Вдалося зафіксувати трансформований обряд розбивання глиняної миски на випускному вечорі, після того, як мати обсипала випускників зернами жита.



Комментариев нет:

Отправить комментарий