середу, 9 березня 2011 р.

Про одного з побратимів Степана Разіна опішнянина Леска

Зв‘язок Степана Разіна з Опішнею
Багатостраждальна українська земля здавна була щедрою на справжніх героїв, людей щирих та відважних, які, борючись за справедливість, сміливо дивилися в очі навіть самій «кирпатій свашці» з косою. На жаль, нині імена більшості з них маловідомі широкому загалу українців. Національним героєм Росії (тісно пов’язаним з Україною) є козак, ватажок одного з найбільших повстань проти феодального гніту Степан Разін. Це ім’я добре відоме більшості наших співвітчизників зі шкільної програми. Але мало хто знає, що одним з найближчих його соратників та названим братом був наш земляк, опішнянин – козак Леско (Олексій).
В документах 1660–1670-го років його називали Григор’євим (батька козака Леска звали Григорій), а також Черкашеніним, Хромим та Косим.
Збереглися документальні свідчення про те, що в молоді літа (наприкінці 1640 – 1650-х років) Леско мешкав у Опішному, де мав сім’ю (до речі, вона лишалася в цьому місті принаймні до 1670-го року) й ніс службу в Полтавському полку разом зі своїм шурином Іваном Донцем (на нашу думку – відомим за тогочасними джерелами сподвижником полтавського полковника Мартина Пушкаря).
Є велика ймовірність того, що Леска записано під прізвиськом Нос серед  козаків Опішнянської сотні в реєстрі 1649 року. В 1658 році цей козак був «опушлянским» отаманом. Різницю у прізвиську не вважаємо за суттєвий контраргумент, адже на той час у середовищі козаків прізвища могли змінюватися. До того ж, як сказано вище, прізвисько героя неодноразово змінювалося і в офіційних документах. У будь-якому разі, Леско мав пройти горнило бойових дій Визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького. А на Запоріжжя він найбільш ймовірно пішов після початку репресій проти представників Полтавського полку, що, підтримуючи Юрка Хмельниченка упродовж 1661–1662 роках не корилися російському царю. Зокрема в Опішному на той час розташовувалися значні військові загони запорожців.
На Дон Леско потрапив у кінці 1660-х років вже досвідченим воїном, неодноразово пораненим. У одному з боїв куля роздробила йому ногу, в другому він втратив око. З того часу до нього приклеїлися прізвиська «Хромий» та «Косий».
Запорожці й донці неодноразово спільно діяли проти турок, ходили під Азов і, скоріше за все, саме після повернення з одного з таких походів, Леско вирішив осісти на Дону. Рядовим він пробув недовго. Воїнська доблесть, бойова майстерність, слава відважного рубаки дозволяли йому претендувати на перші ролі в козачому війську. Тож не дивно, що на одній з козацьких рад його одноголосно було обрано до складу старшини.
У XVII столітті в російському середовищі українців часто називали черкасами. Тож в одному з документів 1670 року козака Леска названо «запорожським  черкашенином». Прізвисько «Черкашенін» яке він отримав на Дону, залишилося за ним до кінця життя.
 До літа 1669 року Леско Черкашенін став одним з визнаних на Дону людей. У кінці серпня згаданого року він повернувся з вдалого походу на Азовське море. На Дону Черкашеніна зустріли привітно, але скромний успіх його загону не міг затьмарити тріумфу молодого отамана Степана Разіна на берегах річки Хвалині. Черкашенін вирішив встановити з ним зв’язок. Через надісланого на Волгу до Разіна донського козака Я.Веневітінова, Леско просив отамана прийняти його в свій загін і … скоро отримав згоду на це.
Восени 1669 року, коли загін Разіна повертаючись з походу в Персію, вдруге опинився біля стін Царицина, туди прибув вже і Леско. Разінці безперешкодно (воєвода Андрій Унковский заховався з небагатьма відданими йому людьми в напіврозваленому дерев’яному острозі, і не намагався чинити супротив) увійшли в місто і пробули там з 1 по 5 жовтня. В Царицині за воєводою виявили чимало зловживань. Степан Разін особисто відвідав його, примусивши задовольнити всі вимоги козаків і пригрозив розправою, якщо той знову почне збирати побори. Коли ж до отамана знову почали надходити скарги на Унковського, розгніваний Разін звелів розгромити двір воєводи, земські хати й випустити з в’язниці «сидельців». Усе це він доручив групі козаків на чолі з Леском Черкашеніним. Знайшовши воєводу в приказній хаті, Леско лаяв його «всякою... бранью и за бороду драл». Від імені Разіна він пригрозив Унковському, що якщо той «будет... казаков притеснять... живу» йому не бути.
Леско легко переступив соціальну межу, що відділяла його від представника  царської влади. Він діяв як людина, впевнена в своїй правоті й справедливості суду. Умілий воєначальник, у роки другого походу повстанців на Волгу, він став одним з основних сподвижників Разіна. Отаман цінував його бойовий досвід, відвагу, розторопність. Степан і Леско міцно потоваришували і незадовго перед виступом Леска на чолі 300 повстанців на Дону, побраталися.
Названий брат Степана Разіна повинен був «конницею и судами» піднятися по річці Сіверський Дінець на Слобідську Україну й зайняти міста Маяцьк, Царев-Борисів, Валуйки та інші. Надсилаючи Черкашеніна на батьківщину, Разін безперечно врахував його знання місцевості, настроїв населення, мови та звичаїв. Можливо, Леско й сам зголосився очолити цей похід. Разом з батьком на Слобожанщину вирушив і його старший син. З 1 по 20 жовтня (за старим стилем) 1670 року повстанців підтримало населення Маяцька, Царева-Борисова (тепер с. Червоний Оскіл Ізюмського району Харківської області), Балаклеї, Чугуєва, Богодухова, Змієва і Мерефи. Й головна заслуга в оволодінні цими містами належала Черкашеніну. На час приходу на Слобожанщину загін повстанців зріс вдесятеро.
17 жовтня 1670 року зі Змієва Леско Черкашенін направив у Харків «прелестную грамоту … от великого войска Донского и от Алексея Григорьевича» із закликом «со всеми городовыми людьми и с мещанами стать с... великим Войском Донским, заедина за дом пресвятыя богородицы и за... великого государя и за всю чернь... чтоб от изменников бояр вконец непогинуть».
Розмах повстання на Слобожанщині царський уряд небезпідставно пов’язував з енергійними діями Леска. Не випадково розгром його загону і захоплення самого ватажка, влада вважала найефективнішим заходом для припинення народного руху. З приводу того, як найскоріше захопити разінського отамана, тривала інтенсивна переписка. Воєвода Білгородського полку Григорій Ромодановський направляв депеші в Розрядний приказ, з нього писали гетьману Лівобережної України Дем’яну Многогрішному. План, за яким сподівалися захопити Черкашеніна, був таким: його дружина і діти мешкали в Опішному, тож і розраховували спостерігаючи за ними, вислідити Леска який міг рано чи пізно з’явитися вдома. Зокрема, в жовтні 1670 року Григорій Ромодановський писав Дем’яну Многогрішному про те, що в Опішному мешкають дружина та діти Леска. 20 жовтня він писав царю про те, що повстанці, очолені Хромим, збираються йти в Мурахву, Колонтаїв та Опішне тому, що «он, Алешка, бывал житель Опошненской и жена его ныне в Опошне». У тому ж місяці він вимагав від Василя Многогрішного – брата українського гетьмана Дем’яна Многогрішного, надіслати військовий загін і будь-якою ціною захопити «ворову Донского казака Алешкина жену Хромова и ево Алешку будет он в Опошне объявитца и сыскав привести».  Але той (вірогідно, попереджений) додому не приходив, а збирав військо для походу на Конотоп, Седнів, Полтаву й Колонтаїв.
Сконцентрувавши на Слобожанщині значні військові сили, правляча верхівка  змогла придушити повстання восени. Загін Леска Черкашеніна було розбито в урочищі Красний Пришиб на Сіверському Дінці. Серед полонених повстанців опинився і син Леска якого, як разом з іншими стратили на місці бою. Лескові ж вдалося втекти і в грудні він уже очолював повстанський гарнізон Самари в Середньому Поволжі (400 людей). Намагання чинити опір наступаючим царським військам з нечисленним загоном, з проблемами відсутності пороху й хліба були безуспішними – Леско поїхав на Дон до Разіна. В цей час загострилися стосунки між старшинами на чолі з Корнилом Яковлєвим і дінцями, що підтримували Степана Разіна. І Леско одразу ж потрапив у гущу подій. Степан Разін, залишивши його за отамана в Кагальнику й передавши під його опіку свою сім’ю, вирушив у Царицин за гарматами й боєприпасами, готуючись нанести удар по Черкаську. Однак за час його відсутності, козаки Яковлєва напали на Кагальник і, маючи значну чисельну перевагу, перемогли. Леско, який до останнього захищав родину Разіна, загинув.
Таким чином, збережені донині джерела свідчать про те, що опішнянський козак Леско був непересічною особистістю, розумним та відважним воякою. Він є гордістю України. І нам, нащадкам, не зайве памятати та шанувати власних героїв.

Немає коментарів:

Дописати коментар