четверг, 3 марта 2011 г.

Про гончарство Опішні. Серія 1. / About pottery Opishnya. Series 1.

Гончарство Опішного в 1893-1918 рр.
Анотація. Вперше в етнології проаналізовано взаємовплив опішнянського кустарного гончарства і Полтавського губернського земства впродовж зазначеного періоду. Зроблено висновок про те, що промисел зазнав перетворень під впливом земських заходів, але й ці перетворення змінили уявлення їх ініціаторів стосовно способів підтримки і розвитку місцевого гончарства. Ключові слова: Опішне, гончарство, Полтавське губернське земство, кустар, гончарні навчальні заклади.Olena ShcherbanjThe Mutual Influences of Opishne Handicraft Pottery and the Poltava Government Counsil in 1893 – 1918: an Ethnological Aspect Annotation: the author analyses mutual influences of Opishne Handicraft Pottery and the Poltava Government Counsil during the above-mentioned period for the first time. She makes a conclusion, that this craft has been transformed under the influence of council measures, but these metamorphoses have changed the notions of their initiators concerning the ways of the supporting and developing of local pottery. Key words: Opishnepottery, Poltava Government Counsil, craftsman, pottery educational institutions.


Щербань Елена. Опошнянское гончарства и Полтавское губернское земство в 1893 – 1918 гг.: этнологический аспект взаимовлияния
Аннотация. Впервые в этнологии проанализированно взаимовлияние опошнянского кустарного гончарства и Полтавского губернского земства на протяжении обозначенного периода. Автор подытожила, что промысел претерпел изменения под вплиянием земских мероприятий, но и эти трансформации изменили представление их инициаторов касательно способов поддержки и развития местного гончарства.
Ключевые слова: Опошня, гончарство, Полтавское губернское земство, кустарь, гончарные учебные заведения.


Відмітною особливістю історії опішнянського гончарства останнього десятиліття ХІХ – початку ХХ століття є увага і заходи діячів Полтавського губернського земства з метою підтримки його в складних економічних умовах. Народне гончарство змінювалося під його безпосереднім впливом (земство – гончарство). За чверть віку «співіснування» земства і опішнянського гончарства сталися також і перетворення у зворотному напрямку (гончарство – земство).
Діяльність Полтавського губернського земства відносно опішнянського гончарства досліджували, головним чином, мистецтвознавці, які звертали увагу переважно на форми та декор виробів. У докторській дисертації «Українська народна кераміка ХІХ–ХХ ст.» (1969) Юрій Лащук вперше висловив думку про те, що в навчальному процесі гончарних шкіл і в практиці художніх промислів України мало місце доречне співвідношення традицій і новаторства, земські ініціативи сприяли появі в опішнянській гончарній традиції змін, зокрема нових орнаментів, форм, домінуюче значення декоративних якостей по відношенню до утилітарних [11]. Через два десятки років цю тезу було повторено в дисертаціях та статтях учнів Юрія Лащука – представників мистецтвознавчої керамології – Олени Клименко та Ростислава Шмагало [5, 8, 23, 24].
В дисертаційному дослідженні «Народна кераміка Опішні (до проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах)» Олена Клименко зазначила, що починаючи з другої половини ХІХ століття в опішнянській кераміці простежується два напрямки – «традиційний», в якому відчуваються давні витоки та «інноваційний», доповнений рядом нових елементів, що виник внаслідок діяльності представників Полтавського губернського земства [5, с.8-9].
Дещо в іншому ракурсі знаходяться наукові студії опішнянських керамологів, які звернули увагу переважно на історичні моменти. Зокрема в монографії Олеся Пошивайла «З досвіду роботи по підтримці й розвитку гончарства Опішні в другій половині ХІХ – на початку ХХ століть» на основі земських публікацій вперше і детально охарактеризовано заходи Полтавського губернського земства з підтримки опішнянського гончарства, зокрема діяльність гончарних навчальних майстерень [17]. У публікаціях Олени Щербань на основі згаданих джерел, їх досліджено детальніше, основний акцент зроблено на специфіці їх роботи, здобутках та недоліках [25, 26, 27, 28, 29].
З етнологічної точки зору досліджувана тема досі не була об’єктом спеціального наукового дослідження. Наукова новизна даної студії полягає в тому, що вперше здійснено етнологічний аналіз взаємовпливу опішнянського гончарства та заходів із його підтримки Полтавського губернського земств.
Метою цього дослідження є висвітлення взаємодії та взаємовпливу між опішнянським кустарним гончарством та ініціативами діячів Полтавського губернського земства з його підтримки.
Хронологічні рамки роботи охоплюють період із 1893 року – початку активізації діянь Полтавського губернського земства на опішнянське гончарство, спричиненої дослідженням Івана Зарецького «Гончарный промысел в Полтавской губернии» до 1918 року – року припинення роботи земства. Її методику становлять логіко-аналітичні, порівняльно-історичний, структурно-функціональний методи та метод критичного аналізу літератури та джерел.
Полтавське губернське земство всіляко сприяло розвитку кустарних промислів, зокрема гончарства, оскільки в цій галузі виробництва було задіяно значну частину населення губернії. Підтримка кустарництва була одним із державних заходів щодо стримування масового безробіття й своєрідною формою запобігання соціального вибуху. Через малоземелля селян поширеним в Полтавщині стало явище, коли саме кустарні промисли давали основний прибуток для селянських господарств. Під впливом тогочасних поширених народницьких ідей, в руслі яких наголошувалося на своєрідності традиційно-побутової культури українського народу, земські діячі активно цікавилися і досліджували стан кустарних промислів, зокрема гончарства в губернії [1, с.1701; 18, с.3-4].
Дослідження гончарства Полтавщини агронома, професора Харківського університету Анастасія Зайкевича (1879 р.), етнографа, статиста Віктора Василенка (1880–1890 рр.), окрім інших важливих аспектів, виявили й основні потреби найбільшого осередку селянських промислів Полтавської губернії – Опішного. Увага Полтавського губернського земства саме до гончарства Опішного була не випадковою, а спричиненою низкою факторів. Серед яких: наявність у містечку великої кількості гончарів, майстерність яких досягла високого рівня; багаті поклади опішнянських глин та їх висока якість. Певну роль відігравала і перспектива потенційної прибутковості гончарного виробництва.
На думку діячів Полтавського губернського земства, опішнянське гончарство в кінці ХІХ століття почало занепадати. Основним способом його підтримки, шляхом поширення нових для кустарів технологічних знань і полегшення закупівлі сировини та збуту готових виробів, на перспективу було вирішено організувати гончарні навчальні зразкові майстерні. Але почати вирішили з організації виставок кустарної продукції, оскільки налагодити їх роботу було простіше, де кустарі вже мали б можливість ознайомлюватися з новаціями. Перша в губернії виставка кустарних промислів діяла в Опішному впродовж 31 серпня – 3 вересня 1890 року. За висловом члена-кореспондента Полтавської сільськогосподарської спілки Віктора Василенка вона була невдалою, бо «Из Опошнянского раена представили на выставку свои произведения счетом около десятка кустарей, в том числе известные Ефименко и Чирвенко, получившие несколько наград на предшествовавших выставках, между тем в Опошне с Поповкой и Мисскими Млинами наберется до тысячи человек кустарей по многим промыслам» [2, с.1]. Для даного дослідження важливий факт, що принаймні з 1882 року, коли деякі із заможних опішнянських гончарів почали вивозити свої вироби на виставки всеросійського значення і отримувати нагороди. Це значить, що вони вже були готовими до сприйняття майбутніх новацій, які запроваджуватиме земство. Адже вже на виставках почали збагачуватися новими технічними знаннями, розповсюджуваними там. Наприклад, про відмучування глини, використання кобальту для поливи [2, с.3]. Проте, таких гончарів серед близько 300 які працювали на той час в Опішному, було лише кілька – Федір Чирвенко, Гнат Гладиревський, Іван Гладиревський, Єфименко.
Для опису стану гончарства Опішного, що передував заходам Полтавського губернського земства, скористаюся головним джерелом – працею керамолога, члена Імператорського Московського товариства любителів природознавства, антропології й етнографії та Московського археологічного товариства Івана Зарецького (1857–1932). Вона містить донині найбільш повний опис опішнянського гончарства: сировини, технології виробництва, асортименту продукції, знарядь та інструментів, умов життя гончарів. Окрім того дослідник зафіксував орнаментальні мотиви, термінологію, подав порівняльну характеристику окремих осередків та зібрав унікальну колекцію глиняних виробів, зразків глин тощо. Відзначу, що рівень проведених ним досліджень, до речі з ініціативи Полтавського губернського земства, був високим. Цікаво, що досвіду керамологічних студій дослідник не мав, освіту отримав у домашніх умовах. З 1887 року, після розкопок курганів поблизу села Лихачівка, що неподалік Опішного та активної «збиральницької» роботи, він став відомим у російських наукових колах як археолог. З 1889 до 1893 року Іван Зарецький працював одночасно в Полтавському інституті шляхетних дівчат настроювачем фортепіано й співробітником Полтавського губернського земства. До моменту вивчення опішнянського гончарства ним було опубліковано статтю на археологічну тематику. Не втримаюся щоб не подати цитату земських діячів про те, що дослідження Івана Зарецького «Гончарный промысел в Полтавской губернии» (1893 р.) «выдающееся по обилию материала и необыкновенной точности наблюдения», вивчав дослідник «с особенной тщательностью и … часто с артистическим мастерством» [15, с.1].
Іван Зарецький зазначив, що першість на Полтавщині належить опішнянському гончарству. Подаю короткий опис гончарної технології в Опішному згідно його записів, що сприятиме розумінню змін, які відбулися в подальшому під впливом Полтавського губернського земства. Тож, хоч і забігаючи наперед, подаватиму матеріали для порівняння. Значення більшості термінів, подані дослідником, можна уточнити в праці Олеся Пошивайло «Ілюстрований словник народної гончарської термінології Лівобережної України: Гетьманщина» (1993).
В 1893 році в Опішному працювало 288 гончарів [4, с.96]. Для більшості з них заняття гончарством було єдиним джерелом прибутку. Іван Зарецький відзначив, що опішнянські кустарі використовували глину переважно одного сорту, хоча їм були відомі властивості різноманітних глин із околиць містечка. Зокрема добували також і фаянсову глину [4, с.11], із ознайомленням властивостей та на використання якої земські діячі в першу чергу акцентували увагу під час діяльності навчальної майстерні в майбутніх 1894–1899 роках.
Добували глину у відкритих кар’єрах (якщо глина залягала на невеликій глибині) чи глибоких колодязях –  «дудках». Добування і транспортування її було дуже важкою працею, тому нерідко гончарі працювали гуртом. Під час добування глини «дудками», вибирали не весь її пласт, лишаючи верхню частину для закріплення верхніх шарів, запобігаючи можливості їх обвалу. Коли глину добували відкритим способом, пласт так само не вибирали повністю, засмічуючи верхнім суглинком. На думку Івана Зарецького добування гончарної глини відбувалося нераціонально [4, с.9-11]. Таким способом, у тому числі, опішнянські кустарі видобували глину щонайменше до кінця 1950-х років!
Підготовка глини до роботи також вимагала значних затрат часу і фізичної сили гончаря, якому допомагала вся родина. Накопану глину або лишали на місці видобутку або перевозили на своє подвір’я, де вона мала «вилежатися» принаймні 2-3 місяці. Потім її сікли заступом і розбивали дерев’яною «довбнею» на невеликі шматки, поливали водою, накривали старим одягом, рядном чи рогожею – щоб «перепріла». Розмоклу глину перевертали лопатою, перебирали руками, відбираючи м’яку, достатньо розмоклу та відкидаючи сторонні домішки. Потім ліпили круглі глиняні «кулі» вагою 20-32 кг. Більшість гончарів осередку, за виключенням кількох заможних, які мали окрему майстерню, працювали в хаті в якій жила родина, тому від підвищеної вологи хата гончаря служила порівняно недовго. Кулю глини перебивали довбнею, розплескуючи її на тонкий «блин», на який клали іншу кулю, розбивали і так доки набивали достатню купу, яку «стругали» за допомогою залізного (іноді виготовленого зі старої коси) «стружка». Постругану глину заливали водою. Не менше ніж через півдоби глину качали, вибираючи сторонні домішки. Сікли «дротом», видаляючи дрібні корінці, траву. Після цього збивали глиняні «грудки» відповідно до величини майбутніх виробів. Якщо не враховувати час, коли глина «вилежувалась», на підготовку воза глини до роботи одна людина витрачала не менше тижня [4, с.48-50].
На думку Івана Зарецького, відмучування глини і домішування до неї сторонніх речовин опішнянськими гончарями не практикувалося, оскільки забирало багато часу. Насправді ж така технологія не була традиційною для місцевого гончарства, бо місцеві гончарні глини її не потребували. Лише заможні опішнянські гончарі Федір Чирвенко та Іван Гладиревський, які могли дозволити собі використовувати найману робочу силу, під впливом досвіду стажування на заводі Фока, іноді це практикували. До речі їх Іван Зарецький називав «звездами первой величины гончарного производства» [4, с.52].
Найголовнішим пристроєм у роботі гончаря був гончарний круг. До кінця ХІХ століття в опішнянських гончарів ще зберігалися шльонські круги (архаїчніші), але вони переважно користувалися волоськими. Вони складалися з трьох найголовніших частин:  дерев’яного верхнього круга – «верхняка», нижнього круга – «спідняка», які з’єднувалися між собою віссю – «веретеном», виготовленим з твердих порід дерева. Федір Чирвенко в той час використовував залізну вісь. Більшість гончарів цю новацію не сприймали, однією з причин цьому було те, що така вісь порівняно з дерев’яною коштувала значно дорожче. Гончарний круг прикріпляли до лави за допомогою дерев’яної дощечки – «коника», в отворі на краю якого оберталося веретено (іноді для зменшення тертя в ямку підкладали шкіру). Нижня частина «веретена», якщо воно було дерев’яним, найчастіше опиралась на дерев’яну «порплицю». Виготовляли круги найчастіше самі гончарі, іноді – місцеві столяри. Вони могли слугувати до 25 років. В рух їх приводили ногами [4, с.34-35].
Опішнянські гончарі ділилися на горщечників (147), мисочників (68) і посудників (28). Окрім них були ще цегельники (45). Асортимент місцевих гончарних виробів був широким: «горщики», «покришки», «миски», «ринки», «ставчики» (для паски), «глечики», «тикви», «барильця», «барани», «слоїки», «куришки», «носатки», «каганці», «мазнички», «покрівці» (кришки до вуликів), «форми» (для виготовлення свічок), «кульки» (для нагрівання води), «кахлі»,  іграшки: «кінь без пана і з паном», «кінь з трьома головами», «качка», «баришня», «баришня з дитиною». Лише чотири гончарі виготовляли нетипову для осередку продукцію. Гончар-горщечник А.Шкребела виготовляв димарі на хати, Т.Хлонь – дренажні труби. Наслідуючи виробам заводу Фока, Федір Чирвенко виготовляв вироби в гіпсових формах. Іван Гладиревський створював цілі композиції, використовуючи гіпсові форми та виготовляв садово-паркові скульптури [4, с.89-90, с.97].
Більшість посуду виготовляли з однієї грудки глини. Доліплювали переважно лише «вуха» [4, с.53-54]. Глиняні вироби орнаментували, поливали поливами, виготовленими переважно на основі свинцю. Для відтискування на кахлях візерунка, формування цегли, використовували спеціальні «форми». Готові вироби сушили на дерев’яних дошках – «п’ятрах», закріплених попід стелею в хаті [4, с.39; 44-45]. Для порівняння: основним способом формування глиняних виробів, якому навчали в Опішнянській гончарній зразковій навчальній майстерні було виробництво їх за допомогою гіпсових форм і виготовлення самих цих форм. Створення виробів у гіпсових формах вбачалося легшим і продуктивнішим за ліплення чи виготовлення на гончарному крузі [27, с.394].
Головним інструментом під час роботи гончаря був дерев’яний гончарний ножик. Ножики були різні за формою та розмірами. Серед інших інструментів, гончар-горщечник мав щіточки, виготовлені з щетини для нанесення широких смужок орнаменту. Для вузьких використовували щіточки із зв’язаних докупи трьох-чотирьох гусячих пір’їн  [4, с.38-40]. Не знімаючи щойно виготовлений виріб з круга, гончар малював на ньому концентричні прямі і хвилясті лінії. Чорні – «опискою», білі – «побілом», червоні – «глейком». Над смужками він робив широкі і короткі мазки й плями – «ляпки» і «яблучка» [4, с.57].
Гончарі-мисочники для орнаментування мисок користувалися ріжком, виготовленим з рогу корови, зі вставленим у його нижню частину кінчиком пера гусака [4, с.39]. Миски розмальовували підсушеними. Зазвичай, допомагала дружина гончаря, його син чи найнятий робітник. Спочатку робили фон, обливаючи миску червоним або білим ангобом. Миску ставили на центр круга, обертаючи його однією рукою. Другою ж, в якій був ріжок з фарбою (ангобом), «опускали» ангобом, який витікав з ріжка, концентричні смуги. Ріжки брали спочатку з ангобом одного кольору, потім іншого. Окрім «опускання» капали ще «крапельки». Кругоподібними чи зигзагоподібними рухами «шпильки» (дерев’яної палички з тонким металевим гачком) ангоби перпендикулярно розтягували, утворюючи багатий фляндрований орнамент [4,  с.58-60].
Білий ангоб готували з побілу, крейди і «маслянки», зелений – з окису міді і глини, коричнево-червоний – з червіньки, глею і «шламака», чорну – з описки і окису заліза (циндри) [4, с.84]. Фарби тримали біля себе в невеликому посуді. Для проціджування їх і поливи використовували «ситце» у вигляді глиняної чашки з ручкою без дна, замість якого прив’язували шматок волосяного сита [4, с.40]. Для порівняння: серед успішних експериментів гончарного навчального закладу були експерименти по складенню кількох рецептів прозорих полив і близько семи кольорових (кількох відтінків синьої; однієї фіолетової; однієї гранатної; кількох зелених від бірюзового відтінку до оливкового; двох коричневих, однієї бурої, однієї чорної і однієї білої для кахлів»), а також дев’яти кольорів барвників («рожевий – темний, світлий, червонуватий й карміновий; зелений – темний, оливковий й бірюзовий; синій – темний, яскравий так званий кобальтовий, блакитний; фіолетовий – світлий, темний, червонуватий; оранжевий; червоно-бурий; коричневий; жовтий; чорний – синюватий, з фіолетовим відтінком й буруватий») [18, с.41-43, 49].
Для перемелювання металів, свинцю та піску, гончарі-кустарі використовували ручні кам’яні жорна. Розмелювання піску на жорнах вважалося однією з найважчих робіт у гончарстві. Проте особливо негативно позначалася на здоров’ї гончарів робота зі свинцем, на основі якого виготовляли поливи. І в цьому чоловікам-гончарям допомагали їх дружини.
Окрім фляндрованого орнаменту опішнянські гончарі-мисочники зображували ялинкоподібні елементи у вигляді квітки фіалки, «зірочки» – шестипелюсткові розетки, що складалися з округлих крапельок тощо. Рідко – риб та півнів, однак останні були запозичені «від херсонських і таврійських гончарів німців-колоністів» [4, с.61-62]. Серед інших вирізнялася «самая любимая для праздничных мисок» мальовка, яку рідко зображували на виробах для продажу, і з якої, на мою думку, «виросла» інноваційна мальовка: «Для изображения же растений у нас имееется только две реальне формы, в виде стрелолиста и елки. Первая форма изображения растений состоит в начертании ровных стеблей, выходящих из одного общего корня и расходящихся радиально, при чем боковые стебли наклоняют свои верхушки в разные стороны, а центральный стебель большею частью прям. Концы стеблей за редкими исключениями завершаются треугольниками, испещренными точками. Такие треугольники иногда изображаются и отдельно, величиною во всю миску, или по несколько их на одной миске, без всякой связи, или связанные между собой перекрещевающимися стеблями, но в таком случае они могут заполняться не только точками, но и рисунком, в виде чешуи с точками и без точек; постепенно округляясь, такие треугольники получают яйцевидную форму, более или менее продолговатую и носят название винограда» [4, с.61].
Поливу опішнянські гончарі готували в домашніх умовах, переважно на основі окису свинцю, оскільки він був найдоступнішим з легкоплавких матеріалів. На думку Івана Зарецького, в технічному відношенні полива була не практичною – тріскалася, не захищаючи посуд від проникнення в стінки рідин та жирів. Її використовували двома способами. Перший передбачав поливання рідкою поливою, якою обливали посуд (склили) переважно всередині. Другий – обсипанням порошкоподібною також переважно всередині та здебільшого, «крайкуванням» вінець [4, с.72-74].
Для приготування поливи використовували дві основні складові: пісок і свинець. Подрібнений свинець перепалювали на прямокутної форми «пічці» з двома чотирикутними місцями для казанків, прибудованій до горна або влаштованій в житловому приміщенні знизу варистої печі. Процес перепалювання 40 кг свинцю займав не менше двох діб. Його 48 годин нагрівали в казані, постійно перемішуючи металевою ложкою з дерев’яним руків’ям, та отворами. Перепалений свинець мололи на жорнах. Отриманий порошок ретельно розтирали з водою, до однорідної маси. Пісок мололи на жорнах, змочуючи водою до консистенції «густих вершків». Для розмелювання піску на один горен мисок (650 штук) необхідно було затратити до двох днів [4, с.75]. Приготовані пісок і свинець змішували переважно в пропорції 1:1.
Поливи робили безбарвними або кольоровими, використовуючи залізну циндру (полива ставала жовто-бурою), «описку» (полива – темно-бура), марганець (фіолетова), перепалену мідь (зелена), азотнокислий окис кобальту (синя). Такі поливи використовували виключно для поливання виробів [4, с.82].
Готові гончарні вироби випалювали в горнах, які були різної форми, розмірів і конструкції. Миски  випалювали в «квадратних» горнах стандартної конструкції, різний посуд – в «круглих» горнах, що різнилися за формами «клубука». Іноді над горнами облаштовували навіс – «будку» для захисту від атмосферних впливів.
Все горно, за винятком частини «клубука», було заглиблене в землю. Будували його з цегли-сирцю, іноді з випаленої цегли. Місцевої вогнетривкої цегли не використовували, хоча «самі гончарі вважали, що такий горен у багатьох аспектах був би кращим».
Всередині горно ділилося на дві основні частини: верхню, призначену для випалювання посуду і нижню. Розділялися вони «черінем» з отворами – «прогонами» та «дучками», що робилися для проходу полум’я з нижньої частини горна до виробів, які випалювалися. В черіні квадратних горнів «дучки розташовували рядами», їх кількість коливалася від двадцяти чотирьох до п’ятдесяти шести. Вони були майже завжди квадратними. «Круглі» горни мали від шести до тридцяти шести дучок, різних форм, розмірів і розміщення. Черінь горна ставили на аркових склепіннях – «сльосах», утворених повздовжньою підпіркою «черіня» – «козлом». Перед «пічкою» горна викопували чотирикутну яму – «пригребицю», в якій зберігали дрова. На думку Івана Зарецького, внутрішня будова горнів «за незначними винятками, була задовільною, й можливими були лише незначні її зміни». Залежно від умов місцевості та догляду,  горно могло слугувати від 10 до 20 років [4, с.18-28]. Для порівняння: всередині приміщення Опішнянської гончарної зразкової навчальної майстерні Полтавського губернського земства (1894–1899) була одна велика кімната, де стояли 7 гончарних кругів і багато дерев’яних полиць біля кожного з них; жорна для розмелювання піску, свинцю тощо, посудини з готовою фаянсовою масою і глиною-сировиною. В центрі кімнати звели горно, подібне до тих, які були в опішнянських кустарів. Підготовка обладнання для роботи майстерні була свого роду експериментом. За відсутності готових планів і проектів терміново розроблялися нові, що передбачали поєднання використовуваних кустарями пристосувань і складних пристроїв промислового виробництва. Іноді з технічних причин таке поєднання було неможливе, тому для наочності в майстерні було побудовано два горни: простий, який використовували кустарі (його конструкцію було дещо вдосконалено) і спрощений кассельського типу, який використовували в промисловості [27, с.391].
В кустарних умовах простий посуд випалювали один раз, полив’яні вироби, зокрема миски, випалювали двічі. Під час випалювання полив’яного посуду, щоб він не торкався один до іншого, використовували глиняні «рачки» – пласкі підставки, на які з обох боків наліплювали ніжки [4, с.41]. Федір Чирвенко під час випалювання використовував окремі посудини – «судниці» для рівномірного випалювання завантажених в них виробів [4, с.71]. У результаті виснажливої праці гончарі Опішного виготовляли якісний, досконалий в художньому відношенні глиняний посуд. Послуговувались сформованою впродовж тривалого часу, пристосованою до місцевої сировини, умов праці та вимог споживачів технікою та технологією. Але, за винятком вже згаданих окремих гончарів, які змогли переорієнтуватися на випуск більш дорогої продукції (здебільшого художньої), більшість опішнянських гончарів ледь заробляли собі на прожиття, залежали від торгового та лихварського капіталу. Тож вердиктом Івана Зарецького було: незважаючи на свою майстерність, гончарі Зіньківського повіту (в тому числі опішняни), використовували шкідливу для здоров’я свинцеву поливу, отримували найбільший відсоток бракованих виробів під час випалювання, мали проблеми із необхідними для виробництва матеріалами та збутом продукції. Якість останньої на його думку погіршувалася через недосконалість технології гончарної справи. За висловом дослідника: «самобытность стиля, а вместе и присущая ему красота стали утрачиваться и заменяться формами, которые близко походят на малорусскую песню, спетую великоросом. С другой стороны, гончары стали выпускать изделия все чаще и чаще без всякого орнамента» [4, с.87-88]. Серед причин, «от которых также нездоровится гончарам … относится устроенный близ Харькова Кузнецовым фаянсовый завод, откуда привозится на наши ярмарки дешевая фаянсовая посуда, которая, по выражению гончаров, «пидопличует» их, т.е., против которой местная гончарская посуда не в силах конкурировать ни по дешевизне, ни по красоте» [4, с.113].
Наслідком занепаду гончарства, що призвело до зменшення кількості гончарів за останні десять років, на думку дослідника було те, що серед зустрінутих ним місцевих гончарів фактично не траплялося учнів. На час його експедиції престиж гончарного ремесла впав настільки, що гончарі почали масово віддавати своїх дітей на навчання до представників інших професій чи в найми на «чорну роботу», оскільки гончарство вже не вважалося прибутковим [4, с.115].
Отже, підсумком про стан гончарства в Полтавській губернії, в тому числі Опішному, на той час став «Доклад Полтавской губернской земской управы губернскому земскому собранию ХХХІХ очередного созыва «О нуждах гончарного дела в Полтавской губернии»», опублікований в 1893 році. В якому проблеми гончарного промислу сформульовано категоричніше: «гончарам недостает техники, школы, выработанного вкуса, недостает чисто ремесленного умения в развитии рисунка, а потому богатства этого прекрасного и оригинального орнамента остаются мало разработанными» [15, с.6]. Було виділено три основні проблемні пункти гончарного виробництва:
природний (нераціональне витрачання запасів глини, «половина этого материала расходуется на изделия, которые по малоценности своей, даже не вознаграждают труд гончара; другая половина, самая дорогая, по неведению, отбрасывается гончарами в сторону, как негодная к употреблению», «залежи глины так неисчерпаемо велики по своим размерам и разнообразны по качествам эти естественные богатства, остающиеся в настоящее время без всякой эксплуатации или по крайней мере не приносящие населению и десятой доли тех выгод, какие они могут принести при умелой эксплуатации» [15, с.3]). Зверну увагу на передбачливі думки земських діячів щодо потенційної прибутковості гончарства.
Естетичний («творческий гений народа, расходуется в настоящем случае столь-же неразумно и расточительно, как и естественные богатства, хотя и представляется с другой стороны столь же неисчерпаемой» [15, с.4]).
«Связывающим звеном между этими элементами стоит элемент экономический, изделие, на которое расходуется глина и которое украшает народная фантазия». «По мнению губернской управы, каким бы ни являлся промысел в экономическом отношении, решение вопроса не изменяется; и даже если бы промысел совсем не существовал, его следовало бы создать, так как богатства естественные и духовные должны быть эксплуатируемы» [15, с.6].
Для вирішення зазначених проблемних пунктів подано плани їх вирішення, до яких подаю коментарі.
По-перше, потрібно було «ознакомить гончаров с качествами местных глин, со способом их обработки с приготовлением из них разных изделий» [15, с.11]. Коли цю фразу сприймати буквально, вона виявляється хибною, бо опішнянські гончарі знали кілька типів глин та їх якості. Тільки після аналізу діяльності земства в Опішному, можна зрозуміти що ж мали на увазі земські діячі. В «Докладе ..» зазначено, що «глины действительно обладают самыми разнообразными качествами: пластичностью, огнеупорностью, гигроскопичностью, водоупорностью, легкостью. Одни глины, по своей пластичности, очень пригодны для самых тонких и мелких лепных работ; другие, по своей огнеупорности, представляют очень ценный материал для изделий, предназначенных к перенесению самых высоких температур (плавильные тигли, доменные печи и проч.); третьи, по своей гигроскопичности, могут быть утилизируемы для сосудов гальванических батарей, для цветочных горшков и проч.; четвертые, водоупорные, представляют превосходный материал для сооружений, находящихся под водою или содержащих в себе воду, как водопроводные трубы и фонтаны; пятые по легкости и прочности, представляют драгоценный материал для черепицы …» [15, с.11]. Очевидно, земство сподівалося, що опішнянські гончарі зможуть виготовляти подібні вироби.
Друге завдання випливало з першого – «ознакомить гончаров с правилами технического рисования». «Для более ценных изделий нужна и более тщательная формовка, более тонкий орнамент; сверх того разнообразные формы этих изделий требуют такого же разнообразия и в развитии орнамента» [14, с.11-12].
Передбачалося також, що «в ближайшем будущем могут потребоваться меры по устройству сбыта гончарных изделий» [15, с.15]. Звісно, що для виробів, які було заплановано виготовляти, звичних для опішнянських гончарів ринків збуту було недостатньо.
Головним і найпростішим засобом досягнення вищевикладених завдань на думку діячів земства було створення зразкової навчальної гончарної майстерні, що повинна була «входить в самый центр народной жизни, соприкасаться со всеми потребностями и интересами окружающей обстановки и своим непосредственным влиянием всесторонне поднимать уровень гончарного промысла». Планувалося що вона буде «выводить из состояния рутины и застоя гончарный промысел и оживлять его возбуждением сильных экономических интересов» [15, с.12-13].
Цей пункт було виконано в 1894 році, коли Полтавським губернським земством в Опішному було відкрито Опішнянську зразкову гончарну навчальну майстерню (1894–1899). Історію її діяльності детально відтворено в попередніх дослідженнях автора [26, 27]. Перед земством найперше постало складне завдання з пошуку фахівця з сучасного гончарного виробництва, який би й організував гончарну майстерню. Традиційно вважалося, що організатор мав би пройти навчання на заводі Фока для здобуття практичних навичок. З цією метою земство направило на стажування на це підприємство опішнянського гончаря Федора Чирвенка, який, проте, повернувшись до Опішного, відмовився від пропозиції організувати майстерню. Однією з причин відсутності фахових керівників гончарних шкіл була відсутність у країні до кінця ХІХ століття професійних гончарних навчальних закладів, які б готували спеціалістів з гончарного виробництва. Тому в тогочасні новозасновані навчальні майстерні подібного типу на посади майстрів запрошували в кращому випадку осіб із заводською практичною підготовкою. При цьому зазначу, що проблема фахового кадрового забезпечення керівного складу гончарних шкіл у Опішному була й донині залишається непосильною. За відсутності місцевого технолога-кераміста, організацію діяльності майстерні Полтавське губернське земство доручило Івану Зарецькому, який хоча й не був керамістом, проте був добре ознайомлений з гончарством губернії, в тому числі й Опішного, а також зі специфікою промислового виробництва. Під його керівництвом майстерня діяла впродовж з 1894–1896 року. Іван Зарецький не був практиком, який власним прикладом міг навчати кустарів новому для них. Експериментальну діяльність майстерні по знаходженню рецептів глиняної маси, полив тощо, він всіляко підтримував, але не міг контролювати і спрямовувати її. Це накладало відбиток на організацію робіт, які проводилися в закладі. Ним було підібрано команду інструкторів, які були далекими від народного гончарства, і, очевидно, не були сильними технологами. Це справило негативний вплив на подальше функціонування закладу. Оскільки історичним досвідом доведено, що результативна діяльність була в тих гончарних навчальних закладах, в яких керівниками були фахівці. На мою думку, Іван Зарецький до певної міри став заручником обставин, оскільки розумів, що виготовлена в майстерні продукція не могла бути конкурентоздатною проти виробів тогочасних промислових підприємств [29].
Діяльність майстерні загалом була спрямована на створення нового виду виробництва – виготовлення фаянсового посуду, полив та фарб. Для кустарного гончарства він був не властивим, надто дорогим, що підривало довіру місцевих майстрів до роботи закладу. Отже, з навчальною, основною функцією гончарної майстерні, стан справ був досить складним.
Уперше про хибний шлях діяльності майстерні було констатовано в звіті гласного Городнянських повітових земських зборів Чернігівської губернії Петра Солонини «Гончарная учебная мастерская Полтавского земства» (1895). Чиновник спеціально відвідав Опішне для ознайомлення з досвідом Полтавського губернського земства з підтримки кустарного гончарства. Критично оцінивши побачене, він зробив висновок, що замість виконання навчальної функції, майстерня набувала ознак промислового підприємства, налагоджуючи процес виготовлення фабрично-заводської продукції, чужої для народного гончарства Опішного [22, с.50]. Проте сигнал тривоги чернігівського колеги було проігноровано й ніяких позитивних змін у діяльності майстерні не відбулося. Передбачливість суджень Петра Солонини невдовзі було підтверджено на практиці – виявлені ним недоліки стали основною причиною, що призвели до закриття майстерні. У своїй діяльності вона настільки віддалилася від народного гончарства, що місцеві гончарі могли застосувати із того, що пропонувалося майстернею лише незначну частину. Після зміни через майже два роки Івана Зарецького Cеменом Масленниковим, вона взагалі відійшла від поставлених земством завдань і перетворилася на мініпромислове підприємство, що готувало формувальну масу для Миргородськогої художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя та продукувало великі партії далеких від народних традицій виробів. За таких умов заклад і не міг суттєво вплинути на народне гончарство в межах запланованих земством заходів. Лише вже неодноразово згадувані окремі гончарі, що виокремлювалися серед інших ще до відкриття майстерні тим, що виготовляли не лише утилітарні речі, а застосовували гіпсові форми, відмучували глину, модифікували виробництво, змогли скористатися деякими з пропонованих нововведень. Нині складно говорити про весь обшир використовуваних ними нововведень, адже настільки це можна зрозуміти за тогочасними публікаціями, в майстерні планувалося навчити приблизно тому, що ці гончарі вже вміли і робили. Загалом, більшість опішнянських гончарів спостерігали за виробництвом у гончарній майстерні, прислухалися до вказівок майстрів. Але несистематичне навчання не могло дати необхідних результатів Хоча деякі з них почали виготовляти труби, шамотову цеглу. Багато опішнянських кустарів приходили в майстерню по матеріали: мелений пісок, розтерту з крейдою глину, готову до використання глиняну масу, сурик, свинець; брали зразки для наслідування форм гончарних виробів. Були гончарі, які приходили вчитися «відливці», приносили свої зразки і за ними виготовляли форми. Запрошували майстрів, які працювали в майстерні, оцінити їх вироби вдома [27, с.406–407].
В кустарному гончарстві згідно зафіксованих даних у 1901 році в Опішному було 275 гончарів. Глину вони купували в приватних осіб, свинець для поливи – в місцевих крамницях. Вироби продавали на ярмарках по всій губернії, а також скупникам із Київської, Катеринославської, Херсонської та Таврійської губерній. Подекуди використовували найманих працівників, учнів навчали безкоштовно [9, с.41-42]. На початку ХХ століття українське народне гончарство перебувало в зеніті свого розвитку, прикметними ознаками якого були: найбільша кількість гончарних осередків, чисельність гончарів, найширший асортимент і найвищі художні якості глиняних виробів. Водночас у цей час поглибилася криза, пов’язана зі змінами в характері суспільного виробництва і в повсякденному побуті населення в умовах стрімкого розвитку фабрично-заводської промисловості. Гончарі намагалися робити свою продукцію конкурентоспроможною фаянсовим та металевим виробам, пристосованою до нових потреб населення [19, с.174-176]. Зокрема, в 1905 році Михайло Русов зазначив про ці зміни в асортименті продукції опішнянських гончарів. Вони були змушені виготовляти «і чайники, і чашки, і блюдця…, кухонну та столову посуду, попільниці …» [21, с.56]. В своєму дослідженні «Форми ганчарних виробів Полтавщини» керамолог Яків Риженко констатував, що на запровадження нових форм і декору гончарних виробів у Опішному наприкінці ХІХ століття значний вплив справив попит міського ринку. Проникнення новацій у середовище кустарів відбувалося через місцеву гончарну майстерню: «Учбово-показова майстерня виготовляла посуд міського спожитку, передусім речі декоративного призначення. Шукаючи нових форм, що були прийняті міським споживачем, майстерня запроваджує форми античного посуду, а часом переносить у своє виробництво форми давнього минулого… Саме через майстерню ці форми проникали в гончарську гущу і ставали там широко вживаними» [20, с.24].
Однією із земських ініціатив на початку ХХ століття було принадження в Опішне мистців. У містечко почали приїжджати відомі українські художники-живописці. Серед них Василь Кричевський, Опанас Сластьон, Микола Самокиш, Сергій Васильківський, які сприяли розвитку нового художнього напрямку, «українського стилю» в кераміці [5, с.28-29]. Акцентую увагу на тому, що вони найбільшу увагу звернули на форми і декор, які були далекими від народних опішнянських традицій. Зокрема орнамент було зорієнтовано на мотиви вишивок ХVІІ–ХVІІІ століття. У формах поєдналися традиційні та модифіковані під впливом міського попиту й нехарактерні для народного гончарства образи. Опішня була найбільш яскравим прикладом впливу українського стилю на народну кераміку [5, с.29, 33]. Саме на втілення світоглядних настанов епохи формування українського варіанту стилю модерн, Полтавське губернське земство зробило своєрідну «ставку». Їх підхопила група вже неодноразово згаданих опішнянських гончарів, готових для сприйняття інновацій, серед яких випускник Опішнянської зразкової гончарної навчальної майстерні (1894–1899) Василь Поросний.
Спочатку художників зацікавила можливість використання народної кераміки в архітектурі. Необхідність забезпечення будівельними матеріалами нового будинку земства в Полтаві, який спорудили за проектом архітектора та живописця Василя Кричевського (нині в цьому будинку розміщується Полтавський краєзнавчий музей), спонукала діячів Полтавського губернського земства шукати можливість місцевого виготовлення облицювальних плиток та цегли. Навесні 1904 року відомий технолог, викладач керамтехнології Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя Петро Ваулін разом з Василем Кричевським прибули в Опішне. Вони зустрілися з місцевими гончарями, оглянули приміщення непрацюючої на той час гончарної майстерні. За порадою Петра Вауліна облицювальну плитку було вирішено виготовити в Опішному. З серпня 1904 року під його керівництвом, в оснащеній необхідними машинами майстерні, почалася робота з налагодження виробництва облицювальної цегли та плиток для внутрішніх та зовнішніх будівельних робіт. До осені майстер мешкав в Опішному, обмінюючись досвідом із місцевими гончарями, навчаючи їх технологічним досягненням в кераміці, здійснюючи експерименти. За цей час він зібрав колекцію опішнянських глиняних виробів попереднього часу, з якої організував при майстерні перший в Опішному музей [4, с.27-29].
Як зазначив Олесь Пошивайло, діяльність майстерні була не лише продуктивною (виготовлені в ній вироби покрили всі витрати на її влаштування). Її значення і в тому, що від часу її роботи в губернії було започатковано нове виробництво. В майстерні було виготовлено облицювальну цеглу малого («іноземного») формату, білу цеглу великого розміру, цеглу з малюнками, квадратні і трикутні орнаментовані плитки, теракотові «стругані» плитки для внутрішніх робіт, в тому числі ритовані. За відсутності в ній технолога, глазурування 18 тисяч плиток, призначених для оздоблення панелей вестибюля і сіней у зелений та бірюзовий колір, було виконано в Миргородській художньо-промисловій школі імені Миколи Гоголя (1907 рік). Навчальної функції ця майстерня не виконувала, але місцеві кустарі мали можливість отримати практичні поради, консультації з виготовлення полив, приготування глиняної маси, адже саме відтоді в Опішному почали формувати облицювальну плитку для оздоблення будинків, громадських споруд. Зокрема, опішнянський гончар Іван Гладиревський виготовляв плитки для будівлі Полтавського губернського земства [18, с.18-19, 28-29; 25, с.225-226]. Отже, діяльність цієї майстерні до певної міри стала «просвітницькою» для опішнянських кустарів.
Для виконання пункту плану 1893 року про збут виробів, формування на них попиту, в 1904 році земством було створено кустарний склад. Серед основних функцій, які він виконував були: постачання кустарів необхідними матеріалами; замовлення на виготовлення кустарної продукції, зокрема оздобленої рослинним орнаментом; налагодження організованого збуту виробів опішнянських кустарів не лише за межами губернії, але й за кордоном; організація інструкторської допомоги з питань технології виробництва; надання кредиту і матеріальної допомоги сировиною та знаряддями праці; пропаганда виробів народних майстрів на виставках; видання альбомів з українськими виробами. Діяльність складу сприяла збереженню і розвитку традиційних промислів, зокрема гончарства, спрямовувала опішнянських гончарів на виготовлення посуду, оздобленого рослинним орнаментом, який користувався попитом, але істотно поліпшити злиденне життя більшості кустарів не могла [18, с.22-26, 32].
Спроби розповсюджувати в Опішному набуті знання випускниками Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя, влаштування земством «летючих виставок», запрошення в осередок 1906 році кераміста Є.Більфельда та техніка О.Соколова з Петербургу з метою розширення асортименту виробництва опішнянських гончарів «и открыть доступ к применению в этом производстве художественного элемента, для чего Опошня располагает большими данными в виде орнаментированных образцов» [18, с.29, 32] – серйозних зрушень у питанні поліпшенні технології знову ж таки не принесли.
У висвітленні здобутків опішнянських кустарів після цих заходів важлива роль належить матеріалам про результат проведення сільськогосподарської виставки в павільйоні Полтавського губернського земства (Полтава, 1909 р.). На них було зібрано «изделия разных ремесленных мастерских и школ, поддерживаемых или субсидируемых Губернским Земством, а также образцы изделий из Кустарного Склада Губернского Земства, куда поставляют свои изделия некоторые кустари, работающие почти исключительно для склада по его заказам и даваемым им рисункам и образцам. Здесь можно было видеть чудныя как по технике, так и по художественному выполнению работы, но, к сожалению, в большинстве случаев, не отдельных самостоятельно работающих и могущих обходиться без постоянной помощи склада кустарей, но преимущественно изделия мастерских и школ, при чем на выставленных изделиях, зачастую, не было даже указано, где именно они сработаны, т.е. мастерами, или учениками и если последними, то на каком году обучения» [10, с.3-4]. Знову ж таки, як і 19 років тому, в 1890 році, по кількості кустарів, які взяли участь у виставці і по кількості та якості виставленої ними експонатів, вона не була вдалою. Свої вироби в кустарному відділі з Полтавської губернії виставили 44 експоненти. Як зазначено в джерелі, «всякий посетитель, входивший в павильон Кустарного отдела … невольно задавал вопрос, где же результат тех затрат, которые понесены Земствами на поддержание и развитие кустарних промыслов и правилен ли такой путь, которым пошли в этом случае земства Полтавской губернии» [10, с.5, 3]. Отож на цій виставці показати реальну картину стану кустарних промислів Полтавської губернії не вдалося. Окрім того, що вироби окремих кустарів експоновані в цьому відділі, були виставлені без підписів, що перешкоджало уявленню про їх творців, місцезнаходження, умови виробництва та збуту, представлено було лише вироби тих кустарів, які постачали свої вироби в кустарний склад. На думку розпорядника кустарного відділу П.Калініченко ця виставка показала розвиток і покращення техніки гончарного виробництва завдяки зусиллям Полтавського губернського земства. «Тот, кто видел и помнит изделия гончарей на прежних Полтавских Губернских выставках – відмітив він – не мог не обратить внимания на развитие и улучшение техники и художественного вкуса гончарей, корые под влиянием существовавшей ранее мастерской в м. Опошне, а теперь Миргородской Художественной Школе, все более и более совершенствуются. Не останавливаясь здесь на вопросе насколько правилен тот путь, на который Кустарным Складом до некоторой степени направляется деятельность кустарей (производство преимущественно художественных декоративних сравнительно дорого стоющих изделий) нельзя не указать на общие жалобы этих кустарей на трудность сбыта своих изделий помимо Склада Губернского Земства и Губернских выставок.
К сожалению, не все промыслы находятся в таких благоприятных условиях в смысле руководительства Земства, как гончарный» [10, с.10].
Серед опішнянських кустарів, які взяли участь у виставці були Іван Бережний, Сидір Чирвенко, Іван Гладиревський, Юхим Різник, Федір Кариков, Василь Поросний. Тобто, за неодноразово згаданих вище гончарів додалися випускники Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя. Більшість їх було відзначено експертною комісією. Аналіз поданих далі даних дозволяє проаналізувати творчий шлях та здобутки кожного з них.
Іван Тарасович Бережний займався гончарством з 1906 року. Навчався в Миргородській художньо-промисловій школі імені Миколи Гоголя. Вироби збував головним чином в кустарний склад Полтавського губернського земства на 800–1000 руб. на  рік. Працював сам, але іноді брав на допомогу помічника, який виточував вироби. Гончар був відмічений «малой серебрянной медалью за гончарные, глазированные с малорусским рисунком изделия, за стильность и хорошую технику» [10, с.12];
Іван Степанович Гладиревський представив кахляну пічку «украинского стиля» і облицювальну фасадну цеглу. В гончарстві – з 1889 року. На 1909 рік працював цілий рік з 15-20 найманими робітниками. Вироби збував у кустарний склад, а також у різні міста Росії і за кордон на 6-7 тисяч в рік. Першим почав виготовляти облицювальні кахлі для будинків.
Федір Семенович Кариков гончарював разом зі своєю родиною з 1904 року, після закінчення Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя. Мав 2-3-х хлопчиків-учнів. Збував виробів на суму 800 рублів в кустарний склад, Петербург і Київ. Отримав «похвальный лист и денежную награду в сумме 25 рублей за гончарные, глазированные изделия в малороссийком стиле и за стильность» [10, с.13, с.22].
Василь Васильович Поросний навчався в Опішнянській земській гончарній майстерні в 1894 році. Працював зі своєю родиною та найманими робітниками. Вироби збував на суму близько 900 рублів на рік головним чином на ярмарках Полтавської та інших губерній. Займався, окрім того, бджільництвом і землеробством. Отримав «похвальный лист и денежную награду в сумме 25 рублей за теракотовые изделия и глазированную посуду, за хорошую и полезную работу по выделке глазированной посуды» [10, с.13, с.26].
Юхим Юхимович Різник працював з 1890 року. Навчався у місцевого гончаря Федора Чирвенка. Крім того, Полтавським губернським земством його було відряджено на практику на фабрику в Новгородську губернію. Працював з родиною, мав 1-2 найманих робітників. Вироби збував на 800-900 рублів у кустарному складі Полтавського губернського земства, на місцевих ярмарках, а також в Полтаві, Києві, Москві, Петербурзі та інших містах. «Е.Е.Резнику – бронзовая медаль и денежная награда в сумме 25 рублей за гончарне таракотовые изделия и художественную работу» [10, с.12, с.28];
Сидір Федорович Чирвенко навчався у батька. Вироби збував на ярмарках у Полтавській та інших сусідніх губерніях, в кустарному складі, а також в Петербурзі, Києві, Москві на 500-600 рублів на рік. «С.Ф.Чирвенко – бронзовая медаль и денежная награда в сумме 25 рублей за гончарные теракотовые изделия и художественную работу» [10, с.12, с.30].
Як помітно з опублікованого тогочасного фото виробів експонованих на виставці, більшість їх були подібними за формою до ваз та тиквастих глечиків і оздобленими  рослинним орнаментом та повністю политі поливою. Тобто вони були виготовлені в новому, інноваційному стилі [10, іл.3-4].
Для вирішення все тих же проблем опішнянського гончарства перед діячами Полтавського губернського земства знову постало питання про необхідність відкриття у Опішному нового гончарного навчального закладу. Підвалини для нього було закладено ще в 1910 році, коли випускниками Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя в осередку було проведено пробні роботи з відмуленої глини, а потім зразки опішнянських глин відправили в Глинську інструкторську школу з гончарного виробництва з метою підготовки інструктора. В 1911 році, коли 20-річний уродженець м. Глинськ Роменського повіту, Андрій Сидоренко закінчив навчання, його було направлено до Опішного. В звіті Полтавської губернської управи зазначено, що він був гарним гончарем, але малодосвідченим з організаторських питань і тому не зміг би виконувати обов’язки керівника новоствореного гончарного навчального закладу [3, с.127]. Тому наступний гончарний навчальний заклад Полтавського губернського земства – Опішнянський гончарний навчально-показовий пункт – було відкрито лише в 1912 році, коли вдалося відшукати керівника в Галичині – технолога-кераміста Юрія Лебіщака (детальна історія закладу висвітлена в одній із публікацій автора [26]). Запрошення спеціаліста із-за кордону свідчило про відсутність таких фахівців на території тогочасної Російської імперії. Його було запрошено ще й тому, що він на той час був одним з провідних фахівців з виготовлення потрібної їм архітектурно-будівельної кераміки.
Уже в другій половині 1913 – на початку 1914 року місцеві гончарі під керівництвом Юрія Лебіщака працювали доволі продуктивно. Зокрема ними було виготовлено плитки (близько восьми тисяч, в тому числі полив’яні) для облицювання меморіальної каплиці в Полтаві на честь зустрічі представників Полтавської губернії з російським імператором Миколою ІІ під час урочистостей з нагоди 200-річчя Полтавської битви (нині знаходиться на вул. Зіньківській, м. Полтава) в українському архітектурному стилі [25, с.226]. Окрім того, в закладі постійно навчалися учні, проводилася навчально-роз’яснювальна робота також і з дорослими гончарями. Тут постійно проводилися експерименти з технології і орнаментації – отже, заклад виконував свою основну, навчальну функцію. Виготовлена там гончарна продукція користувалася попитом, була великою дивиною для опішнянських гончарів, адже була «незвичною» для кустаря: різноманітні сервізи, прибори для куріння тютюну, «квітники», «букетниці», кашпо, виготовлені в гіпсових формах статуетки, бюстики, медальйони. Як і в Опішнянський зразковій гончарній навчальній майстерні Полтавського губернського земства (1894–1899), в Опішнянському гончарному навчально-показовому пункті гончарів орієнтували на створення речей, близьких до виробів фабричної промисловості, а не в народному стилі.
Події 1917–1918 років сприяли появі серед гончарів настроїв до закриття закладу. Причиною цьому на думку земських діячів було те, що основна частина населення мала низький рівень освіти, до того ж привабливим було на той час вигідне становище гончаря-кустаря: він не мав конкурента – фабрики. Діяльність пункту залишила помітний слід в історії гончарного промислу Опішного. Випускники закладу володіли новими технологіями в приготуванні полив, застосовували підполивний декор, виготовляючи нові форми і види керамічних виробів, зокрема використовуючи гіпсові форми. Значення Опішнянського гончарного навчально-показового пункту було в тому, що ним було продовжено намагання діячів Полтавського губернського земства у справі підтримки і розвитку місцевого гончарства. Підготовлено когорту спеціалістів-гончарів, які продовжили працювати в наступних опішнянських керамшколах. Прогресивним тут було поєднання теоретичного навчання з виробничою діяльністю в гончарній майстерні закладу, що сприяло здобуванню не лише професійних знань, а й підвищенню рівня освіченості. Опішнянський гончарний навчально-показовий пункт виник за іншого стану гончарства, ніж попередня гончарна майстерня. Діячі Полтавського губернського земства вже мали досвід з відкриття і утримання гончарних навчальних закладів. Але незважаючи на всі заходи гончарного пункту щодо сприяння поліпшення технології гончарного виробництва, високу якість гончарних виробів особливо в художньому відношенні, виготовленої в його гончарній майстерні, поставлені земством завдання виконати не вдалося [26].
Отже, поки земство планувало і змінювало, більшість гончарів Опішного виготовляли посуд подібний до того, який виготовляли ще до земських ініціатив, задовольняючи попит населення на значній території. Тобто опішнянська гончарна традиція залишилася по суті в незмінному вигляді, зафіксувавши (увібравши) лише окремі елементи, що виникли під впливом процесів, які відбувалися в гончарстві в тогочасних економічних та політичних умовах. Це закономірно, адже традиція (все, що набуло сталої стереотипної форми, що склалося впродовж тривалого історичного буття і передавалось  з покоління в покоління), змінюється поступово [16, с.600-601].
Проте, земські діячі не зупинилися. Фактично підсумковою крапкою у земських ініціативах є Доклад 53-му Черговому Полтавському Губернському Земському Зібранню Губернського Земського управління «О мерах содействия гончарному промыслу в Опошне» (1917). За ним дізнаємося оцінку земськими діячами усіх їх зусиль з підтримки гончарства в Опішному. Земські діячі спостерігали «падение качества посуды в художественном и техническом отношении, сильное вздорожание глины и хищническую эксплуатацию залежей глины, недостаток и дороговизна топлива и других материалов производства, инертное отношение кустарей к нововведениям и улучшением промысла, распространяемым земской учебной мастерской. Ко второй группе фактов относится отмеченное всеми изследователями ранее сильное влияние скупщиков на цены товара. Факт падения качества изделий в художественном и техническом отношении устанавливается особенно легко. Стоит спуститься в кустарный склад и осмотреть опошнянскую посуду, занимающую его полки и сравнить ее с образцами, которые находятся в музее. В современной посуде усвоен несоответствующий материалу орнамент; всю ценность изделий кустарь полагает в возможно крупных и кричащих по краскам «квитках». Вследствие этого совершенно утрачено чувство формы, забыт изящный орнамент и благородная гамма красок, которыя приводили в восхищение знатоков и по справедливости делали Опошню столицей гончарства и недосягаемым идеалом для всех гончаров Полтавщины. И в чисто техническом отношении посуда упала. Нет ни чистоты точки, ни легкости и тонкости стенок, ни хорошего обжига, полива потускнела и редкий экземпляр посуды не имеет какого-либо технического брака.
Существует очень распространенное мнение даже среди специалистов, что как раз мероприятия губернского земства послужили толчком и источником заразы. Не имея возможности сейчас произвести изследования и не располагая в рамках доклада местом для развития соображений в защиту или опровержения этого взгляда отметим только, что у лиц, защищающих этот взгляд есть очень сильный косвенный довод в его пользу, именно, совпадение во времени усиления земской деятельности в Опошни и развития указанного неправильного направления» [14, с.14-15]. Отже, земські діячі негативно оцінювали свою діяльність, ніби відчуваючи за собою борг перед опішнянськими гончарями та необхідність виправити ситуацію. Для цього ними було розроблено цілу програму дій, тобто знову було заплановано ряд заходів, скоригованих впливом еволюції опішнянського гончарства. «Самыми главными мерами надо считать меры к общему культурному развитию населения, улучшению и воспитанию его вкуса в смысле стремления к изяществу и национальной самобытности во всех предметах своего производства и домашнего обихода». «Параллельно с этими мерами, так сказать общекультурного характера должно идти усиление земской инструкторской деятельности». «Кроме всех выше указанных мер характера культурного и учебного, необходимо в содействии промыслу коснуться и сторон экономических» [14, с.15, 17].
Головними заходами було проголошено: «1) Поручить Педагогическому Бюро губернского земства совместно с кустарным отделом разработать: а) План и программы ряда чтений в Опошне по истории Украины, искусства на Украине и гончарства, б) План и смету для организации местного музея старинных образцов и библиотеки при нем, в) Внести изменения в программу преподавания местных начальных училищ, усилив преподавание графических искусств и истории Украины, а также приспособить преподавание начал химии и физики к требованию промысла, г) Разработать подробные программы и планы обучения в низшей гончарной школе, составить при ней библиотеку и небольшой музей учебных наглядных пособий.
2) Пригласить на должность заведывающего школой лицо с художественным образованием, для чего открыть по смете кредит 3000 руб.
3) Разрешить открыть в Полтаве мастерскую для выработки образцов, по которым будут даваться заказы гончарам, для чего ассигновать по смете 3700 руб.
4) Поручить кустарному отделу совместно с техническим отделом разработать вопрос о производстве обследования глинистых залежей в Опошне, составить план по разработке и использованию глины и представить смет на это обследование к ближайшему земскому собранию.
5) Поручить торфмейстерской части губернского земства оследовать торфяники, находящиеся около Опошни, и представить доклад к ближайшему земскому собранию.
6) Поручить кустарному складу губернского земства обследовать вопрос о возможности наладить при помощи кооперативов сбыт гончарных изделий и снабжение кустарей свинцом и окисами металлов. Если же этот способ не может осуществиться в скором времени, то разрешить производить эту операцию за счет оборотных средств склада.
7) Ассигновать 25,441 р. 76 к. на устройство при школе мастерской для практикантов из окончивших школу и взрослых кустарей и на организацию при этой мастерской центрального пережига свинца» [14, с.20-21]. Зазначу, що ідея першого пункту «мер» була втілена в життя через тривалий проміжок часу, коли було засновано Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному [30, с.256-257]. Тут спрацювало так зване «правило 100 років», суть якого в тому, що для розуміння прогресивних ідей або відкриттів, які не можуть бути втілені в життя одразу ж, для розуміння їх важливості суспільству потрібен час, зазвичай не менше століття [13, с.3]. Заплановане не вдалося втілити в життя – у лютому 1918 року земські управи було ліквідовано, хоч неформально вони ще існували в 1918–1919 роках  [17, с.617].
Період що наступив у цей час, був одним з найскладніших в історії України: злет національної самосвідомості, становлення Української держави, більшовицький переворот, громадянська війна, розгорнута більшовицьким режимом політика «воєнного комунізму» спричинили економічну кризу, яка позначилася і на гончарстві Опішного. З одного боку, внаслідок простою підприємств фаянсової промисловості, гончарні вироби опинилися поза конкуренцією, збільшився попит на них. З іншого – якість посуду в художньому і технологічному відношеннях значно погіршилася, що було цілком закономірно, адже необхідною була в першу чергу кількість. Окрім того спостерігалося поступове падіння купівельної спроможності населення в революційні та наступні роки, подорожчання матеріалів. Частину гончарів забрала війна. Найвидатніші гончарі попереднього часу – Федір Чирвенко та Іван Гладиревський померли, а Василь Поросний виїхав з Опішного. Відповідно, почався новий етап у розвитку опішнянського гончарства, якому буде присвячена моя наступна публікація. Але вірність шляху накресленого земством підтвердилася подальшим розвитком «гончарних подій» у Опішному.
Отже, діячі Полтавського губернського земства, звернувши увагу на гончарство Опішного, зразково дослідивши його та усвідомивши необхідність змін у ньому, здійснили ряд заходів згідно розробленого ними ж плану в 1893 році. Коли не вдалося його досягти, об’єктивно оцінивши свої помилки і реальний стан гончарства Опішного на той час, на основі попереднього плану через 24 роки відкоригували програму наступних дій. І як знати чим би все це закінчилося, коли б земства не припинили свого існування. Фінансовані земством заходи передбачали зростання добробуту основної маси гончарів Опішного. Бо від прибутковості кустарного виробництва залежала й частина прибутків земств. Впроваджувані внаслідок втручання діячів Полтавського губернського земства в опішнянське гончарство новації, передавалися нетрадиційним для народної культури способом. Практикувалася інвазія шляхом навчання в гончарних майстернях чужих місцевому гончарству технології, форм та декору виробів. Хоча за такий нетривалий час, як досліджуваний, новації і не могли змінити гончарні традиції осередку. Оскільки існувала вже сформована впродовж попереднього часу місцева гончарна традиція. Пізніше, за участі талановитих художників, шляхом популяризації саме такої продукції, стимулювання гончарів виготовляти її саме такою, було створено нові форми виробів та декор для них. Цей, до певної міри експеримент, був успішним серед тих гончарів, які були готові до сприйняття інновацій ще до діяльності гончарних навчальних майстерень – Федір Чирвенко, Іван Гладиревський, Гнат Гладиревський, а також Остап Ночовник. Як і серед тих, що були сформовані під їх впливом –  Василь Поросний, Петро Біляк, Хома Сакун, Іван Козак, Петро Хоменко, Іван Білик, Семен Горілей, Федір Пошивайло, Варвара Каленич, Зінаїда Линник, Марія Кришталь. 
В цілому, історія показала правильність обраного Полтавським губернським земством способу розповсюдження знань через систему – послідовну повторюваність можливих засобів їх отримання. Важливо, що земські заходи залежали від стану та потреб опішнянського гончарства. Кожен з них було спрямовано на реалізацію завдань організатора, але спільною особливістю було те, що вони працювали переважно на основі місцевих, а отже своїх гончарних традицій. Вплив на зміни форм, декору, технології виготовлення гончарних виробів, обумовлював і появу змін у світогляді їх творців. До традиційної, так званої «інтуїтивної» творчості майстрів навчених у домашніх умовах, додалися професійні знання. Поєднання традиційних і професійних знань сприяло з’яві в опішнянському гончарстві інновацій найбільш помітних у формах та декоруванні виробів. Результатом чого став «національний орнамент», елементи якого є основою і сучасних опішнянських глиняних виробів.

Джерела

8.12.2009 р.

2 комментария:

  1. Анонимный15 июня 2013 г., 16:08

    I drop a leave a response each time I especially enjoy a post on a blog or if I have something
    to contribute to the conversation. It is triggered by the sincerness communicated
    in the post I browsed. And on this post "Про гончарство Опішні. Серія 1. / About pottery Opishnya. Series 1.".
    I was moved enough to write a comment ;) I actually do have a couple of
    questions for you if you don't mind. Could it be only me or do some of the remarks appear like coming from brain dead individuals? :-P And, if you are writing at additional places, I'd like to follow anything new you have to post.
    Would you list the complete urls of your communal sites like your twitter
    feed, Facebook page or linkedin profile?

    my page: mariott ()

    ОтветитьУдалить
  2. Анонимный16 июня 2013 г., 21:59

    Generally I don't learn article on blogs, however I wish to say that this write-up very pressured me to take a look at and do it! Your writing taste has been surprised me. Thank you, quite nice post.

    my site :: irregulares

    ОтветитьУдалить