среда, 16 марта 2011 г.

Про біографію керамолога


Життєпис керамолога Лідії Савівни Шульгіної
 Shcherban, Olena. The Biography ceramolog Lidiya Savvivna Shulgina. Summary. The article is based on the documentary materials of the Inveytigatory Case of Lidiya Shulgina, what are kept in the Central Archives of Public Associations of Ukraine (Kyiv). The Fragments from the Biography of a well-known researcher. The before unknown facts from the life of this ceramologist are put into the cientific ciraulation. Key words: Lidiya Shulgina, Inveytigatory Case, the Central Archives of Public Associations of Ukraine, The Museum of Antropology and Ethnography.

 Анотація. На основі документів зі слідчої справи українського етнографа Лідії Шульгіної, що зберігається в Центральному архіві громадських об’єднань України (Київ), в науковий обіг уведено досі невідомі фрагменти біографії дослідниці. Вперше проаналізовано статтю керамолога Лідії Шульгіної «Ганчарство в с.Бубнівці на Поділлі».
Ключові слова. Лідія Шульгіна, слідча справа, Центральний архів громадських об’єднань України, Музей антропології і етнографії.

Щербань Елена. Биография керамолога Лидии Саввишны Шульгиной
Аннотация. На основании документов следственного дела украинского этнографа Лидии Шульгиной, которые сохраняются в Центральном архиве общественных объединений Украини (Киев), в научный оборот впервые введено неизвестные фрагменты биографии исследовательницы. Впервые проанализировано статью керамолога Лидии Шульгиной «Ганчарство в с.Бубнівці на Поділлі».
Ключевые слова. Лидия Шульгина, следственное дело, Центральный архив общественных объединений Украины, Музей антропологии  и этнографии.
Лідія Савівна Шульгіна відома українським керамологам і етнологам своєю активною науковою, передовсім збиральницькою етнографічною діяльністю. Біографія дослідниці досі залишалася поза увагою науковців. У 2002 році побачила світ перша і досі єдина біографічна довідка в книзі етнолога Валентини Борисенко «Нариси з історії української етнології 1920–1930-х років» [1, С.60]. Надзвичайно важливим джерелом для дослідження життєписів науковців ХХ століття є оригінальні архівні документи. Особливо цінні – слідчі справи 1920–1930 рр. За їхньою допомогою сучасні дослідники відкривають нові деталі біографій вчених, внесок яких в українську науку замовчувався впродовж багатьох десятиліть. У Центральному архіві громадських об’єднань України (м. Київ) віднайдено (принагідно дякую за підказку своєму науковому керівникові, відомому українському керамологу Олесю Пошивайлу) й опрацьовано слідчу справу Лідії Шульгіної. Найціннішим документом слідчої справи є автобіографія дослідниці, написана нею власноруч російською мовою, грамотно, дрібними літерами, розбірливим почерком. Що, до речі, може надати цікаву інформацію після дослідження каліграфістами. Незважаючи на специфіку цього джерела, яка наклала відбиток на зміст представленої інформації, в ньому містяться унікальні дані, що розкривають досі невідомі сторінки життєпису. На основі матеріалів архівного джерела та згаданої студії Валентини Борисенко подаємо автобіографію керамолога.
Лідія Савівни Шульгіна народилася 21 січня 1897 року в родині відомого київського терапевта, доктора медичних наук, професора Сави Пилиповича Тартаковського. Середню освіту отримала в Києві. В 1915 році закінчила приватну жіночу гімназію Жекуліної. В автобіографії дослідниця пише: «До поступления училась дома исключительно под руководством матери. Непосредственно после окончания гимназии на курсы я не поступила, т.к. ВЖК (вищі жіночі курси – О.Щ.) были вывезены в Саратов (в виду предполаг. эвакуации Киева). Осенью 1916 г. я поступила на ВЖК в Москве – на философский факультет, где провела два семестра. Осенью 1917 г. я решила перейти в Киев. Стимулом к переходу на КВЖК явилось мое решение выйти замуж за моего давнишнего друга, товарища брата, украинца В.Я.Шульгина. … мы решили соединиться и вступили в гражданский брак в конце ноября 1917 г. (27 листопада – О.Щ.). ….Сімейне життя тривало недовго – 13 січня 1918 року він загинув у битві під Крутами  [2].
Восени 1918 року разом з братом чоловіка О.Я.Шульгіним Лідія виїхала в Болгарію, де з власної ініціативи займалася перекладами науково-популярної іноземної літератури на українську мову: «Я стала переводить Липперта «История человеческой культуры» с немецкого. Украинский язык я тогда не знала, и приходилось много работать над самым языком. Кроме того, я хотела дополнить Липперта примерами из украинского быта и стала изучать украинскую этнографию… с большими трудностями вернулась в Киев в конце 1918 г.» [2]. З осені 1919 року Лідія Шульгіна навчалася в Географічному інституті в Києві, спеціалізуючись в сфері етнографії (до 1921 року, коли заклад було закрито). Продовжувала займатися перекладами, працюючи у видавництві «Книгоспілка»: «Перевела Дарвина «Происхождение видов», и Леббока «Красота природы и ее чудеса» с английского». З 1921 року Шульгіна працювала в Українській Академії Наук у щойно створеному Музеї антропології та етнографії на запрошення відомого антрополога та етнографа Олександра Гавриловича Алешо. Її науковим керівником був етнограф, дослідник духовної культури гуцулів Антін Онищук. Про цей період свого життя дослідниця зазначила: «Первое время я была очень увлечена работой в Музее. Но вскоре она перестала меня удовлетворять. Работа велась слишком замкнуто. Я не имела представления, как работают другие аналогичные учреждения. Я опять стала стремиться в Москву, Ленинград. Кроме того, меня стало угнетать то, что я не получила систематического высшего образования. В 1925 г. я стала хлопотать о том, чтобы меня допустили к экстернату по географическому факультету при физико-математическом отделе Л.Г.У. (Ленінградський географічний університет – О.Щ.). Допустили к экстернату не сразу. В 1926–1927 гг. я сдала экзамены, а весной 1928 г. защитила дипломную работу» [2].
З 1927 року Лідія Шульгіна працювала завідувачем Музею, була членом Етнографічної Комісії ВУАН. Працюючи в Музеї, здійснила ряд експедицій на Чернігівщину, Вінниччину, Київщину. Зібрала й описала тисячі музейних експонатів, розробила ряд наукових програм з методики збору фольклорно-етнографічних матеріалів [1, С.60]. Серед них: «Пасічництво (програми до збирання матеріалів)» (1925), «Засоби та способи перенесення вантажу», «Народний календар». На основі польових матеріалів написала ряд цінних етнографічних праць: «Матеріали з історії освітлення української хати» (1927), «Плетіння брилів, за матеріалами, зібраними в с. Бубнівці» (1927), «Форма різьблення «коника» на Чернігівщині» (1927), «Ганчарство в с. Бубнівці на Поділлі» (1929), «Українські воскобійні» (1929), «прилади для осітлення в с. Бубнівці на Поділлі». Про вивчення нею історії ткацтва свідчить рукопис її праці «Ткацькі верстати в с. Мартиновичі на Київщині». Окрім того, Лідія Шульгіна розробляла програми і методологію дослідження культур національних меншин, які проживали в Україні [1, С.60].
27 жовтня 1933 року Лідія Шульгіна потрапила під слідство за підозрою в злочинах, передбачених сумнозвісною статтею 54 Кримінального Кодексу УРСР «Контрреволюційні злочини в Кримінальному кодексі УСРР», затвердженому ЦВК УСРР 8 червня 1927 року з підпунктом «ст. 54-11 – участь у контрреволюційній організації». Звинувачення саме в цьому злочині зламало життя багатьом національно свідомим українцям, і тим, хто випадково потрапив в поле зору підозрюючих «все і вся» агентів відповідних служб. У постанові про арешт Лідії Шульгіної, підписаної оперуповноваженим 2 відділку Секретного політичного відділу Спінозою, начальником цього ж відділу Гольдманом та начальником Контрреволюційного відділу об’єднання державного політичного управління  (російські абревіатури СПО та КООГПУ відповідно – О.Щ.) Чердаком зазначено, що «произведенными следственными действиями установлено, что Шульгина примыкает к контрреволюционной украинской организации» 2, Арк.2]. Згідно анкетних даних звинуваченої відомо, що під слідством вона раніше не була, на час арешту була здоровою, мешкала в місті Києві на вулиці Горовіца №17/24. Професія  –  науковий співробітник. Громадянство – єврейка УРСР. Безпартійна. Особливі прикмети звинуваченої  – бородавки на верхній губі і лівій щоці [2, Арк.4].
Через два місяці Лідію Шульгіну було звільнено, як зазначила Валентина Борисенко через те, що теми її дослідів були далекими від політичної історії. 29 березня 1938 року дослідницю було знову заарештовано. За рішенням трійки УНКВС Київської області від 11 квітня 1938 року (протокол №215) була засуджена до розстрілу, незважаючи на те, що мала на той час трирічного сина Віктора. Вирок було виконано о 23 годині вечора 28 квітня цього ж року. Реабілітована 8 лютого 1957 року рішенням військового трибуналу КВО [1, С.60].
Актуальні для сучасної науки до сьогодні наукові студії Лідії Шульгіної залишаються належним чином не поцінованими. Стаття Лідії Шульгіної «Ганчарство в с. Бубнівці на Поділлі», опублікована в ІІ томі збірника наукових праць «Матеріяли до етнології», досі залишається найповнішим описом гончарства цього відомого гончарського осередку. Вже через це вона заслуговує на увагу, оскільки заповнює одну з недосліджених вирв української керамології. Дослідження написане на основі трьох етнографічних «екскурсій» дослідниці (кінець зими, осінь 1926 року, літо 1928 року). Вона характеризує Лідію Шульгіну як талановитого і прискіпливого етнографа. Про це свідчить стиль написання, а також методика дослідження ученої: «описуючи гончарство в Бубнівці я здебільшого спиралась на свої безпосередні спостереження, намагаюсь, по змозі бачити все, що стосується гончарської праці, і записувала все під час роботи. Записуючи відомості, що їх подавали мені бубнівські ганчарі, я намагалась передати їх точно в тій формі, як вони говорили» [3, С.112]. Про причини дослідження Лідією Шульгіною гончарства Бубнівки зазначено так: «щодо мене, то я взяла участь у одній екскурсії Ю.С. (Юрій Семенович Александрович – О.Щ.) до с. Бубнівки, зовсім не маючи на меті досліджувати там гончарство. Однак, опинившись у Бубнівці, етнографові дуже трудно минути цей бік народньої техніки, бо їй належить надто важливе місце в побуті та житті бубнівських мешканців…» [3, С.111]. Варто зауважити, що в 1920-х роках в українській етнографії відбулося переосмислення методики збиральницької роботи. Зокрема, безпосередній керівник Лідії Шульгіної Антон Онищук запропонував і впроваджував у роботу етнографів метод стаціонарного дослідження, який передбачав комплексне, довготривале вивчення «дослідних станцій» – сіл цікавих народними промислами, підкреслював нерозривність явищ матеріальної й духовної культури народу [2]. Село Бубнівка на Поділлі стало однією з «дослідних станцій» української етнографії з легкої руки уродженця Вінничини, Юрія Александровича, який цікавився історією гончарства та економічною складовою промислу. Він першим почав його широко досліджувати. 1925 року читав доповідь про власні досліди в Етнографічній комісії У.А.Н., впродовж 1925–1926 років зібрав колекцію старовинних та сучасних виробів гончарів для Кустарного Відділу Сільсько-Господарського Музею в Києві, яка за свідченням Лідії Шульгіної не мала рівної щодо кількості й багатства форм бубнівського посуду [3, С.111]. Шульгіна мала вивчати «техніку бубнівських ганчарів та все те оточення, що в ньому відбувається їхня робота й пливе їхнє щоденне життя», її колега, керамолог Євгенія Спаська досліджувала орнаментику бубнівського посуду з мистецького погляду [3, С.111–112]. Результати цих студій опубліковано в згаданому вище збірнику «Матеріяли до етнології» у статті «Орнамент бубнівського посуду»  (1929).
Структура аналізованої статті Лідії Шульгіної побудована за принципом від початкової стадії гончарного виробництва (видобування глини) до останньої – її продажу. Праця складається з одинадцяти розділів, кожний з яких поділяється на підрозділи з окремими підзаголовками:
І – «Глина, їх здобування та оброблення», який скомпоновано з таких підрозділів: 1. Сорти глини, 2. Відомості про глей та глину; 3. Глинища; 4. Відміни глею та їхні особливості; 5. Глина та її особливості; 6. Наготовлювання глею до роботи; 7. Вимішування глею; 8. Товчення глини толоком; 9. Особливості «місяного» глею;
ІІ – «Робота (виріб посуду)»: 1. Прилади для роботи, 2. Процес виробу (де детально описано всі стадії виробництва всіх видів посуду – О.Щ.), 3. Особливості роботи, 4. Висушування й складання посуду, 5. Продукція ганчарів;
ІІІ. – «Писання посуду»: 1. Фарби, 2. Писання.
ІV. – «Випал посуду»: 1. Горно, 2. Укладання посуду, 3. Вогонь, 4. Палення горна, 5. Паливо, 6. Брак.
V. – «Вироби»: 1. Круглясті форми, 2. Еліптичні форми, 3. Циліндричні форми, 4. Стіжкуваті форми, 5. Фігурний посуд, 6. Инші вироби, 7. Лік та міра на посуд.
VІ. – «Організація праці: відомості про гончарів»: 1. Участь сім’ї, 2. Челядники, 3. Учні. 4. Теперішні ганчарі. 5. Колишні ганчарі. 6. Походження гончарства.
VІІ. – «Витрати та прибутки ганчарів: 1. Доклади, 2. Прилади та ремонти, 3. Результати виробництва, ціни, заробіток. 4. Робочий день; кількість робочих днів на рік, 5. Панщина.
VІІІ. «Умови праці та недуги»: 1. Зовнішня обстановка праці, 2. Ганчарські недуги, 3. Харчування.
ІХ. «Вірування, звичаї та забобони»: 1. Дні, коли не можна робити, 2. Забобони, зв’язані з виробом посуду, 3. Звичаї при купівлі та ті, що стосуються нового посуду.
Х. «Продаж посуду»: 1. Укладання посуду, 2. Баришники, 3. Термін та місця продажу, 4. Продаж гуртом, 5. Продаж на роздріб.
ХІ. «Кінцеві уваги»:  1. Глини та їх оброблювання, 2. Робота – виріб посуду, 3. Писання посуду та полива, 4. Випал посуду, 5. Вироби, 6. Організація праці, 7. Прибутки та витрати ганчарів, 8. Продаж посуду, 9. Умови праці, 10. Вірування та забобони.
Наприкінці праці подала пояснення до ілюстрацій, резюме розділів латинською мовою та самі ілюстрації-таблиці (всього Х таблиць). До речі, вдало підібрані ілюстративні матеріали виконано у вигляді фото і рисунків. Характеризуючи бубнівське гончарство за такою схемою, дослідниці вдалося його докладно описати.
Викладаючи матеріали, Лідія Шульгіна використала термінологію місцевих гончарів, що робить працю дуже важливим керамологічним джерелом. Окрім тогочасних, досліджуваних нею, дослідниця описала і давніші способи орнаментування посуду. Виокремила та подала аналіз основних елементів орнаментів бубнівської кераміки. Детально охарактеризувала бубнівський посуд загалом і кожен вид зокрема, проаналізувала форми, порівняла з давнішими виробами, навела приклади використання їх у побуті [3, С.145–154]. Дослідниця також описала організацію праці бубнівських гончарів, навчання гончарству, відзначила їх вмілість і вправність. На мою думку, надзвичайно важливими є і наведені Лідією Шульгіною імена і прізвища всіх бубнівських гончарів та жителів, з якими їй довелося працювати. Важливо, що вчена звернула увагу  не лише на умови праці, робочий день, недуги бубнівських гончарів, але й на побут, повсякденне життя, а також вірування й забобони. Проаналізувавши статтю керамолога Лідії Шульгіної «Ганчарство в с.Бубнівці на Поділлі» можна зробити висновок про те, що вона не лише одне із взірцевих досліджень гончарства одного осередку, але й цінне, талановите і в високій мірі заохочуюче до подальшої роботи. Такими ж є й інші етнографічні публікації авторки. На мою думку, вони видають професіоналізм дослідниці і відданість своїй справі, адже без цього такі праці не були б написаними.
Слідча справа № 6003 Лідії Шульгіної, що зберігається в Центральному архіві громадських об’єднань України, є надзвичайно цінним джерелом для української біографістики та керамології.

 2.09.2010 р.

Опубліковано: Щербань Олена. Дослідниця подільського гончарства Лідія Савівна Шульгіна // Актуальні проблеми археології. Тези Міжнародної наукової конференції на пошану І.С.Винокура (м. Кам’янець-Подільський 23-25 вересня 2010 року). – Тернопіль: Астон, 2010. – С.127–130. (На основі документів зі слідчої справи українського етнографа Лідії Шульгіної, що зберігається в Центральному архіві громадських об’єднань України (Київ), в науковий обіг уведено досі невідомі фрагменти біографії дослідниці. Вперше проаналізовано статтю керамолога Лідії Шульгіної «Ганчарство в с.Бубнівці на Поділлі»).

Комментариев нет:

Отправить комментарий