Відголосся
літописної старовини
В 980 році, згідно
ліотопису, князь Володимир, коли ще жив у поганстві, захотів у дружини полоцьку
кніжну Рогніду – дочку князя Рогволода (Володимир запитав у батька Рогніди: «хочю
пояти дщерь твою собє жене»), але вона відмовила Володимиру («не хочю розути робичича, но Ярополка хочю»),
бо любила його брата Ярополка. Суворий Володимир рушив на полочан, вбив
Рогволода і двох його синів і силоміць взяв собі в дружини Рогніду.
Старий весільний
звичай розування Молодого Молодою зустрічається подекуди поміж українцями і
росіянами і про нього згадано в піснях. В одній з них парубок просе милу:
Дівчино моя,
Розуй мене, на,
А дівчина
гордовито, наче тая Рогніда, одмовля:
Розуватиму, кого знатиму, -
Ледачого обійду, не займатиму
ГОРИСЛАВА-РОГНІДА
Ой Боже ж мій, як він же тебе кинув,
княгинечку, постарілу від сліз,
навіщо ж він привіз тебе у Київ,
із Полоцька, із попелу привіз?!
Вже там жива хіба лише зозуля,
нема кому вже й накувати літ.
А він хотів, щоб ти його роззула,
та ще й щоб руки не були як лід.
Десь, кажуть, є страшна богиня – Мойра.
Життя людське – як зойк на болотах.
Вже б краще б він пустив тебе до моря
на тих повільних смертницьких плотах.
На берег вийшли б люди тогобічні,
і мовчки-мовчки бачили б вони,
що це пливе князь полоцький у вічність,
а з ним Рогніда і його сини.
А ти жива. І жах тебе прониже:
тебе цілує той, хто їх убив.
О найстрашніше із усіх принижень!
О найдивніше з найдивніших див!
В його обіймах ти була й щаслива.
Ти вже й змирилась, - ти йому жона.
Ти вже й смієшся, тільки пам’ять сива.
Ти вже й кохана, тільки не одна.
У нього сто таких на Берестові,
і кожна з них заходиться плачем, -
бо князь розлюбить, то уже любові
ні слізьми не повернеш, ні мечем.
Важкі, як осінь, шати золотії.
В черниці підеш, полоцька княжна.
Приїде Анна, та, із Візантії,
на берег зійде царствена жона.
Порфирородна візантійська ґава,
в душі якої можна заблудить.
Княгинечка, Рогніда, Горислава…
Ото не треба ворога любить!
© Ліна Костенко
Немає коментарів:
Дописати коментар