ЕТНОГРАФІЯ В ХУДОЖНІХ
ОБРАЗАХ
Ю.Б. Полідович
Донецький обласний
краєзнавчий музей
Хліб бабусі Оришки
Чи їли ви, друзі, коли-небудь хліб,
спечений нашою бабусею Оришкою?.. Та про що це я питаюся?.. Адже ж бабуся вже
давно померли… Вже й я став старий та сивий, як лунь… Давно це було.
Але ж
який то був хліб! Справжній! Великий, але пухкий, наче пóдушка, набита
лебединим пухом. Із хрусткою шкуринкою. Із ледь вловимим присмаком капусти,
листям якої бабуся викладали під, перш ніж посадити хліб у піч. Але головним в
ньому був запах. Хоча ні, не запах, то зараз так говорять. А в хлібові був дух!
Варто бабусі було вийняти свіжі буханці із печі, як хата вщент заповнювалася
хлібним духом, наче життя входило в кожну її шпаринку. Цей дух був повсюди, в
кожній речі, в кожному закуточку. І все в хаті змінювалося, здавалося звідусіль
випромінювалась якась незбагнена сила. Змінювалася й сама бабуся. Вони стомлено
сідали на краєчок лави біля столу, складували на колінах руки, але на обличчі
ні тіні втоми, навпаки воно червонішало від недавнього дотику пічного жару,
зморшки розгладжувалися, а на вустах застигала ледь вловима посмішка.
Поступово
той дух виходив, десь розчинявся серед хатніх запахів… Але згодом все
повторювалося. Ще вдосвіта бабуся вставали, перевдягалися у чисту сорочку й
починали своє священнодійство. Для бабусі Оришки то було саме так. Навіть не
тому, що перед роботою вони обтирали руки та обличчя краплинами свяченої води,
або ж мало не за кожним рухом пошепки читали якісь молитви. Вони самі у той час
ставали Творцем. Скажімо, бабуся ніколи не розчиняли опару при денному світлі.
Це обов’язково повинно було починатися тільки потемки, при тьмяному світлі
каганця, так як зароджується людське життя. Й з тістом вони поводилися наче з
дитям. Наче не вимішували його, а пестили й голубили. В ту мить бабуся навіть
не помічали, яка то важка робота – вимішувати тісто. Тай не було то для них
роботою, хоча пальці були покручені від тисяч тих вимішених діжок (колись, ще
до війни, довелось кожного дня пекти хліб на чималу бригаду трактористів). Але
бабуся продовжували любити тісто, любити той день, коли знову приходив час
пекти хліб. Може під кінець життя, коли роз’їхалися діти і онуки, вона й жила
тим днем, бо знала, що хтось обов’язково приїде за бабусиним хлібом. Вони й
померли тільки після того, як напередодні спекли хліб. Нам було видно, як їм це
важко дається, як руки вже не слухаються, а ноги не тримають. Але вони навіть і
слухати нас не хотіли – як завше встали вдосвіта і присіли, тільки коли свіжий
хліб лежав на столі, а ми, радісні і щасливі, хрумтіли шкуринкою й неспішно
запивали молоком, дбайливо принесеним бабусею для нас від сусідки.
Я добре
пам’ятаю той хліб, пам’ятаю, як бабуся діставали його з печі і клали на стіл,
пам’ятаю, як сиділи потім поруч, перебираючи пальцями куточок фартуху (напевно,
руки вже ні на мить не могли зупинитися) і, як завжди, на вустах блукала
посмішка.… Пам’ятаю, мабуть тому, що то був останній хліб, спечений бабусею
Оришкою… Наступного дня вже вона сама лежала на тому столі, маленька, висохла
за довгі роки важкого життя. В хаті увесь той час витав хлібний дух, а
спеченого хліба, як то було не дивно, вистачило на всіх, хто прийшов
попрощатися з бабусею…
…Ще як
були ми малі, мій старший брат, Васько, затіяв з бабусею суперечку. Хоча
сперечався здебільшого Васько. Бабуся мовчали і тільки лагідно дивилися на нього,
як на нерозумного хлопчиська, який ще нічого не розуміє у житті. А Васько,
гордий школяр, намагався переконати неписьменну бабусю, що Бога немає. “Люди
вже давно літаю у небі, скоро злетять у космос. І там нікого і нічого немає.
Порожнеча! Вакуум! Той де ж він?!” – питався Васько. “Ось тут” – тихенько
відповіли бабуся і вказали на розрізаний буханець хліба, що лежав на столі.
Васько знітився і принишк. Я, ще зовсім малий, нічогісінько не розуміючи про що
говорив брат, також мимоволі зіщулився, відчувши, що бабуся відкрили нам якусь
страшенну таємницю. Напевне, саме тому хліб бабуся ніколи не клали просто на
стіл. Завжди спершу простелять чистенький рушничок. І ніколи не залишали хліб
розкритим – обов’язково прикриють його зверху краєчком того ж рушничка: “Бо не
повинен бути голим” – повчали бабуся.
Отаким,
друзі, був хліб, який пекла наша бабуся Оришка. І не об тім річ, що він був
незрівнянно смачним. Він був нашим життям. З ним ми зростали й мужніли. Він
підтримував у важкі часи, зводив на ноги у хвилини слабкості чи хвороби. Мабуть
тому в нашій сім’ї всі доживали до глибокої старості, а нас не могли зламати
ніякі злигодні.
Спасибі
Вам, бабусю.
Понравилась статья? Поделитесь ей с друзьями
Немає коментарів:
Дописати коментар