среда, 18 марта 2015 г.

Раціо та ірраціо в народній культурі харчування / Board and irratsio in traditional food culture

Народна «магія» у виготовленні та побутовому використанні глиняного посуду Наддніпрянщини (кінець ХІХ – перша половина ХХ століття) 
 Від часу виготовлення і до завершення використання, з точки зору сучасного дослідника, глиняний посуд був оточений раціональними і так званими «магічними» діями жінки-господині або гончаря під її впливом. Вони мали забезпечити довгий вік, плідне застосування посуду, наділення його захисними властивостями, сприяли добробуту родини. На фоні мозаїчної панорами народного світосприйняття, особливостей культурно-історичних традицій українців, спробуємо об’єктивно проаналізувати картину «магічності» жіночих діянь (профанних і сакральних) над посудом. Важливо розібратися чи це «магія», коли господиня виконувала низку узвичаєних для неї дій. Чи можна всі ірраціональні дії предків, з точки зору сучасності, називати «магічними»? Дана студія присвячена малодослідженому в цьому сенсі регіону – Наддніпрянщині в широкому розумінні цього терміну.
Найбільше публікацій припадає на кінець ХІХ століття, другу половину 1920-х років, 1990–2000 рр. Зокрема Варвара Щелоковська «Пища и питье крестьян-малороссов, с некоторыми относящимися сюда обычаями, поверьями и приметами» (1899) підписана ініціалами «В.Щ.» згадала ірраціональні способи купівлі та підготовки до використання глиняних глечиків і горщиків, використовувані мешканцями Куп’янського повіту Харківської губернії наприкінці ХІХ століття. Іншою специфікою позначена наступна праця – дослідження професора Миколи Сумцова
«Очерки народного быта (Из этнографической экскурсии 1901 г. по Ахтырскому уезду Харьковской губернии)» (1902). Описуючи стан гончарства в Охтирському повіті (перебуваючи там впродовж короткого проміжку часу – липня-серпня 1901 р.), учений звернув увагу на рідкісні обрядові вироби, зокрема весільні графини з левами й рюмки-трійчатки, зафіксував звичай написання хрестиків на глиняному посуді. Микола Сумцов зазначив: «В Межирічі в Падалки, та і в інших місцях, наприклад у боромлянських гончарів, на глечиках завжди зображувався маленький хрестик. На інших гончарських виробах хрестиків не роблять». «Звичай писати хрестики на глечиках зумовлений базарним попитом. Такі глечики охоче розкуповуються бабами, які в хрестикові вбачають талісман від псування молока відьмами». Дослідник звернув увагу на те, що «среди густого облака суеверий, облегающего крестьян, поверья о ведьмах держатся чрезвычайно прочно, и всякая порча молока ныне, как и встарину, объясняется тем, что «видьма походыла»» .
Аналізуючи праці обох згаданих дослідників, помітно, що стимулом наносити оберегові позначки на глиняний посуд для гончарів були вказівки на це споживачок-господинь. Саме попит на позначені хрестиками, «пупами» глечики заохочував гончарів виготовляти їх. Зображення глечиків із хрестиками з території Полтавщини наведено в працях кінця ХІХ – початку ХХ століття: Івана Зарецького «Гончарный промысел в Полтавской губернии» (1894), «Украинское народное творчество. Серія VІ. Гончарные изделия. Выпуск 1-ый. Типы украинской гончарной посуды» (1913) із зазначенням, що це «глечики молочні». Але про обставини нанесення магічного символу на такі посудини та його функції не зауважено.
Наступний потужний пласт дослідницьких студій датується кінцем 1920-х років. З-поміж інших вирізняються праці Євгенії Спаської та Лідії Шульгіної. Євгенія Спаська була єдиним етнографом, яка найбільш детально описала звичай писати хрестик на глечику та пов’язані з ним вірування на основі опитування. Влітку 1926 року, під час робочої поїздки на Чернігівщину з метою придбання експонатів для Кустарного відділу Київського сільсько-господарського музею, вона опитала одного з найстаріших гончарів с. Шатрище Новгород-Сіверського повіту Дениса Федоровича Щербака. Респондент зазначив, що: «Не всі гончарі це знають і роблять, а баби за такими глечиками страшенно побиваються, бо в них буває найкращий «збір» – одстоюється молоко на все горло». На питання Євгенії Спаської про різновиди посуду для спеціальних потреб, гончар відповів про «посні горщики», які використовують лише тричі на рік: на кутю (6 січня), напередодні Хрещення (18 січня) й на Головосік (11 вересня). «Посні», тобто нові, не використовувані.  В статті 1929 року «Глечик з хрестиком (етюд з циклу «Чернігівське гончарство»)», опублікованій у Львові, простежила паралелі між сутністю свята, під час якого наносилися хрестики на глечики і очікуваним від зображення. Стаття Лідії Шульгіної «Ганчарство в с. Бубнівці на Поділлі», опублікована в ІІ томі збірника наукових праць «Матеріяли до етнології» (Київ), досі залишається найповнішим описом гончарства цього відомого гончарського осередку. Праця характеризує Лідію Шульгіну як талановитого і прискіпливого етнографа. В результаті її детальної роботи «Віруванням, звичаям та забобонам» присвячено ІХ розділ фундаментальної статті. В його підрозділах (1. «Дні, коли не можна робити»; 2. «Забобони, зв’язані з виробом посуду»; 3. «Звичаї при купівлі та ті, що стосуються нового посуду») та підрозділі 10. «Вірування та забобони» розділу ХІ «Кінцеві уваги» подано найдетальніші донині з опублікованих польових матеріалів і, багато в чому унікальні відомості про «магічні» елементи в  процесі виготовлення та купівлі глиняного посуду. Лідія Шульгіна єдина, яка згадала виготовлений спеціальним способом посуд для надання йому «магічного» заряду: «прибутні ладущики», «горня з слимаків», «горня на відлів».
У 1930-х роках після «розгрому» Української Академії наук, музейних установ, репресій стосовно провідних етнографів вивчення даного напрямку припинилося на шестидесятилітній проміжок часу. Лише на хвилі перебудовчих процесів у СРСР почалося підвищення інтересу до спадщини українців, з’явився доступ до забороненої в радянські часи літератури, відродився інтерес до духовної культури. В галузі народного гончарства він, зокрема, вилився у праці Олеся Пошивайла (1993), Ігоря Пошивайла (2000), Костянтина Рахна (2013), Людмили Меткої (2013), Анатолія Щербаня (2014) та інших. Але наприкінці 1980-х – на початку 2000-х років реалії народного життя, розвитку гончарства були іншими ніж у 1920-х роках. В одних гончарних осередках воно назавжди занепало. В інших – працювали окремі гончарі. На Наддніпрянщині лише в Опішні (Полтавщина) воно розвивалося як масове виробництво. Але не кустарне, як у давнину, а промислове. Відповідно, відшукати польові матеріали стосовно архаїчної сторони народного життя – «магії» у використанні гончарних виробів, було складно. Найповніше донині ці аспекти висвітлено в монографії Олеся Пошивайла «Етнографія українського гончарства: Лівобережна Україна» (1993 р.). На підставі опрацьованих джерел та літератури – переважно опублікованих записів етнографів та народознавців першої половини ХІХ – другої половини ХХ століття, а також власних польових досліджень, здійснених в останній чверті ХХ століття, автор подав власне бачення буття глиняного посуду в другій половині ХІХ – ХХ  століть. Зокрема ролі обрядодій «над» і «з» глиняним посудом, в процесі купівлі і уведення його, не користованого, в господарство. Згадав про «магічну» силу сіна (соломи), що потрапляла в середину посудини під час його транспортування і виявлених при купівлі; «магічні» маніпуляції з новим, вже купленим глиняним посудом. Навів приклади «магічних дій» з глиняним посудом, пов’язаним із молочним господарством. Зробив висновки, що горщики та глечики були атрибутами відьомських чарів; хрещик на глечиках оберігав від псування молока відьмами, тобто був елементом охоронної магії; пуп-відросток на дні глечика зсередини, зроблений гончарем – це джерело постійного прибування молока в глечику, гарантія його збереження і невичерпності. Згодом, у ХХІ столітті ця праця стала однією з головних для представників новоствореної науки керамологія, які деталізують і розвивають започатковані в ній напрямки. Найбільш активним дослідником символізму гончарних виробів у культурі слов’ян, місця і ролі гончарства в їх міфологічному світогляді став філолог Костянтин Рахно. Відповідно до його концепції, ці дії відбивають сакралізований статус гончаря. Вперше прослідкував історію розповсюдження хрестоподібних знаків на посуді Лівобережної України від найдавніших часів до кінця ХІХ століття, подавши власне бачення їхньої семантики, залучивши записи етнографів першої третини ХХ століття Анатолій Щербань у праці «Хрестоподібні знаки на традиційній кераміці Лівобережної України: історія й семантика» (2014). Вчений дійшов висновку про те, що хрести і хрестоподібні на досліджуваній території використовувалися епізодично, в різні проміжки історії гончарства. Очевидно, під впливами зовні. Найімовірніше, вони виконували оберегову функцію.
Подамо якомога повніший опис усіх відомих фактів «магічної» підготовки глиняного посуду з точки зору здебільшого господині-споживачки (а не сучасного інтерпретатора, який мислить інакше). Адже саме під її потреби гончарі, як то кажуть, годили, виробляючи посуд з «магічними» властивостями.
Першим і достатньо добре дослідженим способом «магічного» впливу  на глиняний посуд є використання господинею глечиків з нанесеним гончарем на їх шиї до випалювання найпростішим за формою прямим чотирикінцевим хрестом. Жінки-господині, для яких виготовлявся такий посуд у ХХ столітті вірили, що хрест на глечиках оберігатиме молоко в них від псування відьмами, вважали, що в таких виробах буде кращий «збір» вершків або «щоб корова давала багато молока і сметани було багато». Усі твердження з точки зору господинь можуть бути пов’язані між собою. Оскільки, якщо відьма не буде псувати молоко, відбирати з нього жир – вершків у глечику буде більше. Цікаво, що більшість інформаторів – гончарів, яких запитували дослідники про те, чому вони зображали на глечиках хрестики, мотивували цей факт тим, що «на базарі їх краще купували», «баби завжди надавали їм перевагу», «баби за такими глечиками страшенно побиваються». Тобто, принаймні у часи записів етнографічних даних, респонденти повідомляли вчених про те, що основним мотивом нанесення хрестиків на посуд гончарями було задоволення попиту споживачок на помічений таким чином посуд. Та й самі господині (збереглися записи лише з Куп’янського повіту Харківщини на денцях усього нового посуду ставити хрест вуглиною. А складаючи компоненти борщу в новий горщик, посудину попередньо перехрещували і писали зовні крейдою або вугіллям п’ять хрестів (один на дні й чотири на боках).Збе реглися етнографічні записи про те, що такі знаки зображувалися впродовж кінця ХІХ – першої половини ХХ століття. Але на Полтавщині віднайдені й глечики з подібними хрестиками, датовані ХVIII століттям. Техніка нанесення таких знаків відповідала орнаментальним традиціям, властивим гончарному центру, в якому виготовлялися ті чи інші посудини. Відповідно, більшість хрестів намальовано ангобами. Лише на глечику першої половини 1920-х років з с. Шатрище (Чернігівщина), основний орнамент якого було нанесено за допомогою лискування і прокочування штампом, хрестик був вдавлений. На інших частинах посудин розміщувалися типові концентричні прямі і хвилясті лінії. Детальний опис процесу нанесення гончарем хрестів на глечики описала лише Євгенія Спаська за записаними 1926 року свідченнями одного з найстаріших гончарів с. Шатрище Новгород-Сіверського повіту. З’ясувала, що хрестики він зображав лише один раз на рік – «в збірну чи Федорову суботу» (суботу першого тижня Великого посту). В той час, коли правилася служба в церкві, приблизно від її середини до кінця (період, що орієнтовно міг тривати від 30 хвилин до 2 годин). Звичайно, майстер міг виготовити за цей час лише кілька десятків посудин. Відповідно, такі вироби коштували вдвічі дорожче звичайних. Євгенія Спаська простежила паралелі між сутністю свята, під час якого зображувалися хрестики на глечиках і очікуваним від зображення ефектом. Збірна субота в народному календарі вважалася суттєвим моментом концентрації життєвих благ – відповідно люди вірили, що у виготовлених цього дня глечиках, позначених хрестиками, концентруватиметься більше вершків. Тобто наявне одне свідчення про те, що і сам процес нанесення хрестів на глечики був ритуалізований.
Іноді хрестики зображували на посудинах, не пов’язаних з молочним господарством – тиквах і мисках. На миски хрестоподібні знаки іноді наносили на денця. Логічно констатувати лише обереговий та благодатний сенс семантики хреста для господинь, що користувалися такою посудиною. Тобто хрест є виявом застосування гончарями і господинями охоронної «магії». Зображення хрестів із обереговою метою наносилися і на інші предмети. Наприклад, досі на Лівобережній Україні віруючі селяни малюють хрести в своєму господарстві на релігійне свято Хрещення (Йордан) та Страсну п’ятницю. На Водохреща хрести зараз зображують переважно освяченою крейдою на дверях, воротах, вікнах, передніх кутах будівель. На Страсну п’ятницю їх малюють полум’ям освяченої («страсної») свічки на одвірках, балках і т. д. Старі зображення, як правило, не витирають, а нові малюють або поверх їх або на вільному місці поруч. Мета таких зображень – захист садиби від блискавки і нечистої сили. Наприкінці XIX – на початку ХХ століття перед освяченням дерев’яних будинків у кімнатах олійними фарбами малювали чотири хрести (які символізують чотирьох апостолів – євангелістів, про що свідчать відповідні підписи). Господині також, наприкінці ХІХ століття, наприклад у Куп’янському повіті наносили хрести ребром долоні на: першу хлібину, яку ставили в піч та пересіяне борошно приготоване для виготовлення паляниць, та масло, яке ставили в горщику для зберігання у погріб.
Другим дослідженим способом надання магічних функцій глиняному посуду є формування гончарем конічного чи циліндричного виступу на внутрішньому боці денця глечика. Такі елементи формувалися на глечиках з  Наддніпрянщини: Полтавщина, Куп’янський повіт Харківщини, село Громи на Черкащині, с. Бубнівка (Вінничина). А також інших регіонах розселення слов’ян. Мешканці Бубнівки, опитані Лідією Шульгіною стверджували, що вірування щодо важливої функції пупа дуже давні, старовинні, тобто гладущики, виготовлені в ХІХ столітті були також зроблені з пупами. Про старовинність традиції виготовлення глечиків з «пупами» стверджувало багато гончарів з різних осередків Західної України, опитаних відомим московським археологом Олександром Бобринським. Глечик з «пупом», знайдений у Полтаві, опублікований Остапом Ханком, дослідник датував часом, не пізнішим ХІХ століття. Тобто, звичай виготовлення глечиків з «пупами» і подібного пояснення їхнього призначення існував на території України від Заходу до Сходу здавна. Мав поширення він і на сусідніх західних землях. Чим це можна пояснити? Спільний імпульс? Хто першим його кинув?
«Пупи» використовувалися лише впродовж частини останнього тисячоліття. Нам не відомо  про наявність таких елементів на ліпленому посуді. А саме такий посуд, за винятком короткого проміжку часу існування черняхівської культури (ІІІ–ІV століття), виготовляло населення згаданої дослідником території аж до початку ІІ тисячоліття н.е. Тобто, корені широкого розповсюдження звичаю формувати «пуп» у глечиках слід шукати у часах, більш наближених до сучасності. Зокрема, більш вірогідними здаються паралелі, наведені Олександром Бобринським – знахідки із середньовічного Херсонесу (Крим) та Пліснеська (Львівщина). Відомо, що Лівобережна Україна, значною мірою заселялася у ХVI–ХVIІ століттях вихідцями з Поділля та Західної України. Вважаємо, що на Дніпровське Лівобережжя звичай виготовлення глечиків з «пупами» був принесений саме ними.
Лідія Шульгіна зазначила, що «пуп» на дні мав кожен виготовлений бубнівськими гончарями гладущик (їх форми і розміри були різними. Дослідниця зауважила, що він витягувався з дна виробу в останній момент, коли посудина була вже сформована. Але таким способом можна сформувати лише невеликий за розмірами (висотою до 1 см) виступ. Відомо, що гончарі робили і значно вищі «пупи». Зокрема, інформаторка Софія Ганчар повідомляла дослідниці про те, що «пуп великий сторчит у дні». Такий «пуп» можна було сформувати лише способом, зафіксованим у більш західних регіонах України Олександром Бобринським: його наліплювали з окремого шматочка глини в той момент, коли посудина була згончарована на половину висоти. Лідія Шульгіна натякнула на можливість спричиненості появи «пупів» на глечиках «якимось примітивним технічним способом роботи». Але сама ж заперечила таку можливість. Не підтвердив її й Олександр Бобринський, який спеціально досліджував це питання. Тобто, виготовлення глечиків з «пупами» наприкінці ХІХ – у ХХ столітті, можна пояснити лише метою доброго «магічного» впливу на посудину. І стимулював їх виготовлення знову ж таки попит з боку споживачок. Опитані Варварою Щелоковською, Лідією Шульгіною, Миколою Коекою й Олександром Бобринським респонденти однозначно стверджували, що глечики з «пупами» вони купували для того, щоб в них більше зсідалося сметани. Останній дослідник єдиний, хто зафіксував на Львівщині – території, західнішій за Наддніпрянщину, те, що «пуп» символізував чоловічий статевий орган, символ, що покликаний плодити, примножувати. У такому разі, накопичення у глечику з «пупом» більшої кількості вершка, ніж у посудині без нього, можна пояснити через імітативно-контактну магію. Це пояснення підтверджує й архаїчний спосіб купівлі таких глечиків, занотований Варварою Щелоковською, Лідією Шульгіною та Олександром Бобринським. Варвара Щелоковська стверджувала, що в Куп’янському повіті господині, купуючи нові глечики, не брали їх за вінця, а опускали всередину руку і підіймали, мацаючи, чи є на дні «пуп». Лідія Шульгіна за словами Титяни Ганчар (саме «Титяни» – О.Щ.) та Гані Ганчар з Бубнівки не стверджувала, що господині мацали пуп. Але вони совали в глечики руку «кілько засягне», не ставили їх потім на землю і казали тихенько: «До половини сметани, до половини сиру, а сироватки нема, бо з’їст дурна». Купували глечики, не торгуючись. Олександр Бобринський від старого гончаря з с. Ставки (під Меджибожем) Летичівського району Хмельниччини А.Т.Коробочки зафіксував найскладніший обряд купівлі посуду. За його словами, господині діяли дуже дивно, купуючи в нього гладущики, ніби вони «відьмачки». Вони спочатку присідали над гладущиком, опускали в нього «човником» пальці правої руки так, щоб вони торкалися пупа. І починали щось нашіптувати. На думку гончаря, вони зверталися до «пупа» зі словами «Давай більше сметани», «Давай більше масла» і так далі. Потім питали, скільки коштує гладущик. І, не торгуючись, купували його. Лідія Шульгіна записала спогади мешканки Бубнівки про те, що ладущиків найбільше замовляли господині гончареві в піст «і все загадуют з пупами, пуп великий сторчит у дні». Але в цьому випадку ніякої магії шукати не приходилося. У піст найбільше використовували гладущиків для відстоювання молока, оскільки в цей період родина утримувалася від вживання скоромного, тож підзбирувалося трохи вершків, з них готували сметану і масло, з кисляку – сир та сироватку.
Частково пов’язаним з імітативною магією, але й раціональним (призначеним зменшити пористість черепка) є спосіб натирання глечика, що вводиться в господарство, свяченим салом. Інформаторка Софія Ганчар з Бубнівки була впевнена в тому, що змащення свяченим салом було ефективним лише для глечиків з пупом. Лише Олександром Бобринським було звернуто увагу на магічність іншого символу, що ставився на вуха не лише глечиків, а й інших посудин – вдавлення-«мітки». Він зібрав матеріали із Західної України про те, що «мітка» символізує жіночу статеву ознаку. Хоча на досліджуваній нами території посуд з такими мітками був досить поширеним, але свідчень про магічну функцію таких вдавлень жоден з дослідників не опублікував. Тому в даній статті зупинятися на них не будемо.
Господині Куп’янського повіту, як і повсюдно на Україні, вибираючи новий горщик, стукали по ньому рукою і прислуховувалися до гулу (звуку). Вважали, глухий звук свідчить, що це «горщок» – борщ у ньому не буде вдаватися, а дзвінкий – «горщиця» – все зварене в посудині буде смачним. Раціональний сенс в такій перевірці очевидний. Дзвінкий звук від постукування утворюється в добре випаленому горщику без прихованих дефектів. У такому горщику й буде вдаватися будь-яка страва. Глухий звук буде утворюватися в недопаленому виробі чи такому, що має тріщини. Очевидно, він слугуватиме недовго, страви в ньому не будуть вдаватися, можливо з причини швидшого випаровування рідини. Разом з тим, не варто виключати і «магічну» складову такого порівняння. «Горщиця» – жіночого роду. Саме жінка народжує дітей, готує страви, господиня в хаті, біля печі. Відповідно, в горщику жінці повинні були вдаватися страви та напої. Про те, що вибір «горщиці» має не лише раціональний сенс свідчить вибір діжі – купуючи її господиня перераховувала «трості», з яких її було складено: «діжа, діж, діжа, діж». І неодмінно треба було, щоб закінчувалося «діжею». У іншому випадку тісто б не вдавалося. При виборі глечика не рекомендувалося видувати з нього соломи. Вважали, що в такому випадку і сметана буде «дутись».
Лідія Шульгіна єдина з дослідниць, опублікувала факти виготовлення гончарями на замовлення споживачок інших глиняних посудин побутового призначення з магічними властивостями. Найперше вона подала відомості про «прибутні ладущики» (гладущики). Вважалося, що тільки в таких гладущиках був гарний збір вершків, сиру та масла. Вони були добрими на «спрат» – завжди наповненими сметаною. Бубнівські селянки вірили, що кількість та якість молока, що зберігатиметься в гладущику, залежить від того, як його зроблено. Тому дорожче платили за «правильно» виготовлений гладущик, бо примічали, що в ньому завжди буде повно, а з «неприбутніх гладущиків не буде пользи». «Прибутні ладущики» гончарі повинні були виготовляти обов’язково натщесерце, до сходу сонця. Щодо дня їхнього виготовлення, свідчення респондентів різнилася. Герасим Бевс стверджував, що їх краще робити у першу суботу зростаючого місяця (коли місяць у підповні). Ганя Ганчар повідомила, що одні гончарі робили у вищезгадану суботу. Інші – у будь-яку суботу. Притому до сходу сонця деякі з них ішли до криниці. Казали: «я прийшов по воду, гладущики робити на сир, на сметану, на масло». Набирали води і тією водою поливали глей, місили його і починали виготовляти «прибутні ладущики». Примовляючи «роблю ладущика на сир, на сметану, на масло».  Яким Герасименко вже говорив, що їх могли робити і в п’ятницю і в суботу – «це байдуже», якби натщесерце та до сходу сонця. Аналізуючи свідчення, записані Лідією Шульгіною, можемо стверджувати про наявність розбіжностей у тлумаченні гончарями дня, коли необхідно виготовляти «прибутні ладущики». Що може свідчити про початок нівеляції гончарських вірувань, пов’язаних з цим посудом. «Дуже поширеним», за спостереженнями Лідії Шульгіної було вірування про те, що горнята (невеликі горщики) на сметану, на замовлення господинь, мали бути зробленими зі «слимаків». Тобто, глини, що збирається в гончаря на руках під час роботи. В цьому випадку, знову ж таки, маємо справу з імітативною магією. Господині вірили, що збиратимуть сметану, як гончар «слимаки з пальців збирає», що саме в такому горняті сметана буде маснішою, густішою.
У даній частині статті вважаю доцільним зупинитися на короткому описі процесу виготовлення сметани, сиру і масла. Для яких призначені всі вищеописані посудини з магічними властивостями. Використаємо найдетальніший донині етнографічний опис, наведений Варварою Щелоковською. Глечики з молоком, призначеним для сметани, влітку ставили у погребі, а взимку – в хаті, у шафі чи на полиці. Через приблизно три дні молоко скисало, а сметана перебиралася догори. Тоді її обережно збирали ложкою, щоб не зачепити кисляку і складали в горщик (у Бубнівці ним було горня зі «слимаків»). Кисляк, що лишився в глечику ставили на припічок чи на ніч – у піч, щоб сир згорнувся. Коли він осідав, сир відтоплювали, ставлячи на день чи ніч у піч. Потім складали у спеціальну сумку і пригнічували каменем, щоб видалити лишки сироватки. Сметану, призначену для виготовлення масла, спочатку відтоплювали і ставили в погріб для загусання. Через два дні її вносили в хату, зливали сироватку і збивали масло качалкою чи спеціальною «колотушкою». Потім, зливши «підсметання» (сколотини), масло вимивали холодною водою, затовкували в горщик, присолювали і ставили на зберігання в погріб. Описані «магічні» вироби були потрібні між часом надою молока і пересипанням готового продукту в іншу посудину. Глечики з «пупом» – для збільшення жирності молока і, внаслідок цього – виходу сметани. Хрестик на глечиках мав оберігати поставлене для скисання молоко від відьом. Які, як відомо за народними уявленнями, намагалися ним заволодіти за допомогою чар. В горнятках «зі слимаків» сметана, зібрана з «правильного» глечика мала стати густішою, маснішою. Отже, вищеописані глиняні вироби, наділені «магічними» властивостями, були загальнопоширеними на Наддніпрянщині: в межах певного гончарного осередку і оточуючих його населених пунктів («прибутні ладущики» і горнята «зі слимаків» у Бубнівці); в межах певного регіону – частини лісостепової зони Дніпровського Лівобережжя («глечики з хрестиками»); в межах широкої території від крайнього заходу до крайнього сходу (глечики з «пупами»). Вірили, що такі вироби принесуть благодать у родину та не зашкодять іншим людям. Тому, очевидно, самі споживачки не вважали такі дії «чарами». Це була звичайна практика, притаманна «знаючим» господиням. Принаймні, про це свідчать усі опрацьовані матеріали. Та й частина гончарів у другій половині  1920-х та 1960-х роках, ставилася до ефективності таких дій скептично, вважаючи їх «жіночою вигадкою».
Зовсім інший сенс у посуду «на відлів» – горщика невеликого розміру чи глечика, зробленого для чарівництва, пов’язаного з нечистою силою, відьмами, знахарками. Вважалося, що «такий горщик, на відлів роблений, дуже до папороті здатний, як папороть цвіте». Гладущик використовували для відбирання у чужих корів молока. Враховуючи етимологію слова «відлів», вважаю цю функцію головною в даному типі посуду. Тому не дивно, що їх робили «навпаки» від звичайного – долонями усередину, й обертаючи гончарний круг під себе. Такий прийом досить часто використовувався в народній магії та чарівництві.
В українському суспільстві, принаймні від запровадження християнства (саме з цього часу збереглися писемні джерела, що дозволяють описувати аспекти духовної культури з позицій принаймні частини тогочасного суспільства, а не сучасного вченого) існує боязнь робити чари. Бо це гріх, і майбутня розплата чекатиме неминуче. Але гріхом, з описаних вище магічних дій, вважалося лише виготовлення посуду «на відлів». Відповідно, гончарі боялися виготовляти такі вироби. Оскільки за це могла наступити кара: «буває руки виверне або покрутит, чи так що, боронь Боже, трапиться. Хто зна що воно, через це опасуються робити». І не дивно, оскільки такі вироби, за побутуючими у Бубнівці повір’ями, виготовлялися для чародійства відьмам і жінкам, які володіли особливими знаннями. Тому, очевидно боячись поголосу, що вона «відьма», жінки не купляли посуду «на відлив» у гончарів свого села.
Таким чином, етнографічні матеріали свідчать, що господині Наддніпрянщини принаймні від кінця ХІХ століття (очевидно і раніше, відповідно до археологічних знахідок) використовували в своєму господарстві посуд, виготовлений спеціальним способом, в певний день, час («глечики з хрестиком», «горнята на відлів», «горнята з слимаків»), з особливими елементами («глечики з хрестиком»). У гончарних осередках вони, досить часто замовляли такий посуд у гончаря. Гончарі й самі, враховуючи попит на «спеціальні» посудини, виготовляти їх на продаж. Під час купівлі таких виробів та введення їх у господарство, принаймні знаючі господині проводили певні магічні дії, дотримуючись звичаю. Усвідомлення «магічності» посуду, виготовленого з елементами гончаревої «магії» та «магічності» маніпуляцій під час купівлі і уведення його в господарство було свідомим, узвичаєним, нормою. Використання окремих схожих уявлень (наприклад, щодо глечиків з «пупом»), пов’язаних з таким посудом на широкій території, очевидно свідчить про те, що це залишки (рудименти) давніх вірувань. Разом з тим, наприклад, «глечики з хрестиком» зустрічаються в набагато обмеженішому регіоні, що може пояснюватися специфічними факторами впливу на їхню появу. Унікальність записів Лідії Шульгіної про «прибутні ладущики», посуд «на відлів» та горнята зі «слимаків» можна пояснити як багатством бубнівських вірувань і їхнім тривалим зберіганням, так і певним етнографічним талантом дослідниці. Яка змогла «витягнути» з респондентів ту інформацію, яка зазвичай приховується від дослідників.
Господині-жінки в ХІХ – ХХ століттях не розділяли магічні і не магічні способи приготування глиняного посуду до використання. Керуючись усталеними в традиційному суспільстві на певній території традиціями, які опиралися на передану предками звичаєвість, вони проводили «ірраціональні» з позиції сучасності дії, спрямовані на примноження вмісту посуду і захисту його від негативної дії «злих» сил. Пошуки глибших коренів цих дій вважаю досить суб’єктивними. Їх переконливість залежить від ступеню підготовленості інтерпретатора, використовуваної джерельної бази та внутрішніх установок.


Комментариев нет:

Отправить комментарий