пятница, 25 февраля 2011 г.

Про весільний обряд села Велика Павлівка / On the wedding ceremony of the village Great Pavlivka

Весільний обряд села Велика Павлівка
Анотація: описано архаїчний весільний обряд села Велика Павлівка (Зіньківський р-н, Полтавщина) на основі спогадів місцевих жителів: Марії Ярехи, Софії Мартиненко, Ганни Сергєєвої, Євдокії Криворотенко, Ганни Кусов, Ольги Москвич, Ольги Костик, Марії Шапошник, Марії Яненко, Марії Колісник, Марії Руденко та описів сучасних весіль у селі. Зроблено спробу максимально точно відтворити кожен з його етапів, акцентуючи увагу на окремих деталях. Подано тексти весільних пісень та заспівів, мелодії до них, фотоілюстрації. 


У Великій Павлівці, як і по всій Україні, пора весіль розпочиналася з приходом Покрови (14 жовтня), коли основні хліборобські роботи було закінчено.

Давнє Великопавлівське весілля традиційно ділилося на основні етапи:
передвесільний, власне весільний та післявесільний. 
Передвесільний етап включав цикл обрядодій:
– сватання (колупання печі, подавання старостам рушників, Молодому – хустки чи гарбуза, обдаровування родичів Молодого та Молодої);
– випікання весільного обрядового печива (замішування тіста, вимітання печі);
– запросини на весілля.
Власне весільний:
       весілля (вшановування дружок Молодої та коровайниць);
        виряджання молодого по Молоду;
        викуп ключки, весільної хустки, місця біля Молодої;
       обдаровування Молодих;
       перевдягання Молодої;
        обдаровування короваєм.
Післявесільний:
       обмолот збіжжя та в’язання весільної «скирди» на дереві;
       циганщина;
       катання батьків;
       «На гостину».
Кожна з обрядодій неодмінно супроводжувалося піснями. За їх змістом будь-хто міг дізнатися, який саме етап весілля відбувався. У цілому, обряд традиційного Великопавлівського весілля, не був занадто веселим, що підтверджують весільні пісні. Вони були не лише веселими, а й печальними: про прощання Молодої з дружечками та дівуванням, невістчине життя в чужій родині, переживання матері за дочкою, яка житиме в чужому домі… Батьки Молодої втрачали помічницю, але натомість родина Молодого отримувала додаткову поміч у господарстві. Недарма в понеділок тещу рядили в дрантя – бо ж все віддала дочці в придане, а свекруху – в найкраще святкове вбрання, яка віднині здобувала помічницю по господарству. Власне на весіллі старші люди раяли Молодятам утриматися від веселощів. У передвесільні дні, а також на другий його день, веселитися дозволялося більше, тому супроводжувальні пісні цього дня вже набували зовсім іншого змісту.

Передвесільний етап.

Сватання. У визначений день, здебільшого у суботу чи неділю, ідучи сватати дівчину, парубок запрошував двох поважних чоловіків (близьких родичів), у свати (так у селі називали старостів). Свати обов’язково брали з собою зав’язану в хустку хлібину, та посохи (палиці) – символ статечності та поважності. За старшого свата обирали того, хто вмів доладно і дотепно говорити.
Свати заходили до хати, віталися з господарями і на запрошення батьків дівчини сідали в такому порядку: старший сват сідав біля столу, потім – батько дівчини, потім другий сват, і, нарешті, парубок. Між сватами та батьками дівчини відбувалася розмова про мисливців, молодого князя та куницю-красну дівицю. Сам обряд сватання проходив приблизно в такому порядку, який описано в творі Григорія Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці» з подаванням рушників, обміном хліба, обміном подарунками між ріднею молодого та молодої.
Коли дівчина підносила гарбуза, що означало відмову, свати з осоромленим парубком поверталися додому. Коли ж дівчина подавала рушники – сватів запрошували за стіл та частували. При цьому хлопця та дівчину саджали на покуті. Кожен з присутніх промовляв свої побажання засватаним. Засватаних хлопця та дівчину з цього часу називали «Молодий» та «Молода».
Наперед знаючи про позитивний результат сватання, до хати дівчини запрошували найближчих родичів, хлопців та дівчат. Молодь могла веселитися до вечора.
Після сватання батьки та найближчі родичі Молодої ходили до Молодого на розглядини і там домовлялися про дату весілля. Під час розглядин родичі Молодої знайомилися з добробутом сім’ї Молодого. Це було значною мірою символічно, оскільки односельчани, як правило, мали приблизне уявлення про рівень забезпеченості один одного.
Коли була відомою дата весілля (переважно її призначали на неділю) починали готувалися до цієї події із середи. У Великій Павлівці саме в середу починали готувати весільне обрядове печиво – калачі.
Середа. Випікання калачів.
Калачі пекли два дні – в середу та четвер. У середу пекли калачі, з якими Молодий та Молода ходили в четвер запрошувати на весілля найближчих родичів. Пекли лише необхідну кількість калачів, залежно від кількості запрошуваних, але шість чи вісім (парне число) калачів пекли і про запас. У Молодого – для його родичів, у Молодої – для її.
Для випікання калачів запрошували парне число жінок (їх називали «коровайницями» або «калашницями»). У калашниці запрошували молодиць, які добре жили в шлюбі (мал.1,2) – щоб і Молоді добре жили. На цю почесну роль запрошували переважно кумів, знайомих, сусідів. Калачі пекли відносно швидко, тому коровайниць було щонайбільше чотири. Калашниці були і в Молодої і в Молодого, оскільки раніше намагалися «грати» два весілля.
Для випікання весільних великопавлівських калачів використовували відро борошна, чотири літри сироватки, п’ятдесят грамів дріжджів, чотириста грамів масла (пізніше почали використовувати маргарин), одну столову ложка солі, сім-вісім яєць, двісті-триста грамів цукру та ванілін.
Випікання калачів – робота, як кажуть на Зіньківщині, «забарна», тобто потребує часу і уваги. Тісто готується поетапно, необхідні інгредієнти додають частинами. Зазвичай «вчиняли» його у глиняній макітрі великих розмірів (об’ємом понад 10 літрів). Спочатку у половині необхідної для приготування тіста сироватки розчиняли частину дріжджів та цукор, додавали борошна, добре вимішували, щоб отримати сметаноподібну консистенцію. На певний час залишали в теплому місці, щоб тісто «підходило». Потім тісто добре вимішували, додавши залишки сироватки, цукру, дріжджів, а також яйця. Тісто «підходило» знову.
Наступний етап вимішування тіста відбувався з додаванням «мастила» – олії, смальцю чи масла. З готового тіста «виробляли» вироби необхідної форми, клали їх на «жаровні», й коли воно знову підходило, випікали в нагрітій до необхідної температури гарячій печі.

Четвер. Випікання калачів.
У четвер пекли калачі на суботу для обдаровування коровайниць, які пекли калачі та короваї у Молодої та Молодого в п’ятницю. Також у цей день калашниці Молодої пекли один найбільший калач, яким накривали «дружків глечик» (у с. Постав-Муки, на Полтавщині, його називали також «перепієць»).
Запросини гостей.
Найближчих родичів на весілля запрошували Молодий з Молодою разом із старшим боярином та старшою дружкою. Молоді їздили по селу на трійці коней. Дружки вплітали коням у гриву стрічки, а до дуги прикріплювали дзвоники. На цій самій трійці в неділю Молодий приїжджав по Молоду.
На запросини Молода одягала святкову, але не весільну, вишиту сорочку, плахту, попередницю, червону корсетку та пояс з китицями.
Молодий також одягався святково.
Запрошувати на весілля потрібно було тільки в хаті, бо запрошення на вулиці чи на подвір’ї означало зневагу до господарів. У кожній хаті, куди приходили Молоді запрошувати гостей, вони тричі вклонялися до образів і говорили: «Просили батько, просили мати і ми просимо – приходьте до нас на хліб-сіль і на весілля». Господарі їм відповідали: «Дякуємо за запрошення. Нехай вас Бог благословляє». Потім господарі запрошували їх до столу на частування. В кожній хаті Молоді залишали калач. Якщо господарі давали Молодим гостинець, то брати його мусила Молода, але ні в якому разі не голими руками, а на рушник – «щоб не взяти собі ніякого лиха».
Інших гостей в цей же день запрошували коровайниці-покликальниці (їх було дві або чотири) – це ті ж самі, що пекли калачі та короваї (Мал. 1, 2). Святково вбрані, з ключками (відганяти собак) та загорненими в хустку калачами, молодиці ходили від хати до хати жартуючи, та співаючи весільних пісень.

П’ятниця. Випікання короваїв.
У п’ятницю, Молода із старшою дружкою та двома заміжніми жінками ішла до свекрухи вбирати хату рушниками (раніше весілля відбувалося лише в хаті, молоді обов’язково сиділи під образами). Якщо в свекрухи була незаміжня дочка, то Молода запрошувала її в дружки, а потім ходила запрошувати в дружки своїх подруг. Дружок, як і бояр, запрошували парне число (в тому числі старша дружка і старший боярин). Кількість дружок залежала від бажання Молодої. Їх могло бути і шістнадцять, головне, щоб кожній була пара з бояр.
У цей день Молода замість плахти та попередниці одягала червону спідницю (коли вона зберігала по комусь із рідних траур – синю чи зелену). Дружка теж в цей день одягала спідницю. Дружка, як і коровайниці-покликальниці, ходила із загорненим у хустку калач та ключкою.
Саме в п’ятницю у господах Молодого та Молодої коровайниці пекли весільні короваї: великі прямокутні та прозірні.
У Молодого прозірний коровай мав вигляд круглої хлібини, прикрашеної фігурками пташок і тварин з тіста, а в Молодої він був схожим на великий бублик, також з різними фігурками з тіста. Прозірним коровай називали тому, що через нього Молода дивилася (зиркала) на Молодого, коли той приїжджав по неї.
Випікання короваю було не лише відповідальною справою, а ще й не легкою. Тому коровайниць було щонайменше шість-вісім. Поміж них обирали старшу коровайницю (як правило це була найближча родичка), яка розподіляла роботу. Тісто підходило швидко, піч нагріваючись до потрібної температури, також не «чекала», тому робити все потрібно було злагоджено. До речі, старша коровайниця у неділю на весіллі була й старшою свашкою.
Перед замішуванням тіста на коровай старша коровайниця питала в матері благословення: «Благослови, мати, весільний коровай на щастя-долю і подружнє життя молодій Ганнусі, (молодому Іванкові) дбати». Мати тричі відповідала: «Бог благословить». Діжу тричі хрестили. «Діжею» називали посудину для вчинення тіста – це могла бути і виготовлена з липи діжечка, або глиняна макітра. Всі коровайниці тричі хрестилися і починали замішувати тісто. Рецепт тіста для короваю був таким, як і для калачів, але цукру клали вдвічі більше.
Великий прямокутний коровай у Молодої пекли «на косах» – з тіста робили три коси, сплетені навиворіт, вкладали їх у прямокутні форми, і викладали на них різні фігурки з тіста – квіти, голуби, колоски, виноград та інші.
У Молодого великий коровай пекли «на булках» – вздовж форми вкладали три бруски тіста, поверх них також клали подібні до тих, що у Молодої, фігурки. По кутках великих короваїв клали по дві двокопійчані монети – щоб у Молодих завжди були гроші. Короваї та калачі випікали у формах, посипаних борошном та вівсом – символом достатку.
У Молодої до великого короваю пекли також «сосну». Для цього брали чотири гілочки вишні, обплітали їх смужками тіста. Розрізали червоний буряк, встромляли в нього ці гілочки і ставили випікати. Цією «сосною» прикрашали великий коровай у Молодої (по одній «сосні» в кожний куток короваю) (Мал.17). У Молодого в короваї такої «сосни» не було.
Короваї, як і калачі, пекло парне число коровайниць. До випікання цього обрядового печива не допускали розлучених та вдів. До речі, короваї пекли лише на перше одруження – вдовам, вдівцям, розлученим, які одружувалися вдруге, короваїв не пекли.
Під час виготовлення короваїв, коровайниці співали пісні «П’ятниця починальниця», «Вже ми діло робили», «Ой де ж наша весільная мати», «Коровайниці п’яні» (мелодія додатку №1):
П’ятниця-починальниця
П’ятниця-починальниця (2 р.)
А субота-коровайниця.
Ангели воду носили.
Коровайниці тісто місили.

Вже ми діло поробили
Вже ми діло поробили (2 р.)
Коровай зліпили.
А ви теє знайте,
Нам горілки дайте.

Ой де ж наша весільная мати
Ой де ж наша весільная мати (2 р.)
Обіщала горілочки дати,
Сякої-такої, та не дає ніякої.
Під рукою тисне,
Хай вона їй скисне.

Коровайниці п’яні
Коровайниці п’яні (2 р.)
Короваю не зобгали.
Дайте нам по чарці,
Зобгаєм завтра вранці.
Поробивши короваї, коровайниці топили піч.
Коли короваї були готові до випікання, піч була натоплена, в хату кликали «Вермена» та «Вермениху». Верменом міг бути чоловік – родич, сусід. Верменихою – його дружина. Вермена коровайниці підперізували пшеничним перевеслом, клали на голову вінок, сплетений з різних трав, давали в руки віник чи мітлу для символічного вимітання печі. Обряд вимітання символізував виганяння злих сил, щоб вони «не заважали» короваям спектися. У сусідніх Лютенських Будищах Вермен вимітав піч в одягнутому навиворіт кожусі – щоб молоді жили в достатку (5).
Верменисі давали в руки кочергу, пов’язували попередницю, голову запинали старою хусткою. Вермениха кочергою вигрібала жар з печі, а вермен «вимітав» піч і «саджав» у неї короваї та сосни. Вермениха, саджаючи короваї разом з Верменом, промовляла: «Рости, короваю, в ширину широко, а вгору високо». Вермена та Вермениху після цього весільні батьки частували горілкою.
Під час цього обряду коровайниці співали пісні: «Чогось піч гогоче», «Вермен піч вимітає» (на мелодію додатку №1):
Чогось піч гогоче
Чогось піч гогоче (2 р.)
Короваю хоче,
А челюсті усміхаються,
Короваю сподіваються.

Вермен піч вимітає
Вермен піч вимітає (2 р.)
Вермениха в піч заглядає
Де щасливе місце,
Щоб короваю сісти.
Випікаючи будь-що в печі, а особливо весільні короваї, намагалися ходити тихо, голосно не розмовляти, не грюкати дверима. Ні в якому разі не можна було сваритися в цей час – щоб випічка гарно «піднялася», вдалася. Випікання весільного обрядового печива, а особливо короваїв було дійсно надзвичайно важкою та відповідальною роботою. «Невдашні» вироби могли бути результатом не лише порушень у технологічному процесі приготування тіста, але й погано прогрітої печі, «нежарких» (ті, які давали мало жару) дров, неякісного борошна. Навіть температура продуктів під час замішування тіста також відіграє певну роль у «пишності» готового виробу. А також важливим був емоційний настрій коровайниць. «Біля тіста потрібно ходити чисто, тихо, з гарними думками, тісту ще й годити треба» – розповідала Марія Карпівна Яковенко. Тому коровайниці перебували у відносно напруженому стані аж допоки не витягали з печі готові, рум’яні, пишні короваї. Адже по готовому короваю віщували життя молодих: вдалий («вдашній») коровай прогнозував гарне життя, якщо підгорів, чи впав на середині, то передбачали хворобу когось із майбутнього подружжя.
Готові короваї витягували з печі, деякий час вони «прохолоняли». Спечені короваї прикрашали «сосною», кетягами калини, стрічками малинового кольору, обв’язували вишитими чи тканими червоними рушниками. Вдруге коровай зазвичай не перепікали.
Звичай розбивання глиняної макітри після того, як спекли короваї не лише символізував закінчення обряду випікання, але й те, щоб випікати цій парі короваї довелося лише один раз. Коровайниці урочисто мили руки, воду обов’язково виливали під фруктове дерево, щоб гарно родило. Після цього весільні батьки в знак подяки за спечені короваї частували коровайниць.
Окрім калачів та короваїв на весілля у Великій Павлівці робили ще один вид обрядового печива, яке узагальнено називали «кониками». Коники виготовляла старша свашка в себе вдома переважно у п’ятницю. Рецепт їх приготування досить простий. Для цього брали житнє борошно і воду. Замішували, щоб утворилося крутеньке тісто і робили фігурки: коней – для весільних гостей (переважно молодого і середнього віку) як побажання сили, багатства; волів, корів – для найближчих родичів Молодого та Молодої (як правило батькам); кіз – для бабів, цапів – для дідів (оскільки волів та коней у них вже немає сили втримати); рогачі, кочерги – для кухарок. Житні фігурки свашка роздавала, жартуючи і приказуючи побажання. Коли Молодий приїжджав по Молоду, свашка зі сторони Молодого ходила з торбою, частуючи родичів Молодої калачами та житніми кониками. Коли житніх фігурок не було, над свашкою жартували: «Свашка-неліпашка, коників не ліпила, а один зліпила, та й того злупила».
Свашок було двоє. Свашками були дружини дружків, яких теж було двоє. Старшою свашкою вважали дружину меншого по віку дружка. Свашками також могли бути і рідні сестри. Дружками були найрідніші родичі: чи брати, чи дядьки Молодого. У кожного дружка було по одному помічнику, якого називали піддружий.



Субота. Гостини в тещі та свекрухи.
Вельми цікаві «походеньки» відбувалися напередодні весілля, у суботу.
У суботу вранці від Молодого до Молодої ішла старша коровайниця запрошувати коровайниць Молодої до свекрухи. Вона одягала плахту, попередницю, пояс з китицями, вишиту сорочку, червону корсетку, добре намисто з хрестами та дукачами, поверх очіпка запинала яскраву хустку. В руках тримала загорнений у хустину калач, а також ключку. Відразу по її приходу від Молодої до Молодого ішла старша коровайниця Молодої запрошувати коровайниць Молодого до тещі. Обом коровайницям обмінювали калачі, після чого вони ішли кликати на весілля кожна своїх коровайниць.
В обідню пору, в господі Молодої збиралися коровайниці Молодого, а в господі Молодого – дружки та коровайниці молодої. Ідучи на перед весільне гостювання, кожна коровайниця неодмінно несла із собою хлібину, загорнену в хустину чи рушник.
У суботу молода обов’язково йшла до свекрухи. Виряджаючи її, дружки співали:
Мати нам Ганнушку родила,
Місяцем обгородила,
Сонечком підперезала,
До свекрухи виряджала.
У цій пісні місяць – це вінок, а сонечко – рушник.
Молода з дружками ішла до свекрухи. До двору потрібно було підійти з правої сторони. Молода разом із старшою дружкою заходила в двір. Решта ж дружок стояли біля воріт, співаючи весільних пісень доти, доки їх не кликав до господи батько молодого: «Пусти, свате, в хату», «Ой свату, сваточку», «Низом, дружечки (коровайниці) низом», «Ой, матінко-вутко», «Ой поки ми тут стоятимем», «Ой за двором вишня»:
Пусти, свате, в хату на мелодію додатку №1                    
Пусти, свате, в хату (2 р.)
Нас тут небагато:
Четверо та п’ятеро
Всього дев’ятеро.
Пусти, свате, в хату (2 р.)
Нас тут небагато:
По четверо та по семеро,
Свату хату перевернемо.

Ой свату, сваточку на мелодію додатку №1                     
Ой свату, сваточку (2 р)
Пускай нас у хаточку.
Бо ми на морозі
Приморозим ноги,
Ще й на руках пальці,
Дайте нам по чарці.
Ой, свате, наш свате
Ой, свате, наш свате (2 р)
Пусти нас у хату.
Ми в хату не влізем,
На хату полізем.

Низом, дружечки (коровайниці) низом на мелодію додатку №1
Низом, дружечки, низом (2 р.)
Закидана доріженька хмизом.
А в Іванка кінь вороненький,
Перескочив гай зелененький
А в Ганнусі ще вороніший,
Перескочив гай зеленіший.

Ой, матінко-вутко на мелодію додатку №1
Ой, матінко-вутко (2 р.)
Ворочайся прудко.
Сонце в дорозі
Дружечки (коровайниці) в дорозі.
Ой, матінко-вутко (2 р.)
Ворочайся прудко.
Сонечко низенько.
Дружечки близенько.
А сонечко іще нижче,
А дружечки іще ближче.

Ой поки ми тут стоятимем на мелодію додатку №1
Ой поки ми тут стоятимем (2 р.)
Сиру землю топтатимем.
Ніжками чобітками.
Золотими підківками.
Ніжками, чобіточками,
Золотими підківочками.

Ой за двором вишня (на мелодію додатку №2)
Ой за двором вишня (2 р.)
Там свекруха вийшла
Ягідочки позбирала,
Невісточку дожидала,
Ягідочки червоненькії,
Невісточку молоденькую.
Мати Молодого або його близька родичка вела Молоду з старшою дружкою у три двори, розташованих праворуч від господи, Молода кликала господарів на весілля. Дружки в цей час співали пісню «Ой піду я та й блукаючи» (на мелодію додатку №1):
Ой, піду я та й блукаючи  на мелодію додатку №1
Ой, піду я та й блукаючи (2 р.)
У три двори забігаючи.
Там люди та й сади садять.
Молодого та й Іванка гудять.
Які тепер та й люди стали (2 р.)
Мені раніш та й не сказали,
Як руки зв’язали.
Тепер мені та й не кажіте.
Жалю мені та й не робіте.
Як тільки молода з дружками наближалися до господи Молодого (а це було чути, бо дружки весь час співали) наприклад пісню «Ой, попе, попе, Гордію»:
Ой, попе, попе, Гордію на мелодію додатку №1
Ой, попе, попе, Гордію (2 р.)
Не дзвони рано в неділю,
А дзвони рано в суботу,
Потіряй дружкам роботу.
Нехай же вони та й не шиють (2 р.)
Нехай же вони та й не прядуть.
Нехай же вони до Ганнусі
В суботоньку в дружки йдуть.
Коровайниці Молодого в цей час вирушали до господи тещі. Поки коровайниці Молодого були в дорозі до тещі, батько та мати молодого запрошували Молоду та дружок за столи. По звичаю Великої Павлівки, за столом у свекрухи Молода весь час стояла і на запрошення свекрухи сісти відповідала: «Спасибі, мамо, я постою» (Мал.. 9-10). Дружки за столом співали весільних пісень. Після застілля мати Молодого обмінювала на свій в старшої дружки калач, давала їй пляшку горілки чи вина. Молодий зі старшим дружбою проводжав Молоду додому. На роздоріжжі вміст пляшки випивали. Якщо траплявся подорожній, його частували, пляшку та чарку розбивали на щастя об дорогу і всі йшли далі. Мати Молодої запрошувала Молодих з дружбою та дружкою за столи, частувала їх і після застілля всі розходилися по домівках.
Коровайниці Молодої вирушали до Молодого приблизно в той же час, що і коровайниці Молодого. Маршрут коровайниць Молодого і Молодої обговорювався раніше, щоб вони не зустрілися в дорозі.
Коровайниці Молодого і Молодої після застілля у тещі та свекрухи поверталися одні до Молодого, інші до Молодої, весільні батьки знову саджали їх за стіл, частували та давали кожній коровайниці по калачу. Після застілля всі розходилися по домівках.
«Були ми в свекрухи або Були ми в тещі їли пиріжечки» – співали дружки та коровайниці в суботу:
Були ми в свекрухи або Були ми в тещі їли пиріжечки на мелодію додатку №1
Були ми в свекрухи
Їли ми пампухи,
По столу качали,
В сметану вмочали.
Хоч вони яшненькі,
Так дуже смачненькі.
Хоч вони пшенишні.
Так бозна колишні.
Співали дружки в суботу, йдучи з Молодою до свекрухи та повертаючись назад до Молодої:

Ой, люди, люди – вороги
Ой, люди, люди – вороги (2 р.)
Не переходьте дороги.
Як перейдете дорогу,
То не дійдете додому.

Тихо, дружечки, йдіте
Тихо, дружечки, йдіте (2 р.)
Пилом не пиліте,
Щоб наша пава
Пилом не припала,
Щоб наша Ганнуся
З личенька не спала.
Що попереду Ганнуся йде (2 р.)
За собою дружечок веде,
Сімсот ще й чотири,
Та всі чорнобриві.
Сімсот ще й п’ятнадцять,
Та всі у сап’янцях.

Співали дружки в суботу в свекрухи перед поверненням до Молодої:
Свекрушенько, та не гай же нас на мелодію додатку №2
Свекрушенько, та не гай же нас (2 р.)
Не гай же нас, виряджай же нас.
Тепер нічка та й темнесенька (2 р.)
Нам дорога та й далекая
Та коли б ми та й не поблудили (2 р.)
Молодої та й не загубили.
Хоч поблудимо, поблудимо (2 р.)
Молодої не загубимо.
Власне весілля
Неділя. Весілля.
До неділі всі приготування закінчувалися – відбувалося власне весілля. Цей день був особливо насиченим на обрядодії.
Цікаво, що так званий «дівич-вечір» у Великій Павлівці відбувався рано вранці у неділю. Молода та дружки збиралися в хаті старшої дружки на «дружбини». Молода прощалася із своїми подругами, дівуванням. Під час «дружбин» у сусідньому селі – Лютенських Будищах дружкчки співали: «А в нашої дружки чотири подушки, а одна маленька, бо дружка молоденька» (7). А також пісні:
Даєш, даєш, ненько моя на мелодію додатку №3.
Даєш, даєш, ненько моя молодую,
Та дай мені зозуленьку садовую.
Нащо тобі зозуленька садовая?
Є в тебе свекрушенька молодая.
Вона сама рано встане, тебе збуде,
Сама піде до сусідів, та й обсуде.
Сонливоє, дрімливоє, чужоє дитя,
Іще й сонце не заходить, вже й спати ляга.
Сонливоє, дрімливоє, дитя чужоє,
А як сонце підіб’ється, тоді й устає.
Ой не вірте, сусідоньки, чужій чужині,
Бо вимела хату й сіни до ясної зорі.
Та й вимела дві світлиці до зірниці,
Щоб не чули ні діверки, ні зовиці.

Ой, ходила Ганнусенька
Ой, ходила Ганнусенька по крутій горі,
Та й гонила селезенька тихо по воді,
Іди, іди, селезеньку, тихо по воді,
Прибудь, прибудь, мій батеньку (моя ненько)
Прибудь же ко мні.
Ой, рад би я (Ой, рада б я), дитя моє, прибути к тобі,
Насипали сиру землю на груди мені.
І на груди, і на руки, та ще й на очі,
Не дам тобі, дитя моє, я й помочі.
Та вклонися, дитя моє, чужій чужині,
Нехай дає порадоньки чужа чужина.

Наряджали Молоду в тій же хаті, де відбувалися «дружбини». Дружки, під керівництвом «знаючої» жінки (зберігаючи певну послідовність) одягали Молоду у весільну сорочку, плахту, попередницю, корсетку, підперізували рушником, одягали намисто.
Весільну сорочку, яку одягали вперше на весілля, намагалися виготовити і вишити власноруч. Її потім зберігали упродовж всього життя, одягаючи на великі свята, а також, коли йшли в коровайниці. Цю сорочку також клали в останню путь власниці.
Плахту або ж виготовляли самі, або, переважно, купували у Великій Павлівці чи сусідніх селах (у Лютенських Будищах, Бобрівнику), адже багато хто ткав плахти на продаж. До речі, Великопавлівська плахта відрізнялася від інших. Жартували, що по плахті одразу можна визначити з якого села та чи інша дівка.
Поверх плахти вдягали попередницю червоного чи синього кольору. Коли попередниця була червоного кольору, по краям її обшивали синім чи зеленим, коли вона була синьою – обшивали краї червоним. «У зеленій попередниці, чорним обложено, ходили говіть» – згадувала Катерина Павлівна Сич.
Потім одягали червону корсетку. Поверх неї Молода підперізувалася вишитим або тканим червоним рушником, який був оберегом від нечистої сили, коли Молода виготовила його власноруч. Його називали «рушник у якому молоділи», могли передавати у спадок і «молодіти», за словами Катерини Павлівни Сич, «скільки попаде», тобто не один раз. Рушник намагалися вишити власноруч, бували випадки, коли «молоділи» у маминому, а то й і в бабусиному рушнику, але могли «молодіти» і в купленому. Принагідно зазначу, що Велика Павлівка та навколишні села, здавна славилися червоними «роменськими» рушниками. Обов’язковою ознакою саме весільного «роменського» рушника було зображення стилізованих двохголових «орлів». Цікаво, що їх кількість на одній половині рушника була як парною такі непарною – два чи три, але загалом на рушнику їх була парна кількість (чотири чи шість). Окрім геометризованих «квіток» угорі орнаментальної композиції на таких рушниках зображували «уточок» (п’ять-шість на одній половині). Такі рушники досі прикрашають великопавлівські оселі.
Якщо Молода зберігала траур за померлими батьком чи матір’ю до року, то підперізувалася білим рушником.
На шию Молода вдягала «добре» намисто з одним або трьома хрестами та дукачами.
Розчісували волосся та заплітали Молодій косу. Якщо в Молодої були живі мати і батько, косу заплітали на всю довжину волосся. Коли в Молодої не було матері чи батька, косу заплітали тільки до половини довжини волосся. Коли ж дівчина була круглою сиротою, волосся в косу не заплітали, а зв’язували стрічкою в пучок. Після цього обв’язували голову хусткою з однотонного цупкого шовку, попередньо склавши її навскіс увосьмеро. Поверх хустки пов’язували стрічки, а потім одягали вінок.
На голову – вінок із стрічками. Ув’язування стрічок у віночок також мало свої закономірності. Спочатку посередині в’язали світло-коричневу стрічку – символ землі-годувальниці, пообіч неї жовті стрічки – символ сонця, світло-зелені – символ краси і молодості, блакитні чи сині – символ неба, води; жовтогарячі – символ мудрості, малинові – символ достатку. Малинові стрічки в’язали з петлями завдовжки 20-25 см. Ці петлі звисали з вінка на груди Молодої символізуючи безкінечність життя, а також виконували функцію оберегу від хвороб та різних напастей. Ув’язували також «басамани» – стрічки, розшиті квітами, рослинним орнаментом. Червоні стрічки ув’язували лише тоді, коли у вінку були квіти маку. Вони, як і квіти маку, символізували печаль. Білих стрічок не ув’язували, оскільки вони символізували пам’ять про померлих. Довжина стрічок у Молодої була від вінка до коліна.
У вінок з правого боку пришивали квітку, виготовлену із стрічки червоного кольору. Таку ж квітку Молода пришивала до правого боку кашкета Молодого. Весільний вінок і квітку купували. Їх виготовляли місцеві майстрині на основі спеціальної червоної «стружки».
Старша дружка також одягала традиційне українське вбрання. Але, на відміну від Молодої не була підперезана рушником, а на голові мала хустку.
Молодий та старший боярин одягали вишиті сорочки, шаровари, пояси, свити, шапки чи кашкети, залежно від пори року. Старша дружка пришивала Молодому та боярину на груди з правого боку букетики, виготовлені з штучних квітів. У Молодої та старшої дружки таких букетиків не було.
Під час одягання Молодої та Молодого у їх верхній одяг на спині навхрест уколювали дві голки (нині – шпильки) для захисту від лихого ока.
У Молодого, старшого боярина та старшої дружки в руках були ключки – виготовлені з клена чи липи (пізніше металеві), прикрашені яскравими стрічками палиці. Місцеві старожили згадували, що ключка теж могла бути оберегом, а також засобом захисту від собак, які були в кожному дворі. У іншій руці дружка тримала загорнутий у хустку калач.
І Молода, і дружка були взуті влітку в червоні черевики, взимку – в червоні чоботи.
Наряджену Молоду саджали на стілець, застелений кожухом навиворіт, під який клали гроші. Це символізувало побажання добра і достатку, щастя.
Коли Молода була одягнена, брат старшої дружки тримаючи Молоду за хустинку, вів її та дружок до господи Молодої.
Із свого дому Молода, дружки, найближчі родичі Молодої вирушали до церкви. Туди ж із своєї господи вирушав Молодий із старшим боярином та найближчими родичами. Після церемонії вінчання, родичі Молодого їхали додому, а Молодий і старший боярин супроводжували Молоду до її дому. Молода залишалася вдома, там залишалися ікони, якими Молодих благословляли у церкві. Молодий разом із старшим боярином поверталися до батьківської господи.
В цей час на подвір’ї Молодого збиралися бояри, дружко, піддружий, дві свашки, дві світилки, а також двоє родичів Молодого їхати по Молоду та по «худобу». Худоба – посаг Молодої, в який входила скриня. Приданим називали живність: корову, теля, порося.
Дружко тримав у руках глечик – «дружків глечик» (згадували вище), наповнений вином чи горілкою, накритий калачем. З глечика («перепійця») він частував родичів Молодої у її господі. Калач відщипували і закушували. Калач робили у вигляді коси з тіста, складеної по кругу. Коли горілка чи вино закінчувалися, батьки Молодої наливали у «дружків глечик» своєї горілки чи вина і обмінювали залишки його калача на свій, цілий (6). Жителька с. Велика Павлівка Марія Шапошник згадувала, що: «носив дружко на весіллі новий глечик з ушком і дзьобиком наповнений горілкою. Шуткували до нього: «Давай нам горілки з «барильця»». Не можемо не згадати тут про унікальний «дружків глечик» – «перепієць» з с. Постав-Муки (Чорнухинський р-н, Полтавщина). Це середнього розміру полив’яний глечик з вухом, утвореним двома переплетеними качалочками; вінця фігурні, потовщені, розхилені назовні; на них зазначено автора і дату виготовлення виробу (Мусій Гаврилович Можчіль, 1923 р.); шия виробу ширша за пук; прикрашений розписом зелених, жовтих ангобів. Орнаментація виконана техніками накапування і фляндрівки (Мал.35). Декор і кольори характерні для поставмукських мисок, але перепієць орнаментований значно багатше. З-поміж інших глечиків, виготовлених у с. Постав-Муки вирізняється формою, багатством декору, способом виготовлення вуха (воно переплетене, що пов’язано з символікою поєднання двох родів, може означати хрест.), а також  призначенням. Особлива форма вінець перепійця пов’язана з їх призначенням – на них клали обрядове весільне печиво – шишку або калач (11).
У парі з дружком на весіллі свашкою була дружина піддружого. Старша свашка в торбині тримала подарунки для родичів Молодого, друга свашка в торбі носила фігурки тварин з житнього тіста.
Світилки тримали в руках по букету квітів (Мал. 11-12). Цікавий звичай формування світилчиного букету у Великій Павлівці. У старшої світилки в букет були ув’язані: свічка, дерев’яний хрест, меч – обереги весільного поїзда від нечистої сили. З круглої невеликої хлібини зрізали верх, прорізали в ньому отвір, вставляли туди букет і все це підв’язували хусткою, щоб не розпалося.
У Лютенських Будищах увесь світилчин букет називали «міч». Обов’язково в букеті мали бути калина і васильки (6).
Про світилку співали:
Світилка-шпилька при стіні,
У неї сорочки не її.
Брешете дружечки, як свині,
У мене сорочок три скрині,
У мене мати нашила,
Щоб я великая поносила (5).
Молодий їде по молоду.  Молодий та старший боярин ставали посеред двору. Одягнені вони були в традиційний український одяг, в руках тримали весільні ключки. Ключка – весільна палиця молодого. Ключка була й у старшого боярина, старшої дружки, виготовлена з дерева (пізніше металева), прикрашена яскравими стрічками. Ключкою називали й палицю, з якою ходили калашниці запрошувати гостей на весілля. У Лютенських Будищах їх називали «ковінька» – палиця, перев’язана стьожкою. Мати Молодого одягала навиворіт кожуха, підперізувалася попередницею, у якій несла овес, лісові горіхи, печиво, цукерки, монети. Дружко виводив матір з хати, ідучи поперед неї. За нею, тримаючи в руках батіг, на палиці «виїжджав» піддружий. Таким чином вони тричі обводили матір навколо Молодого з старшим боярином. Мати в цей час обсипала Молодого вівсом, горіхами, цукерками, монетами, а присутні тричі співали пісню «Не сип, мати, вівсом» (на мелодію додатку №1):
Не сип, мати, вівсом
Не сип, мати, вівсом (2 р.)
Сип щастям-долею,
Долею щасливою,
Доброю годиною.
По закінченню обряду обсипання Молодого, піддружий ламав палицю навпіл, на якій виїжджав, і перекидав її через хату. Якщо палиця перелітала через хату, то життя в Молодих буде щасливим, якщо ні – будуть сваритися. Коли в Молодого був неодружений брат чи сестра, палицю не ламали.
Примічали, що той, хто встигав вхопити ті горіхи, якими обсипали Молодого, та з ними на базарі продаватиме що-небудь, то люди розхватають, розметуть товар, як ті горіхи.
Після цього весільний поїзд нарешті вирушав по Молоду. Головними в ньому були: Молодий, старший боярин, старша світилка та дружко. Їдучи по Молоду всі співали весільних пісень. На приїзд Молодого до Молодої чекали парубки з вулиці молодої, які брали з нього викуп – могорич. Тільки отримавши могорич, вони пропускали Молодого і весь весільний поїзд у двір. Тут же, у дворі перед будинком дружки Молодої вимагали викуп за молоду. Поки Молодий та старший боярин торгувалися з дружками, хлопчик (брат, чи інший родич молодої) викрадав у Молодого ключку. Підружжий чи хтось інший з бояр наздоганяв «злодія», приводив до Молодого. «Злодій» віддавав ключку лише після того, як отримував за неї викуп.
Дружки пропускали в хату молодого та старшого боярина також тільки  після отримання викупу. Перед світлицею молодої викуп за молоду брала старша дружка, після чого молодий міг пройти зі старшим боярином до молодої.
Молода та Молодий виходили на подвір’я, де Молода перев’язувала бояр хустками (на праву руку), дружок – стрічками, свашок – платками, світилок – стрічками та червоними хустками.
Дружко зі старшою світилкою заходили в хату. В хаті до букету старшої світилки мати Молодої додавала свічку від молодої та «спідушку» (нижня частина хлібини, розрізаної горизонтально) від круглої хлібини. Таким чином, «верхівка» хлібини Молодого з’єднувалася зі «спідушкою» Молодої, утворюючи цілу хлібину. Все це знову підв’язували хусткою. На відміну від свічки молодого, свічка Молодої внизу закінчувалася кільцем – символом безкінечності життя.
На подвір’ї грали троїсті музики. дружки та бояри, а також присутні на весіллі гості танцювали. Від Молодої, якщо молодий не йшов у прийми, споряджали «худобу». Обряд вивезення «худоби» супроводжувався веселими жартами, «пересмішками» та перемовками, торгами. «Худобу» везли два представники від молодого та парне число родичів Молодої. Везучи худобу до Молодого співали «Не туди ми та й поїхали»:
Не туди ми та й поїхали на мелодію додатку №1 
Не туди ми та й поїхали (2 р.)
Не тією та й дорогою (2 р.)
Кобилою кривоногою.
Коли привозили «худобу» до Молодого, знову відбувався веселий її перелік. У свекрухи усіх, хто супроводжував «худобу» саджали за столи і частували, після чого родичі Молодої поверталися.
У Молодої після того, як вирядять «худобу», мати та батько запрошували Молодих, дружок та весь весільний поїзд Молодого за столи. Першою на покуті сідала Молода та старша дружка. Тримаючи за хустинку, Молоду за стіл заводив брат (рідний чи двоюрідний), закривав їй обличчя хустинкою і сідав праворуч від Молодої на місце Молодого. За молодою за весільні столи сідали дружки, співаючи пісню «Здвигнулися стіни» (на мелодію додатку №1):
Здвигнулися стіни
Здвигнулися стіни (2 р.)
Як дружечки (бояри) сіли,
Ще й дужче здвигнуться,
Як вина нап’ються.
Потім дружко поза спинами дружок і Молодої, тримаючи Молодого за хустину, заводив його та старшого боярина за стіл. Дружки в цей час співали пісню «Не лазь, зятю, поза плечима» (на мелодію додатку №1):
Не лазь, зятю, поза плечима
Не лазь, зятю, поза плечима (2 р.)
Не лупай очима,
А заглянь в кишеню,
Вийми грошей жменю,
Та й кинь на тарілку
За Ганнусю-дівку.
Брат Молодої отримував викуп за місце (Мал. 13) і після того як Молодий займав місце біля Молодої, за весільні столи сідали світилки, бояри, дружко, піддружий та свашки. Якщо на подвір’ї у Молодої були неодружені хлопці, то їх запрошували за столи, окрім тих, які брали ворітний викуп.
Звучала пісня «Ой засвіти, мати, свічку» (на мелодію додатку №3):
Ой, засвіти, мати свічку
Ой, засвіти, мати свічку,
Постав на столі,
А я сяду подивлюся,
Чи ясно горить.
Засвітила мати свічку,
Неясно горить.
З ким любилась – розлучилась,
Серденько болить.
Засвітила мати свічку,
Неясно горить,
З ким не зналась – повінчалась,
Треба в світі жить.
Під спів мати Молодої світила свічки біля Молодих та в букеті старшої світилки (Мал. 14). При цьому вона в праву руку брала два сірники, запалювала їх і підносила тричі по черзі то до однієї свічки, то до другої. В обов’язки старшої світилки входило протягом усього застілля слідкувати, щоб свічки не диміли та не погасли, щоб Молодим усе життя світила зірниця щастя.
На столі перед Молодим крім свічок, перев’язаних стрічкою червоного кольору, ставили великий прямокутний коровай та прозірний коровай, дві чарки та дві ложки, також перев’язані червоними стрічками. Перев’язували стрічкою і дві «бочки» – пляшки з наливкою чи зафарбованою буряковим або бузиновим соком горілкою, у які ставили по пучку жита. Кожен пучок складався з трьох невеликих пучечків по дев’ять колосків жита у кожному. Вміст цих «бочок» розпивали у понеділок при обмолоті збіжжя. У Молодої ж в цей день на столі ставили тільки прозірний коровай та «бочки». Перев’язаних стрічкою чарок, ложок та свічок не було.
Дружки та бояри співали пісню «Кісонька має, має» (на мелодію додатку №1):
Кісонька має, має
Кісонька має, має (2 р.)
В молодого хустки немає,
Треба кіску сплести,
Молодому хустку внести.
А вже кісонька сплелася,
Молодому хустка внеслася,  
В цей час незаміжня сестра Молодої або родичка, вносила на тарелі хустку, пов’язувала Молодому на праву руку, після чого також отримувала викуп (Мал. 15).
Таким чином, під час весілля Молодий мусив заплатити шість викупів: «могорич» (ворітний викуп, зазвичай дві-три літри горілки і закуска), викуп ключки, дві хатніх викупи (брали дружки на порозі та в сінях), викуп місця біля Молодої викуп хустки (грошима).
Як правило, торгувався за молодого старший боярин. Тому старшим боярином брали веселого хлопця, який умів дотепно та доладно говорити. Під час застілля виконувалися величальні пісні Молодим та їх батькам: «Мати дочки та й питається», «Не сиди, Іванку (Ганнусю), боком», «За новою та світлицею», «Ой хміль, хмілями», «Вилітало галеня», «Йшла Ганнуся із комірочки» (зміст цієї пісні свідчить про те, що в давнину існував так званий звичай «комори», коли дружко мав право першої ночі), «Лугом, лугом вода йде»:
Мати дочки та й питається (на мелодію додатку №1)
Мати дочки та й питається (2 р.)
Куди, доню, собираєшся.
Куди, доню, собираєшся (2 р.)
Що так рано умиваєшся.
Чи між турки, чи між татари (2 р.)
Чи між дружки, чи між бояри?
Чи між гори кременистії (2 р.)
До свекрухи норовистої?
Вона ж тобі норови покаже (2 р.)
Вона ж тобі правдоньки не скаже.
Де не станеш, та й похилишся (2 р.)
Слово скажеш, та й помилишся.
Де не стану, та й не похилюся (2 р.)
Слово скажу, та й не помилюся.
Хліба вріжеш, вона скоса гляне (2 р.)
Їсти схочеш, аж серденько в’яне.
Ой, якби ж це та й матінка знала (2 р.)
Вона б мені вечерять прислала.
Хоч місяцем, хоч зірницею (2 р.)
Хоч братиком, хоч сестрицею.
А братика та й дома немає (2 р.)
А сестриця доріжки не знає.

Не сиди, Іванку (Ганнусю) боком (на мелодію додатку №1)
Не сиди, Іванку (Ганнусю) боком (2 р.)
Це ж тобі не нароком,
Присунься близенько,
То ж твоє серденько.

За новою та світлицею (на мелодію додатку №2)
За новою та світлицею (2 р.) 
Стоїть верба з росицею.
Ой хто ж тую вербу порубає (2 р.)
Ой хто ж тую росу позбирає.
Що Іванко вербу порубає (2 р.)
А Ганнуся росу позбирає.
Вербицею коней поганяти (2 р.)
Росицею личенько вмивати.
Вербицею, щоб коники бігли (2 р.)
Росицею, щоб личенько біле.

Та ой, хміль хмілями (на мелодію додатку №4)
Та ой, хміль хмілями, пшениця ланами (2 р.)
Та поки хміль пов’ється, пшениця пожнеться (2 р.)
Та молодій Ганнусі гуляння минеться (2 р.),
Та не так те гуляння, як те дівування (2 р.)
Та я батька гуляла, та горенька не знала (2 р.)

Вилітало галеня (на мелодію додатку №4)
Вилітало галеня з-під білого камені (2 р.)
Та й питало галеня садового соловейка (2 р.)
Ой, скажи, соловейку ,чи не лютая зима (2 р.)
Ой, хоч люта-не люта, то не буде як літо (2 р.)
Та не будеш літати, по садочках кувати (2 р.)
Ой, питала Ганнуся молодого Іванка (2 р.)
Та питала Ганнуся, чи не різва свекруха (2 р.)
Ой, хоч різва – не різва, то не буде як рідна (2 р.)
Та не буде пускати на вулицю гуляти (2 р.)
Та ой, хоч вона пустить, то не на довге врем’я (2 р.)
Та іди, іди, доню, та не барися (2 р.)
Та вийди за ворота, та й стань подивися (2 р.)
Та й стань подивися, та слізоньками вмийся (2 р.)
Та слізоньками вмийся, та рукавом утрися (2 р.)
Та й назад повернися, й нікому не хвалися (2 р.).

Йшла Ганнуся із комірочки на мелодію додатку №2
Йшла Ганнуся із комірочки (2 р.)
Та вдарилась об одвірочки.
Та вдарилась, та й заговорила (2 р.)
Ой, Боже ж мій, що я наробила.
Ой, Боже ж мій, що я наробила (2 р.).
Розгнівила, кого я любила.
Я ж Іванка, та й родом не знала (2 р.)
Тепер йому дружиною стала.
Та й ні родом, ні родиною (2 р.)
Стала вірною дружиною.
Співали також пісню «Через поле гуска летіла», «Їжте, дружечки, капусту» (капуста – місцева назва капусняку):
Через поле гуска летіла (на мелодію додатку №1):
Через поле гуска летіла (2 р.)
З перцем капуста кипіла,
З перцем, чи не з перцем,
А з гусячим серцем.
Не ми ту капусту садили (2 р.)
Не ми й поливали,
Не жаль же нам буде,
Як поїдять люди.
Ганнуся капусту садила (2 р.)
Вона й поливала,
Не жаль же нам буде,
Як поїдять люди.

Їжте, дружечки, капусту (на мелодію додатку №1)
Їжте, дружечки (бояри) капусту (2 р)
В нас капуста густа,
Сікачами січена, січена,
У горщечках варена, варена.
Не жаль же нам буде,
Як поїдять люди.
Крім капусти обов’язковими стравами на весіллі були також локшина та кисіль.
Після величальних пісень дружки та бояри співали  жартівливі весільні пісні: «Старший боярин патлатий», «Ви, бояри, чужосторонці», «Ой ви, бояри, ви отецькії сини», «Світилочка коса», «А в нашого свата дубовая хата», «Плигнула кішка з печі», «Від столу до порога», «Ой де ж наша весільная мати» та інші:
Старша дружка патлата або Старший боярин патлатий (на мелодію додатку №1):
Старша дружка патлата (2 р.)
До столу прип’ята,
Гвіздочком прибита,
Щоб не була сердита.

А в нашого свата (на мелодію додатку №1):
А в нашого свата (2 р.)
Дубовая хата,
Сволоки з берези
Дружечки (бояри) розвезли.

Світилочка коса (на мелодію додатку №1):
Світилочка коса (2 р.)
Наїлася проса,
Простягає жменю,
Дайте ще й ячменю.

Ви, бояри, чужосторонці (на мелодію додатку №1):
Ви, бояри, чужосторонці (2 р.)
Не беріть по повній ложці,
А беріть по половині,
Оставляйте нашій родині.

Ой ви, бояри, ви отецькії сини
Ой ви, бояри, ви отецькії сини,
Чого ж до нас так не рано наїхали?
Чи, ви, бояри, кониченьків здобували,
Чи, ви, бояри, жупаників позичали?
У нас коники по стаєньках стояли,
У нас жупанків позичали?
У нас коники по стаєнках стояли,
У нас жупани по сундуках лежали.
Забарив же нас та Іванків батенько,
За столами та й білими калачами.

Плигнула кішка з печі на мелодію додатку №1:
Плигнула кішка з печі (2 р.)
Боярам на плечі,
А бояри полякалися,
Під припічок поховалися.

Від столу до порога на мелодію додатку №1:
Од столу до порога (2 р.)
Втоптана дорога
То бояри втоптали,
Як помиї хлебтали.

Ой де ж наша весільная (хрещеная) мати на мелодію додатку №1:           
Ой де ж наша весільная мати (2 р.)
Обіщала горілочки дати,
Сякої-такої, та не дає ніякої.
Під рукою тисне,
Хай вона їй скисне.
Свекрусі весільні гості співали пісні: «Свекрушенька вихвалялася», «Ой на морі та й утінка кряче». Ці пісні дружки та коровайниці співали за столом у свекрухи в суботу:
Свекрушенька вихвалялася на мелодію додатку №1
Свекрушенька вихвалялася (2 р.)
Женить сина собиралася.
Як діжду я синочка женити (2 р.)
То й не буду всю ніченьку спать.
Я не буду всю ніченьку спати (2 р.)
Невісточку буду дожидать.
Невісточка-переміночка (2 р.)
Перемінить усе ділечко.
І раннєє, і вечірніє (2 р.)
І хатнєє і надвірнєє.

Ой на морі та й утінка кряче на мелодію додатку №1
Ой на морі та й утінка кряче (2 р.)
Ганнушчина та й матінка плаче.
Що нікому в полі жито жати (2 р.)
Та й нікому снопики в’язати.
Ой на морі утінка несеться (2 р.),
Іванкова матінка сміється.
Буде кому в полі жито жати (2 р.)
Буде кому й снопики в’язати.
Після виконання жартівливих переспівок між дружками та боярами, відбувалося обдаровування короваєм (Мал.20). Присутні співали пісню «Ой, що в хату та й унесено», «Дружко руки миє»:
Ой, що в хату та й унесено на мелодію додатку №1
Ой, що в хату та й унесено (2 р.)
Та на столі поставлено.
Як біль білесенький,
Як ружа повнесенький.
Як біль найбіліший,
Як ружа найповніший.

Дружко руки миє на мелодію додатку №1
Дружко руки миє (2 р.)
Поглядає на кілочки (2 р.)
Чи не висять рушнички,
Чи не висять біленькі,
Щоб руки потерти.
При цьому старша дружка поливала дружкові на руки воду, намагаючись його умити (Мал. 18). Дружко ж свою чергу намагався вмити старшу дружку. Дружки та бояри змагалися хто більше вхопить «сосни» з короваю. Помивши руки, дружко дійсно «виглядав», чи не несуть йому рушничка, чи хустку. Витерши руки, він пов’язував цим подарунком голову, щоб він не заважав йому, а також вважали, що коли так зробити, не болітиме голова. Після цього дружко, запнутий хусткою (чи рушником), брав ніж, тричі хрестив великий коровай і починав його краяти (Мал. 19). В цей час співали пісню «Дружко коровай крає»:
Дружко коровай крає на мелодію додатку №1
Дружко коровай крає (2 р.)
Семеро дітей має,
Та всі з кошелями,
Весь коровай забрали.
    А ми роду не таківського (2 р.)
    А ми роду королівського,
    З кошелями не ходимо,
    Короваю та й не просимо,
    Самі догадайтесь,
    Нам короваю дайте.
Першими коровай отримували молоді, потім найближчі родичі Молодої. Піддружий на тарелі підносив коровай та фігурки з житнього тіста (кому що було заплановано). Старша свашка обдаровувала найближчих родичів та батьків Молодої подарунками, а ті, в свою чергу, обдаровували подарунками Молодих. У минулому Молодим дарували все, що могло згодитися у господарстві. Батьки зазвичай могли подарувати худобу, чи наділити землею. Вдалося зафіксувати відомості, що у Великій Павлівці родичі дарували молодим дві ложки, дві нових глиняні миски, нову макітру – щоб було в них добро. На подарунок молодим купували лише неторгований глиняний посуд: скільки просив гончар за нього, стільки й давали.
Коли Потім обдаровували короваєм усіх присутніх за столом. Свашці співали пісню «Свашка не ліпашка».
Свашка – не ліпашка на мелодію додатку №1                 
Свашка – не ліпашка (2 р.)
Коней не ліпила,
Одного зліпила,
Тай того злупила.
З зеленого сіна,
Тай того сама з’їла.
Кожен, хто отримував коровай, дарував подарунок Молодим. Подарунки приймала друга свашка.
Під час першого застілля у Молодої, коли за столом сиділи дружки та бояри, розділяли для обдаровування тільки половину великого короваю. Другу його половину розрізали під час вечірнього застілля, коли за столи запрошували одружених гостей Молодої. Прозірні короваї ділили між гостями в понеділок. У Молодого під час застілля в неділю також ділили лише половину великого короваю, іншу його половину разом з половинками прозірних ділили в понеділок.
Після обдаровування короваєм на столи ставили кисіль («виганяйло») і на цьому застілля закінчувалося. Кисіль, як і капуста були колись суто весільними стравами. Кисіль варили ягідний (вишневий, сливовий, у неврожай – з ягід бузини).
Почастувавшись киселем, гості клали на стіл ложки, і співаючи пісню «Ой приймайте ложки та тарілки»:
Ой, приймайте ложки та тарілки на мелодію додатку №1    
Ой, приймайте ложки та тарілки (2 р.)
А нам дайте вина та горілки.
Ложки, миски, поприймали,
Нам горілки не давали, виходили із-за столу, танцювали на подвір’ї, де грали троїсті музики, гармошка, сопілка чи скрипка і бубон. До речі застілля відбувалося за один раз, тобто гості не сідали до столу кілька разів.
Після застілля старша свашка брала цілий прозірний коровай Молодої, дві чарки та дві ложки, перев’язаних стрічкою. Батько і мати Молодої, бажаючи щастя Молодим, вручали Молодій ікону Матері Божої, а Молодому – Ісуса Христа (досить часто – Святого Миколая), якими їх благословляли у церкві. Молодому також вручали загорнену в хустку чи рушник хлібину. Молоді тримали хустину з однієї сторони, а з іншої хустину тримав брат Молодої. Тримаючи за хустку, брат виводив Молодих з хати та з двору. Поруч ішов батько Молодої з глечиком горілки чи вина, а мати несла на тарілці дві чарки. За воротами батько і мати частували Молодих. У цей час присутні співали пісні «Пропила мати дочку» та «Загрібай, мати, жар»:
Пропила мати дочку на мелодію додатку №1                   
Пропила мати дочку (2 р.)
На солодкім медочку,
На зеленому вині,
Не треба дочки мені.

Загрібай, мати жар
Загрібай, мати жар (2 р.)
Коли тобі дочки жаль, жаль.
Кидай у піч дрова,
Оставайсь здорова.
Кидай з трісками,
Оставайся з невістками.
Молоді тричі вклонялися на чотири сторони: спочатку батькові й матері, потім у протилежний бік, потім у бік, протилежний тому, куди мали їхати, останній раз вклонялися в ту сторону, куди мали їхати. Після цього, не озираючись, вирушали до господи Молодого. З ними до Молодого поверталися бояри, дружко, піддружий, свашки, світилки, а також їхали дві родички Молодої з подарунками для батьків та найближчих родичів Молодого та для перевдягання Молодої.
Після від’їзду Молодої з дому, дружки й діти, які були присутні на весіллі, розходилися по домівках. Веселитися далі залишалися тільки дорослі. Дітей, яких завжди брали з собою на весілля подивитися Молоду, проганяли додому. Це називали «давати сажі». Хтось обов’язково грозився дітям, що візьме квача, вмоченого в сажу і вимаже їх. Оскільки діти на весілля приходили в своєму найкращому вбранні, то для них було не бажаним вимазувати його в сажу, яку, до речі, не кожен і сучасний миючий засіб відпере…
По приїзду Молодого з Молодою додому, свекор з відра переливав водою біля воріт Молодим дорогу, а мати Молодого на вишитому рушнику підносила їм хліб-сіль. Бояри та світилки розходилися по домівках.
У хаті свекрухи Молоду та Молодого заводили в хату, де відбувалося обдаровування Молодою найближчих родичів молодого. Потім дві родички Молодої знімали з неї вінок та стрічки, розплітали косу, а волосся закручували в «кублик». Одягали очіпок, запинали яскравою хусткою і на «кублику» поверх хустки прикріплювали стрічку червоного кольору. Віднині Молода вважалася молодичкою. Перевдягаючи співали пісню «Ой що ж ми зробили»:
Ой, що ж ми зробили на мелодію додатку №1  
Ой, що ж ми зробили (2 р.)
З тіста паляницю (2 р.)
З дівки – молодицю.
Для порівняння: у сусідньому селі, Лютенських Будищах, знявши Молодій вінок і закрутивши «закрутку» з волосся, покривали голову шовковим платком, який був одягнений під вінком і ледве виглядав з-під нього (7). Старша свашка в цей час розрізала навпіл прозірний коровай Молодої, половину залишала в свекрухи, а натомість додавала половину прозірного короваю, спеченого в молодого. Потім Молодий з перевдягненою молодою, дружком, піддружим, двома свашками та двома родичками Молодої знову їхав до тещі це називалося «добридень». Там відбувалося застілля та обдаровування короваєм родичів Молодої. При цьому Молоді підходили до кожного, хто сидів за столом і частували їх горілкою. Молода тримала таріль з чотирма чарками, а Молодий – карафку з горілкою. Дружко різав коровай, піддружий тримав таріль, куди крім короваю старша свашка додавала фігурки коней. За столом Молодим, їх батькам, дружкові, свашкам співали весільні пісні. Свашка залишала половинки прозірних короваїв у домі Молодої. Після застілля у Молодої, Молоді, дружко, піддружий та свашки знову їхали до господи молодого, де Молодих так само обдаровували родичі Молодого.

2 комментария:

  1. Чудово! Безцінний матеріал. Завжди дивуюся як далеко області України одна від одної - а як багато спільного практично у всіх етапах весілля.. а коровайні пісні - практично ідентичні. Що вказує на їх величезну давність (думаю).

    ОтветитьУдалить