пʼятницю, 18 лютого 2011 р.

О керамисте из города Ялта

Микола Миколайович Вакуленко
Микола Вакуленко – непересічний український кераміст, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України. Науковці можуть досхочу дискутувати щодо його творчості. Але той факт, що Майстер понад тридцять років за різних влад і режимів, політичних та економічних умов тримається на плаву, його продукція знана і користується попитом у різних соціальних прошарках споживачів з різних кутків колишнього СРСР – яскраве свідчення його таланту і затребуваності.....
Щоб зрозуміти секрет творчого довголіття мистця, охарактеризуємо його особистість і творчий шлях.
Родові корені Миколи Вакуленка на Київщині, де народилися і провели юнацькі роки його батьки. Батько – Микола Стратонович (13.12.1909 – 02.02.1995) родом з с. Рокитне, мама – Катерина Іванівна (27.11.1910-18.07.1994) – з с. Крива. У кінці 1948 року вони переїхали до Криму, в м. Алупка, де 14 грудня 1948 року народився Микола Миколайович. Середовище, в якому виріс і сформувався майбутній кераміст було російськомовним. Батьки українською мовою вдома не розмовляли. Можливості ознайомлення з українською народною культурою у нього не було, окрім, хіба що, нечастих поїздок в село до бабусі. Не можемо не відзначити, що нині Микола Вакуленко надзвичайно гарно спілкується українською, його вимова чітка і граматично правильна.
До зрілого віку, доки не почав цікавитися звідки в нього потяг до мистецтва, Микола Вакуленко не знав, що серед його пращурів були гончарі. Зокрема, гончарем був батько матері, а його батько мав прізвисько «кахельник», яке недвозначно натякає на професію.
Потяг до ліплення у Миколи Миколайовича проявився в шкільні роки, коли захопився виготовленням пластилінових солдатиків (вони були найкращими серед тих, які ліпили однолітки). Але проявами його здібностей службовці-батьки особливо не переймалися. За їх порадою, вслід за старшим братом Костянтином (22.01.1930 р.н.), Микола вступив на навчання в Київський політехнічний інститут на електроенергетичний факультет, де з 1966 до 1972 року здобував спеціальність інженера-електромеханіка. В інститутські роки він захопився чеканкою та різьбленням по дереву, що на той час були популярними.
З кінця 1960-х років захоплення остаточно полонило його. Серед перших виробів переважали фігурки мавп, маски у вигляді людських облич. Значний вплив на образи його творів справили враження, отримані взимку 1970 року  під час екскурсії по північному заході СРСР у складі «Потягу дружби». Особливі враження збереглися від відвідин музею чортів у Каунасі і виставки японських нецке в одному з ленінградських музеїв.
Микола не полишав різьблення й під час служби в лавах Радянськоїй армії на Далекому Сході (01.03.1972 – 26.02.1974). Логічним завершенням періоду його зацікавлення різьбленням стала участь у виставці самодіяльних художників м. Ялти (1973).
Після завершення служби в армії Майстер почав виготовляти вироби з глини. З’явилися перші випалені глиняні фігурки-чортики і в 1975 році гончарство остаточно захопило мистця. На його переконання, глина давала більше можливостей для вираження індивідуальності персонажу, чого він прагнув від самого початку своєї творчості.
Наголосимо, що на той час у Ялті гончарством ніхто не займався. Та й мистців, самодіяльних і тих, що мали спеціальну художню освіту, було небагато. Тому вчитися особливостям роботи з глиною Миколі Вакуленку було ні в кого. Працював він для власного задоволення, у вільний час від основної роботи у готелі «Ялта» на посаді майстра електроцеху. Вироби переважно оселялися в нього їх вдома, незначна частина розходилася на подарунки друзям. Виготовлення виробів з глини потребувало наявності спеціальних знань з технології гончарного виробництва, якісної глини, придатної для ліплення, яка не тріскається під час висушування та випалювання, а також спеціального обладнання, спеціального приміщення для роботи. Усі ці питання майстер вирішував в процесі роботи, винаходив, експериментував, помилявся … і досягав успіху.
За висловом Майстра, глини «у ялтинських окраїнах повно». Спочатку він випадково натрапив на гончарну жовту глину у виверненій сосновим корінням ямі. Ця глина не тріскалася при висушуванні виробів. Згодом він випробував» усі місцеві мінерали. Перші вироби випалював у непристосованій до випалювання кераміки «пічці-буржуйці». Зрозуміло, що здобутки прийшли через невдачі і вперті спроби продовжувати далі. Адже він поставив перед собою непросте завдання: виготовляти монолітні фігурки, які й із високоякісної глини досить часто тріскаються під час висушування чи випалювання.
Наступним кроком було власноручне спорудження із підручних матеріалів «муфельну» піч. Тоді справи з випалюванням пішли краще. Перші його вироби, які нині зберігаються у приватній збірці Майстра, досить реалістичні. Це переважно фігурки тварин, хоча з певною долею стилізації, дуже схожі на твори з дерева – як спомин про різьблення.
З часом у митця почав вироблятися власний неповторний стиль. Особливістю його було гумористичне зображення людей та тварин із передачею виняткових рис обличчя, непомітних у повсякденні. Більшість його персонажів неодмінно посміхалися «живою» посмішкою. Одразу ж такі вироби знайшли прихильність спочатку у колі друзів та знайомих, а потім – у широкому колі поціновувачів Вакуленківської творчості.
Поступово в асортименті його творів кількісно почали переважати зображення українців. Свої вироби Майстер продавав. Основний контингент його покупців – відпочиваючі Ялтинського узбережжя, які прогулюючись набережною, виявляли бажання придбати ялтинський сувенір, але з українським колоритом. Цим можна пояснити кількісне переважання у його продукції саме українських персонажів. Окрім того, курортний настрій покупців потребував усміхнених, радісних сувенірів, що було одним із факторів, який впливав на наявність постійного попиту на таких персонажів. У цей час Микола Вакуленко почав співпрацювати із ялтинським підприємством художнього фонду УРСР. З 1980 року – почав заробляти на життя виключно із продажу глиняних виробів працюючи на посаді «майстра декоративно-ужиткового мистецтва» у Ялтинських художніх майстернях.
Микола Вакуленко неодноразово говорив про те, що на його творчому керамічному шляху постійно траплялися люди, які всіляко сприяли популяризації його імені і творів. Серед них: Ніна Алейнікова, Наталя Артюх, Лідія Борщенко, Микола Владзімірський, Людмила Гура, Олег Гущин, Ніна Дангулова, Микола Дмитренко, Віктор Добровольський, Людмила Задорожна, Людмила Іванкова, Роза Каналес, Григорій Карасик, Ярина Коваль, Нарцис Кочережко, Михайло Кучерук, Ігор Ліпунов, Григорій Мєстєчкін, Георгій Монахов, Людмила Никіфорова, Сергій Нечипоренко, Олесь Пошивайло, Тетяна Пошивайло, Михайло Прудник, Олександр Савенко, Борис Соколовський, Микола Сухоріпа, Лідія Тарасенко, Роман Федорів, Ольга Чистякова, Олег Чорногуз, Петро Якубук та інші.
Але провідну роль у тому, що Вакуленко відбувся як Майстер відіграв його Талант і наполеглива праця. Не останню роль у цьому виконав і його характер, який спонукав ліпити саме такі, вакуленківські – зрозумілі всім образи. Афронти народжувалися під впливом мультиплікаційних фільмів, художньої літератури, сюжетів повсякденного життя… Цікавим є те, що запозичував він лише образ, не копіюючи оригінал, використовував формотворчі особливості круглої різьби в глині та використовуючи її пластику. Були навіть замовлення-ілюстрації до книжок….
Не маючи спеціальної освіти та вчителів, без територіальної близькості до якогось гончарного осередку, Микола Вакуленко створив себе сам як художника-кераміста. Постійний пошук дав результат – йому вдалося віднайти власну творчу ідею, втілити її в керамічних виробах. Він не лише самотужки зміг оволодіти складною технологією виготовлення глиняних скульптур, але й створив образи зрозумілі і близькі для широких кіл споживачів. Орієнтуючись на ринок, виготовляючи те, що вимагав попит, заробляючи на цьому на хліб насущний, Микола Вакуленко не міг творити виключно для власного задоволення. Постійно пристосовуючись до вимог споживачів, він завжди прагнув не переступити межу, яка була, є і залишається між його творами і відвертим керамічним кітчем. Інтуїтивно він влився у хвилю, яка набула широкого поширення в гончарстві України останньої чверті ХХ століття, коли керамісти, зокрема в Косові та Миргороді, зображуючи людей, все частіше почали робити їх реалістичними.
Цікавим творчим моментом у житті Миколи Вакуленка було випробування себе у монументальній скульптурі. Виснажений творчими шуканнями, які б призвели до виходу з фінансової скрути, він взяв участь у І та ІІ гончарських Симпозіумах, які відбулися на базі Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному у 1998 та 2001 роках відповідно. Глиняні витвори Миколи Вакуленка «Хто ми є?», «Сядемо під перелазом…» – сьогодні одні з найулюбленіших для відвідувачів Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному серед більш ніж 150 скульптур, що експонуються на подвір’ї. Вони приваблюють і вирізняються серед інших. У той же час ці твори цікаві і при глибшому аналізові. В них сконцентровано народну мудрість (зафіксовану в приказках), народний гумор і сатиру.
Не враховуючи невластиву для Миколи Вакуленка техніку виготовлення глиняних виробів із шамотної маси, яку він апробував лише для створення згаданих вище скульптур, можна виокремити два основні способи виготовлення ним творів – скульптурне ліплення і відтискання у виготовлених власноруч гіпсових формах. У обох випадках кінцевий виріб ретельно доопрацьовується за допомогою виготовлених власноруч інструментів. Більшість своїх творів автор підписує (продряпуючи чи ставлячи штампик із ініціалами чи повним ім’ям), а також часто ставить рік виготовлення виробу, що значно полегшить роботу з атрибуції його виробів у майбутньому.
Протягом понад тридцятирічної «глиняної кар’єри», Микола Вакуленко взяв участь у понад 50 виставках, конкурсах, де отримував чимало нагород. Сьогодні він визнаний і відомий кераміст. 10 лютого 1988 року Указом Президії Верховної Ради УРСР йому присуджено звання заслуженого майстра народної творчості УРСР.
Важливою і невід’ємною сторінкою життя Майстра є його активна гурткова робота з дітьми. Сотні ялтинських дітей пройшли через нього, полюбили кераміку, поринувши в світ української культури та фольклору. Гурток став своєрідним осередком пропаганди українськості у російськомовній Ялті. Більшість гуртківців не продовжують займатися гончарством, але близько десятка з них стали кваліфікованими керамістами.
У керамологічному середовищі Микола Вакуленко відомий також, як автор несподівано аналітичних та цікавих автобіографічних статей.
На вид Микола Вакуленко – статний, поважний чоловік, якому вдалося багато чого досягти в житті, а головне – знайти себе. За його ж словами, він має відкрите обличчя, на якому дуже добре видно зміни, емоції, саме тому останні десять років він носить бороду, намагаючись робити лице непроникним. Борода, окрім того, що виконує захисну функцію, дуже пасує йому. Неординарний, високоосвічений, проникливий, витриманий, сильний, інтелігентний, де в чому експресивний, привабливий, недовірливий, активний, розсудливий, непередбачуваний, гнучкий, принциповий, у спілкуванні легкий і приємний – це все про Миколу Вакуленка. Він ніколи не був обтяжений стереотипами, Майстер був і залишається ВІЛЬНИМ у своїй творчості. Його Творчий Стиль – особливий, техніка виконання – від душі. Для Миколи Вакуленка постійний пошук себе є нормою, вже понад тридцять років він у царині глини, але й досі шукає, шукає… Це дало вагомі результати – йому вдалося виробити власний творчий почерк. І хоча він відбувся як кераміст, Хто знає, що саме він ще знайде, але знайде обов’язково!
Р.S. У серпні 2004 року Майстер написав у приватному листі: «Позаду 31 рік творчого життя якщо рахувати з першої виставки 1973 року. Або 24 роки професійно-керамічного – саме стільки кераміка годує мене. Що буде далі? Хтозна. Може їздитиму по ярмарках із своїми свищиками, а може займуся гончарним посудом, бо попит на нього росте. А може життя іще щось запропонує».
Вітаючи Майстра з 60-літнім ювілеєм бажаємо йому козацького здоров’я, творчої і життєвої наснаги та довголіття, цікавих пошуків та вагомих знахідок. Нехай вакуленківські вироби приносять радість, душевний спокій і насолоду від споглядання ще не одному поколінню людей!

12.02.2009 р.



Немає коментарів:

Дописати коментар