середу, 16 лютого 2011 р.

Об опекунстве Полтавского губернского земства

Опішнянське гончарство і Полтавське губернське земство в 1893 – 1918 рр.: взаємодія та взаємовплив
Olena Shcherbanj. The Mutual Influences of Opishne Handicraft Pottery and the Poltava Government Counsil in 1893 – 1918: an Ethnological Aspect. Annotation: the author analyses mutual influences of Opishne Handicraft Pottery and the Poltava Government Counsil during the above-mentioned period for the first time. She makes a conclusion, that this craft has been transformed under the influence of council measures, but these metamorphoses have changed the notions of their initiators concerning the ways of the supporting and developing of local pottery. Key words: Opishne, pottery, Poltava Government Counsil, craftsman, pottery educational institutions.
Прикметною особливістю історії опішнянського гончарства останнього десятиліття ХІХ – початку ХХ століття є опікунство діячів Полтавського губернського земства.
Народне гончарство змінювалося під його впливом. За чверть віку «співіснування» земства і опішнянського гончарства сталися і перетворення у зворотному напрямку. Полтавське губернське земство всіляко сприяло розвитку кустарних промислів, зокрема гончарства, оскільки в цій галузі виробництва було задіяно значну частину населення губернії. Під впливом тогочасних поширених народницьких ідей, в руслі яких наголошувалося на своєрідності традиційно-побутової культури українського народу, земські діячі активно цікавилися і досліджували стан кустарних промислів, зокрема гончарства в губернії. Увага земства саме до гончарства Опішного була не випадковою, а спричиненою низкою факторів. Серед яких: наявність у містечку великої кількості гончарів, майстерність яких досягла високого рівня; багаті поклади опішнянських глин та їх висока якість. Певну роль відігравала і перспектива потенційної прибутковості гончарного виробництва.
На думку діячів земства, опішнянське гончарство в кінці ХІХ століття почало занепадати. Основним способом його підтримки, шляхом поширення нових для кустарів технологічних знань і полегшення закупівлі сировини та збуту готових виробів, на перспективу було вирішено організувати гончарні навчальні зразкові майстерні. Але почати вирішили з організації виставок кустарної продукції, оскільки налагодити їх роботу було простіше, де кустарі вже мали б можливість ознайомлюватися з новаціями. Перша в губернії виставка кустарних промислів, що діяла в Опішному впродовж 31 серпня – 3 вересня 1890 року була невдалою. Для даного дослідження важливий факт, що принаймні з 1882 року, коли деякі із заможних опішнянських гончарів почали вивозити свої вироби на виставки всеросійського значення і отримувати нагороди. Це значить, що вони вже були готовими до сприйняття майбутніх новацій, які запроваджуватиме земство. Адже вже на виставках почали знайомитися з новими технічними знаннями, розповсюджуваними там. Наприклад, про відмучування глини, використання кобальту для поливи. Проте, таких гончарів серед близько 300 які працювали на той час в Опішному, було лише кілька – Федір Чирвенко, Гнат Гладиревський, Іван Гладиревський, (?) Єфименко.
Для з’ясування стану гончарства Опішного, що передував заходам Полтавського губернського земства, скористаюся головним джерелом – працею Івана Зарецького (1857–1932) «Гончарный промысел в Полтавской губернии» (1893 р.). Дослідник зазначив, що першість на Полтавщині належить опішнянському гончарству, але його вердиктом було: незважаючи на свою майстерність, гончарі Зіньківського повіту, а отже і опішняни, використовували шкідливу для здоров’я свинцеву поливу, отримували найбільший відсоток бракованих виробів під час випалювання, мали проблеми із необхідними для виробництва матеріалами та збутом продукції. Якість останньої на його думку погіршувалася через недосконалість технології гончарної справи. Наслідком занепаду гончарства, що призвело до зменшення кількості гончарів за останні десять років було те, що серед зустрінутих ним місцевих гончарів фактично не траплялося учнів. На час його експедиції престиж гончарного ремесла впав настільки, що гончарі почали масово віддавати своїх дітей на навчання до представників інших професій чи в найми на «чорну роботу», оскільки гончарство вже не вважалося прибутковим. Підсумком про стан гончарства в Полтавській губернії, в тому числі Опішному, на той час став «Доклад Полтавской губернской земской управы губернскому земскому собранию ХХХІХ очередного созыва «О нуждах гончарного дела в Полтавской губернии»» (1893 р.). В якому проблеми гончарного промислу сформульовано категоричніше: «гончарам недостает техники, школы, выработанного вкуса». Для їх вирішення подано плани, до яких подаю коментарі. По-перше, потрібно було «ознакомить гончаров с качествами местных глин, со способом их обработки с приготовлением из них разных изделий». Коли цю фразу сприймати буквально, вона виявляється хибною, бо опішнянські гончарі знали кілька типів глин та їх якості. Тільки після аналізу діяльності земства в Опішному, можна зрозуміти що ж мали на увазі земські діячі. В «Докладе ..» зазначено, що «Одни глины …очень пригодны для самых тонких и мелких лепных работ; другие … представляют очень ценный материал для изделий, предназначенных к перенесению самых высоких температур (плавильные тигли, доменные печи и проч.); третьи … могут быть утилизируемы для сосудов гальванических батарей, для цветочных горшков и проч.; четвертые … представляют превосходный материал для сооружений, находящихся под водою или содержащих в себе воду, как водопроводные трубы и фонтаны; пятые … представляют драгоценный материал для черепицы». Очевидно, земство сподівалося, що опішнянські гончарі зможуть виготовляти подібні вироби.
Друге завдання випливало з першого – «ознакомить гончаров с правилами технического рисования». «Для более ценных изделий нужна и более тщательная формовка, более тонкий орнамент». Передбачалося також, що «в ближайшем будущем могут потребоваться меры по устройству сбыта гончарных изделий». Звісно, що для виробів, які було заплановано виготовляти, звичних для опішнянських гончарів ринків збуту було недостатньо. Головним і найпростішим засобом досягнення вищевикладених завдань на думку діячів земства було створення зразкової навчальної гончарної майстерні. Що й  було виконано в 1894 році, коли Полтавським губернським земством в Опішному було відкрито Опішнянську зразкову гончарну навчальну майстерню (1894–1899). Історію її діяльності детально відтворено в попередніх дослідженнях автора. Перед земством найперше постало складне завдання з пошуку фахівця з сучасного гончарного виробництва, який би й організував гончарну майстерню. При цьому зазначу, що проблема фахового кадрового забезпечення керівного складу гончарних шкіл у Опішному була й донині залишається непосильною. За відсутності місцевого технолога-кераміста, організацію діяльності майстерні Полтавське губернське земство доручило Івану Зарецькому, під керівництвом якого майстерня діяла впродовж 1894–1896 рр. Він не був практиком, це накладало відбиток на організацію робіт, які проводилися в закладі. Підібрані ним інструктори, далеких від технології народного гончарства, справило негативний вплив на подальше функціонування закладу. На мою думку, Іван Зарецький до певної міри став заручником обставин, оскільки розумів, що виготовлена в майстерні продукція не могла бути конкурентоздатною проти виробів тогочасних промислових підприємств. Загалом діяльність майстерні була спрямована на створення невластивого для народного гончарства виробництва – виготовлення фаянсового посуду, полив та фарб. Після зміни через майже два роки Івана Зарецького Cеменом Масленниковим, вона взагалі відійшла від поставлених земством завдань і перетворилася на міні-промислове підприємство, що готувало формувальну масу для Миргородськогої художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя та продукувало великі партії далеких від народних традицій виробів. За таких умов заклад і не міг суттєво вплинути на народне гончарство в межах запланованих земством заходів. Історичним досвідом доведено, що результативна діяльність була в тих гончарних навчальних закладах, в яких керівниками були фахівці.
На початку ХХ століття українське народне гончарство перебувало в зеніті свого розвитку, прикметними ознаками якого були: найбільша кількість гончарних осередків, чисельність гончарів, найширший асортимент і найвищі художні якості глиняних виробів. Водночас у цей час поглибилася криза, пов’язана зі змінами в характері суспільного виробництва і в повсякденному побуті населення в умовах стрімкого розвитку фабрично-заводської промисловості. Гончарі намагалися робити свою продукцію конкурентоспроможною фаянсовим та металевим виробам, пристосованою до нових потреб населення. У формах поєдналися традиційні та модифіковані під впливом міського попиту й нехарактерні для народного гончарства образи. Однією із земських ініціатив у цей період було принадження в Опішне мистців. Сюди почали приїжджати відомі українські художники-живописці: Василь Кричевський, Опанас Сластьон, Микола Самокиш, Сергій Васильківський, які сприяли розвитку нового художнього напрямку, «українського стилю» в кераміці. Саме на втілення світоглядних настанов епохи формування українського варіанту стилю модерн, Полтавське губернське земство зробило своєрідну «ставку». Їх підхопила група вже неодноразово згаданих опішнянських гончарів, готових до сприйняття інновацій, серед яких випускник Опішнянської зразкової гончарної навчальної майстерні (1894–1899) Василь Поросний. Опішня стала найбільш яскравим прикладом впливу українського стилю на народну кераміку.
Спочатку художників зацікавила можливість використання народної кераміки в архітектурі. Необхідність забезпечення будівельними матеріалами нового будинку земства в Полтаві, який спорудили за проектом архітектора та живописця Василя Кричевського (нині в цьому будинку розміщується Полтавський краєзнавчий музей), спонукала діячів Полтавського губернського земства шукати можливість місцевого виготовлення облицювальних плиток та цегли. Навесні 1904 року відомий технолог, викладач керамтехнології Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя Петро Ваулін разом з Василем Кричевським прибули в Опішне. Вони зустрілися з місцевими гончарями, оглянули приміщення непрацюючої на той час гончарної майстерні. За порадою Петра Вауліна облицювальну плитку було вирішено виготовити в Опішному. До осені майстер мешкав в Опішному, контролюючи налагодження виробництва облицювальної цегли та плиток для внутрішніх та зовнішніх будівельних робіт, обмінюючись досвідом із місцевими гончарями, навчаючи їх технологічним досягненням в кераміці, здійснюючи експерименти, зібрав колекцію опішнянських глиняних виробів попереднього часу, з якої організував при майстерні перший в Опішному музей. В майстерні було виготовлено облицювальну цеглу малого («іноземного») формату, білу цеглу великого розміру, цеглу з малюнками, квадратні і трикутні орнаментовані плитки, теракотові «стругані» плитки для внутрішніх робіт, в тому числі ритовані. За відсутності в ній технолога, глазурування 18 тисяч плиток, призначених для оздоблення панелей вестибюля і сіней у зелений та бірюзовий колір, було виконано в Миргородській художньо-промисловій школі імені Миколи Гоголя (1907 рік). Навчальної функції ця майстерня не виконувала, але місцеві кустарі мали можливість отримати практичні поради, консультації з виготовлення полив, приготування глиняної маси, адже саме відтоді в Опішному почали формувати облицювальну плитку для оздоблення будинків, громадських споруд. Зокрема, опішнянський гончар Іван Гладиревський виготовляв плитки для будівлі Полтавського губернського земства. Отже, діяльність цієї майстерні до певної міри стала «просвітницькою» для опішнянських кустарів.
Для виконання пункту плану 1893 року про збут виробів, формування на них попиту, в 1904 році земством було створено кустарний склад. Діяльність складу сприяла збереженню і розвитку традиційних промислів, зокрема гончарства, спрямовувала опішнянських гончарів на виготовлення посуду, оздобленого рослинним орнаментом, який користувався попитом, але істотно поліпшити злиденне життя більшості кустарів не могла. Спроби розповсюджувати в Опішному набуті знання випускниками Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя, влаштування земством «летючих виставок», запрошення в осередок 1906 році кераміста Є.Більфельда та техніка О.Соколова з Петербургу з метою розширення асортименту виробництва опішнянських гончарів «и открыть доступ к применению в этом производстве художественного элемента, для чего Опошня располагает большими данными в виде орнаментированных образцов» – серйозних зрушень у питанні поліпшенні технології не принесли.
У висвітленні здобутків опішнянських кустарів після цих заходів важлива роль належить матеріалам про результат проведення сільськогосподарської виставки в павільйоні Полтавського губернського земства (Полтава, 1909 р.). «Здесь можно было видеть чудныя как по технике, так и по художественному выполнению работы, но, к сожалению, в большинстве случаев, не отдельных самостоятельно работающих и могущих обходиться без постоянной помощи склада кустарей, но преимущественно изделия мастерских и школ». Знову ж таки, як і 19 років тому, по кількості кустарів, які взяли участь у виставці і по кількості та якості виставленої ними експонатів, вона не була вдалою. І на цій виставці показати реальну картину стану кустарних промислів Полтавської губернії не вдалося.
Серед опішнянських кустарів, які взяли участь у виставці були Іван Бережний, Сидір Чирвенко, Іван Гладиревський, Юхим Різник, Федір Кариков, Василь Поросний. Тобто, за неодноразово згаданих вище гончарів додалися випускники Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя. Більшість їх було відзначено експертною комісією. Як помітно з опублікованого тогочасного фото виробів експонованих на виставці, більшість їх були подібними за формою до ваз та тиквастих глечиків і оздобленими  рослинним орнаментом та повністю политі поливою. Тобто вони були виготовлені в новому, інноваційному стилі. Для вирішення все тих же проблем опішнянського гончарства перед діячами Полтавського губернського земства знову постало питання про необхідність відкриття у Опішному нового гончарного навчального закладу. Але Опішнянський гончарний навчально-показовий пункт було відкрито лише в 1912 році, коли вдалося відшукати керівника в Галичині – технолога-кераміста Юрія Лебіщака (детальна історія закладу висвітлена в одній із публікацій автора. Запрошення спеціаліста із-за кордону свідчило про відсутність таких фахівців на території тогочасної Російської імперії. Його було запрошено ще й тому, що він на той час був одним з провідних фахівців із виготовлення потрібної їм архітектурно-будівельної кераміки.
Уже в другій половині 1913 – на початку 1914 року місцеві гончарі під керівництвом Юрія Лебіщака працювали доволі продуктивно. Тут постійно проводилися експерименти з технології і орнаментації – отже, заклад виконував свою основну, навчальну функцію. Виготовлена там гончарна продукція користувалася попитом, була великою дивиною для опішнянських гончарів, адже була «незвичною» для кустаря: різноманітні сервізи, прибори для куріння тютюну, «квітники», «букетниці», кашпо, виготовлені в гіпсових формах статуетки, бюстики, медальйони. Тобто гончарів орієнтували на створення речей, близьких до виробів фабричної промисловості, а не в народному стилі.
Але головне значення Опішнянського гончарного навчально-показового пункту було в тому, що ним було продовжено намагання діячів Полтавського губернського земства у справі підтримки і розвитку місцевого гончарства. Підготовлено когорту спеціалістів-гончарів, які продовжили працювати в наступних опішнянських керамшколах. Прогресивним тут було поєднання теоретичного навчання з виробничою діяльністю в гончарній майстерні закладу, що сприяло здобуванню не лише професійних знань, а й підвищенню рівня освіченості. Діячі Полтавського губернського земства вже мали досвід з відкриття і утримання гончарних навчальних закладів. Навчально-показовий пункт виник за іншого стану гончарства, ніж попередня гончарна майстерня. Але незважаючи на всі заходи закладу щодо сприяння поліпшення технології гончарного виробництва, високу якість гончарних виробів особливо в художньому відношенні, виготовленої в його гончарній майстерні, поставлені земством завдання виконати не вдалося.
Отже, поки земство планувало і змінювало, більшість гончарів Опішного виготовляли посуд подібний до того, який виготовляли ще до земських ініціатив, задовольняючи попит населення на значній території. Тобто опішнянська гончарна традиція залишилася по суті в незмінному вигляді, зафіксувавши (увібравши) лише окремі елементи, що виникли під впливом процесів, які відбувалися в гончарстві в тогочасних економічних та політичних умовах. Це закономірно, адже традиція (все, що набуло сталої стереотипної форми, що склалося впродовж тривалого історичного буття і передавалось  з покоління в покоління), змінюється поступово.
Проте, земські діячі не зупинилися. Фактично підсумковою крапкою у земських ініціативах є Доклад 53-му Черговому Полтавському Губернському Земському Зібранню Губернського Земського управління «О мерах содействия гончарному промыслу в Опошне» (1917). За ним дізнаємося негативну оцінку земськими діячами усіх їх зусиль з підтримки гончарства в Опішному. Для виправлення ситуації ними було розроблено цілу програму дій, тобто знову було заплановано ряд заходів, скоригованих впливом еволюції опішнянського гончарства. «Самыми главными мерами надо считать меры к общему культурному развитию населения…». Зазначу, що ідея першого пункту «мер» була втілена в життя через тривалий проміжок часу, коли було засновано Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. Тут спрацювало так зване «правило 100 років», суть якого в тому, що для розуміння прогресивних ідей або відкриттів, які не можуть бути втілені в життя одразу ж, для розуміння їх важливості суспільству потрібен час, зазвичай не менше століття. Заплановане не вдалося втілити в життя – у лютому 1918 року земські управи було ліквідовано, хоч неформально вони ще існували в 1918–1919 роках. Період що наступив у цей час, був одним з найскладніших в історії України, але у розвитку опішнянського гончарства почався новий етап, якому буде присвячена моя наступна публікація. Правильність шляху накресленого земством підтвердилася подальшим розвитком «гончарних подій» у Опішному.
Отже, діячі Полтавського губернського земства, звернувши увагу на гончарство Опішного, зразково дослідивши його та усвідомивши необхідність змін у ньому, здійснили ряд заходів згідно розробленого ними ж плану в 1893 році. Коли не вдалося його досягти, об’єктивно оцінивши свої помилки і реальний стан гончарства Опішного на той час, на основі попереднього плану через 24 роки відкоригували програму наступних дій. І як знати чим би все це закінчилося, коли б земства не припинили свого існування. Фінансовані земством заходи передбачали зростання добробуту основної маси гончарів Опішного. Бо від прибутковості кустарного виробництва залежала й частина прибутків земств. Впроваджувані внаслідок втручання діячів Полтавського губернського земства в опішнянське гончарство новації, передавалися нетрадиційним для народної культури способом. Практикувалася інвазія шляхом навчання в гончарних майстернях чужих місцевому гончарству технології, форм та декору виробів. Хоча за такий нетривалий час, як досліджуваний, новації і не могли змінити гончарні традиції осередку. Оскільки існувала вже сформована впродовж попереднього часу місцева гончарна традиція. Пізніше, за участі талановитих художників, шляхом популяризації саме такої продукції, стимулювання гончарів виготовляти її саме такою, було створено нові форми виробів та декор для них. Цей, до певної міри експеримент, був успішним серед тих гончарів, які були готові до сприйняття інновацій ще до діяльності гончарних навчальних майстерень – Федір Чирвенко, Іван та Гнат Гладиревські, а також Остап Ночовник. Як і серед тих, що були сформовані під їх впливом –  Василь Поросний, Петро Біляк, Хома Сакун, Іван Козак, Петро Хоменко, Іван Білик, Семен Горілей, Федір Пошивайло, Варвара Каленич, Зінаїда Линник, Марія Кришталь. 
В цілому, історія показала правильність обраного Полтавським губернським земством способу розповсюдження знань через систему – послідовну повторюваність можливих засобів їх отримання. Важливо, що земські заходи залежали від стану та потреб опішнянського гончарства. Кожен з них було спрямовано на реалізацію завдань організатора, але спільною особливістю було те, що вони працювали переважно на основі місцевих, а отже своїх гончарних традицій. Вплив на зміни форм, декору, технології виготовлення гончарних виробів, обумовлював і появу змін у світогляді їх творців. До традиційної, так званої «інтуїтивної» творчості майстрів навчених у домашніх умовах, додалися професійні знання. Поєднання традиційних і професійних знань сприяло з’яві в опішнянському гончарстві інновацій найбільш помітних у формах та декоруванні виробів. Результатом чого став «національний орнамент», елементи якого є основою і сучасних опішнянських глиняних виробів. 
Анотація. Вперше в етнології проаналізовано взаємовплив опішнянського кустарного гончарства і Полтавського губернського земства впродовж зазначеного періоду. Зроблено висновок про те, що промисел зазнав перетворень під впливом земських заходів, але й ці перетворення змінили уявлення їх ініціаторів стосовно способів підтримки і розвитку місцевого гончарства. Ключові слова: Опішне, гончарство, Полтавське губернське земство, кустар, гончарні навчальні заклади.

 Взаимовлияние опошнянского гончарства и Полтавского губернского земства в 1893 – 1918 гг.: этнологический аспект. Аннотация. Впервые в этнологии проанализированно взаимовлияние опошнянского кустарного гончарства и Полтавского губернского земства на протяжении обозначенного периода. Автор подытожила, что промысел претерпел изменения под вплиянием земских мероприятий, но и эти трансформации изменили представление их инициаторов касательно способов поддержки и развития местного гончарства. Ключевые слова: Опошня, гончарство, Полтавское губернское земство, кустарь, гончарные учебные заведения.

3 коментарі:

  1. Hello, i think that i noticed you visited my blog
    thus i got here to go back the desire?.I'm attempting to find things to enhance my website!I suppose its good enough to use some of your ideas!!
    Also visit my web page :: my article archive

    ВідповістиВидалити
  2. This permits you to greater goal muscle mass teams and
    raise definition and growth.

    Feel free to visit my blog post - click the next internet site

    ВідповістиВидалити
  3. This helps make it easier to suit your needs to find a total gym that meets your exact desires.


    Here is my web blog - click through the up coming webpage

    ВідповістиВидалити