пятница, 15 июня 2012 г.

НАРИСИ З ІСТОРІЇ МІСТА ОПІШНЕ КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ / Essays on the history CITY Oposhnoe COSSACK TIME


Нарис 2. з книги "Нариси з історії міста Опішне козацької доби"
Споруди й планування міста Опішня
Опішня розташовується на підвищеній місцевості – найвищій частині вододілу між річками Ворскла та Псел (висота центру сучасного  селища – близько 184 метрів над рівнем моря), тому добре помітне з усіх боків. Під’їжджаючи з боку Полтави український письменник Панас Мирний описав його так: „Ось з’їдемо на гору, й перед нами знову засиніє пояс. То Опішня з своїми хуторами та недалеко лежачими селами синіла”. На нашу думку, принаймні у XVIIІ столітті зовнішній вигляд козацького міста мало відрізнявся від того, яким його бачили письменники та науковці другої половини ХІХ століття і яким воно зберігалося до середини ХХ століття. Панас Мирний писав: „Опішня – здоровенне містечко... Весело їхати Опішнею. Було чим очі порадувати, серце звеселити ... Усюди видно достачу: хати рублені, високі, ясні й білі; огорожа скрізь добра, улицею – з острішками; в огорожах – сіріють кошари, чорніють загороди, хліви, хлівці; садки, двори пометені чисто. Рука достачі чепурить містечко; по шляху видно де-не-де й шинки, але не так вони кидаються у вічі, як по других селах; тута вони немов ховаються від чужого ока”.

На планування міської забудови вплинув рельєф місцевості. Вона пересічена глибокими короткими балками, через що Опішне при погляді з висоти пташиного польоту подібне, за виразом геолога Гурова, нафестоны кружева”. Зі східної околиці містечка відкривається чудовий вид на Лівобережжя Ворскли (територія проглядається на кілька деятків кілометрів). Геолог Петро Земятченський 1896 року описав навколишню місцевість так: „Большая часть селения расположена на плато, и только небольшая часть раскинулась по крутым живописным склонам к коротким но глубоким балкам, впадающим в долину р.Ворсклы. Высокие берега, изрезанные многочисленными глубокими балками и образующие местами одиноко возвышающиеся вершины, поросшия густым лесом; широкий горизонт, открывающийся пред глазами на заливную долину Ворсклы, занятую лугами, среди которых там и сям разбросаны перелески; сама Ворскла, прихотливо извивающаяся среди зеленаго луга, то пропадающая, то снова сверкающая на солнце своею зеркальною поверхностью». Відповідно до рельєфу, Опішне розташовувалося частково на рівному місці, а частково – по схилах балок та річки. На рівній площині його планування було „правильним” (по центру – площа, від якої розходилося кілька відносно рівних вулиць, поєднаних звивистими „вуличками”). По схилах і ярах садиби розташовувалися вільно, майже до кожної вів окремий під’їзд.
Домінантами забудови Опішного були церкви. Перші відомості у писемних джерелах про них відносяться до 1660-х років, але, напевно, вони існували й раніше. Найдавніші згадки віднайдено про Покрівську (височіла на місці сучасного Колегіуму мистецтв) і Успенську (розташовувалася на ринковій площі, нині Центр розвитку духовної культури). З кінця 1660-х років Опішне було центром релігійного життя округи. Зокрема, 1669 року згадується „честный отец Тихон, наместник Опошлянский”. Нам невідомо, що ця посада означала у XVII cтолітті, але у XVIIІ-му це був начальник над храмами округи.
До кінця ХVII – початку ХVIIІ століття відносяться перші згадки про Спасо-Преображенську (Преображенську, Спаську) (розташовувалася побіля першого цеху заводу «Художній керамік»), Михайлівську (розташовувалася побіля сучасних руїн третього цеху заводу «Художній керамік») і Троїцьку (розташовувалася побіля сучасного «Хитрого» базару) церкви. З цього часу існувала об’єднана зіньківсько-опішнянська протопопія Київської єпархії. Протопопом у ній певний час був син переяславського і гадяцького протопопа Григорія Артемон Бутович (помер до 1698 року), що до цього служив канцеляристом у Генеральній військовій канцелярії. Дещо пізніше існувала окрема Опішнянська протопопія. Відомо, що 1744 року її керівником („крестовым наместником”) був настоятель Преображенської церкви Яків Костенський. У 1768 році її реформували в духовне правління (з намісництвами в Зінькові, Котельві та Куземині – 55 церков), головним обов’язком якого на той час був суд над духовенством. Але через невеликий проміжок часу його функції обмежилися до оголошення розпоряджень єпархіальної влади і слідкування за їх виконанням, проведення слідства над духовенством, прийняття звітів від церков і передання їх в консисторію.
Упродовж XVIII століття кількість церков у місті збільшилася удвічі – було збудовано принаймні п’ять нових: Хрестовоздвиженську (існувала принаймні з 1735 року неподалік від сучасного центру селища), Андрія Первозванного (височіла неподалік, принаймні з 1740-х років), Миколаївську (стояла неподалік від Михайлівської принаймні з 1725 року). Наприкінці XVIII століття на території сучасного центрального опішнянського кладовища було споруджено церкву «Всіх Святих». Від неї зберігся закладний камінь з свинцевою закладною пластиною (мал.6).
Окрім того перебудовувалися старі церкви. Адже вони були дерев’яними, вкритими соломою, чи у кращому випадку, гонтом. Тому, у середньому використовувалися 30-50 років, після чого приходили в „вєтхость”. Та й добротні деревяні храми часто згорали в пожежах. Тому ми можемо лише уявити, якими були опішнянські храми на початку досліджуваного періоду.
Зокрема, Успенська церква після перебудови 1770 року мала п’ять куполів, покритих листовим залізом, пофарбованим зеленою фарбою. При погляді згори була хрестоподібною (мал.6).
Мал.7. Синявська церква святого Миколая 1665 року. Подібною була Успінська церква в Опішному.
Наприкінці XVIII століття місто втратило значення релігійного центру. За ревізією 1795 року воно вже перебувало в Миргородській протопопії, а з 1796 до 1803 року – підпорядковувалося Переяславській єпископії.
Більшість церков розташовувалися понад стародавніми шляхами, що сходилися неподалік від сучасного центру селища. На нашу думку, саме біля місця перетину цих шляхів побіля витоків Тарапуньки починалася забудова міста. Нині їхні відрізки – центральні вулиці селища (Заливчого (у давнину Харківська вулиця),  Жовтнева (Зіньківська вулиця), Леніна (Полтавська вулиця), що продовжують одна іншу і перерізають селище зі сходу (від села Міські Млини) на захід (на шлях з Полтави до Гадяча). Це – загальна тогочасна тенденція, коли головні вулиці міста продовжували зовнішні шляхи. Вони обов’язково проходили через ринок, з’єднували його з іншими населеними пунктами. Як правило цим вулицям давали назву тих міст, до яких вони вели.  Ще один давній і важливий шлях прямував через Опішне на Глинськ, Більськ та Грунь (наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття його відрізок мав назву „Охтирська вулиця”). Зауважимо, що навіть у першій половині ХІХ століття, коли значення шляхів, що проходили через Опішне зменшувалося, за свідченнями місцевих старожилів, записаними Віктором Василенком, рух ними був постійним, що надавало власникам постоялих дворів значні вигоди. Деякі з них стали відомими своїми стравами, наливками та маринадами і соленими фруктами, так що купці та „пани”, що проїжджали через місто не пропускали можливості „оказать честь искусству местных хозяек”.
Принаймні з 1660-х років Опішне розташовувалося на трьох пагорбах, розділених Тарапунькою і струмком Чехонею, що в неї впадає за 500 м від устя. Обидві водні артерії Опішного починаються з джерел на його території. Завдяки цьому місцеві мешканці були добре забезпечені водою. Окрім того побіля них розташовувалися водяні млини та кузні. В балках можна було випасати худобу, на півночі та заході від населеного пункту були значні земельні угіддя. На сході та півдні розташовувалися благодатні місця для мисливства, рибальства, бортництва та брід (перевіз) через Ворсклу.
Колись ця місцевість була оточена лісом. Про це досі зберігаються відголоски в пам’яті місцевих старожилів. Окрім наведених вище, згадаємо спогади учителя Миколи Зелененького, записані краєзнавцем Валентином Посуховим: «Довелося чувати від старих людей, що тоді навколо Опішні ріс густий ліс. Село в ньому було добре заховане і татари довго не знали сюди дороги». І нині, при огляді Опішного на знімку з супутника (мал.8)  помітно, що воно розташоване на межі приворсклянської смуги лісу і безлісої ділянки межиріччя Ворскли і Псла. Наявність значних лісових масивів була необхідною для будівництва укріплень, церков, адміністративних споруд, жител укріплень, церков, адміністративних споруд, жител. Ліси були надійним пристанищем під час нападу ворогів, сировиною для різних промислів і ремесел та паливом.
Мал.8. Вигляд Опішного і навколишніх територій з супутника.
Територія кожного пагорбу Опішного виконувала різні функції. Оскільки Опішне, як і кожне місто Лівобережної України XVII-XVIII століть було фортецею, два з пагорбів були укріплені ровами, земляними валами і деревяними стінами. З 1658 року збереглася згадка про їхнє використання – опішняни “замкнули город” (зачинили міську браму), не впустивши в нього загін козаків та сербських найманців, очолений Іваном Богуном. На нашу думку, міська брама розташовувалася в західній частині міста, де сходяться два шляхи – з Полтави і Миргорода та Зінькова. Там же, на пагорбі де нині центральна частина Опішного – розташовувалося «місто» («город»). Зокрема, торговий і адміністративний центр міста – ринкова площа. На ній зосереджувалося все адміністративне та громадське життя міста, розташовувася будинок сотенної канцелярії, ратуша. Обов’язковим її атрибутом був колодязь. Окрім того – будинки найбагатших мешканців і 5 церков.
На другому пагорбі, де нині розташовується частина кутків «Гончарівка» і «Їсіпівка», мав розташовуватися „замок”. У ньому спочатку розташовувалися переважно споруди військового призначення: сховища для зберігання їжі й боєприпасів, приміщення для вартових, дві церкви. До речі, на цій території ні донзбереглися рештки фрагмента валу, висотою близько 0,5 м та рову глибиною 0,3 м, довжиною близько 300 мь. Залишки насипних валів (сучасна висота в середньому 1 м і ширина побіля основи – 2 м), які можна вважати тогочасними, збереглися на вузькому і довгому  пагорбі, на якому нині містяться кутки „Лиса Гора” та „Гончарівка”, відділеному від місця розташування „замку” неглибокою балкою. Про те, що на цьому місці до середини ХІХ століття існували, окрім валів, рештки дерев’яних укріплень і башт, збереглися спогади опішнянського старожила (на жаль, його імені невідомо), переказані місцевим любителем старовини Віктором Кочергою. Він також стверджував, що на цьому місці розташовувався стародавній в’їзд у місто. Зрозуміло, що без масштабних археологічних досліджень важко підтвердити чи спростувати ці відомості. Але вони цілком ймовірні. Про те, що там аж до 1930-х років розташовувався один з найголовніших опішнянських шляхів розповідав і один з найстаріших опішнян, якого вдалося опитати – Олександр Олексійович Мереха (1919 року народження). Саме звідси була найбільша загроза нападу ворогів. Східніше розташовувалась згадана вище переправа через річку Ворсклу.
Опішному донині пощастило зберегти старе планування, тому можемо можемо уявити, яким був опішнянський замок. Посеред нього містився великий майдан прямокутної форми, на якому принаймні з 1696 року стояла дерев’яна церква Святого архистратига Михаїла (південна частина вірогідної фортеці) та Миколаївська (північна частина). Від майдану у різні боки розходилися вулички, головними з яких нині є Гончарівська, Швейцарська, Заливчого та Комсомольська. Одна з вулиць (у першій половині ХХ століття вона називалася Маськівкою, нині Садова) прямувала з території замку в урочище Гарди'. Ця назва досить цікава. Детальніше про її етимологію – в нарисі 4.
Сучасне планування дозволяє висловити припущення, що укріплення було близьким до прямокутного. На початку 1709 року з боку Ворскли, окрім валу зі стіною та ровом, «замок» було оточено палісадом (огорожею із загострених вгорі колод) та рогатками (повздовжніми дерев’яними брусами з прикріпленими навхрест загостреними колодами, спрямованими в бік ворога, що перешкоджали рухові кавалерії).
Розташування опішнянської фортеці на високому пагорбі було надзвичайно вигідним для її захисників. З боку річки немає зручного місця для розташування ворогів, окрім того, що розташоване у трикутнику між сучасним селом Яблучним, річкою Тарапунькою, Городищем і Міськими Млинами. Будь-які рухи на ньому добре помітні і можуть обстрілюватися з двох боків. Позаду немає дороги для відступу – тече Ворскла.
Вже в першій половині ХVIIІ століття Опішне втратило своє військове значення. Адже внаслідок стабілізації зовнішньополітичного життя й переходу Росії від оборони до наступальних дій проти Туреччини татарські напади на Гетьманщину припинилися, за Ворсклою було споруджено ряд фортець, що прикривали місто від нападу з півдня. Але, як і в інших містах Лівобережжя, в Опішному оборонні вали („старе земляне укріплення”) залишалися недоторканими до початку 1780-х років.  Після переможної для Росії війни з Туреччиною 1768-1774 років міста Лівобережжя остаточно втратили характер прикордонних і укріплення в них стали непотрібними. Замки, як структурні частини міста, занепали. Згодом, вали почали орати під городи, влаштовувати на них селітроварні. Напевно, таким чином було зруйновано і укріплення Опішного. Щоправда, їхні рештки зберігалися до середини ХІХ століття і зберігаються досі.
На третьому пагорбі (куток Прогоня) містився форштат. На ньому стояла Покровська церква і була система підземних ходів. Досить цікавою є етимологія назви цього кутка. Борис Грінченко зафіксував її в середовищі українців сусідньої Слобожанщини зі значенням „вузька просіка у лісі”. На нашу думку, ця назва в Опішному означала те саме і позначала місце просіки в лісі, якою йшла дорога до Глинська, Більська, Куземина й Груні. Опосередковано про це свідчить розташування поблизу цього кутка в двох місцях (побіля Лисої Гори та Торбинівки) буртів (залишків споруд для видобування селітри) та села Малі Будища, етимологія назви якого походить від слова „буди” – споруди для видобування поташу (карбонату натрію). Технологічний процес цих виробництв передбачав використання значної кількості дерева. Ймовірно, внаслідок цього ліс на Прогоні було знищено ще у ХVII столітті.
Як і в інших тогочасних містах, в Опішному вулиці були неширокими – до ширини трьох возів (приблизно 4,5 м). Їхня довжина не перевищувала 500 м, а забудова була щільною – з одного боку 9-10 подвір’їв. Головні вулиці були ширшими і прямішими. Інші, що відгалуджувалися від них до міських брам, селітряних заводів, садків були викривленими й заплутаними. Оскільки опішнянські вулиці, навіть головні, нічим не вимощувалися, вони були надзвичайно брудними. А коли йшов дощ чи танув сніг, були практично непроїзними (і нині опішняни знають як це!) (мал.9).
Мал.9. Сергій Васильківський. Вулиця в Опішному навесні. Малюнок початку ХХ століття.

1736 року в Опішному козаки мешкали у 634 дворах, а посполиті (селяни-землероби, що належали до якогось володіння) – в 134 (всього 768). На кінець 1770-1780-х років у місті було 45 будинків дворян і чиновників, 700 дворів козаків і 112 селян, 2 цехових двори в яких жили козаки по найму – всього 958 будівель, з них 846 – житлові, 3 – сотенні правління. У простих козаків Опішного житло складалося з однієї-двох житлових кімнат, а в заможних – з 3-6 покоїв. Хати були білими, чистими. Сотенні канцелярії мало відрізнялися від міщанських чи селянських хат і були, за окремими винятками, одноповерховими дерев’яними. 

Комментариев нет:

Отправить комментарий