среда, 20 июня 2012 г.

Глиняний арт-бізнес в Опішні та Косові / Clay art business Opishnya and Kosovo


Деякі аспекти розвитку сучасного опішнянського «арт-бізнесу»
 На сьогоденному арт-ринку України існує стійкий попит на твори не лише сучасного мистецтва, але й на «етнічні» вироби. Традиційна кераміка, як і традиційний одяг, традиційна страва, пісня – є оригінальним національним символом нашої культури. Брендовою українською керамікою досі залишається опішнянська та косівська, оскільки ці осередки гончарства найвідоміші і найбільші. З’ясовуючи питання про те, яким чином донині збереглися гончарні Опішне та Косів, варто відзначити, що передача гончарської майстерності в них відбувалася і безпосередньо від майстра до учня, коли учень навчався, копіюючи творчий почерк окремого майстра, і в гончарних навчальних закладах, які навчали як традиційному для осередку так і іноваційному гончарству і, на моє переконання, відіграли визначальну роль у досьогоднішньому існуванні цих осередків.

Відвідуючи Косів два роки поспіль (20072008), я переконалася, що там без проблем можна придбати художні місцеві вироби. Майстри-керамісти, які нині працюють у осередку, в умовах переходу економіки країни з планової на ринкову, швидко зорієнтувалися, що вижити можна за умов самостійної роботи у власній майстерні, інтуїтивно відчувши, що основний акцент потрібно робити на власній, косівській гончарній традиції.
Парадоксальна ситуація спостерігається нині в Опішному – є вдосталь глини, майстрів-гончарів, бажання і вміння творити. Присутній і попит на місцеву кераміку. Бажаючих купити мальовані опішнянські глиняні вироби нині стає все більше, особливо після відвідин Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, що все-таки змушує окремих майстрів активніше працювати саме в опішнянському стилі. Але придбати художню кераміку в Опішному сьогодні майже неможливо. Ширвжиткових глиняних виробів достатньо на базарчику біля місцевої автостанції, на шляху сполучення Полтава-Миргород, Полтава-Гадяч, в тому числі місцевого виробництва, а також немісцевих, переважно зі Слов’янська (Донеччина), Василькова (Київщина). Нерідко привізні вироби заїжджі туристи сприймають за опішнянські, а підприємливі продавці не охоче розповсюджують інформацію про походження свого товару.
Хочу звернути увагу в першу чергу на тих представників молодої генерації опішнянських керамістів, які нині репрезентують обличчя сучасного гончарного Опішного, і, на мою думку, здатні творити завтрашній його день. Серед них в першу чергу назву імена, Олександра Шкурпели, Миколи Варвинського, Сергія Островного. Згадані гончарі працюють переважно на замовлення. Зрозуміло, що в даному випадку замовник диктує своє бачення їхньої продукції. Під впливом пожвавлення попиту, у майстерні Миколи Варвинського останнім часом окрім іншого, почали виготовляти майже опішнянський посуд з орнаментами, подібними до традиційних. Але придбати саме такий посуд навіть вдома у майстра неможливо – все на замовлення.
Цих молодих, більш-менш активних опішнянських гончарів життя примусило шукати своє творче обличчя. Вони залишилися працювати «в глині», асортимент їх продукції завжди залежав і формується нині під впливом попиту. Особливих проблем із формуванням стилю робіт згаданих майстрів, на мою думку, не було, оскільки вони вчилися на опішнянському мистецькому ґрунті, спостерігаючи за роботою опішнянських майстрів.
Сімейним підрядом в Опішному нині трудяться подружжя:
Дмитро та Любов Громові вподобали виготовляти утилітарний та декоративний посуд, але значну частину їх продукції становить дрібна пластика;
Іван та Валентина Лобойченки, асортимент гончарної продукції яких досить широкий, але переважно це сувеніри.
Дрібну пластику ліплять Ніна Дубинка, Ірина Чабан, Валентина Давиденко, Людмила Омеляненко. Здебільшого це зоо- орнітоморфні вироби.
Дотепер в Опішному продовжують працювати старійшини опішнянського гончарства. Найстарший з них, Василь Омеляненко, який, хоч здебільшого для душі, звеселяє свої будні, занурюючись у творчу «глиняну» працю біля левів, биків та коней, але тих, кому вдається придбати його вироби можна назвати щасливчиками.
Вироби не менш відомого гончаря Миколи Пошивайла можна придбати у кіоску Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, на Сорочинському ярмарку, та подивитися як він з повагом гончарює та ліпить під час екскурсії в Музеї.
В оселі віртуоза зооморфної пластики Михайла Китриша зажди привітно зустрічають, але творить Майстер, коли дозволяє стан здоров’я.
Згадаю і про наймолодшого опішненського гончаря Івана Окару, який гончарює час від часу, здебільшого для власного задоволення. До речі, він єдиний випускник Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному», який гончарює. Основне спрямування його творчості – вжитковий та декоративний посуд.
Принагідно згадаю й учителів гончарства та співробітників навчально-виробничої майстерні щойно згаданого навчального закладу Наталю Матвійчук, Наталю Гурин, Світлану Мотрій, Оксану Кальну, Вікторію Заліську. Але виставки їхніх робіт та їхніх учнів демонструють, що форми й декор у них далекі від опішнянської гончарної традиції другої половини ХХ століття.
Нині в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному колишні працівники Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів «Колегіуму мистецтв у Опішному» гончарює та малює Олена Мороховець та малює Ірина Мирко, обидві випускниці Опішненської філії Решетилівського СПТУ № 28, виготовляючи декоративний посуд здебільшого для демонстрації її численним екскурсантам Музею.
Традиція виготовлення всім відомих опішнянських свистунців ще жевріє в роботах, які потроху ліпить славна іграшкарка Ганна Діденко, Василь Омеляненко та деякі інші представники старшої генерації опішнянських гончарів. Але роботи далеко не всіх опішнянських «іграшкарів», які ліплять глиняні свистуни, можна назвати опішнянськими. Серед них є вироби, декоровані олійними фарбами яскравих кольорів, якими можна налякати, а не привабити, хоча донедавна за відсутності вибору й такі вироби непогано продавалися.
На території колишнього заводу «Художній керамік» сьогодні працює організація «Гончарний круг», де 70-річний опішнянський гончар Михайло Острянин виготовляє макітри, глечики, тарелі. Розмальовують їх Алла Коритченко та Галина Доброход (випускниця Косівського технікуму прикладного та декоративного мистецтва). Їх вироби виходять майже опішнянські, майже колишні заводські… Придбати їх можна на ринку біля опішнянської автостанції, ярмарку у Сорочинцях, та автошляху Опішня-Полтава.
Всі опішненські майстри, сьогодні в один голос говорять про те, що мають бажання працювати, творити, мають потяг до глини, але одностайно висловлюють думку про те, щоб ХТОСЬ організував роботу гончарної майстерні (або відновив роботу колишнього заводу «Художній керамік»), яка б забезпечивши роботою і високою заробітною платою (майстри вже зрозуміли, що їх праця за виконання певних умов може коштувати дорого) надала можливість вільної творчості, звільнивши творців від проблем організації процесу гончарного виробництва, забезпечення сировиною, збуту готових виробів і т.д. Виходить так, що майстри ніби чекають. Вони мають бажання творити, їх творчі ідеї, впевнена, знайшли б своє втілення у матеріалі і свого покупця, але цей ХТОСЬ вперто не хоче влаштувати комфортні умови для роботи. Найбільш підприємливі опішняни створили вдома майстерні, інші – змушені час від часу виготовляти окремі порції виробів, орієнтуючись на те, продав чи не продав їх. Отже, непристосованість до нових вимог часу спричинила такий стан речей, коли майстри щось роблять, робити можуть і хочуть, але чекають. Це чекання на мою думку, є пережитком ще радянських часів, який в деякій мірі заважає зрозуміти просту істину, розуміти яку ще не навчені – матимеш тоді, коли працюватимеш сам на себе, коли зможеш одночасно бути і виробником і організатором. Стан речей ускладнюється ще й тим фактом, що знайти кваліфікованого менеджера по кераміці сьогодні в Україні неможливо. Освітні установи, які б мали активізувати свою роботу у напрямку підготовки таких фахівців, нині знаходяться у «сонному» стані.
Гончарювати ж для душі – це розкіш, оскільки з огляду на матеріальну сторону проблеми, це можуть дозволити собі або ті, хто фінансово незалежний, або ті, хто цілком присвятив себе виключно мистецтву. Сьогодні склалася така ситуація у опішнянських майстрів, яку я б назвала «творчим голодом».
Опішне, як осередок народної художньої культури сьогодні ще живе завдяки тому, що діє тут Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Інститут керамології – відділення Інституту народознавства НАН України, а також Державна спеціалізована художня школа-інтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному». Музей в Опішному є головною рушійною силою, яка спонукає до активної діяльності не лише його працівників, місцевих жителів, а також наукову спільноту всієї України. Це єдиний центр керамічного середовища, в якому пульсує керамічне життя. Але музей – не виробнича організація, в його функції не входить і не має входити виробництво кераміки.
Отже, сьогодні в Опішному працювати є кому. Незважаючи на занадто повільний процес адаптації до вимог часу, опішнянські гончарі потроху «бізнесують», що, безперечно, вимагає від них значних зусиль. Щодо глини, то її запаси в селищі ще досі залишаються чималі. Але в Опішному сьогодні немає опішнянської кераміки. Краще з того, що виготовляється нині в Опішному – їде на замовлення, а псевдомистецький ширвжиток залишається для «масового» споживача ...
Щоб з опішнянської глини не виготовляли псевдоопішненську кераміку, потрібно не лише вирішувати проблему підготовки фахівців-викладачів, залюблених у глину, але й, нарешті, привчати молоде покоління бути самостійними, формувати навики організаторських здібностей, підприємливості.
У Державній спеціалізованій художній школі-інтернаті І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному» виготовленню тих же глиняних свистунців навчають з першого класу, але дітям ніхто не підкаже, що навіть на свистунцях, які, як згадують старожили-опішняни, врятували від голоду навіть у страшні 1931-1932 рр., 1946-1947 рр., наліпивши їх для численних екскурсантів, можна заробити, принаймні, на морозиво.
Постановка питання про те чи жива в Опішному місцева гончарна традиція сьогодні не викликає сумнівів у тому, що відповідь на нього буде ствердною. Безперечно, майбутнє опішнянської кераміки – у її художньому спрямуванні, головне сьогодні – зберегти і передати набуте у гончарстві. Лише високохудожні глиняні речі можуть бути конкурентноздатними і поціновуватися не лише на українському, але й світовому арт-ринку.
Спостерігається не просто байдужість, незацікавленість держави в подальшому розвитку керамічної Опішні та інших гончарних осередків, а тиха планомірна їх руйнація. Розвинена керамічна Україна сьогодні не потрібна тим, хто мусить бути зацікавлений в ній. Необхідно звернути увагу відповідних органів влади на ці проблеми активними та цілеспрямованими діями науковців, мистців, утверджуючи, та нав’язуючи своє ...
Не так вже й складно за сприяння держави організувати діяльність лише однієї гончарної майстерні в Опішному із обов’язковою умовою держзамовлення на опішнянську кераміку, і проблема збереження визначного осередку народної художньої культури, спадкоємності гончаротворення з часом вирішилися сама собою.

Комментариев нет:

Отправить комментарий