четверг, 2 февраля 2012 г.

Історія моєї Зіньківщини / History and my Zinkivschyny

Студії з історії Зіньківського району, що в Полтавщині 
До Вашої уваги пропонуємо результати своїх наукових студій, акцентувавши на тих моментах, що перш за все стосуються літопису нашого краю. Ця ідея прийшла під впливом надзвичайної цікавості жителів Зіньківщини до власної історії. Зокрема, директор будинку культури села Велика Павлівка Ганна Яреха, яку нам пощастило зустріти під час однієї з керамологічних експедицій, захоплено поділилася власними розвідками з приводу історії свого села та місцевого весільного обряду. Назбирані нею унікальні матеріали спонукали розпочати комплексне вивчення весільного обряду Полтавщини, що згодом побачить світ у вигляді наукового видання. Нещодавно отримали листа з Мінська (Республіка Білорусь) від земляка Андрія Кольчика, якого зацікавила коротка замітка в «Трудовій славі» про «Хутір Човнової Федори» (про історію села Човно-Федорівка). Сам він родом із сусіднього села Галійка, тому надзвичайно зрадів, коли родичі передали йому цей номер газети. Він сподівається, що історію походження його рідної Галійки також буде досліджено. Було надзвичайно приємно, коли зателефонувала тоді ще незнайома нам жінка з села Тарасівка Олександра Артемівна Гончар (нині ми спілкуємося з усією її співливою родиною). Прочитавши в тій же районці, що ми захопилися дослідженням весільного обряду села Велика Павлівка, Олександра Артемівна запросила приїхати в її рідне село, пообіцявши, що матеріалів знайдемо не менше. Ми були надзвичайно вражені і задоволені, що в народній пам’яті тарасівчан досі тримається безцінна інформація про давнє весілля, народні звичаї, обряди…
А які смачнющі страви в нас готують на Зіньківщині! Роботи, як кажуть, непочатий край.
Вже побачила світ монографія Щербань Анатолій, Щербань Олена "Нариси з історії міста Опішне козацької доби". Наразі чекають виходу в світ рукопис монографії Олени Щербань «Гончарні школи Опішного (1894–2000)». 
Анатолій Щербань, Олена Щербань «Історія Опішного ХVІІ–ХVІІІ століття». Активно працюється над монографіями Олена Щербань «Весільний обряд Полтавщини ХХ століття», Олена Щербань «Глиняний посуд у культурі харчування українців (ХІХ–початок ХХІ ст.)». 
Отож, не чекаючи доки «колись» віднайдуться кошти на повноцінні видання, пропонуємо «самвидав» деяких матеріалів, навмисно не подаючи списку використаних джерел та літератури. Сподіваємося, що наші скромні дослідження знадобляться тим, кому потрібні.
Користуючись нагодою, хочемо подякувати всім за допомогу і запрошуємо до співпраці.  


Ганна Яреха


Мій хутір Човнової Федори (з історії рідного краю)
 Ні в кого не викликає сумнівів, що історію своєї малої Батьківщини необхідно знати кожному. На жаль, досі в Україні залишається мало вивченою історія навіть великих населених пунктів, що вже говорити про малі.
Ґрунтовно дослідити історію мого рідного села Човно-Федорівка, що на Зіньківщині, вважаю своїм обов’язком. В Човно-Федорівці жила і пам’ятаю себе з п’яти років, там пройшли мої дитинство та юність, нині живуть найрідніші люди – мої Батьки.
Напевно, не мені одній неодноразово доводилося чути, як ЧОВНО–ФЕДОРІВКУ називають «Чорно-Федорівкою» чи «Федорівкою». Якщо перший варіант перекрученої назви є безпідставним, то другий може бути не лише скороченим варіантом сучасної назви цього населенного пункту, а й відлунням народної пам’яті.
Гортаючи сторінки давніх документів, виявила, що наприкінці ХVІІІ століття, згідно списку наявних у Малоросійській губернії селищ, складеному в 17991801 роках, на території Зіньківського повіту були хутір Федорівка (тоді в ній проживало дві душі) й хутір Човнової Федори (2 душі) саме від назви якого, на мою думку, й походить сучасна назва села Човно-Федорівка. Хутір Човнової Федори розташовувався близько сучасного села. До того ж згадується він поряд із селами Батьки та Заїченці.
Перша частина назви колишнього хутора Човнової Федори походить від назви річки Човнова (Човнова, річка в Полтавській області, ліва притока Груні (бас. Дніпра), довжина 24 км.). Нині вона й на річку не схожа, але з дитячих літ пам’ятаю, що була гарним водопоєм для череди, під вербами, що ростуть на її берегах, малі пастухи пекли картоплю… Окрім згаданих населених пунктів, зі словом Човновий у Зіньківському повіті в кінці ХVІІІ століття були: хутір на Човновій долині (проживало 4 душі), хутір при долині Човновій (18 душ), хутір на Човновій (22 душі), хутір Човновий Барабаша (4 душі), хутір Човновий Бородаєвських (3 душі).
В енциклопедичному збірнику «Полтавщина» зазначено, що до 1820 року село називалося Федорівкою. На мою думку, там допущено помилку, адже ця назва використовувалася й пізніше, до початку ХХ століття (про що свідчать топографічні карти і документальні дані). Разом з тим, побіля цього невеликого села завжди існувало кілька хуторів. Серед них – Човновий (один із згаданих наприкінці ХVІІІ століття) або Човно-Федорівка (народна назва хутора Човнової Федори). У кінці ХІХ століття ці хутори об’єдналися. За переписом 1926 року у Федорівці Човно-Федорівської сільської ради Опішнянського району Полтавської округи в 57 господарствах мешкало 271 жителів. Тобто тоді ще існувало село Федорівка, але вже була й Човно-Федорівка.
Отже, долина річки Човнова (а люди зазвичай намагалися оселитися біля водоймищ) почала інтенсивно заселятися більш ніж два століття тому. В цей час в окрузі сучасної Човно-Федорівки окремими сім’ями було засновано кілька хуторів. Серед них сім’єю Човнової Федори. З часом назви окремих населених пунктів трансформувалися в узагальнюючу – Човно-Федорівка.
Заснування хутора Човнової Федори, поряд з іншими, відбувалося в трагічний для України період – часи повної ліквідації державності. Відомо, що перед цим було закріпачено українських селян, ліквідовано українське козацтво, змінено адміністративно-територіальний устрій. Вся територія України ввійшла до складу однієї з губерній Російської держави – Малоросійської. Лише вільні козаки середнього достатку на той час могли стати засновниками подібних хуторів. Отже, хутір Човнової Федори можна вважати хутором, заснованим козачкою.
Таким чином, першій письмовій згадці про Човно-Федорівку в 2009 році буде 210 років! Але, звичайно, вищевказані населені пункти були засновані дещо раніше, адже на 1799 рік це були вже існуючі невеликі хутори.
Сподіваюся, що цією заміткою започаткую низку статей, присвячених дослідженню історії мого рідного села і краю. Адже, не виключено, що з часом виявляться нові документи, які доповнять або змінять висловлені мною міркування.
Авторка запрошує до співпраці всіх, кому не байдужа історія рідного краю.

12.11.2007 р.

Олена Щербань
Опішнянський осередок гончарного шкільництва: понадстолітня історія й перспективи розвитку
Гончарне шкільництво було започатковано в Україні з останньої чверті ХІХ століття. З того часу гончарні навчальні заклади діяли в багатьох осередках України (Берлинці-Лісові, Глинськ, Дибинці, Кам’янець-Подільський, Коломия, Макарів Яр, Миргород, Межиріч, Нова Водолага, Олешня, Опішне, Постав-Муки, Товсте та інші). До середини ХХ століття більшість гончарних шкіл, проіснувавши короткий період, за який не змогли вповні виконати поставлені завдання, припинили свою діяльність. Традиція їх діяльності збереглася і продовжилася лише в Миргороді та Опішному. Цікавим є той факт, що основу діяльності гончарних начальних закладів у них було закладено діячами Полтавського губернського земства.
До сьогодні функціонує Миргородський керамічний технікум імені Миколи Гоголя та Державна спеціалізована художня школа-інтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішні». Особливістю Опішного є понадстолітнє функціонування в ньому в різні роки, низки гончарних навчальних закладів. На мою думку саме цей факт може бути одним із основних, що дає підставу вважати Опішне визначним центром гончарного шкільництва України.
Опішненські гончарні навчальні заклади відрізнялися один від одного метою та завданнями, умовами створення, підпорядкованістю та організацією навчального процесу. Перерахую їх у хронологічному порядку:
Опішненська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства (1894-1899) [1],
Опішненський гончарний навчально-показовий пункт (1912-1922) [2],
Опішненська керамічна кустарно-промислова школа (1925-1926) [3],
Опішненська керамічна промислова школа (1927-1932),
Опішненська школа майстрів художньої кераміки (1936-1941) [4],
Опішненська філія Решетилівського СПТУ-№28 (1986-1999),
Державна спеціалізована художня школа-інтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішні» (з 1997 року – до сьогодні) [5],
Максимально можливий аналіз діяльності кожного з гончарних навчальних закладів Опішного дозволяє з’ясувати їх роль у збереженні та розвитку мистецьких традицій осередку, їх вплив на місцеве гончарство та гончарні традиції інших регіонів України; врахувавши помилки попередників визначити найбільш ефективні форми діяльності нині.
В науковій літературі накопичилося більше ніж достатньо відомостей про опішненське гончарство, Опішне справедливо називають гончарною столицею України, але воно ніколи не було в полі зору дослідників як осередок гончарного шкільництва. Досі не було жодної ґрунтовної праці, присвяченої діяльності гончарних навчальних закладів Опішного. На разі авторка готує до виходу в світ перше в українській керамології всебічне їх дослідження.
Проблема вивчення діяльності гончарних навчальних закладів Опішного нині, як ніколи, стала вкрай актуальною. Її вирішення приблизить нас до розуміння важливих питань, які досі залишалися без відповіді:
– чому гончарство Опішного в різних політичних та суспільно-економічних умовах не втрачало авангардну позицію понад століття?;
– чому нині, коли, здається, для його розвитку сприятливі умови, немає поступу вперед?;
– чому гончарні школи Опішного майже не досліджено в системі української художньої освіти?
Привернути увагу до цих питань, зробити акцент на тому, що визначальним фактором збереження і розвитку гончарних традицій Опішного, були гончарні навчальні заклади; окреслити характерні особливості кожного з них – основна мета даної доповіді. Мова йтиме саме про навчальні заклади, не торкаючись інших форм передачі гончарної майстерності.
Отже, в Опішному, як ніде більше, було апробовано різні форми організації гончарних навчальних закладів, залежно від їх призначення, з урахуванням потреб і необхідності вирішення проблем гончарства на момент відкриття, що позначилося на назві закладу: майстерня-пункт-школа-училище-колегіум. На мою думку, вони виникали не випадково, а закономірно, оскільки були відображенням тих процесів, які відбувалися в місцевому гончарстві, а також джерелом впровадження в нього новацій. На діяльності закладів позначалися і суспільно-економічні та політичні перетворення. Відповідно, завдання кожному з них ставилися різні.
Принцип організації гончарних навчальних закладів Опішного та їх вплив на розвиток місцевого гончарства був неоднаковий. Але об’єднуючим їх фактором було те, що школи існували на ґрунті опішненських гончарних традицій. Роль органів виконавчої влади та місцевого самоврядування у справі ефективної організації діяльності гончарних навчальних закладів у Опішному до певної міри була вирішальною. Стисла характеристика кожного гончарного навчального закладу Опішного дозволить виокремити особливості кожного з них.
Опішненська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства (1894-1899) була свого роду експериментом, оскільки була першим гончарним навчальним закладом у Російській імперії. Підпорядкована вона була організаторам – діячам Полтавського губернського земства.
Метою її створення було на практиці ознайомити місцевих кустарів з новими для них технологічними досягненнями щодо виготовлення і декорування глиняних виробів (ознайомлення із властивостями місцевих глин та підбір відповідних до них полив та ангобів; впровадження досконаліших у технічному відношенні пристроїв та знарядь для гончарного виробництва; популяризація художньо оформлених виробів) [О нуждах, 1893, С.1]. Розгорнувши виробництво подібне до заводського, майстерня не стала навчальною, як передбачалося. Реалізувати поставлену мету вдалося лише частково.
Керівниками закладу були запрошені земством: керамолог Іван Зарецький (1894-1896), який не був практиком у гончарному виробництві та технолог Маркін (1896-1899). Контингент спеціалістів-викладачів складали запрошені майстри заводського виробництва, не пов’язані з народним гончарством.
Навчалися переважно діти місцевих кустарів віком від 12 до 18 років, а також кустарі, які отримували консультації в майстерні. Термін навчання тривав від кількох місяців до трьох років.
Специфіка закладу в тому, що він був виробничою майстернею, в якій відбувалися всі процеси гончарного виробництва, починаючи від приготування глиняної маси і закінчуючи випалюванням, але без планомірного керівництва її діяльністю. В результаті її функціонування було заведено використання опішненськими гончарями властивостей місцевої сировини, виготовлення виробів у гіпсових формах, поширення пишного рослинного орнаменту на глиняних виробах, а також було перевірено доцільність запровадження практики існування гончарних навчальних закладів у Опішному та створено базу для наступних пунктів розповсюдження новітніх досягнень у гончарстві серед місцевих кустарів.
Опішненський гончарний навчально-показовий пункт (1912-1922) був певною мірою досягненням його засновників і організаторів – діячів Полтавського губернського земства. Це був виробничий та навчальний заклад. Метою його відкриття було сприяння розвиткові гончарства Опішного шляхом розповсюдження технологічних знань через організований навчальний процес. Як і в Опішненський зразковій гончарній навчальній майстерні Полтавського губернського земства (1894-1899), в Опішненському гончарному навчально-показовому пункті гончарів орієнтували на створення речей, не в народному стилі, а близьких до виробів фабричної промисловості, але поставлену мету підготувати кваліфікованих майстрів було втілено в життя.
Керівником закладу був запрошений з Галичини технолог зі значним виробничим досвідом, випускник Коломийської гончарної школи Юрій Лебіщак. Особистість його як керівника і фахівця своєї справи проявилася в тому, що керований ним заклад було спрямовано на методичне проведення експериментів з технології гончарства і орнаментування. Споруджений у 1916 році за його діяльної участі будинок для Опішненського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства (1912-1918) тривалий час був центром гончарського життя Опішного. Сьогодні ця пам’ятка архітектури привертає увагу численних екскурсантів, які приїздять до Опішного. Викладачі були немісцевими, але були фахівцями з гончарної справи та мали спеціальну освіту.
Переважна більшість учнів, серед них кустарі, були місцевими, їх навчалося значно більше, ніж у попередньому гончарному навчальному закладі.
Заснований в умовах розквіту українського варіанту модерну, пункт, поєднуючи навчальну функцію з виробничою, зробив внесок у формування нового обличчя опішненської кераміки. В останні роки в діяльності закладу значна роль належала виробничій майстерні, що відобразилося згодом у назві закладу, який став називатися Опішнянська гончарна майстерня.
З 1925 по 1926 рік в Опішному діяла Опішненська керамічна кустарно-промислова школа, відкрита за клопотання опішнянського районного виконавчого комітету та окрінспектури з метою «оздоровлення» і розвитку гончарства Опішного. Оскільки заклад проіснував всього рік, визначити особливість його діяльності складно. Мені відомий виріб, виготовлений у 1926 році Біликом, що свідчить про наявність учнів у цій школі.
Діяльність наступного гончарного навчального закладу Опішного – Опішненської керамічної промислової школи (1927-1932) співпала з важливим і в той же час трагічним для України періодом – відкрито її було в період розквіту українізації, припинено діяльність під час голодомору і сталінських репресій. Ініціатором відкриття школи був опішнянський районний виконавчий комітет, підпорядкована вона була відділу профтехшколи Народного комісаріату освіти. Метою відкриття закладу була підготовка кваліфікованих майстрів, яких потребувала тогочасна індустрія, а також кооперування кустарів, щоб полегшити проведення контролю над гончарним виробництвом. Поставлена мета була досягнута – школа стала виробничим та культурним осередком для гончарів, в руслі тогочасної політики курсу на кооперування й, відповідно, знищення кустарництва. Виготовлення художньої кераміки в осередку поступово сконцентрувалося навколо артілі «Художній керамік», утвореної на базі гончарної майстерні, яка діяла при ній.
До 1931 року школа діяла під керівництвом запрошеного на цю посаду випускника Миргородської керамічної школи імені Миколи Гоголя, технолога Івана Бойченка, який доклав чимало зусиль для функціонування закладу. Викладачами в школі були переважно фахівці з гончарного виробництва.
Учнями були місцеві мешканці. При зарахуванні учнів на навчання ставилася умова – наявність чотирирічної освіти.
Під впливом загальноукраїнських тенденцій, в Опішненській керамічній кустарно-промисловій школі запроваджувалися елементи станкового малярства, геометричні орнаменти.
Особливість школи в тому, що в ній, на відміну від попередніх, окрім практичної професійної освіти, було введено певний мінімум спеціально-теоретичних знань, необхідних для виробництва, а також проводилось політично-громадське та кооперативне виховання. Випускники цієї школи відіграли провідну роль у формуванні обличчя кераміки Опішного, а також стали кваліфікованими учителями гончарства в наступному гончарному навчальному закладі Опішного Опішненській школі майстрів художньої , кераміки (1936-1941). Мету цієї школи підготовка кваліфікованих спеціалістів із гончарного виробництва, яких потребувала тогочасна промисловість, забезпечивши здобуття ними середньої освіти, було реалізовано в повній мірі, оскільки в подальшому випускники її забезпечили тридцятилітнє функціонування опішненського гончарства в промислових масштабах.
Для організації закладу значні зусилля доклав голова Українського союзу художньо-промислових організацій Лука Чередниченко, підпорядкована вона була Харківській облраді УРСР.
За період діяльності Опішненської школи майстрів художньої кераміки, вона була під керівництвом кількох директорів. Мені відомі імена чотирьох: Яків Іванович Корицький, Артем Савович Каша, Федір Антонович Різник, Олександр Петрович Кисломед. Основною причиною цьому були складні історичні обставини 1930-х років.
Викладачі спеціальних дисциплін мали спеціальною гончарською освітою та виробничий досвід. Здебільшого – випускники Опішненського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства (1912-1918) та Опішненської керамічної промислової школи (1927-1932). Учнями були переважно місцеві, але певний відсоток бажаючих навчатися був з інших областей і міст Радянського Союзу. Необхідною умовою зарахування учнів на навчання була семирічна освіта.
Особливість школи була в тому, що вона по-перше була кращою за рівнем організації з-поміж інших гончарних навчальних закладів Опішного, по-друге, на відміну від інших, де готували робітників для кустарної промисловості, в Опішненській школі майстрів художньої кераміки (1936-1941) навчання було зорієнтовано на підготовку майстрів художньої кераміки, підготовлених до роботи у заводських умовах. Заклад відіграв значну роль у підготовці когорти нових кадрів керамістів та збереженні народних традицій місцевого гончарства, поширенні професійних знань в інших гончарних осередках СРСР. Школа внесла свої доповнення у класичний стиль декорування опішненських глиняних виробів, який почав утверджуватися під впливом попередніх закладів використання мальовки.
Після припинення діяльності школи з причини початку німецько-радянської війни, традиція гончарного шкільництва в осередку була перервана. Гончарів та малювальниць готували переважно на гончарних підприємствах осередку – заводах «Художній керамік» та «Червоний гончар».
У 1980-х роках знову актуалізувалася потреба в існуванні гончарного навчального закладу в Опішному. В опішненському гончарстві відбулася криза, спричинена тим, що когорта першокласних майстрів, вихована попередньою школою, поступово відійшла, а замінити їх було нікому. Тому яскраво мальована Опішня, стала коричневою, про що неодноразово писали в тогочасних публікаціях. Питання існування Опішнянської філії Решетилівського СПТУ-№28 (1986-1999), яка, на мою думку, дещо запізно була відкрита при заводі «Художній керамік», постало надзвичайно актуальним.
Метою відкриття Опішнянської філії Решетилівського СПТУ-№28 (1986-2000) була необхідність зробити гончарство конкурентоспроможним. Філія до певної міри виконала місію «підживлення» гончарства Опішного молодими майстрами, але мету не було досягнуто.
Ініціатором її відкриття був директор Музею гончарства в Опішному Олесь Пошивайло. Підпорядкована філія була Решетилівському СПТУ №28.
Керівництво Решетилівського СПТУ № 28 виконувало переважно функцію «наглядача» на відстані. Реально ж, Опішнянська філія була ніби при заводі «Художній керамік», відповідальності за його роботу за весь період діяльності закладу не було покладено на конкретну особу фактично не було окремого керівника, зацікавленого в ефективній його роботі. Завідувачами на місці були працівники заводу: Анатолій Іванович Кошеленко (1985-1991), Галина Іванівна Басенко (1991-1992), Людмила Андріївна Омеляненко (1992-1996), Микола Григорович Суконька (1996-1999). Важливим фактором серед причин неефективної діяльності була, на мою думку, некерованість закладом зі сторони Решетилівського СПТУ №28.
Викладачами спецдисциплін Опішнянської філії Решетилівського СПТУ-№28 (1986-1999) були переважно працівники заводу «Художній керамік», загальнотеоретичні дисципліни викладали запрошені з місцевих шкіл.
Контингент учнів складався з талановитої молоді з України та інших республік СРСР (зокрема з Молдови навчалися Олександр Кара, Юрій Тюлафли, Станіслав Томайт).
Особливість цього гончарного навчального закладу Опішного в тому, що це був перший заклад серед інших, після закінчення якого можна було продовжити навчання у вузі. Вирізняється він також і тим, що в ньому пройшли курс навчання найбільша кількість учнів, порівняно з іншими гончарними навчальними закладами Опішного.
Ще в останні роки формального існування філії, в 1997 році було відкрито (подаю сучасну назву) Державну спеціалізовану художню школу-інтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішні» (далі – Колегіум), який діє до наших днів. Колегіум було відкрито в умовах повної втрати престижності гончарства, тому основною метою організації його роботи вбачалося створення осередку національного художнього виховання та популяризації, збереження і творчого розвитку гончарства Опішного,. Понад десятирічний досвід існування цього унікального мистецького закладу України наочно демонструє значні труднощі у досягненні поставленої перед ним мети. Колегіум досі не став тим просвітницько-ідеологічним центром, який утверджував би національні ідеї.
Засновником Колегіуму була Полтавська державна адміністрація. Ідейним керівником і організатором його роботи є згадуваний вище Олесь Пошивайло.
Від 1997 року до сьогодні заклад був під керівництвом директорів: Людмили Миколаївни Овчаренко, Людмили Михайлівни Панченко, Світлани Романівни Педченко, Тетяни Миколаївни Зіненко. Нині заклад знову під керівництвом Людмили Миколаївни Овчаренко. На жаль, жоден з керівників не мав і не має спеціальної гончарської освіти.
Всі вчителі загальноосвітніх дисциплін Колегіуму мають педагогічну спеціальну освіту. Серед вчителів мистецьких дисциплін трапляються й ті, що проводять уроки без спеціальної освіти.
В Колегіумі навчаються переважно місцеві діти з шести років. Термін навчання становить 11 років. У цьому й полягає специфіка закладу, що гончарство викладається весь період навчання.
На мою думку, нині Колегіум зупинився у своєму розвитку, не виказуючи бажання подальшого поступу. Серед причин цього можна називати кілька, і всі вони будуть суттєвими (приміром відсутність надсучасного обладнання, технічних засобів, теоретичної бази), але основною серед них є відсутність висококласних фахівців, залюблених у глиняну творчість. Оскільки дати любов до творення, дати розуміння глини можуть лише ті, які знають і розуміють гончарство. Тому необхідно шукати шляхи залучення в заклад фанатично відданих гончарству та народній культурі викладачів, а також проводити ретельний відбір учнів.
Перспективи розвитку сучасного гончарного навчального закладу Опішного вбачаю в тому, що він має бути спрямований навчити не лише практичному гончарству, оскільки саме по собі вміння виготовити виріб не дає подальшого розвитку ні особистості ні промислу в цілому, а формувати керамологічний світогляд. Важливо привчити учнів самостійно вивчати і давати оцінку сучасним процесам, які відбуваються нині в гончарстві, приміром, розбиратися в асортименті сучасної продукції, розрізняти мистецтво від дешевого псевдомистецтва. Виховати художнє сприйняття кераміки, акцентуючи на етнічних її аспектах, що є шляхом до збереження і формування етнічних традицій. Сучасна мистецька школа має сповідувати певну керамічну «філософію», яка якраз і є тим основним засобом формування в учнів особливого творчого відчуття глинотворення, яке згодом породжує національне художнє мислення. Без неї не буде гончарської ТВОРЧОСТІ в Україні. Базовими мають бути гончарні традиції осередку, в якому діє навчальний заклад.
Вкрай важливим і необхідним для успішного розвитку гончарного навчального закладу є проведення на його базі фестивалів, симпозіумів, конференцій з метою не лише привернення уваги до проблем і досягнень закладу, а ще й заради обміну досвідом, заохочення учнів займатися гончарством. Окрім цього, заклад мусить бути знаним в країні, престижним, до якого буде тягнутися талановита молодь з інших населених пунктів України.
Підсумовуючи, наголошу на таких аспектах:
 підвалини для подальшого розвитку провідного осередку гончарного шкільництва України – Опішного – було закладено ще з кінця ХІХ століття;
 протягом понадстолітнього періоду існування в ньому гончарних навчальних закладів, було апробовано різні їх організаційні форми, які трансформувалися в різних соціально-економічних і політичних умовах;
 досвід діяльності гончарних навчальних закладів в Опішному сприяв витворенню певних традицій опішненської гончарної освіти, які обов’язково потрібно враховувати нині.
 історичним досвідом вже доведено і підтверджено, що результативна діяльність гончарного навчального закладу в основному залежить від працюючих в ньому фахівців з покликанням;
 саме через діяльність в Опішному гончарних навчальних закладів гончарство Опішного в різних політичних та суспільно-економічних умовах не втрачало авангардну позицію понад століття.
 ефективна діяльність гончарних навчальних закладів в Опішному завжди залежала від сприяння влади. Заклади були підтримувані до тих пір, допоки вони були потрібні. З 1980-х років спостерігаємо безініціативність владних структур. Вони збайдужіли до їх існування ще й тому, що в них не вбачають абсолютно ніякої загрози для. Цей фактор є однією з основних причин малоефективної діяльності гончарних навчальних закладів не лише Опішного.

8.05.2008 р.


Олена Щербань
Роздуми про взаємовплив опішнянського гончарства та місцевих гончарних навчальних закладів (1894 –2003)
Останнє десятиліття ХІХ – початок ХХІ століття – період динамічного розвитку опішнянського гончарства, впродовж якого розквітло й занепало (1930-1960-ті рр.) кустарне, на зміну йому прийшло артільне (з 1929 р.), а потім заводське (з 1963 р.). В останнє десятиліття ХХ на початку ХХІ століття унаслідок деградації заводського, утворилися приватні майстерні – гончарство Опішного знову стало кустарним.
Однією з прикметних і визначальних особливостей історії опішнянського гончарства досліджуваного періоду є функціонування гончарних навчальних закладів – сформувалася унікальна своєю протяжністю система передачі професійних знань. Від кінця ХІХ століття в містечку діяли: Опішнянська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства (1894–1899), Опішнянський гончарний навчально-показовий пункт Полтавського губернського земства (1912–1922), Опішнянська керамічна кустарно-промислова школа (1925–1926), Опішнянська керамічна промислова школа (1927–1933), Опішнянська школа майстрів художньої кераміки (1936–1941), Опішнянська філія Решетилівського ХПТУ №28 (1986–2000), Державна спеціалізована художня школа-інтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному» ((сучасна назва закладу) від 1997 року донині). У період з 1941 до 1986 року гончарних навчальних закладів у осередку не було, передача професійної майстерності відбувалася у формі індивідуального учнівства в артілях та заводах, профорієнтаційного навчання, а також гурткової роботи.
Причини створення та діяльність гончарних навчальних закладів Опішного залежали від стану та потреб опішнянського гончарства. Кожен з них виконував завдання організатора, але спільною особливістю було те, що школи працювали на основі опішнянських гончарних традицій. Впливаючи на зміни форм, декору та технології виготовлення гончарних виробів, вони обумовлювали і появу змін у світогляді їх творців. До традиційної інтуїтивної творчості майстрів, навчених у домашніх умовах, додалися знання, отримані в системі професійної освіти. Таке поєднання сприяло появі в опішнянському гончарстві інновацій, найбільш помітних у мальовці. Окрім того, під впливом гончарних навчальних закладів в Опішному поширилося виготовлення зооморфного посуду. Завдяки підготовці в гончарних навчальних закладах когорти майстрів художньої кераміки, осередок сформувався і нині відомий як визначний центр народної художньої культури.
Метою даної студії є з’ясування взаємовпливу гончарства Опішного і системи опанування професійними гончарними знаннями упродовж 1894–2003 рр.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 1894 року (рік відкриття першого гончарного навчального закладу) до 2003 року, коли останній гончарний навчальний заклад Опішного – нині діючу Державну спеціалізовану художню школу-інтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішні» було вилучено із підпорядкування НМЗУГвО.
Окремі відомості щодо порушеної теми містяться у значній кількості наукових та науково-популярних праць. Але вона досі не була об’єктом спеціального наукового дослідження.
Вперше думки щодо впливу першої гончарної навчальної майстерні було порушено в земських виданнях вже через рік її роботи [8, с.31-50].
Про появу нового в декорі і формах гончарних виробів Опішного після закриття закладу одним з перших висловився археолог та художник Микола Макаренко про якого згадує Віктор Василенко в публікації «По поводу малороссийского орнамента». В описі тогочасних опішненських виробів Миколи Макаренка відчувається його вболівання з приводу, на його думку, занепаду опішненського гончарства через виродження місцевих традиційних декору та форм гончарних виробів. За його спостереженнями, більше половини з них становили «вазочки (в исковерканном до неузнаваемости пошлом рококо) и тарелочки под теракот, изваяния каких-то не русскаго, а тем более и не малороссийскаго характера, фигурки из глины под ту же теракоту» [1, с.97]. Микола Макаренко не був дослідником опішнянського гончарства та його, на мою думку, головної прикметної ознаки – гончарного шкільництва, тому не міг проаналізувати причини цього явища. Через три роки про них побіжно зазначив активний громадський діяч та публіцист Михайло Русов у статті «Гончарство у селі Опошні у Полтавщині», написаній у результаті та під впливом відвідин містечка. За його свідченням, найвідоміший тогочасний опішнянський гончар Федір Чирвенко наліплював на мисках «класичні сюжети, узяті з гончарської земської школи в Опошні» [12, с.43].
Найдетальніше про вплив перших гончарних навчальних закладів на опішнянське гончарство висловився керамолог Яків Риженко: «Учбово-показова майстерня виготовляла посуд міського спожитку, передусім речі декоративного призначення. Шукаючи нових форм, що були прийняті міським споживачем, майстерня запроваджує форми античного посуду, а часом переносить у своє виробництво форми давнього минулого… саме через майстерню ці форми проникали в гончарську гущу і ставали там широко вживаними» [11, с.24].
Під впливом цих публікацій подібні думки висловлювалися у мистецтвознавчих дослідженнях (ці питання досліджували лише мистецтвознавці) з 1950-х і до кінця 1980-х рр. Відповідно до тогочасної ідеології заходи Полтавського губернського земства у справі підтримки гончарства вони оцінювали негативно. Зокрема Євдокія Дмитрієва в монографії «Мистецтво Опішні» (1952) не вивчаючи впливу гончарного шкільництва на розвиток опішнянського гончарства констатувала: «Земські діячі, в першу чергу, цікавились прибутковістю кустарного виробництва, а тому вони старались задовольнити смаки міського міщанства та буржуазії, і серед чудових зразків народної кераміки стали появлятися модні на той час серед буржуазії декадентські форми з утрируваними спотвореними деталями. Орнамент також засмічувався чужими елементами декадентської тематики. Проте, народні художні традиції були настільки сильними, що і на той час більшість опішнянських виробів відзначалася яскравим розписом, гармонією тонів, обумовленою природними тонами місцевих глин» [2, с.7]. Ці думки згодом було повторено мистецтвознавцями Катериною Матейко та Іриною Сакович [9, 7].
Відомий львівський мистецтвознавець та керамолог Юрій Лащук у статті «Розвиток орнаменту опішнянської кераміки» (1963 р.) одним з перших проаналізував зародження і розвиток інновацій (змін) у орнаментації опішнянського посуду кінця ХІХ – першої третини ХХ століття. Але під вагою попередніх досліджень, дослідник не врахував ролі у цьому гончарних навчальних закладів. Зокрема він зазначив, що: «Замість сприяння розвиткові вже наявних досконалих гончарських розписів, земство насаджувало орнаменти гаптування та вишивки Полтавщини … Загальним же недоліком нового розпису є боязливість, надмірна акуратність, що вела до сухості і навіть омертвіння орнаменту, який здебільшого зовсім переставав хвилювати. Причиною цього було те, що, насаджуючи нову систему розпису, земство зовсім не думало про збереження легкості і свіжості, притаманному народному мистецтву» [5, с.70-71]. У докторській дисертації «Українська народна кераміка ХІХ–ХХ ст.» (1972) дослідник розвинув думку про те, що в навчальному процесі гончарних шкіл і практиці розвитку художніх промислів України поєднувалися традиції і новаторство [6, арк.32].
У 1995 році його учениця Олена Клименко захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства «Народна кераміка Опішні (до проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах)», присвячену особливостям розвитку художніх традицій Опішного. В ній вперше було вибудувано майже повну структуру опішнянського гончарного шкільництва (за винятком двох шкіл) [4, с.159]. Але не досліджуючи системної передачі професійних гончарських знань дослідниця не аналізувала її впливу безперервного існування гончарних навчальних закладів на формування інновацій.
Наукова новизна пропонованого дослідження полягає в тому, що в ньому на основі вивчення понадстолітньої історії системного опанування професійними гончарськими знаннями, вперше проаналізовано його вплив на опішнянське гончарство.
На час заснування Опішнянської зразкової гончарної навчальної майстерні (1894–1899) Полтавського губернського земства в кустарному гончарстві сформовалася певна усталена традиція в декорі, формах, асортименті продукції, обмежена певними «канонами», що сформувалися впродовж попереднього часу. Гончарі працювали відповідно до них, інтерпретуючи форми та декор виробів адекватно до власних знань та творчої інтуїції. Серед 288 кустарів [3, с.39] виокремлювалися поодинокі «самородки». Серед них Федір Чирвенко, Іван Гладиревський, Юхим Різник, які виходили за межі цих канонів завдяки таланту та, на моє переконання, певних професійних знань, взятих ззовні. Зокрема Федір Чирвенко мав досвід стажування на заводах Фока, Іван Гладиревський навчався у Миргородській художньо-промисловій школі імені Миколи Гоголя. Напевно, саме про їхні твори написав діяч Чернігівського губернського земства Петро Солоніна, спеціально направлений цим земством у червні 1895 року для ознайомлення із станом гончарного виробництва Полтавської губернії: «некоторыя вещи прямо-таки поражаютъ вас правильностью и оригинальностью формы, замечательною чистотою своей отделки, разнообразиемъ и самобытностью рисунка и чисто художественнымъ расположениемъ красокъ на поливе. Съ трудомъ верится, ... что сделаны они человекомъ без всякаго техническаго образованія, не имеющимъ передъ своими глазами образцовъ для подражанія и совершенствованія» [10, с.44-45].
У цей час гончарство осередку переживало кризу. Щоб помякшити її прояви, навчивши значну кількість опішнянських гончарів «удосконаленим прийомам» роботи з глиною, діячі Полтавського губернського земства й відкрили в осередку перший гончарний навчальний заклад. Але, захопившись експериментаторством з новим для кустарів фаянсовим виробництвом, що значно відрізнялося від кустарного і не мало опішнянської основи, спрямували його діяльність хибним шляхом. Внаслідок цього заклад припинив свою діяльність [15].
Деякі інновації з впроваджуваних майстернею було сприйнято окремими опішнянськими кустарями, що суттєво не вплинуло на кустарне гончарство осередку в цілому, хоча певним чином позначилося на психології тих, які вчилися у майстерні чи знайомилися з її роботою (таких було багато!). Тому не випадково на початку ХХ століття плідною виявилася співпраця між опішнянськими кустарями та професійними художниками (зокрема Василем Кричевським, Опанасом Сластьоном та Сергієм Васильківським) і художниками-керамістами (Петром Вауліним, Василем Гудковим, Сергієм Бережним). Кустарі почали переймати від них окремі новації. Внаслідок вдалого поєднання здобутків кустарного гончарства (інтуїтивного) зі знаннями, наданими художниками-професіоналами, які мали спеціалізовану освіту, в гончарстві Опішного з’явився новий напрямок – «художня кераміка». Він проявився у виготовленні головним чином ваз і тарелей, з мальованим, переважно рослинним орнаментом. З цього часу в творення опішнянської кераміки включилися гончарі зі спеціальною мистецькою освітою, що дозволяла використовувати значно ширший у технологічному, формотворчому, композиційному та декоративному відношеннях діапазон мистецьких засобів. «Навчені майстри» окрім власної інтуїції та народних канонів (методика творення кустарних виробів) вже використовували в своїй роботі знання про закони композиції, кольоро- та формотворення…
Широкого розповсюдження художня кераміка набула в результаті діяльності наступних гончарних навчальних закладів Опішного. На думку мистецтвознавця Ростислава Шмагала, вони стали своєрідною експериментальною базою для теоретичного і практичного вирішення style=проблеми органічного поєднання домашнього промислу, організованих промислів і професійної кераміки. Адже саме школи, які поставили своїм першочерговим завданням розвиток народного мистецтва, стали в Україні одночасно і центрами зародження професійної творчості керамістів у сучасному її розумінні [13, с.128].
Опішнянський гончарний навчально-показовий пункт (1912–1922), наступний заклад Полтавського губернського земства, вже було спрямовано на підготовку спеціалістів з виготовлення художньої кераміки. Хоча вчителі, зокрема керівник Юрій Лебіщак і не був вихований на опішнянській гончарній традиції, але враховував її. Найталановитіші учні пункту, серед яких Федір Пошивайло, Хома Сакун, Семен Горілей, Петро Хоменко, Наталя Оначко та Марія Кришталь спочатку працювали в кустарних умовах. У повній мірі творчий потенціал більшості з них реалізувався під час діяльності Опішнянської керамічної промислової школи (1927–1933) та гончарної майстерні при ній, яка перетворилася в 1929 році в гончарну артіль «Художній керамік», що в 1963 році стала заводом з тією ж назвою. До речі, артіль назвали саме «Художній керамік», бо вона була покликана продукувати саме художні вироби. Саме з діяльністю Опішнянської керамічної промислової школи (1927–1933) пов’язую в подальшому масове впровадження в опішнянському гончарстві не лише мальовки, а й зооморфної скульптури. Провідниками в її поширенні стали учні закладу, опішнянські гончарі Іван Білик, Трохим Демченко.
Опішнянська школа майстрів художньої кераміки (1936–1941), в якій викладали вчителі з художньою освітою і виховані на опішнянському грунті вчителі, була націлена на підготовку робітників виключно для роботи в артільних умовах, що цілком відповідало вимогам часу і можливостям тогочасного опішнянського гончарства. Адже з кінця 1920 – початку 1930-х років, розпочалося інтенсивне нищення кустарного гончарства, що до 1960-х років майже повністю припинило існування. Відтоді вироби, створені випускниками гончарних навчальних закладів чи під їхнім впливом, стали «обличчям» опішнянської кераміки. Та й саме існування опішнянської художньої кераміки стало залежним від них. Це красномовно підтверджує факт, коли вони в 1970-х роках пішли на заслужений відпочинок, завершивши творчий шлях і підготувавши (шляхом спостерігання і копіювання за роботою майстра) одне покоління учнів (серед них – Марія Бондаренко, Михайло Острянин, Євдокія Варвинська, Михайло Китриш, Василь Омеляненко, Ганна Діденко), почали з’являтися ознаки кризи в опішнянській мальовці, посилені переходом до заводського конвеєрного виробництва. Художність, зокрема у мальовці, почала втрачатися. Зооморфна скульптура навіть в кустарних умовах не втратила художності по цей день. Але це триватиме доти, доки працюватиме останній майстер – Василь Омеляненко.
Наприкінці 1960-х років керівництвом заводу «Художній керамік» було усвідомлено необхідність відкриття нового гончарного навчального закладу, але з невідомих мені причин, своєчасно його створено не було. Передача професійних знань у формах артільного та заводського учнівства, профорієнтаційного навчання та гурткової підготовки, виявилися неефективними. Навчене в умовах відсутності організованого навчального процесу молодше покоління гончарів, а особливо малювальниць, підготовлене вже учнями учнів гончарних навчальних закладів, не могло протидіяти шаблонізації та стандартизації гончарної продукції Опішного, об’єктивно обумовленим діяльністю заводів. В умовах промислового гончарного виробництва змінилася й психологія майстрів, які переорієнтувалися на виконання норми, плану. Вкотре наголошу, що найперше ці негативні явища позначилися саме на опішнянській мальовці. Зважаючи на це, я дійшла висновку, що саме цій складовій гончарства Опішного, що розвинулася під впливом гончарних навчальних закладів, найбільш необхідне навчання в гончарних навчальних закладах.
Відкриття у 1986 році Опішнянської філії Решетилівського ХПТУ №28 було запізнілим, оскільки в ньому вже не могли викладати місцеві фахівці. Учні закладу вчилися переважно на досвіді «заводських» гончарів та малювальниць (Володимира Нікітченка, Дмитра Зубаня, Галини Басенко, Наталі Омеляненко та інших). Коли ж завод припинив свою роботу, переважна більшість випускників філії, логічно, виявилися не готовими для творення художньої кераміки. Отримані ними знання до того ж, стосувалися заводського виробництва, тому реалізувати їх у своїй приватній діяльності вони вповні не могли. Проте в умовах втрати престижності гончарства, припинення роботи керамічних підприємств Опішного, головними творцями гончарної продукції осередку стали випускники Опішнянської філії Решетилівського ХПТУ №28. Адже близько 30% від загальної кількості їх залишилися працювати в галузі гончарства, переважно в Опішному. Більшість – були вимушені працювати в кустарних умовах (приватні майстерні Миколи Варвинського, Ніни Дубинки, Валентини Давиденко, родин Лобойченків, Громових, Півнів, Островних), виготовляючи переважно глиняну пластику, далеко не художню. Внаслідок цього візитівкою кустарного гончарства Опішного наприкінці ХХ століття до 2003 року стала не народна, не заводська й далеко не художня кераміка.
У кращому положенні опинилися ті випускники, які потрапили на роботу в підпорядковану Національному музею-заповіднику українського гончарства в Опішному Спеціалізовану художню школу-інтернат «Колегіум мистецтв у Опішному» (Олена Мороховець, Ірина Мирко, Світлана Мотрій, Оксана Кальна, В’ячеслав Шкурпела). Під впливом діяльності Музею вони творили художню кераміку, яку я б охарактеризувала як постінноваційну. Це помітно  в формах та декорі кераміки учительських та учнівських робіт. На масове виробництво продукції Навчально-виробнича майстерня Колегіуму мистецтв не була спрямована, тому «нова» художня кераміка Опішного не стала відомою широкому загалу. Оскільки ніхто з випускників закладу нині не продовжує гончарні традиції Опішного, ролі Колегіуму мистецтв у збереженні гончарного промислу у Опішного не помітно. Однією з причин тому вважаю до певної міри безплідність передачі в ньому професійних знань.
Отже, гончарні навчальні заклади Опішного – навчально-виховні заклади, спрямовані на передачу професійних знань та формування художнього мислення – стали освітніми центрами в містечку впродовж періоду з 18942003 року. Завдяки їм у гончарстві Опішного поширювалися інновації. Припинення діяльності низки гончарних навчальних закладів Опішного та заміна їхніх функцій спрощеним артільним і заводським учнівством, призвела до занепаду опішнянської мальовки, але не особливо позначилося на зооморфній скульптурі. Саме художні вироби опішнянських гончарів стали етносимволами гончарства України ХХ століття. Аналізуючи історичний досвід, можна зробити висновок про те, що Опішному, щоб залишатися осередком виготовлення мальованої кераміки, необхідне безперервне функціонування гончарних навчальних закладів. Вплив місцевого гончарства на систему передачі професійних знань у тому, що всі вони діяли на його основі.


Олена Щербань
Історіографія гончарного шкільництва Опішного
З 1894 року в Опішному діячами Полтавського губернського земства було започатковано «традицію» функціонування гончарних навчальних закладів. Впродовж вже понад століття в містечку діяли: Опішненська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства (1894–1899), Опішненський гончарний навчально-показовий пункт Полтавського губернського земства (1912–1922), Опішненська керамічна кустарно-промислова школа (1925–1926), Опішненська керамічна промислова школа (1927–1933), Опішненська школа майстрів художньої кераміки (1936 – 1941), Решетилівська (Опішненська) філія Решетилівського СПТУ-№28 (1986–2000), Державна спеціалізована художня школа-інтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішні» (від 1997 року донині). У період з 1941 до 1986 року гончарних навчальних закладів в осередку не було, передача професійної майстерності відбувалася у формі індивідуального учнівства в умовах артільного та заводського виробництва, а також в гуртках місцевих шкіл.
Гончарні навчальні заклади Опішного досліджено слабко. В історіографії теми немає жодної узагальнюючої наукової праці. Опубліковано кілька десятків досліджень, що містять окремі матеріали здебільшого стосовно діяльності Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства (1894–1899) та Опішненського гончарного навчально-показового пункту (1912–1922). Переважно констатуючи факт існування того чи іншого гончарного навчального закладу Опішного, в працях присвячених дослідженню гончарства чи мистецької освіти взагалі, дослідники не надавали належної уваги аналізу їх впливу на збереження і розвиток етномистецьких традицій Опішного, не розглядали як явище в системі освіти України, спосіб виконання певних політичних завдань.
У розвитку наукової думки стосовно порушеної проблеми видається доцільним виокремити чотири періоди підвищеної уваги до гончарних навчальних закладів Опішного. Що було повязано з певними подіями в політичному та економічному житті країни і позначилося на змісті та спрямуванні публікацій. Матеріали щодо гончарних навчальних закладів Опішного друкувалися лише у ці періоди, а між ними – різні за тривалістю періоди замовчування.
Перший період – з 1895 до 1918 року, умовно можна назвати «земським».
Відомо, що Полтавське губернське земство було одним з найбільш прогресивних у Російській імперії щодо підтримки та розвитку кустарних промислів, зокрема гончарства. Його активна діяльність супроводжувалася активною публікацією звітів, статистичних відомостей, журналів, щорічників, постанов та матеріалів земських зібрань. У багатьох із них зустрічаються описові та статистичні матеріали про гончарні навчальні заклади Опішного, відкриті та підпорядковані Полтавському губернському земству. Зокрема звіти містять детальну інформацію про певні періоди їх діяльності, здійснені огляди чи ревізійні перевірки. Постанови земських губернських зборів висвітлюють рекомендації щодо вирішення виявлених проблем. Статистичні збірники містять інформацію щодо фінансування та витрат.
Ці матеріали – унікальне джерело для вивчення діяльності перших двох гончарних навчальних закладів осередку, оскільки в них вона детально описана від перших до останніх днів. Окрім того, вони цікаві для сьогодення, адже містять прогресивні навіть у наш час практичні рекомендації для покращення ефективності роботи гончарних закладів та оптимізації їх впливу на розвиток місцевого гончарства.
Аналізуючи ці видання, установлено, що ставлення діячів Полтавського губернського земства до створених ними гончарних навчальних закладів, зокрема в Опішному, було двоїстим. З одного боку їх організація уявлялася як виконання одного з найважливіших завдань у справі підтримки і розвитку гончарного промислу губернії. З іншого – планувалося організувати в них виробничий процес з метою отримання прибутку, що в свою чергу призвело до надмірного експериментаторства. Безперечно, діячі Полтавського губернського земства не були байдужими до розвитку гончарства Опішного, діяльності в ньому гончарних навчальних закладів, турбувалися, активно обговорювали проблеми та впливали на їх вирішення.
Авторами цих публікацій були діячі Полтавського та Чернігівського земств, більшість з яких, як відомо, не були науковцями (за рідкісними винятками, авторство у цих матеріалах не зазначалося), тому науковими дослідженнями їх назвати не можна. Але у частині з них містяться аналітичні роздуми щодо тих чи інших проблем у діяльності закладів.
Про те, що роботу Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства (1894–1899) від самого початку було спрямовано хибним шляхом, уперше зазначено вже через рік після її відкриття у звіті діяча Чернігівського губернського земства Петра Солонини. Він прибув до Опішного для ознайомлення з досвідом Полтавського губернського земства щодо організації цього гончарного навчального закладу. Критично оцінивши його, Петро Солонина зазначив, що замість того, щоб у першу чергу виконувати навчальні функції, майстерня набувала ознак промислового підприємства, налагоджуючи процес виготовлення фабрично-заводської продукції, чужорідної для народного гончарства Опішного[i]. Сигнал тривоги було проігноровано, змін у діяльності майстерні не відбулося. До речі, таким же хибним пішло і Чернігівське губернське земство, яке відкрило подібний гончарний навчальний заклад у Олешні. Але об’єктивність суджень Петра Солонини підтвердив подальший розвиток подій – названі ним недоліки стали основними причинами, що призвели до закриття вищеназваних закладів.
У 1895 році в додатку до звіту Полтавської губернської земської управи «Образцовые мастерские Полтавского губернского земства: Гончарная мастерская Полтавского губернского земства в м. Опошне Зеньковского уезда. 1895 год» вперше було зроблено спробу виявити вплив закладу на опішненський гончарний промисел у технологічному відношенні, подано перелік нововведень запроваджених майстернею, які почали використовувати гончарі-кустарі[ii].
Про причини закриття майстерні та труднощі в пошуку викладачів для подібних закладів одним з перших зазначив А.Соколов[iii].
Короткі, але цінні відомості про вплив Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства (1894–1899) на розвиток опішненського гончарства містяться у науково-популярних публікаціях початку ХХ століття. Вперше (у 1902 році) таку статтю опублікував археолог та художник Микола Макаренко. Він, описуючи тогочасні опішненські вироби, жалкував про занепад опішненського гончарства, виродження традиційних для Опішного декору та форм гончарних виробів. За його спостереженнями більше половини з них становили «вазочки (в исковерканном до неузнаваемости пошлом рококо) и тарелочки под терракот, изваяния каких-то не русскаго, а тем более и не малороссийскаго характера, фигурки из глины под ту же теракоту»[iv]. Він не був дослідником опішненського гончарства, тому не міг зазначити причини цього явища. Про це, хоч і побіжно, зазначив активний діяч громадівського руху та публіцист Михайло Русов у статті про Опішне, написаній у результаті та під впливом відвідин містечка. За його свідченням, найвідоміший тогочасний опішненський гончар Федір Чирвенко, наліплював на мисках «класичні» сюжети, узяті з гончарської земської школи в Опошні»[v].
Завершає «земський період» публікацій про Опішне надзвичайно цікава і ґрунтовна доповідь «О мерах содействия гончарному промыслу в Опошне», опублікована вже за нових політичних та економічних реалій у 1918 році. У ній підсумовано понад двадцятип’ятирічний досвід діяльності Полтавського губернського земства з підтримки і розвитку опішненського гончарства та охарактеризовано його тогочасний стан. Важливість цієї публікації ще й в тому, що в ній вперше запропоновано далекоглядний план культурних, навчальних та економічних заходів сприяння гончарству Опішного, який, на мій погляд, не втратив актуальності донині. Зокрема, головними заходами нині, як і 91 рік тому, «надо считать меры к общему культурному развитию населения, улучшению и воспитанию его вкуса в смысле стремления к изяществу и национальной самобытности»[vi].
Отже, в результаті колосальної планомірної роботи Полтавського губернського земства було нагромаджено значну кількість матеріалів про діяльність відкритих ним гончарних навчальних закладів, що містять елементи аналізу їх впливу на місцеве гончарство.
На жаль, досвід публікаційної активності земських установ не було враховано в наступний період підвищеної уваги до гончарних навчальних закладів Опішного – у 1922-1931 роки.
Узагальнено публікації цього часу можна назвати «кооператорськими». Оскільки більшість з них розміщено в центральних виданнях кооперативних установ і містять заклики про необхідність кооперування гончарів. Цей скромний масив видань значно відрізняється від праць попереднього періоду. По-перше, їх кількість була у кілька разів меншою. По-друге, вони мали переважно публіцистичний, агітаційний та декларативний характер, містили незначну кількість інформації про діяльність гончарних навчальних закладів і майже не містили відомостей про їх вплив на опішненське гончарство. У цей період сформувався погляд на гончарні навчальні заклади Опішного як базу для створення кооперативних об’єднань гончарів[vii].
Такий характер публікацій був обумовлений тогочасними політичними та економічними реаліями. Можна констатувати той факт, що органи влади не приділяли уваги висвітленню проблем гончарного шкільництва Опішного, а дослідники їх не вивчали. 
Першу таку публікацію «Виробнича діяльність полтавського «Союз-кустаря» було опубліковано на початковій стадії кооперування українських гончарів – у 1922  році. У ній зазначено про початок роботи «Опішнянської майстерні» і виготовлення нею виробів для Всесоюзної сільськогосподарської виставки[viii]. У другій, «Полтавська спілка кустарно-промислової кооперації «Союз-Кустарь»» коротко охарактеризовано її діяльність [ix]. У цьому році згадки про опішненські гончарні навчальні заклади припинилися на три роки разом з припиненням функціонування гончарних навчальних закладів.
Наступна серія публікацій припадає на 1926-1931 роки.
Першу з них опубліковано в журналі «Всесвіт». Автор Г.Гавриленко писав: «...в Опішному є чудова гончарна майстерня, яка могла б бути виробничим і культурним осередком для гончарів, куди можна було б закликати кращих спеціалістів, завести показове виробництво різного посуду, заснувати навіть музей виробів, але на це бракує організаційних сил»[x].
У наступному році з’явилися статті діячів полтавських кооперативних об’єднань М. Леонтовича «Опішнянська кооперація» та (?) Козиненка «Перспективи роботи промкооперації Полтавщини та Лубенщини», в яких востаннє наголошено на тому, що лише через підготовку кваліфікованих кустарів, впровадження нових технічних досягнень у цій галузі, опішненська керамічна школа виконуватиме масові замовлення [xi].
На початку 1928 року вийшла коротка замітка про відкриття  наступного гончарного навчального закладу Опішного – Опішненської керамічної промислової школи (1927-1933)[xii]. В якій наголошено, що «продукування» кераміки набагато важливіше навчальної функції школи.
У працях загального характеру«Гончарство Полтавщини» та «Форми ганчарних виробів Полтавщини» керамолога Якова Риженка, опублікованих у 1930 році, кількома реченнями згадано про гончарне шкільництво Опішного. У праці «Форми ганчарних виробів Полтавщини» проаналізувавши форми гончарних виробів Полтавщини, дослідник констатував, що на запровадження нових форм і декору гончарних виробів в Опішному наприкінці ХІХ століття вплинув попит міського ринку. Проникнення цих новацій в середовище кустарів відбувалося через майстерню: «Учбово-показова майстерня виготовляла посуд міського спожитку, передусім речі декоративного призначення. Шукаючи нових форм, що були прийняті міським споживачем, майстерня запроваджує форми античного посуду, а часом переносить у своє виробництво форми давнього минулого…, саме через майстерню ці форми проникали в гончарську гущу і ставали там широко вживаними»[xiii].
У праці «Гончарство Полтавщини», він відзначив «велику ролю молодої зміни, що її готують Опішнянська керамічна Профшкола», маючи на увазі Опішненську керамічну промислову школу (1927-1933), та зауважив, в дусі тогочасних публікацій, що наприкінці 1920-х років керамічна промисловість України потребувала «великої роботи, так у напрямі технічного удосконалення, як і включення її в соціалістичний сектор через кооперування та усуспільнення праці гончарів»[xiv].
Закінчився «кооператорський» період публікацій працею московського інженера-художника А.В.Соловйова «Производство гончарних изделий: Руководство для промартелей», в якому Опішненську керамічну промислову школу (1927-1933) згадано серед шести провідних гончарних навчальних закладів СРСР, які готували фахівців, знайомих із хімією, фізикою, технологією. Автор наголосив на тому, що вони змогли б розвинути гончарне виробництво саме на основі наукових даних [xv].
Таким чином, у 1922-1931 роках було опубліковано близько десяти згадок про гончарні навчальні заклади Опішного. За одним винятком, у них висвітлювалися окремі факти про діючі на той час школи. Кілька речень щодо аналізу впливу гончарного навчального закладу на гончарство Опішного містилися лише в праці Віктора Риженка.
З 1932 до 1951 року в історіографії теми було цілковите затишшя.
1950-ті роки відзначаються хвилею зацікавлення історією та культурою українців, однією з причин якого стала підготовка і гучне відзначення 300-річча возз’єднання України з Росією. В цей час зявилася низка публікацій щодо народного мистецтва й до середини 1980-х років опішненське гончарство розглядалося переважно в публікаціях мистецтвознавців Києва та Львова. З 1952 до 1970 року в них трапляються окремі згадки про гончарні навчальні заклади осередку. Цей період історіографії умовно можна назвати «мистецтвознавчим».
Початок йому поклала книга Євгенії Дмитрієвої «Мистецтво Опішні» – перше і єдине донині монографічне дослідження гончарства Опішного. Інформація в ній щодо гончарних навчальних закладів коротка за обсягом і поверхова за змістом, носить констатуючий характер. Дослідниця згадала про Опішненську зразкову гончарну навчальну майстерню Полтавського губернського земства (1894-1899), назвавши її «гончарною майстернею-школою», Опішненську керамічну промислову школу (1927-1932) («профтехшкола з виробничою майстернею», «професіонально-технічна школа»), яку оцінила як «центр, навколо якого почали збиратися гончарі» та Опішненську школу майстрів художньої кераміки (1936-1941) назвавши її «дворічна керамічна художня школа». Не вивчаючи їх діяльності та впливу на розвиток опішненського гончарства, Євгенія Дмитрієва негативно оцінила роботу Полтавського губернського земства в справі його підтримки. З цим та деякими іншими висновками дослідниці не можна погодитися. Зокрема, про те, що «стара професіонально-технічна школа вже не могла задовольнити нові всезростаючі вимоги в галузі підготовки майстрів, тому в 1936 році тут було відкрито дворічну керамічну художню школу»[xvi]. Оскільки Опішненська керамічна промислова школа (1927-1932) припинила свою діяльність через голодомор 1932-1933 років, а  Опішненську школу майстрів художньої кераміки було відкрито через три роки після цього.
Матеріали стосовно гончарних шкіл Опішного, наведені Євгенією Дмитрієвою, було перенесено у дисертаційне дослідження етнографа та керамолога Катерини Матейко  «Українська народна кераміка ХІХ-ХХ сторіч. Історико-етнографічне дослідження» (захист відбувся у наступному, 1953 році)[xvii].
Через десять років, інший львівський мистецтвознавець та керамолог Юрій Лащук опублікував статтю, присвячену аналізу розвитку орнаменту опішненської кераміки. В якій роблено висновок про те, що гончарні навчальні заклади Опішного справили неабиякий вплив на зміну стилю декорування посуду опішненських гончарів, але доказів такому твердженню дослідник не навів[xviii].
Лише в 1966 році побачило світ перше аналітичне дослідження, в якому проаналізовано значну кількість глиняних виробів, виготовлених у одному з гончарних навчальних закладів Опішного – Опішненській керамічній промисловій школі (1927-1933). Це монографія мистецтвознавця Бориса Бутника-Сіверського «Українське радянське народне мистецтво» [xix]. Але, що дуже дивно, не наведено жодного зображення такого виробу! Разом з тим, у ній зустрічається багато неточностей, вказано хибні дати і факти, пов’язані з діяльністю опішненських гончарних навчальних закладів.
Згадана праця не була виключенням з ряду наукових досліджень радянського часу, в якій продовжувалося наголошення на негативному впливі земства на народне мистецтво. Натомість, дослідник високо оцінив якість глиняних виробів, виготовлених у Опішненській керамічній промисловій школі (1927-1933), майстерність опішненських гончарів. Під впливом публікацій 1920-х років зазначив, що кустарів-одинаків вабили кооперативні майстерні, особливу роль у цьому відіграла «опішненська майстерня» – Опішненський гончарний навчально-показовий пункт (1912-1924). Мистецтвознавець підкреслив, що «в перші роки відбудовного періоду велика заслуга в спрямуванні художньо-керамічного виробництва належала художньо-промисловим школам». Порушив проблему впливу гончарних навчальних закладів на зміну гончарної традиції в декорі, формах, асортименті, а також висловив думку про те, що з середини 1920-х років в опішненській кераміці було сформовано переважання декоративного над утилітарним[xx].
Наслідком малочисельності наукових публікацій про гончарні навчальні заклади Опішного стали невірно вказані дати, окремі факти з історії функціонування майстерень, подані з позиції тогочасної ідеологічної політики, які вперше в узагальненому вигляді було опубліковано в «Історії міст і сіл Української РСР» (1967)[xxi].
У 1969 році Юрій Лащук захистив докторську дисертацію. У ній він торкнувся й гончарних навчальних закладів Опішного. Зокрема, стверджував про те, що «художньо-промислове шкільництво» України кінця ХІХ століття (в тому числі Опішного) не виконувало покладених на нього завдань. Причиною цьому була відсутність спеціально-підготовлених учителів. Він продовжив висловлювати думку про те, що в навчальному процесі керамічних шкіл і в практиці розвитку художніх промислів України має місце співвідношення традицій і новаторства[xxii], яку під його впливом було повторено в роботах наступників – мистецтвознавців Ростислава Шмагала та Олени Клименко. Цього ж року в «Нарисах історії українського декоративно-прикладного мистецтва» дослідник відмітив, що заснувавши гончарну майстерню в Опішному, Полтавське губернське земство робило спроби «створити» власне обличчя полтавській, зокрема опішнянській кераміці. Не відчувши глибокого реалізму і витонченої краси опішненських орнаментів, земські діячі ініціювали перенесення на кераміку орнаменти з вишивки і гаптів[xxiii].
Завершує третій період активної публікації згадок про гончарні навчальні заклади Опішного монографія мистецтвознавця Ірини Сакович «Народна керамічна скульптура радянської України» (1970). У ній наведено приклади вияву негативного впливу Полтавського губернського  земства у виробах окремих опішненських гончарів. Ймовірно, на основі даних, наведених у монографії Бориса Бутника-Сіверського (посилання у тексті на джерело інформації немає), згадано про скульптурні вироби «випускників Опішнянської профтехшколи» (Опішненська керамічна промислова школа (1927-1933)) І.А.Білика, О.А.Ковпака, М.І.Корячка та Т.Н.Демченка. Стверджувала, що на виставці, влаштованій з нагоди першого випуску школи ними було представлено «багато левів, баранів, півнів тощо»[xxiv]. На жаль, подані відомості містять ряд неточностей. По-перше, з перерахованих осіб лише Михайло Кирячок та Трохим Демченко були випускниками цієї школи. Інші ж дві особи працювали в майстерні при ній. По-друге, на цій виставці було представлено лише кілька перерахованих дослідницею виробів.
Отже, незважаючи на те, що до вивчення гончарних навчальних закладів Опішного в 1952-1970 роках долучилися провідні українські мистецтвознавці, за цей період нового в їх розуміння вони внесли мало, разом з тим певним чином фальсифікували історію.
Наступний, останній період підвищеного зацікавлення гончарним шкільництвом Опішного розпочався в середині 1980-х років і триває до наших днів. У цей час в гончарстві Опішного назріли кризові явища, і громадськість та окремі науковці, шукаючи шляхи їх подолання, звернулися до досвіду земських установ.  Глибшому дослідженню української історії, етнології та мистецтва сприяли процеси перебудови в суспільстві та хвиля українського національного відродження кінця. Фактично, початком цього періоду можна вважати 1985 рік, коли в Києві було проведено Республіканський науково-практичний семінар «Гончарство України: проблеми і перспективи». На семінарі київським мистецтвознавцем Оленою Клименко було проголошено доповідь «До питання про роботу Полтавського земства з гочарями Опішні», в якій систематизовано матеріали публікацій у земських виданнях щодо підтримки Полтавським губернським земством опішненського гончарства. Значну увагу приділено опішненським гончарним навчальним закладам, відкритим земством. На основі опрацьованих джерел мистецтвознавцем Оленою Клименко вперше було зроблено обєктивні висновки про вплив цих закладів на опішненське гончарство. Проголошену доповідь було опубліковано лише в 1993 році.
З 1986 року одним з провідних центрів досліджень з даної проблематики став Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. Його директором, керамологом Олесем Пошивайлом у 1989 році було продовжене починання Олени Клименко – опубліковано невелику за обсягом але ґрунтовну за змістом монографію «З досвіду роботи по підтримці й розвитку гончарства Опішні в другій половині ХІХ-ХХ століть». Ця праця є першим дослідженням в якому детально описано історію гончарних майстерень, відкритих Полтавським губернським земством, окреслено їх вплив на розвиток опішненського гончарства[xxv]. У цій роботі Олесь Пошивайло відзначив, що Полтавське губернське земство сприяло появі нового художнього напрямку в опішненському гончарстві, посиленню декоративності глиняних виробів. Наголосив, що його поява «засвідчувала життєздатність промислу в нових соціально-економічних умовах побутування, його безмежні потенціальні можливості самоутвердження», а підґрунтя було закладено Опішненською зразковою гончарною майстернею Полтавського губернського земства (1894-1899). У цілому діяльність Полтавського губернського земства дослідник оцінив як приклад для наслідування у справі підтримки гончарних осередків. Окремі згадки про гончарні навчальні заклади Опішного містяться і в інших публікаціях Олеся Пошивайла, в яких він наголошує на важливості існування спеціалізованих навчальних закладів для подальшого поступу держави в напрямку націозберігаючих процесів.
На початку 1990-х до вивчення гончарних навчальних закладів Опішного долучився львівський мистецтвознавець Ростислав Шмагало. У захищеній 1992 року дисертації, присвяченій вивченню організаційно-творчих процесів у гончарстві України кінця ХІХ – початку ХХ століття він вперше спробував простежити спільні стильові ознаки гончарних виробів опішненських гончарних навчальних закладів та закладів з інших регіонів України. Але саму діяльність гончарних закладів осередку він розглянув побіжно. Проблеми впливу гончарних навчальних закладів на етномистецькі традиції Опішного та етнічну культуру українців дослідник не проаналізував [xxvi]. Основні положення дисертації Ростислава Шмагала було використано в низці публікацій, зокрема у фундаментальній монографії, доповненій новими матеріалами, «Мистецька освіта в Україні середини ХІХ – середини ХХ ст.: структурування, методологія, художні позиції» (2005), присвяченій аналізу мистецько-освітніх проблем. Це перше енциклопедичне видання української мистецької освіти, в якому порушено питання функціонування систем художньо-промислової. На жаль, щодо діяльності гончарних навчальних закладів Опішного вона містить ряд неточностей та помилок.
У 1995 році захистила дисертацію на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства,  присвячену особливостям розвитку художніх традицій Опішного, Олена Клименко. В ній вперше зібрано найбільше фактичних матеріалів про гончарні навчальні заклади Опішного кінця ХІХ – ХХ[xxvii]. Основні положення дисертації висвітлено в низці її публікацій[xxviii]. Дослідниця зробила спробу проаналізувати їх вплив на опішненське гончарство, пов’язавши виникнення інноваційного напрямку в кераміці з їх діяльністю. Критично оцінила діячів Полтавського губернського земства, повторивши висловлювання вже згадуваних мною дослідників, які, на її думку, завдали шкоди опішненському гончарному промислу, та підтримала думку Юрія Лащука на існування впливу гончарних навчальних закладів на опішненську гончарну традицію.
У 1990-х роках окремі питання діяльності опішненських гончарних шкіл, зокрема, вперше поданий хронологічний перелік перших чотирьох, відомості про колишніх викладачів та  учнів порушено в працях мистецтвознавця Віталія Ханка «Які були ремісницькі навчальні заклади у нашому краї в минулому?»[xxix].
Вперше про Решетилівську (Опішненську) філію СПТУ №28 згадано у науково-популярній монографії «Жива глина» Володимира Качкана.
На початку ХХІ століття, під впливом діяльності Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, наукового центру розробки теми гончарних шкіл вперше почали з’являтися публіцистичні статті, присвячені окремим аспектам діяльності нині діючої Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному», які становлять окрему групу джерел. Недоліками їх є висвітлення діяльності закладу лише в позитивному світлі, але дана група публікацій може бути використана як джерело інформації, оскільки містить фактичний матеріал, що допомагає створити комплексну картину діяльності закладу.
У 2001 році вперше було порушено проблему взаємовпливів Сходу і Заходу України. Зокрема про зв’язки гончарних навчальних закладів Опішного та Коломийської гончарної школи наголосили мистецтвознавці Олесь Нога та Ростислав Шмагало в праці «Між сходом і заходом. Кераміка Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. в контексті міжнародних зв’язків. Контакти і взаємовпливи».
З 2002 року побіжні згадки про гончарні навчальні заклади Опішного, почали з’являтися в наукових публікаціях керамологів. Зокрема в праці Людмили Овчаренко «Роль губернських земств у відродженні визначних центрів народної художньої культури українців, Віктора Міщанина «Хижняківські університети» Івана Білика», «Невідомі листи Якова Риженка», яким бракує аналітичності.
Діяльності гончарних навчальних закладів Опішного, їх впливу на гончарні традиції Опішного, присвячено низку публікацій автора: «Земська гончарна школа в Опішному», «Про діяльність земської гончарної школи в Опішному», «Навчання гончарству в Опішному в кінці ХІХ-ХХ століттях», «Опішненська школа майстрів художньої кераміки (1936-1941)», «Опішненський гончарний навчально-показовий пункт (1912-1924)», «Музеї кераміки в гончарних навчальних закладах Опішного», «Діяльність Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи (1924-1932)», «Гончарство в Колегіумі мистецтв у Опішному», «Гончарные школы как эфективный способ сохранения гончарства (на примере известного гончарного центра Украины – Опошни)», «Архітектурно-будівельна кераміка Опішненського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства (1912-1922)»[xxx].
В них вперше зроблено спробу відтворити цілісну картину історії діяльності гончарних навчальних закладів Опішного кінця ХІХ – початку ХХІ століття, об’єктивно оцінити досвід діяльності шкіл, систематизувати розрізнені відомості стосовно теми дослідження, акцентовано увагу на етнологічних аспектах теми. Автор звертає увагу на їх унікальність, разом з тим пов’язаність із суспільно-політичними та економічними процесами.
Таким чином, лише в період з другої половини 1980-х років почалося наукове дослідження гончарних навчальних закладів Опішного та їх впливу на гончарні традиції цього визначного центру народної художньої культури українців. Було детально і об’єктивно проаналізовано діяльність перших двох гончарних шкіл, відкритих Полтавським губернським земством і підпорядкованих йому. Діяльність інших закладів аналізувалася лише в публікаціях дисертантки.
Отже, історіографічний огляд проблеми діяльності гончарних навчальних закладів виявляє, що ця тема вивчалася епізодично, переважно в рамках об’ємніших наукових тем. Активізація її дослідження в окремі періоди зумовлювалася соціально-політичним замовленням, що в свою чергу наклало відбиток на вектори аналізу та зроблені дослідниками висновки. Найбільше уваги було звернуто на діяльність гончарних навчальних закладів Полтавського губернського земства. Чим хронологічно ближче заклади до сучасності, ти менше їм приділено уваги в наукових працях. Тому нині надзвичайно актуальним є комплексне вивчення діяльності усіх гончарних навчальних закладів Опішного, їх впливу на гончарні традиції цього осередку і наслідків цього впливу.


Опішнянська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства (1894–1899)
Серед актуальних напрямків сучасної етнології особливе місце належить вивченню гончарного шкільництва. Детальний аналіз гончарних навчальних закладів Опішного – відомого гончарного осередку України – дозволяє з’ясувати їх вплив на місцеві гончарські традиції, інших гончарних осередків України, а також проаналізувати ефективність гончарської освіти в цілому.
Перший гончарний навчальний заклад в Опішному і на території Лівобережної України – Опішненська зразкова гончарна навчальна майстерня (1894-1899) було засновано й фінансовано Полтавським губернським земством.
Наявна значна кількість описових матеріалів, які дозволяють ґрунтовно дослідити її діяльність. У звітах, статистичних збірниках, журналах, щорічниках, матеріалах земських зібрань, науково-популярних статтях, виданих діячами Полтавського губернського земства, описано заходи з підтримки кустарних промислів, зокрема гончарства, тогочасний його стан та проблеми, історію відкриття та напрямки діяльності навчальних майстерень. Відомості про Опішненську зразкову гончарну навчальну майстерню Полтавського губернського земства з’явилися в друкованих виданнях одразу після її відкриття, що свідчило про зацікавлення її діяльністю з боку громадськості. Для свого часу вони були не менш цінними, оскільки оперативно висвітлювали обсяг роботи здійсненої її засновниками, показували здобутки та проблеми. Аналітичних матеріалів обмаль.
Вперше діяльність відкритої Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства (1894-1899 рр.) охарактеризував у своєму звіті діяч Чернігівського губернського земства П.Солонина, після відвідин у червні 1895 року Опішного для ознайомлення із досвідом роботи Полтавського губернського земства. На його думку, роботу закладу від самого початку було спрямовано невірним шляхом – замість того, щоб у першу чергу виконувати навчальні функції, майстерня набувала ознак промислового підприємства, налагоджуючи випуск фабрично-заводської продукції [37; С.50].
Детальний опис першого року діяльності майстерні міститься у звіті Полтавського губернського земства за 1895 рік [5; С.30-50.]. Цінність цього джерела в тому, що в ньому вперше зроблено спробу показати вплив закладу на опішненський гончарний промисел у технологічному відношенні, не згадано про вплив на народні мистецькі традиції осередку.
В подальших дослідженнях переважно констатувалася наявність у осередку досліджуваного гончарного навчального закладу, та висловлювалися певні думки щодо його діяльності.
В звіті за 1900-1901 рік кустарного техніка О.Соколова зазначено, що згадану майстерню було закрито з незрозумілих йому причин. Подано припущення, що сталося це внаслідок недовірливого ставлення діячів Полтавського губернського земства до справи відкриття гончарних навчальних майстерень. Він чи не вперше наголосив на тому, що проблему відсутності підготовлених викладачів для подібних закладів можна вирішити, запросивши спеціалістів із-за кордону [36; С.61].
Зважаючи на новизну справи відкриття гончарних навчальних закладів у Російській імперії та проблеми, що виникли під час роботи перших з них, земські діячі Полтавського губернського земства звернулися до досвіду гончарних шкіл, які діяли в той час за кордоном. У 1900 році було опубліковано звіт про закордонне відрядження професора Новоросійського університету Р.Пренделя, в якому описано досвід діяльності австрійських, німецьких, французьких керамічних шкіл, а також подано проект влаштування їх в Російській імперії [40; С.106].
Ця праця є константантом того факту, що українська гончарна освіта вже наприкінці ХІХ століття значно відставала від світової.
Про вплив Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства (1894-1899) на появу нових форм та декору гончарних виробів одним з перших зазначив етнограф, керамолог Яків Риженко. Він писав: «Учбово-показова майстерня виготовляла посуд міського спожитку, передусім речі декоративного призначення. Шукаючи нових форм, що були прийняті міським споживачем, майстерня запроваджує форми античного посуду, а часом переносить у своє виробництво форми давнього минулого…, саме через майстерню ці форми проникали в гончарську гущу і ставали там широко вживаними» [32; С.24].
Мистецтвознавець Євдокія Дмитрієва у монографії «Мистецтво Опішні» (1952 р.), не досліджуючи детально впливу навчального закладу, який називає «гончарною майстернею-школою», на опішненське гончарство зробила висновок про те, що «вплив земства на художню якість виробів був негативним» [7; С.7; С.26].
У дисертаційному дослідженні керамолога, етнографа Катерина Матейко наведено аналогічні відомості тим, які подані в монографії Євдокії Дмитрієвої.  Стверджується, що земства не цікавилися художньою якістю глиняних виробів [21; С.117-118].
Мистецтвознавець Борис Бутник-Сіверський у монографії «Українське народне мистецтво» не розділяв Опішненську зразкову гончарну навчальну майстерню Полтавського губернського земства (1894-1899) та Опішненський гончарний навчально-показовий пункт Полтавського губернського земства (1912-1924). Наголосив на тому, що мистецька цінність робіт майстерні з кожним роком слабшала, хоча в цілому якість її продукції була високою, завдяки чому вона набула популярності. Запрошені Полтавським губернським земством художники спрямовували опішненських гончарів на шлях модернізму та стилізаторства [1; С.79]. Згадана праця не була виключенням з ряду наукових досліджень радянського часу, в якій продовжувалося наголошення на негативному впливі земств на народне мистецтво.
Побіжно згадував про Опішненську зразкову гончарну навчальну майстерню в Опішному в докторській дисертації відомий український керамолог, мистецтвознавець Юрій Лащук, висловивши гіпотезу про те, що в навчальному процесі керамічних шкіл і в практиці розвитку художніх промислів України має місце співвідношення традицій і новаторства [20; С.84-85]. Описуючи українське гончарство в «Нарисах історії українського декоративно-прикладного мистецтва» Юрій Лащук зазначив про те, що заснувавши гончарну майстерню в Опішному, Полтавське губернське земство робило спроби «створити» власне обличчя полтавській, зокрема опішненській кераміці. Але не відчувши глибокого реалізму і витонченої краси опішненських орнаментів, земські діячі ініціювали перенесення на кераміку орнаментів з вишивки і гаптів [18; С.85].
Цю думку підтримала в 1976 році, аналізуючи опішненську кераміку, художниця Нонна Кисельова. Вона зауважила, що з діяльністю земської майстерні, яка орієнтувала майстрів на орнаментику вишивки, пов’язані різкі стилістичні зміни в розвитку опішненської кераміки. З часом ця орнаментика набула прийнятні для кераміки форми, поступово витіснивши інші способи декорування [11; С.24].
У 1989 році побачило світ ґрунтовне дослідження впливу Полтавського губернського земства на опішненське гончарство – монографія керамолога Олеся Пошивайла «З досвіду роботи по підтримці й розвитку гончарства Опішні в другій половині ХІХ-ХХ століть». В ньому вперше на основі друкованих праць детально описано історію гончарної майстерні, окреслено її вплив на розвиток опішненського гончарства. Дослідник відзначив, що Полтавське губернське земство сприяло появі нового художнього напрямку, підвищенню декоративності глиняних виробів. Його основи було закладено Опішненською зразковою гончарною майстернею Полтавського губернського земства (1894-1899). Наголосив, що поява цього напрямку «засвідчувала життєздатність промислу в нових соціально-економічних умовах побутування, його безмежні потенціальні можливості самоутвердження». [31; С.31-33]. В цілому діяльність Полтавського губернського земства дослідник оцінює як приклад для наслідування у справі підтримки гончарних осередків.
Пізніше діяльність Опішненської гончарної майстерні досліджувала керамолог, мистецтвознавець Олена Клименко [12; 13; 14; 15]. Вона проаналізувала її вплив на опішненське гончарство, пов’язавши з її діяльністю виникнення інноваційного напрямку в кераміці, критично оцінила діячів Полтавського губернського земства, які, на її думку, завдали шкоди опішненському гончарному промислу.
Окремі згадки про Опішненську зразкову гончарну навчальну майстерню Полтавського губернського земства містяться в дослідженні керамолога Людмили Овчаренко [22].
Діяльності цієї майстерні присвячено кілька публікацій автора, в яких зроблено спробу об’єктивно оцінити досвід її роботи, систематизувати розрізнені відомості стосовно неї [42; 45; 46].
Незважаючи на згадані наукові публікації, а також ті, що містять побіжні відомості про діяльність Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства, окремі питання історії цього гончарного навчального закладу, організації в ньому навчально-виробничого процесу, а також його вплив на гончарство Опішного досі залишаються нерозкритими.
Діячі Полтавського губернського земства розуміли, що проблеми подальшого розвитку кустарних промислів тісно пов’язані з проблемою учнівства. Про необхідність заснування гончарної майстерні на Полтавщині неодноразово писалося в тогочасній періодиці. Зокрема керамолог Віктор Василенко ще в 1885 році писав, що в Полтавській губернії відсутні школи для вдосконалення гончарської майстерності в технічному відношенні. Оскільки гончарська майстерність передавалася переважно від батька до сина, новинки з областей техніки та технології проникали в середовище кустарів випадково і ставали переважно одноосібним набутком. Тому, на думку дослідника, навчати самостійних виробників і підприємців, доки не буде відкрито школи і майстерні для них, необхідно було через проведення виставок [2; С.3-4].
Про необхідність створення гончарних навчальних закладів у 1894 році завідувач фабрикації емалей для мозаїкового відділення Імператорської Академії Мистецтв В.Селезньов писав так: «Наша керамическая промышленность еще доныне держится по преимуществу в руках людей неинтелигентных и преданных исключительно коммерческим разсчетам. Они ничуть не заботятся о привлечении лиц научно и художественно образованных для улучшения постановки и подъема изящества и декоративной техники производства. Кажется, ни в одной крупной отрасли нашей технической промышленности нет такого господства рутины, такого ничтожного применения химических и других специальных знаний, как в керамической. .. Заметим здесь, что для подготовки лучших мастеров и техников весьма важно было бы учреждение профессиональных керамических школ, где химические и технические знания преподавались бы в непосредственном применении к практике майстерства, ко всем его манипуляциям и процессам. У нас не имеют и представления о таких школах, существующих за границей; в них, кроме теоретического преподавания, практически обучают составлению всяких масс, глазурей, эмалей, красок, обжигу и т.п.» [33; С.333].
Серед факторів, які вплинули на відкриття гончарного навчального закладу саме в Опішному земські діячі називали такі: необхідність підтримки гончарного промислу в умовах малоземелля населення (в середньому по 1 1\3 десятини на родину), перспективність розвитку гончарного виробництва, високу якість опішненських глин і їх багаті поклади, наявність у Опішному великої кількості гончарів і разом з тим – падіння попиту на гончарні вироби [5; С.34]. Значну роль відігравало й те, що наприкінці ХІХ століття майстерність опішненських гончарів досягла високого рівня.
Діяч Чернігівського губернського земства П.Солоніна в 1895 році констатував, що тогочасне гончарство Опішного значно опереджало в технічному та художньому відношеннях гончарство осередків Чернігівської та Київської губерній. Гончарі використовували якісніші формувальні маси (відмучені глини, суміші глин), обточування, кращі за будовою горни. В оздобленні та формах опішненського посуду, а особливо мисках і тарілках, багато свого, оригінального, українського, «некоторыя вещи прямо-таки поражаютъ вас правильностью и оригинальностью формы, замечательною чистотою своей отделки, разнообразиемъ и самобытностью рисунка и чисто художественнымъ расположениемъ красокъ на поливе. Съ трудомъ верится, что эти истинно-художественныя произведения вышли изъ рукъ простого кустаря, работающаго въ самой незатейливой обстановке и посредствомъ орудий вполне примитивного характера, что сделаны они человекомъ безъ всякаго техническаго образованія, не имеющимъ передъ своими глазами образцовъ для подражанія и совершенствованія» [5; С.44-45]. Незважаючи на це, з’явилися тенденції до занепаду кустарного гончарства: знижувався попит на продукцію, погіршувалося життя основної маси гончарів. Адже це був час, коли в Російській імперії інтенсивно розвивалося фарфоро-фаянсове виробництво, яке успішно конкурувало з кустарним гончарством, витісняючи його продукцію з міського й, меншою мірою, сільського ринку. Діячі земства розуміли, що гончарний промисел в губернії необхідно підтримати.
Керамолог Іван Зарецький вважав, що першочергові завдання земства в галузі сприяння розвитку промислу – навчити кустарів виготовляти продукцію, яка б за ціною та якістю конкурувала з фарфорово-фаянсовими виробами. Наголошував на необхідності ознайомити гончарів із властивостями місцевих глин та способами їх обробки, приготуванням глиняних мас, виготовленням виробів «с более тщательной формовкой и тонким орнаментом» [10; С.11]. Саме такі напрямки обрало Полтавське губернське земство як пріоритетні для підтримки опішненського гончарства. Необхідні для цього знання вони прагнули поширювати через навчання в спеціалізованих гончарних навчальних закладах. Хоча діяльність Полтавського губернського земства не обмежувалася лише цими заходами. Були передбачені заходи по впорядкуванню збуту гончарних виробів, а також постановка питання про організацію праці гончарів – створення виробничих артілей та інших видів взаємодопомоги тощо.
Навчати гончарів земські діячі планували двома шляхами: за допомогою шкільної підготовки і практичного навчання у зразковій майстерні. Для реалізації першого шляху було відкрито Миргородську художньо-промислову школу імені Миколи Гоголя, другого – навчальну майстерню в Опішному. В планах земства було те, що досягнувши відчутних результатів в одному осередку, майстерню буде перенесено в інший: «выводя гончарный промысел из состояния рутины и застоя, оживляя его возбуждением сильных экономических интересов, т.е. возбуждая в кустарях мотивы собственной выгоды» [5; С.50]. Перш ніж стати навчальною, на думку земців, майстерня повинна була стати промисловою. На мою думку, саме в цьому земські діячі поквапилися і помилилися.
Опішненську зразкову гончарну навчальну майстерню було відкрито Полтавським губернським земством влітку 1894 року [35; С.120-121]. Перед тим, як влаштовувати гончарну майстерню в Опішному, земці направили одного з найбільш здібних опішненських гончарів – Федора Чирвенка, сподіваючись, що він стане її завідувачем, на відомий на той час завод Фока для ознайомлення з досвідом роботи, технікою та досконалішими прийомами виробництва [5; С.39-40].
Метою відкриття гончарної майстерні було ознайомлення місцевих кустарів з технологічними досягненнями в галузі гончарного виробництва, підготовка кваліфікованих керамістів. Оскільки більшість гончарів-кустарів не були знайомі з новинками у технології виготовлення кераміки, які значно полегшували їх роботу, покращували якість виробів, а значить, сприяли більшому заробітку.
Серед завдань гончарної майстерні були: навчити учнів удосконаленим прийомам гончарювання (зокрема, виготовленню гіпсових форм і зразків для продажу їх за доступними цінами) і розповсюдити їх таким чином серед кустарів; ознайомити кустарів з побудовою горнів нового типу (надання пояснень до креслень і моделей горнів); популяризувати виготовлення удосконалених в художньому відношенні виробів; ознайомити гончарів з невідомими їм якостями місцевих глин, з поливами кращої якості, оскільки відома гончарям на той час свинцева полива застосовувалася незалежно від сорту глини, що в багатьох випадках призводило до браку готових гончарних виробів; проведення дослідів по знаходженні рецепту доступної і якісної поливи для місцевих глин; діяльність складу по заготівлі і продажу матеріалів для гончарного виробництва: піску, свинцю, сурику, червіньки в кредит [36; С.61-62]. Не останнє місце в діяльності гончарної майстерні було відведено експериментальній роботі: при майстерні було заплановано функціонування лабораторії. Гончарна майстерня повинна була стати для гончарів взірцем на всіх стадіях гончарного виробництва [5; С.34].
Роботу Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства (1894-1899) можна поділити на два періоди. Перший період (організаційний), який тривав з червня 1894 до кінця серпня 1896 року, пов’язаний з роботою на посаді завідувача майстерні дослідника гончарного промислу Полтавської губернії, члена Московського археологічного товариства Івана Зарецького [35; С.119]. Іван Зарецький був знайомий з гончарством теоретично, тому на практиці не міг показати запроваджувані майстернею вдосконалені прийоми гончарної техніки, що було важливим для кустарів-гончарів. У своїй діяльності реалізовував напрямки, намічені після дослідження опішненського гончарства в 1893 році.
Окрім завідувача, заробітна плата якого становила 62,5 рублів за місяць, у 1894 році з початку червня до 25 листопада, в майстерні працювали: спеціаліст із фаянсового виробництва майстер Жадін (заробітна плата 28 рублів), рекомендований на цю посаду директором Строганівського училища Львовим; з 25 серпня – гончар-цегельник, чорноробочий і водночас сторож Данило Шульга (15 рублів); 13-літній стипендіат Лохвицького земства Герасим Гончаренко (1-5 рублів), родом із с. Постав-Муки (Лохвицький р-н, Полтавщина), направлений на навчання з метою подальшої організації в селі гончарної майстерні. Для виготовлення «судниць» (глиняні ящики, для випалювання готового посуду) запрошували місцевого гончаря (заробітна плата 50 коп. за день). Періодично працював робітник, який розмелював черепки і глиняні маси, а також «підливальщик». Що входило в обов’язки останнього, не з’ясовано. Через шість місяців роботи за невиконання службових обов’язків майстра Жадіна було звільнено з посади. Півроку майстерня залишалася без майстра. З травня 1895 року на цій посаді працював гравер і живописець, колишній робітник заводу Кузнєцова, Волгін який не був спеціалістом у гончарній справі. З вересня 1895 до березня 1896 року в майстерні працював майстер Куликов [3; С.43-44]. Отже, майстри, які працювали і навчали в гончарній майстерні, були спеціалістами у галузі заводського виробництва.
В 1895 році штат майстерні не змінився: працював завідувач (заробітна плата 900 рублів на рік), майстер з живопису і орнаменту (300 рублів) та сторож (100 рублів). Продовжував навчання Герасим Гончаренко, який виготовляв фаянсові чашечки і блюдечка [5; С.48-49].
Для організації діяльності Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні 30 вересня 1894 року Полтавською губернською управою було затверджено спеціальні правила. В них вказувалося місце розташування майстерні, її підпорядкування, обов’язки завідувача, учнів, розпорядок дня. Завідувач мав приймати на навчання учнів, розподіляти роботи і наглядати за їх виконанням; контролювати фінансові витрати на утримання майстерні, вести видаткові книги і звіти; займатися постачанням необхідних матеріалів; оцінювати роботи учнів. У правилах зазначено, що виготовлені в майстерні гончарні вироби потрапляли в розпорядження Полтавського губернського земства, а з отриманих від їх продажу грошей утворювався спеціальний фонд для розширення діяльності майстерні, влаштування гончарних навчальних майстерень в інших гончарних осередках Полтавської губернії і для заохочення грошовими преміями кращих учнів майстерні. Консультації гончарям в майстерні надавалися безкоштовно [27; С.19; 5; С.49].
На утримання майстерні земство асигнувало 2500 карбованці в 1894 і стільки ж у 1895 роках [35; С.120-121].
У перший рік функціонування Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства проводилися роботи, які умовно можна поділити на: 1) роботи по влаштуванню майстерні; 2) дослідження місцевих глин; 3) виготовлення гончарних виробів [4; С.31-34]; 4) навчання місцевих гончарів. Але навчанню було приділено найменше уваги, оскільки в першу чергу діячі Полтавського губернського земства вимагали продукції.
Будівництво основної та додаткових (горна, невеликого сараю) споруд для гончарної майстерні розпочалося 8 червня 1894 року на земельній ділянці близько однієї десятини, купленої Зіньківським повітовим земством у поміщика Пащенка, і тимчасово переданої Полтавському губернському земству [5;С.47]. Дерев’яний, на кам’яному фундаменті, із залізним дахом будинок гончарної майстерні з 17 великими вікнами, розміщеними на чотирьох сторонах, мав довжину 20 аршин (14,22 м), ширину 12 аршин (8,5 м) і висоту 4,5 аршин (3,2 м). Стіни зовні обмазані глиною, поштукатурені зсередини. Всередині була лише одна велика кімната, без перегородок, з 7 гончарними кругами й великою кількістю дерев’яних полиць біля кожного, жорнами для розмелювання маси, посудом з готовою фаянсовою масою і необробленою глиною. Посередині кімнати розміщувалось горно, подібне до тих, які були в опішненських кустарів. Пізніше було заплановано побудувати досконаліше горно «касельського» типу. Загалом, ця будівля не була пристосована для гончарної майстерні. Зокрема тим, що через тонкі стіни важко було підтримувати досить високу температуру, необхідну для висушування виробів. Хоча з технічного боку майстерня була забезпечена всім необхідним, окрім токарного станка [5; С.32; С.47-48].
Успішнішим виявилося дослідження опішненських глин. Ще під час своїх етнографічних досліджень Іван Зарецький звернув увагу на наявність серед місцевих глин фаянсових та вогнетривких. На проведення експериментів з ними було відведено багато часу. Адже, на думку керівництва майстерні, фаянсова маса зручна як навчальний матеріал: під час роботи з нею застосовувалися всі прийоми гончарного виробництва; випалювати фаянсові вироби можна за різних температур, надаючи масі ті чи інші властивості; до фаянсових мас застосовуються різні поливи, в тому числі тугоплавкі. У склад маси входило приблизно по 3 пуди (1 пуд = 16 кг.) глини-побілу, піску-кварцу, крейди, глухівської фарфорової глини (1 1/3 пуда). З цієї маси в майстерні виготовляли посуд, зовні схожий на фаянсовий [[5; С.37-38; С.48-49]. Серед проведених в майстерні експериментів назву найуспішніші: вдалося виготовити якісну черепицю з місцевої глини, вироби з кам’янкової маси, скласти кілька рецептів прозорих полив і більше десяти кольорових, а також дев’ять кольорів барвників.
Менш вдало йшли справи з виготовленням гончарних виробів. У майстерні виготовляли переважно фаянсовий посуд. За перший період діяльності майстерні було виготовлено і випалено п’ять горнів такого посуду. Більшість його було зіпсовано, що свідчило про недосконалість технологічного процесу. У 1894 році було продано готових виробів на 38 карбованців. У складі на кінець року було 3000 предметів на суму 100 карбованців. Окрім того, в майстерні знаходилося 600 виробів один раз випалених і стільки ж сирих [5; С.50]. Отже, в фінансовому плані майстерня приносила земству лише збитки. Але ж першочерговою метою створення майстерні декларувалося навчити гончарів удосконаленим прийомам по обробці глини, виготовленню і оздобленню глиняних виробів, а не отримання прибутку від її діяльності.
Досить складно йшли справи і з навчальною діяльністю гончарної майстерні. Згідно затверджених на початку роботи майстерні правил, навчання в ній повинно було мати практичний характер, сприяти покращенню виготовленої місцевими гончарями продукції, удосконаленню прийомів їх роботи, ознайомленню з новими засобами виробництва. Зокрема, через навчання їх дітей. Вік бажаючих навчатися в гончарній майстерні не визначався, хоча й обумовлювалося, що для дітей і підлітків, час перебування в майстерні не повинен перешкоджати шкільним заняттям. Постійними учнями в Опішненську зразкову гончарну навчальну майстерню Полтавського губернського земства планувалося зараховувати підлітків 16 років. Але у перший період діяльності бажаючі навчатися тимчасово не були обмежені віковими рамками [35; С.120-121].
Про тривалість повного курсу навчання в Опішненській зразковій гончарній навчальній майстерні Полтавського губернського земства в літературі різні відомості: Віталій Ханко зазначив, що курс навчання в майстерні був трирічним [41; С.55], Олесь Пошивайло – однорічним [31; С.13]. У звіті Полтавської губернської земської управи за 1896 рік зазначено, що термін навчання в майстерні було встановлено три роки. Під час визначення терміну навчання у гончарній майстерні земські діячі враховували той факт, що зазвичай ремісники приймали підлітків на навчання на сім років, але трьох років, на їх думку, було достатньо для опанування техніки навіть найскладніших ремесел [26; С.20]. Для початкового ознайомлення із гончарною справою достатнім вважався річний курс навчання.
Насправді термін перебування дітей в гончарній майстерні залежав від різних обставин і іноді обмежувався одним місяцем, після чого місцеві гончарі забирали їх собі помічниками [38; С.36-41]. З огляду на відносно швидкі темпи засвоєння прийомів обробки глини, формування виробів, кустарі віддавали членів своєї сім’ї навчатися в майстерню на короткий термін, намагаючись використати їх знання, отримані за два-три місяці [24; С.31]. Відомий лише один учень, Герасим Гончаренко, який пройшов повний курс навчання.
Навчання в гончарній майстерні було безкоштовним. Спочатку сподівалися, що учні утримуватимуться на власні кошти. Проте, досвід першого року існування закладу показав, що не можна було розраховувати на робітників, які б працювали безоплатно. Тому земство або призначало учням невелику щомісячну плату, або приймало їх на своє утримання [35; С.121]. Зважаючи на те, що гончарі неохоче влаштовували своїх дітей в гончарну майстерню на навчання, оскільки втрачали помічників, губернська управа наприкінці 1896 року прийняла рішення встановити плату учням. Спочатку від 1 до 3 рублів, пізніше до 5 рублів на місяць, що сприяло збільшенню кількості бажаючих навчатися [38; С.39-40].
Окрім постійних учнів, з дозволу завідувача всі бажаючі могли безплатно ознайомлюватися з виробництвом гончарної майстерні, поступити в майстерню на коротший термін [35; С.121].
Заняття в гончарній майстерні розпочиналися о 6 годині ранку і тривали до 18 години вечора, а в зимовий час – до 19 години. На відпочинок було відведено одну годину. Тривалість денного навчання для підлітків обмежувалася 8 годинами, для дорослих – десятьма. Графік роботи був напруженим і наближеним до реального життя гончаря-кустаря. Тим, хто успішно закінчив курс навчання в майстерні видавали посвідчення завідувача, особливе свідоцтво затверджене Полтавською управою [5; С.50].
У перший рік діяльності у Опішненській зразковій гончарній навчальній майстерні близько десяти учнів вчилися формувати вироби з гіпсу, «точению резцами» виробів, роботі з формами та ін. [27; С.20-22].
У 1896 році в гончарній майстерні навчалося 10 учнів, які виготовляли аптекарські баночки, тренуючись правильно формувати вироби. Серйозних робіт учні не робили до січня, працюючи з глиною більш м’якшою ніж та, з якою вони мали справу вдома, допомагаючи батькам. З січня 1896 року в майстерні почалось виготовлення капів. Учні виготовляли їх під керівництвом майстра. Протягом січня, лютого, березня різних капів було зроблено близько 1000 штук [25; С.36-38]. Спочатку учні виготовляли вироби циліндричної форми, потім вчилися гончарювати на крузі, виготовляти кап. Потім по капу учень повинен був відлити форму і за допомогою форми виготовити виріб. Для цього вибиралася нескладна річ, потім виготовлялися предмети, які складалися із кількох частин. Для капів були зразки у вигляді кількох столових і чайного сервізу надісланого з Полтави головою губернської управи. Учні виготовляли по ним майже всі складові сервізів.
Значні капіталовкладення Полтавського земства в майстерню і в той же час відсутність її продукції були одними з найголовніших причин приїзду до містечка на початку 1 896 року ревізійної комісії. У доповіді одного з ревізорів В.Русинова говорилося, що горно для посуду було влаштовано погано, внаслідок чого більша частина випалених виробів зіпсована; горно для черепиці, вартістю 1000 крб., за висновком ревізійної комісії не використовується (у майстерні не виготовляли черепицю). На думку спеціалістів воно було занадто великим (на 10 тисяч штук черепиці), і випалювання такої кількості черепиці одночасно ризикована справа і не може дати гарних результатів. Зазначено також, що майстерня ця зловживає домішками крейди, а також за наявності своєї глини виписує глину із Глухова [28; С.245]. Зважаючи на зауваження ревізійної комісії горни розібрали, а учні в цей час займалися виготовленням виробів різної форми. Літо 1896 року було потрачено на будівництво нового горна. Цегла для горна була доставлена місцевим кустарем Гнатом Гладиревським. За час існування майстерні заготівля глиняної маси відбувалась вручну.
Внаслідок роботи ревізійної комісії в гончарній майстерні, з вересня 1896 року її було передано в підпорядкування директора Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя С.Масленникова. Почався другий період в діяльності Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства. З цього року гончарна майстерня стала філією Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя. Згідно постанови губернських зборів від 19 грудня 1897 року заклад було передано у відання ради школи і вона продовжувала свою діяльність під безпосереднім керівництвом С.Масленникова, спеціаліста з гончарної справи. Новий керівник започаткував в гончарній майстерні практичне застосування набутих знань до умов ринку, привабивши місцевих кустарів, які швидко оцінили практичний напрямок справи, що в майбутньому мав забезпечити їх заробіток. Між Іваном Зарецьким і С.Масленниковим відбувся конфлікт. Іван Зарецький відмовився від посади завідувача майстернею. На його місце було призначено В.Маркіна [3; С.34-35; 29; С.337].
Другий період характеризується поступовим відходом від намічених на початку роботи майстерні завдань і перетворенням її на промислове підприємство. Миргородська художньо-промислова школа імені Миколи Гоголя, що потребувала сировини, яка готувалася у гончарній майстерні, отримала можливість використовувати дешеві фабрикати. Натомість, забезпечувала гончарну майстерню замовленнями і зразками форм [24; С.32].
Постійний штат у майстерні в 1896 році складався із завідувача майстернею (В.Маркін), майстра (Куликов), 5 дорослих робітників, які мололи глину, пісок, фарби, отримуючи 9-15 рублів за місяць і 4 хлопчики-підмайстри, які за роботу отримували 12-15 рублів [38; С.40].
У цей період відчутними стали фінансові проблеми. Не вистачало коштів на виплату стипендій. У зв’язку з цим, тих учнів, що підучились, відпускали і починали приймати охочих навчатися без стипендії. «Безплатні» учні перебували в майстерні не більше місяця, і тих, хто вже вмів виготовляти форми і працювати по них, місцеві гончарі запрошували до себе помічниками з платою 36 крб. на рік на харчах хазяїна і з додаванням одного сіряка в рік. «Непостійних» учнів, які навчалися протягом короткого проміжку часу в Опішненській зразковій гончарній навчальній майстерні Полтавського губернського земства протягом 1896 року нараховувалось 30 чоловік віком 12-18 років. Саме в цей період річний курс навчання вважався достатнім для першочергового ознайомлення учня з гончарною справою в майстерні.
У вересні 1896 року було проведено експеримент: у глиняну масу додавали замість крейди пісок і «глухівську» глину для отримання «напівфаянсової» маси. В результаті було знайдено оптимальне співвідношення складових частин. Вироби, виготовлені з цієї маси, мали красивий колір, під час висихання давали мало осаду, не лопались, були міцними. Було знайдено нові рецепти полив. Випалено одне горно посуду [25; С.36-38].
У 1897 році в майстерні навчалося всього два чоловіки [30; С.56].
У 1898 – закінчило навчання шість чоловік [16; С.13]. У постанові земського зібрання за 1898 рік стосовно діяльності гончарних майстерень говорилося, що в згаданому році на утримання Зразкової гончарної навчальної майстерні в Опішному було асигновано 2500 крб., а також обговорювалось питання про умови подальшого існування цієї майстерні, оскільки її планувалося віддати у відання Зіньківського повітового земства.
У 1899 році, в зв’язку із замовленням кахель, у майстерні навчалося дев’ять чоловік [30; С.56] і працювало два робітники.
З липня 1898 року гончарна майстерня почала надавати в кредит місцевим кустарям мелені матеріали: глину, пісок, алебастр, поливи, свинець [24; С.32], зразки для форм, продавати гончарні круги та вісі до них. Земські діячі намагалися сприяти збуту виробів опішненських гончарів, забезпечувати їх замовленнями [4; С.6].
Про асортимент виготовленої продукції в Опішненській зразковій гончарній навчальній майстерні Полтавського губернського земства в другий період її історії свідчить колекція, передана до природничо-історичного музею Полтавського губернського земства (нині це Полтавський краєзнавчий музей). У її складі – напівфаянсові тарілки, чашки, молочники, банки, попільниці, кам’янковий кавник, графітовий тигель [9; С.86]. Тобто вироби, далекі від опішненської гончарної традиції.
У 1899 році ревізійною комісією Полтавського губернського зібрання знову було поставлено питання про передачу гончарної майстерні в Опішному у відання Зіньківського повітового земства. За висновком згадуваної комісії, Зразкова гончарна навчальна майстерня в Опішному в цьому році: «Не носить характеру навчальної майстерні, являє собою завод, куди робітників наймають за окрему плату для виконання замовлень». Такий напрямок діяльності закладу за висновком Комісії не відповідав поставленій меті Полтавського губернського земства. Внаслідок чого комісія запропонувала передати гончарну майстерню в Опішному з усім інвентарем у відання Зінківського повітового земства, у випадку відмови останнього, майстерню закрити, а інвентар передати іншому повітовому земству в якому побажали б відкрити гончарну майстерню. Таким чином, у грудні 1899 року Опішненська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства припинила свою діяльність. Через місяць обладнання було перевезене до м. Миргорода, а будівлі – передані Зіньківському земству [31; С.16].
Опішненська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства була закрита внаслідок того, що не стала навчальним закладом, не було налагоджено технологічний процес виробництва посуду, її діяльність не виправдала вкладені кошти. У невдачах майстерні було звинувачено її першого завідувача, ініціатора її відкриття Івана Зарецького. На думку А.Соколова Опішненська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства була закрита внаслідок недовірливого ставлення земства до нової справи. Серед причин, що призвели до закриття гончарної майстерні Опішному, зазначалися: «новизна справи, брак досвіду, специфіка гончарного виробництва, відсутність керівника-фахівця, відсутність спеціалістів, знайомих не лише з технікою гончарного виробництва, але й особливостями економічного характеру опішненського гончарного промислу» [42; С.267-268; 30; С.57; 36. С.51].
На мою думку, головною помилкою діяльності Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства було спрямовання на створення нового виду виробництва – виготовлення фаянсового посуду, замість того, щоб розвивати існуючий в Опішному промисел. Не ставши навчальною майстернею, вона почала набувати ознак промислового підприємства. Для опішненського гончарного промислу насаджувався новий вид виробництва, таким чином підриваючи довіру місцевих майстрів до діяльності закладу. Фаянсовий посуд був надто дорогим та складним у виготовленні для кустарного виробництва, тому він не міг бути предметом кустарного виробництва [5; С.51]. Завідувачем майстернею був не фахівець з гончарного виробництва, що значною мірою ускладнювало її успішну діяльність.
Складність у залученні місцевого кваліфікованого майстра всебічно знайомого з гончарним виробництвом і спроможного самостійно взяти на себе керівництво навчальною діяльністю гончарної майстерні була серйозною проблемою не лише для Опішного. Однією з причин цього була відсутність до кінця ХІХ століття професійних гончарних навчальних закладів, які б готували кваліфікованих спеціалістів. У навчальні майстерні подібного типу запрошували в кращому випадку простих майстрів із заводською практичною підготовкою, або доручали керівництво людям, далеким від гончарного виробництва. На думку земського діяча А.Соколова, запрошувати на службу в майстерні техніків-керамістів, яких було теж небагато, було неможливо з причини скромних розмірів справи. Дослідник зазначив, що правильна організація гончарних навчальних закладів знаходилася в тісному зв’язку з пошуками підготовлених техніків [С.51-68]. До речі, проблема пошуку фахівців була присутня і в наступних гончарних навчальних закладах Опішного.
Неоднозначним було ставлення до діяльності гончарної навчальної майстерні в Опішному місцевих гончарів. Дехто з них відгукувався про її діяльність стримано, очевидно, не бачачи для себе ніякої вигоди, інші – з підозрою, визнаючи в ній небезпечного для своєї справи конкурента. Дехто з гончарів вважав, що віддавати своїх дітей у майстерню на навчання було безперспективним. «Якби нашому брату капітал, так воно можна віддати, а без капіталу нічого не зробиш, хоч і будеш багато знати». Другий гончар з бідних говорив, що не проти поступити в майстерню за певну плату, оскільки поганий робітник краще гарного хазяїна [5; С.52-53]. Частина опішненських гончарів були налаштовані на те, щоб майстерня була для них вигідною і корисною. Багато з них приходило в майстерню по матеріали: мелений пісок, розтерту з крейдою глину, готовою до використання глиняною масою, суриком, свинцем і т.д. Крім того, багато з них брали зразки для наслідування форм гончарних виробів. Були гончарі, які приходили вчитися «відливці», приносили свої зразки і по ним виготовляли форми. Місцеві гончарі запрошували завідуючого майстернею оцінити їх вироби вдома, консультувалися [38; С.14].
Опішненські кустарі постійно спостерігали за виробництвом у гончарній майстерні, знайомлячись таким чином з удосконаленими прийомами виробництва, прислухалися до вказівок майстрів, які там працювали, застосовуючи в своєму виробництві те, що вважали потрібним. Щоправда, несистематичне навчання не могло дати необхідних результатів, але деякі кустарі почали спеціалізуватися на окремих галузях гончарного виробництва: виготовляли кахлі, труби, шамотову цеглу, таким чином позбавивши себе конкуренції. Хоча не всі кустарі використали переваги діяльності майстерні [24; С.31].
На навчання в майстерню йшли місцеві кустарі, були серед них і висококласні спеціалісти, щоб ознайомитися з новинками в технологічному процесі. Навчалися в майстерні не лише місцеві, було багато бажаючих ознайомитися з опішненським гончарством з інших гончарних осередків.
Незважаючи на вищеназвані проблеми, навіть за короткий час існування, гончарна майстерня вплинула на подальшу роботу окремих місцевих гончарів, які пройшли в ній курс навчання. Відомостей про випускників Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства мало. Випускником закладу був опішненський гончар Василь Поросний. Курс навчання в ньому пройшли Федір Чирвенко, Іван Гладиревський, Юхим Різник. Після навчання в гончарній майстерні вони стали виготовляти ширший асортимент виробів, з’явилися новинки в технології обробки глини, приготуванні поливи. З шести випускників закладу до 1898 року двоє потрапили на порцелянову фабрику до Москви, а четверо залишилося у Опішному [24; С.33]. Випускника Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства Герасима Гончаренка, який добре вмів працювати на гончарному крузі, розумівся в технології гончарного виробництва, але був неписьменним, навіть на прохання Лохвицького Предводителя Дворянства в 1897 році до директора Миргородської художньо-промислової школи імені М.В.Гоголя не було зараховано на навчання в цю школу [17; С.14].
У 1900 році в Глинській інструкторській школі з гончарного виробництва на посаді майстра працював чоловік, запрошений Роменським земським повітом за досить високу платню (600 крб.) з Опішного після закриття там гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства. Він розумівся в гончарній справі, але за браком досвіду не міг бути самостійним керівником майстерні в Глинську. Під його керівництвом працювало семеро учнів 13-14 років [36; С.51-68]. Таким чином, досвід набутий під час навчання чи роботи в Опішненській зразковій гончарній навчальній майстерні Полтавського губернського земства використовувався і в інших гончарних осередках України.
Вже за перший рік її діяльності гончарі ознайомились із виготовленням гіпсових форм, почали користуватися досконалішими гончарними кругами, які полегшували роботу, використовувати сурик під час приготування полив [5; С.45-49]. Виготовлення виробів у гіпсових формах і використання полив гарної якості, яким навчали в майстерні, помітно покращили гончарну продекцію багатьох кустарів [3; С.35]. Гончарні вироби, виготовлені в Опішненській зразковій гончарній навчальній майстерні Полтавського губернського земства експонувалися на виставках, що свідчить про високий рівень їх виконання і якість – губернській сільськогосподарській виставці в Кременчуці (1896 рік) [41; С.56], всесвітній виставці в Парижі (1900 рік) [31; С.17] тощо.
Таким чином, діяльність Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства важко охарактеризувати однозначно. На мою думку, незважаючи на невдачу в реалізації поставлених на початку діяльності завдань, вона вплинула на подальший розвиток гончарства в Опішному. Основні прорахунки було враховано під час заснування і функціонування наступних гончарних навчальних закладів осередку, зокрема Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства (1912-1924) [43].


Опішнянська зразкова гончарна навчальна майстерня
(1894–1899) – експеримент Полтавського губернського земства

Опішнянська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства (1894-1899) (далі – Майстерня) була відкрита з ініціативи і на кошти Полтавського губернського земства.
Серед основних завдань Майстерні було розповсюдження технічних знань у середовищі кустарів, ознайомлення їх із тогочасними технологічними досягненнями у виготовленні та декоруванні глиняних виробів. Шляхом проведення практичних робіт у Майстерні, яку передбачалося створити як показову на всіх етапах гончарного виробництва, було заплановано наочно довести кустарям, що нові технологічні знання, зокрема використання досконаліших пристроїв, невідомих властивостей місцевої глини, можна використати для полегшення їх праці і підвищення якості виготовлених виробів. Отже, головною метою її відкриття була навчальна функція, яка загубилася в процесі організації закладу. Оскільки це був перший гончарний навчальний заклад у тогочасній Російській імперії, досвіду роботи подібних закладів не було, поставлені завдання вирішувалися шляхом проведення експериментів (1, 34-35).
Окремі аспекти діяльності Майстерні розглядалися у кількох наукових дослідженнях (2, 3, 4, 5). В даному дослідженні вперше наголошено на тому, що вся діяльність закладу була експериментальною. На мою думку, створення навчальної майстерні в Опішному був експериментом діячів Полтавського губернського земства, які до певної міри ризикнули, допустивши спрямування закладу на виготовлення нового виду для даної місцевості виробництва – фаянсового, що в кустарних умовах не могло бути предметом виготовлення. Що це було помилкою, вже через рік діяльності Майстерні знали і засновники і керівник закладу – Іван Зарецький. Він хоч і був знайомий з місцевим гончарством, але не був практиком, який би власним прикладом міг навчати кустарів новому для них. Експериментальну діяльність Майстерні по знаходженню рецептів глиняної маси, полив тощо, Іван Зарецький всіляко підтримував, але не міг контролювати і спрямовувати її. Це до певної міри накладало відбиток на організацію робіт, які проводилися в закладі. На мою думку, він до певної міри став заручником обставин, оскільки мав розуміти, що виготовлена в Майстерні продукція не могла бути конкурентоспроможною проти виробів тогочасних промислових підприємств.
Технологічні експерименти я обєднала в три умовних групи.
До першої відношу експерименти з підготовкою обладнання для роботи Майстерні (їх було здійснено в період з 1894 до 1896 року. Готових планів і проектів не було, тому терміново розроблялися нові, що передбачали поєднання використовуваних кустарями пристосувань і складних пристроїв промислового виробництва. Іноді поєднання з технічних причин було неможливим, зокрема для наочності в Майстерні було побудовано два горни: простий, який використовували кустарі і лежачий, касельського типу. Перший був удосконалений, другий – спрощеного типу (6, 34-35). Саме влаштування Майстерні було експериментом – в одному приміщенні відбувалися всі процеси гончарного виробництва: від приготування глиняної маси, до випалювання; тут же знаходилися всі пристрої для роботи, а також склад готових виробів (7, 47-48). До речі, для проведення експериментів із глиною та поливами в Майстерні планувалося налагодити функціонування окремої лабораторії, але план не було втілено в життя (8, 34).
Друга група експериментів, проведених у Майстерні включала роботи по знаходженню рецептів вогнетривких мас, складенню придатних для них полив, барвників. Але спочатку потрібно було ознайомитися із властивостями місцевої сировини і способами її обробки, щоб визначитися, які саме вироби найбільш доцільно було виготовляти в даній місцевості. Для цього й було спочатку вирішено всі роботи Майстерні зосередити на експериментах по знаходженню рецепта приготування фаянсової маси на основі місцевих глин; ознайомленню опішненських кустарів із особливостями роботи з нею; складенню відповідних полив, оскільки єдиновідома гончарям на той час свинцева полива застосовувалася незалежно від сорту глини, що, на думку тогочасних дослідників гончарства, в багатьох випадках призводило до браку готових виробів; а також ознайомленню кустарів із виготовленням виробів у гіпсових формах (9, 1; 10, 120-121; 11, 13). На наявність у Опішному фаянсових глин, придатних для виготовлення відповідної продукції, звертали увагу ще перед заснуванням Майстерні, зокрема дослідник геологічної будови земної поверхні професор А.Гуров, дослідник опішненського гончарства, дослідник опішненського гончарства Іван Зарецький (12). Набільше уваги в Майстерні було приділено роботі з фаянсовою масою. Оскільки на думку діячів Полтавського губернського земства, саме вона була зручною як навчальний матеріал; до неї можна було застосовувати різні поливи, в тому числі тугоплавкі; вироби з цієї маси витримували під час випалювання різну температуру (13, 37-38); до того ж фаянсові вироби коштували на ринку дорожче ніж тогочасна продукція кустарів. Важливий той факт, що в Майстерні працювали майстри, які були спеціалістами саме з фаянсового виробництва.
У формувальній фаянсовій масі, отриманій під час проведення експериментів, яку готували і використовували в Майстерні, місцева сировина (глина-побіл) складала лише близько 28% (45,5 кг.). Окрім неї додавали привізні глухівську глину (з м. Глухів, Сумщина) (1 1/3 пуди (21 кг.)), крейду та пісок-кварц (приблизно по 3 пуди (48 кг.)) (14, 48-49). Навіть заможні кустарі, за наявності місцевих покладів глини, не змогли б купувати глухівську глину, а також привізні пісок-кварц та крейду, тому це унеможливлювало приготування саме такої формувальної маси в кустарних умовах. Отже, керівництво Майстерні відходило від поставленої перед її відкриттям мети.
Серед експериментів цієї групи успішними були експерименти по складенню кількох рецептів прозорих полив і близько семи кольорових (кількох відтінків синьої; однієї фіолетової; однієї гранатної; кількох зелених від бірюзового відтінку до оливкового; двох коричневих, однієї бурої, однієї чорної і однієї білої для кахлів»), а також дев’яти кольорів барвників («рожевий – темний, світлий, червонуватий й карміновий; зелений – темний, оливковий й бірюзовий; синій – темний, яскравий так званий кобальтовий, блакитний; фіолетовий – світлий, темний, червонуватий; оранжевий; червонобурий; коричневий; жовтий; чорний – синюватий, з фіолетовим відтінком й буруватий») (15, 41-43, 49).
Основним способом формування глиняних виробів, якому навчали в Майстерні, було виготовлення їх за допомогою гіпсових форм і виготовлення самих цих форм (16, 37-38). Виготовлення виробів у гіпсових формах вбачалося легшим і продуктивнішим за ліплення чи виготовлення на гончарному крузі. Це третя група експериментів, які проводилися в Майстерні. Експеримент з формування виробів можна вважати вдалим – було виготовлено кілька тисяч виробів. Але оскільки горно не було пристосованим для випалювання фаянсового посуду, з п’яти горнів виробів, виготовлених і випалених у 1894 – першій половині 1896 року, більшість було зіпсовано (17, 42-43, 49). Успішним, на думку діячів Полтавської губернської земської управи, було виготовлення експериментальних зразків відносно якісної черепиці з місцевої глини та виробів з кам’янкової маси (щільна маса, порівняно тверда, що складається з вогнетривкої глини і піску).
Експериментальним шляхом підбирали кадри для роботи в Майстерні. Серйозною проблемою було знайти технологів, знайомих із особливостями кустарного виробництва, які могли б працювати в Майстерні. Оскільки на місці їх не було, діячі Полтавського губернського земства змушені були запрошувати на посаду майстрів людей з тогочасних промислових підприємств, які спеціалізувалися на фаянсовому виробництві. Протягом усього періоду діяльності Майстерні майстрами в ній були люди, далекі від кустарного гончарства. Цей фактор відіграв немалу роль у тому, що від самого початку функціонування закладу він не став навчальним, оскільки його було спрямовано на перетворення на промислове підприємство (18, 51).
Першого майстра Жадіна, який проводив досліди в майстерні (працював до листопада 1894 року), рекомендованого на цю посаду директором Строганівського училища п. Львовим, було звільнено з посади, як зазначено в додатку до звіту Полтавської губернської земської управи, оскільки не відповідав призначенню майстерні. Майстер не зміг підібрати поливи для місцевої глини, бо не був знайомий з її властивостями, а також недостатньо усвідомлював завдання майстерні – безоплатно розповсюджувати знання (19, 43-44). Лише в травні 1895 року працювати в майстерню приїхав Волгін (гравер по металу), який займався гравіюванням рисунків для друкування. З вересня 1895 до березня 1896 року в майстерні , працював майстер Куликов (20, 44), про освіту та досвід роботи якого мені нічого не відомо. Але те, що він працював короткий період (приблизно пів-року), може бути свідченням його невідповідності напрямку роботи майстерні.
З вересня 1896 року, коли було звільнено з посади Івана Зарецького (21, 337), заклад, фактичним керівником якого став В.Маркін, перейшов під загальне керівництво директора Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя Семена Масленникова. Семен Масленников «не мав спеціальної освіти і був практиком, який прийшов у Миргородську школу із заводу Кузнєцова» (22, 141).
Про освіту і досвід роботи В.Маркіна мені нічого не відомо, але за , період його керівництва Майстернею, експерименти з формувальною масою, як свідчать звіти Полтавського губернського земства, були успішними.
Врахувавши зауваження ревізійної комісії Полтавського губернського земства, які проводилася на початку 1896 року (23, 245), привізну сировину в фаянсовій масі було замінено на місцеву: замість крейди почали додавати пісок, а замість глухівської глини – місцеву. В результаті було знайдено оптимальне співвідношення складових частин формувальної маси, виходили якісні вироби. Було знайдено нові рецепти полив, оскільки попередньо складені були непридатними для нової формувальної маси. В кінці 1896 року було успішно випалено одне горно посуду (24, 36-38; 25, 337). Успішним виявився також експеримент з виготовлення виробів з відмуленої глини (26, 36-37).
Саме в цей період Опішненська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства, як і Миргородська художньо-промислова школа імені Миколи Гоголя, якій вона була підпорядкована, остаточно перетворилася на завод, виготовляючи значну кількість глиняних виробів на замовлення. Збільшилася кількість обладнання, яке можна було використовувати під час експериментів. Зокрема, побудовано муфель й плавильну піч для полив. Але оскільки заклад перестав виконувати поставлені перед його відкриттям завдання, в кінці 1899 року його було закрито (27, 36-37).
Таким чином, у експериментальній діяльності Майстерні можна виокремити два періоди: перший тривав з 1894 – до вересень 1896 року, другий – з жовтня 1896 до кінця 1899 року. Перший період характеризується тим, що в Майстерні хоч і активно проводилися експерименти по знаходженню рецептів фаянсової маси, полив до неї, дослідження властивостей місцевих глин, було взято курс на виготовлення фаянсових виробів. У другий період проведені в Майстерні експерименти вже були спрямовані на використання місцевої сировини. Варто зазначити, що навіть така діяльність Майстерні сприяла розповсюдженню серед місцевих кустарів нововведень. Кустарі почали використовувати гіпсові форми, знаряддя праці на подобу тих, які бачили в Майстерні, під час приготування поливи додавати сурик, троє навчилися виготовляти якісну вогнетривку шамотову цеглу.
Успішність проведення експериментів залежала також і від особи керівника закладу та майстра. Історичним досвідом доведено, що результативна діяльність була в тих гончарних навчальних закладах, в яких керівниками були фахівці.
Вцілому експеримент Полтавського губернського земства з відкриттям Майстерні в Опішному був вдалим, оскільки її діяльністю було започатковано відкриття низки гончарних навчальних закладів у Опішному, які відіграли візначальну роль у збереженні і розвитку гончарства осередку. Але на прикладі діяльності закладу помітно, що надмірне експериментаторство може призвести до негативних результатів. Експериментальна діяльність в даному випадку призвела до припинення діяльності Майстерні, хоча була необхідність її подальшого існування. Захопившись проведенням експериментів у Опішненській зразковій гончарній навчальній майстерні Полтавського губернського земства (1894-1899) організатори «забули» для чого вона була відкрита – стати навчальною.

20.04.2008





Анатолій та Олена Щербань
ДОЛЯ ОДНОГО СОЛДАТА (РЯДОВИЙ ІВАН ЯКОВЕНКО)
Війна... Це слово з болем згадує старше покоління українців. І хоча нині загоїлися криваві рани, нанесені страшними війнами, які впродовж ХХ століття відчула на собі кожна українська родина, пам’ять про них досі живе на пожовклих від часу фотографіях, у потьмянілих нагородах чи спогадах, які передаються молодшому поколінню.
Про кожного з учасників наймасштабнішої – Великої Вітчизняної війни можна знімати кінофільми. Але є такі, долі яких варті особливої уваги кінорежисерів. Зокрема, одного з наших дідусів. Іван Артемонович Яковенко народився й провів дитячі та юнацькі роки в родовому хуторі Яковенщина (Диканський район, Полтавщина). Нині це козацьке поселення існує лише на старих картах та в пам’яті останніх яковенчан, що доживають свого віку. Його історія скінчилася в часи тотального нищення невеликих населених пунктів України, після спорудження відголоска „великих будов комунізму” – водосховища біля Диканьки, яке серед місцевих мешканців отримало гучну назву „БАМ”. А почалася в останній третині ХVIII cтоліття, коли на ці благодатні землі переселилася родина козацького старшини (значкового товариша) Гната Яковенка з Яківців під Полтавою. До речі, оскільки Яківці було засновано полтавським полковником Дем’яном Яковенком, зі значною долею вірогідності можна припустити, що першопоселенець Яковенщини був його нащадком.
Дитинство й юність Івана Яковенка та його сестри Єлисавети, як і кожного хуторянина пробігли – пролетіли у посильній допомозі матері Парасці (батько, Артемон, моряк лінкору „Євстафій”, про якого уже писалося в пресі, рано помер) перемішаній з невибагливими дитячими іграми. Служба в армії (призваний у січні 1941 року) переросла у війну. Іван, рядовий стрілок танкового підрозділу потрапив у справжнє пекло. Німці, долаючи відчайдушний опір слабкоозброєної і не готової до оборони Радянської армії, швидкими темпами просувалися в глибину СРСР. Радянські воїни тисячами гинули чи потрапляли в полон. Не був винятком і підрозділ, в якому служив наш дідусь. Під час Смоленської військової операції величезні білоруські болота стали могилою для багатьох солдат. Іван же після оточення їхньої частини сховався в яму під корінням вивернутого бомбою сторічного дерева. Три дні харчувався корою й деревиною... Німці, очистивши оточену територію, почали її прочісувати за допомогою вівчарок. Одна, почувши запах, залізла в схованку Івана. Короткий бій людини і тварини закінчився перемогою першого – і на кілька днів він був забезпечений їжею – м’ясом противника. Але й собака лишила вічний спогад про себе – понівечену ногу Івана. Нестерпний біль і значна втрата крові примусили солдата покинути свій сховок і потрапити в полон.  
Тяжка доля полоненого, тим більше пораненого. Але в таборі для військовополонених (м.Шпандау, поблизу Берліна), куди він прибув 28 липня 1941 року, за Божею волею Іванові пощастило зустріти ангела-охоронця. Це був його земляк, який потрапив у полон ще за часів Першої світової війни. У таборі працював лікарем. Дізнавшись про місце народження Івана, він зумів не лише його вилікувати, але й забрати до себе додому. Під покровительством спасителя солдат дочекався визволення. А потім, з 22 квітня 1945 року – знову бойові дії у якості рядового стрілка 207 стрілецького полку 76 стрілецької дивізії Першого Білоруського фронту, який брав у часть у Ростоцько-Вісмарській операції (територія Західної Польщі та Північної Німеччини). Іван форсував канал Рондов, захоплював м.Прецлау. Воював відважно. Навіть за той короткий час, який лишився до закінчення війни заслужив престижну медаль „За бойові заслуги”. Пізніше Івана Яковенка було нагороджено численними ювілейними медалями й орденом „Отечественная война” другого ступеня.
1946 року він повернувся додому і, вивчившись на тракториста спочатку на курсах при Диканській МТС, а потім – Хорольській школі механізації сільського господарства, тяжко працюючи за мізерну плату, став одним з найповажаніших представників цієї професії на Диканщині, про що свідчать численні трудові відзнаки. Але до часів „хрущовської відлиги” боявся розповідати про свої військові поневіряння. Оскільки в Радянському Союзі колишні полонені автоматично вважалися зрадниками. І лише наприкінці життя розповів свою історію дружині, Марії Карпівні й дітям – Володимиру та Катерині. 1993 року він знайшов вічний спочинок. А дана стаття нехай буде спомином про тяжку долю нашого народу й нелегкий життєвий шлях пращурів.


Анатолій і Олена Щербані
ЧУТІВСЬКИЙ АЛЬ-КАПОНЕ[
Чутівка – нині невелике за розмірами але потужне за культурним розвитком село на Оржичині. Багата і його історія. Ще дві з половиною тисячі років тому неподалік сучасної Чутівка кочували скіфи, у добу Русі – височіли вали слов’янського міста. Пропонований Вашій увазі нарис присвячено часу, коли утворилося нині існуюче поселення. Ми підтримуємо думку видатного дослідника Лубенщини Василя Милорадовича про те, що назва Чутівка походить від розповсюдженого козацького прізвища Чут (його носії здавна мешкали в цьому селі). Вважаємо, що часом його заснування є початок ХVIII cтоліття, хоча в архівних документах інформації щодо цього віднайти не вдалося.
Найбільше відомостей збереглося за 1750-ті роки (Чутівка в той час була слобідкою Горошинської сотні Лубенського полку). Пов’язані вони із особою власника села, серба (з міста Требіньє – столиці сербської Герцеговини) Івана Требинського. Втративши батька під час однієї з сутичок з турками, разом з братами Данилом і Миколою, він певний час вів партизанську боротьбу на Батьківщині. На початку правління імператриці Єлизавети Петрівни (початок 1740-х років), за запрошенням свого дядька, іркліївського сотника Славуя (який до переїзду на території Гетьманщини був сербським воєводою) вони переїхали на Гетьманщину. Вступивши на військову службу, як і годилося, отримали маєтності, з яких мали утримуватися. Іван – гусар, віцекапрал Слов’яно-Сербського полку, таким чином отримав Чутівку.
Данило, мешкаючи в сусідньому Плехові, володів маєтностями, окрім Плехова, в Оржиці. Остаточно закріпив своє становище, одружившись на вдові писаря генерального військового суду Івана Піковця, дочці миргородського полковника Лизогуба Олені (мешкала в с.Іванівці). До речі, вже на весіллі земляки жениха, вихваляючись своїми військовими подвигами, ледь не розпочали бійки з гостями-козаками. А після весілля Данило зовсім розхазяйнувався. Зі своїми табунами випасав чужі поля, заорював козацькі ниви, хазяйнував у їхніх ставках ... Данило Требинський не був винятком із загального тогочасного правила – більшість інших сербів, що отримували посади й маєтки від царського уряду, ставили себе вище від козацького устрою. Іван і Микола Требинські були першими помічниками. Найбільше відзначався Іван, який здійснював набіги з нечуваною відвагою й нахабством. Зберігся його словесний портрет: „росту великаго, лица продолговатаго, таранковат (рябоват) мало, очей черных, волоса темнорусые в косе, говорит с-сербска громко”. Оржицькі й горошинські козаки нічого не могли подіяти з розбійником. Для набігів він навіть спорудив невелику фортецю на межі плехівської й оржицької земель. Після одного з найнахабніших нападів на хутір оржицьких багатіїв – козаків Авраменків, 1753 року це укріплення було спалене. Івана було схоплено й рік він відсидів у в’язниці, закований в кайдани. Але не покаявся.
Вже 17 листопада 1754 року очолений ним загін із восьми чутівців пограбував садибу багатого козака Мармути в селі Канівцях. Щоб арештувати непокірного грабіжника, до Чутівки було направлено 30 козаків, очолених іркліївським отаманом Федором Рубаном і хорунжим Опанасом Сененком. Перша спроба полонити його закінчилася невдачею. Мешканці Чутівки, погрожуючи стріляниною, примусили їх відійти і подвоїти свої сили за рахунок козаків Горошинської сотні. Після невеликого бою під час другого наступу, Требинський з найближчим оточенням сховався в очеретах, де знайти його не вдалося.
Втретє численна каральна команда підійшла до Чутівки 1 грудня. Наступ був настільки несподіваним, що Требинський лише завдяки власній відвазі й впевненості козаків, що його не беруть кулі, зміг прорватися крізь оточення. І, незважаючи на переслідування, заховався в дворі свого брата Данила. Окрім того було впіймано й заточено „під неослабний караул” переслідувачів. Після чого, отримавши підкріплення від брата, Іван повернувся до Чутівки й добре покалічив козаків, що там лишилися для розшуку награбованого добра. Далі вже ніхто не намагався діяти військовим шляхом. Почалася судова тяганина. Іван спочатку втік на територію Правобережної України, що на той час належала Польщі. Але в січні 1755 року повернувся у свій полк, де був схоплений і приведений до командира – генерал-майора Івана Хорвата. Хитрістю зміг переконати його в своїй невинності. Але Хорват вирішив направити Івана під конвоєм до Лубенського полкового суду. Оскільки їхали на належних Требинському санях, якими керували його люди, він зумів спрямувати їх не до Лубен, а до Чигирина, де позбавився від конвою. По всій Гетьманщині було розіслано листи з наказом розшукати і впіймати злодія. Разом з ними розійшлися легенди про те, що він – чаклун, який продав душу нечистій силі й тому його не беруть кулі; вірили, що він бігає по степах вовком чи котиться сірим клубком. Найближчими поплічниками Требинського були Василь Литвиненко й Іван Шкуренко – затяті бродяги, які до поселення в Чутівці побували в молдавських і польських землях, об’їздили українські степи.
Переховуючись на належній Польщі території, Іван Требинський був недоторканим. Так, може, минулося б його ув’язнення, якби не постійний потяг до пригод. А „винною”, як часто буває в таких випадках, стала жінка. Перебуваючи за кордоном, Іван засумував за коханкою, яку лишив удома. Для зустрічі з нею, переодягнувшись поляком, Требинський вирушив до Чутівки. Але, дізнавшись, що його Ганна живе з братом Миколою, не вигадавши нічого кращого, викрав її. При спробі перевезти Ганну через кордон, був упійманий. Після цього кілька років провів у кайданах. Вийшовши на волю, одружився вже на іншій, але також викраденій (з монастиря), красуні й вдався до господарювання – „остепенився”. Закликав до Чутівки людей, надаючи на шість років (за 18 днів відробітку на рік) по три десятини орної землі, одній десятині сінокосу, дерево й очерет для будівництва. Заснував рід, що понад століття володів Чутівкою. До речі, 1773 року підполковник Іван Лазаревич Требинський спорудив у Чутівці  першу церкву – дерев’яну, на честь св. Іоакима й Анни.
Ось таким є короткий життєпис одного з авантюристів ХVIII cтоліття, серба-чутівчанина Івана Требинського. Його доля цікавила кількох дореволюційних дослідників. Зокрема, А. Поляницький написав про неї історичну повість (переважно нею ми користувалися під час роботи над даною статтею). Зізнаємося, що історія Оржиччини нам не байдужа (у селі Тарасенковому мешкають наші дідусь та бабуся Василь і Аліса Скрипки). Сподіваємося, що спільно з братом, теж істориком, чутівцем Мирославом Боговиком та його дружиною Світланою, скоро закінчимо написання книги про історію однієї з перлин Оржиччини – села Чутівки.
9.05.2010.

Олена Щербань
СПРОБА АТРИБУТУВАННЯ ГЛИНЯНОГО
СКРИНЬКОПОДІБНОГО ВИРОБУ

Кожен, хто мав справу з атрибуцією українських гончарних виробів (за винятком хіба що фарфорових чи фаянсових, більшість з яких мають тавра) має уявлення настільки це складна аналітична робота, що вимагає не лише наявності ґрунтовних знань, але прикладання значних пошукових зусиль. Досліджуючи понадстолітню історію гончарних навчальних закладів Опішного я неодноразово намагалася атрибутувати вироби цього відомого осередку і виокремити серед них твори їхніх учнів та викладачів, а також зустрічала, скільки хибних, а то й абсурдних атрибутувань було зроблено моїми попередниками. До речі, жодного точно атрибутованого такого виробу, окрім виробів нині діючої Спеціалізованої художньої школи-інтернату «Колегіум мистецтв у Опішному», у фондових колекціях музеїв України мені віднайти не вдалося.
Зупинюся на основних проблемах, з якими зіштовхнулася сам на сам у процесі дослідницької роботи. По-перше, багато з опрацьованих гончарних виробів не мають підписів і тавр, тому основним методом атрибуції є метод аналогії з іншими подібними виробами. По-друге, навіть за наявності недатованих підписів, датувати виріб було дуже складно. Для цього використовуються описи технології виготовлення та декорування кераміки, що збереглися в опублікованих джерелах і зібраних спогадах учителів та учнів досліджуваних опішнянських навчальних закладів. За наявності в підписах імен авторів – здійснюється робота зі з’ясування не завжди легко вирішуваного питання коли вони навчалися чи працювали в гончарних навчальних закладах. Обов’язково враховується стилістика виконання виробу в цілому. Іноді допомагають зображення на них, зокрема елементи станкового малярства на опішнянських глиняних вазах, про що детально описано в попередній студії автора [3].
В даному ж дослідженні намагаюся висвітлити шлях моїх роздумів та пошуків під час атрибутування скринькоподібного виробу, купленого на ринку в м. Полтава. Одразу ж було помітно, що цей виріб давній і не пов’язаний з народним гончарством. Разом з тим, не може бути й заводського виробництва. Факти, які свідчили б про це проаналізую далі. Виникла думка, що його виготовлено в якомусь із гончарних навчальних закладів – Миргородській художньо-промисловій школі імені Миколи Гоголя, Глинській школі інструкторів гончарного виробництва чи Опішнянській зразковій гончарній навчальній майстерні Полтавського губернського земства. Я зупинила свій вибір на останньому. По перше, жодного подібного виробу з інших названих осередків гончарного шкільництва не було опубліковано, по-друге подібна технологія виготовлення й декорування виробів була притаманна першому гончарному навчальному закладу Опішного – Опішнянській зразковій гончарній навчальній майстерні Полтавського губернського земства, що діяла впродовж 1894–1899 рр.
Виріб має форму скриньки, задня стінка якого вдвічі вища за інші й віншується ніби «короноподібним» завершенням. Пласку покришку, передній край якої також короноподібний, прикріплено до корпусу на дротовій вісі так, щоб вона могла відкриватися-закриватися. Усі деталі відлито у формах, внаслідок чого утворився й рельєфний орнамент, який було підкреслено шляхом нанесення в найвищій частині надполивними фарбами (синьою, фіолетовою та жовто-коричневою (гірчичною)) тонких (ширина близько 0,1 см) ліній і кіл та дещо більших крапок. У центрі композиції на верхній частині задньої стінки та покришці зображено хрестоподібні розетки в колах, а завершення підкреслено фризоподібним орнаментом, що надає їм подібності з фронтонами романських соборів. Орнамент на стінках складається з горизонтальних прямих і хвилястих замкнутих ліній. Від хвилястих донизу «звисають» гроноподібні завершення. Виріб виготовлено з формувальної маси, що після випалення набула біло-жовтого кольору, полито світлою поливою зеленкувато-блакитного кольору. Наостанок зауважу, що останній раз його було випалено неякісно – на поливі лишилися темні й світлі плями, на більшій частині поверхні вона стала шерехатою внаслідок появи бульбашок та налипання попелу (?). Отже, з народним гончарством Полтавщини даний виріб не пов’язує ні форма, ні технологія виготовлення, ні декор. Від заводських виробів його відрізняє ніби недбалість виготовлення.
Тепер постало питання з’ясувати призначення цього виробу. Однозначно зрозуміло, що він мав стояти на видноті й слугувати місткістю для якихось речовин чи предметів. Наприклад, солі, цукру, ґудзиків тощо. Пошук відповідників у науковій та науково-популярній літературі позитивного результату не дав. Лише за допомогою інтернет-мережі було прослідковано подібність цього виробу до «пісочниць», що входили до складу «чорнильних наборів». У таких ємностях зберігали пісок, яким посипали щойно написані чорнилом тексти, для швидшого їх висихання.
Саме «чорнильні набори» виготовляли впродовж другої половини 1890-х – кінця 1930-х років в гончарних навчальних закладах Опішного. Але подібна технологія декорування, за наявними в мене даними, використовувалася лише в Опішнянській зразковій гончарній навчальній майстерні Полтавського губернського земства (1894–1899). Майстри закладу, що були спеціалістами з фарфоро-фаянсової промисловості, експериментували з формами виробів та їх декором [4]. Зокрема, відливали вироби з напівфаянсової маси в гіпсових формах. Протягом першого періоду діяльності закладу, ними було складено рецепти кількох полив, у тому числі – зелених з відтінками від бірюзового до оливкового, а також барвників, серед яких сині (темний, яскравий, так званий кобальтовий і блакитний), фіолетовий, коричневий і жовтий [2, с.41-43, 49]. Разом з тим, конструкція горна була недосконалою для випалювання таких виробів, внаслідок чого завершальне їхнє випалювання давало багато браку. Ситуація змінилася з вересня 1896 року, після якого даних про виготовлення подібних виробів і використання подібного декору віднайти не вдалося.
Отже, наявні дані, без застосування хіміко-технічних методів дослідження, свідчать, що перед нами скоріше за все виріб початкового періоду діяльності Опішнянської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства. Ймовірно, його було виготовлено в період з 1895 до середини 1896 року. До речі, унікальне графічне зображення виробу, що був головним предметом у чорнильному наборі – чорнильниці («каламарчика») опубліковано в романі українського письменника Василя Короліва-Старого «Чмелик». Автор купив його в опішнянській гончарній школі (нині складно визначити чи в Опішнянській зразковій гончарній навчальній майстерні Полтавського губернського земства (1894–1899) чи Опішнянському гончарному навчально-показовому пункті (1912–1924), але зрозуміло, що це відбулося до революційних подій 1917 року) [1, с.55, 87]. Звичайно, схематичне зображення не дає повного уявлення про цей предмет, а інше призначення вплинуло на те, що форма його відмінна від аналізованого. Але не можна не помітити подібні риси. Зокрема, його форма – трапецієподібна, а в центрі композиції декору – триквест у колі.
Таким чином, унаслідок аналізу виробу за допомогою логіко-аналітичних методів дослідження його було атрибутовано, як деталь «чорнильного набору» – пісочницю, виготовлену в першому гончарному навчальному закладі Опішного протягом 1895 – середини 1896 року. Звичайно, наведених вище аргументів недостатньо для безапеляційності зробленої атрибуції. Але, точнішу можна зробити лише після віднайдення ідентичного досконало атрибутованого виробу, що, зважаючи на майже десятирічний досвід вивчення гончарного шкільництва Опішного, вважаю майже фантастичним.















































Комментариев нет:

Отправить комментарий