Купало (Івана Купала)— прадавнє українське свято літнього со- нцестояння, відзначається 7 липня (за сучасним календарем). За висновками дослідників, первісно Купалою називали ляльку або опудало, яких купали–топили у воді або закопували у землю чи спалювали. Назва ″Івана-Купала″ походить від шанування Іоанна 198 Хрестителя, яким православна церква намагалася перекреслити дохристиянські традиції. Серед українців Купала відзначає переважно молодь у купаль- ську ніч. Свято поєднує елементи культу сонця, природи, аграрної магії, очисних та еротичних обрядів: запалювання купальських вогнів, стрибки через багаття, ворожіння, збір лікарських трав. Купальська ніч вважається чарівною, тому широко розповсюджені дівочі ворожіння на вінках, численні обряди і магічні дії, за допо- могою яких можна захиститись від нечистої сили, яка особливо активна у цю пору. Головними дійовими особами є Купайло (Купало) і Купайлиця (Марена, Морена). Виготовляють їх відповідно парубочі та дівочі гурти. Юнаки готують опудало в образі старого чоловіка із соло- ми, подекуди голову виліплюють із глини, яку закріплюють на довгу палицю і одягають у літній

легкий одяг. Це і є Купайло. В українських купальських обрядових піснях збереглося чи- мало образів і мотивів трипільського походження, та й саме свято сягає трипільського періоду української минувшини. М. Максимович зазначає, що Купала ― то народне свято Сонцево- роту, Перескоку, коли Сонце перескакує на зиму, подарувавши Землі найдовший і такий чарівний день. Про це у купальських піс- нях мовиться: ″Ой мала нічка-петрівочка, не виспалася наша діво- чка″, ″На Купала нічка мала″. За уявленнями українців, на Купала дерева та звірі переходять з місця на місце, говорять між собою, у цей день цвіте папороть там, де курячий голос не доходить″ (П. Чубинський). Купальська пора ― то час найвищого енергетиз- му природи, пора її зрілості та зрілості юних, що досягли межі, коли час кохати і бути коханим: Як на нашій вулиці Все купальні молодці. Ой нема найкупавішого Над Степанка, над нашого. Бо його дівка скупавіла. Дівка Степанка полюбила. Дівчата-купалочки ідуть на купальське грище у вінках, аби пошанувати Купала і Марену, котрі виготовлені із гілок дерев. С. Губерначук припускає, що, віддаючи шану деревам та вінкам, юнки прощаються із тією порою, коли вони з ранньої весни до Ку- пала виводили у гаях веснянки, грали різноманітні ігри, провоку- вали парубків на залицяння. Після Купала настає пора, коли потрі- бно вже думати про заміжжя. Тому деякі обрядові пісні цієї пори мають сумні мотиви. Надзвичайно глибокий та давній зміст простежують дослідни- ки у купальських обрядах очищення вогнем і водою. Глибоко сим- волічним є спалення Купала і потоплення Марени. Купальське 199 вогняне колесо, що скочують із пагорба у воду, найімовірніше, слід розглядати як символічне відтворення зменшення сонячного колообігу та єднання вогню з водою, як дві стихії, з яких утворив- ся Світ. М. Москаленко, дослідник давньої обрядової пісенності украї- нців, відзначає, що науковці уподібнюють нашу Марену із давньо- орійським божеством Мара (у пелазгів ― Купавон, в індооріїв ― Купаті / Ґопала). У індооріїв існував обряд потоплення со- лом’яного опудала Богині часу Калі (у санскриті кала означає час). Дехто із дослідників вважає потоплення купальської Марени сим- волом принесення жертви зрілою юнкою. Однак, найбільш прав- доподібно цей обряд символізує відмирання літнього Сонця, по- ступову втрату ним ярої енергії (ця думка співпадає із обрядом потоплення Богині часу). У лексиконі оріїв Перського Нагір’я є слово мар ― мерти, умирати. До того ж кореня належать наші сучасні мара, мор, мари- ти, марно, морока, змарніти. Отож, ім’я Марена походить від пра- українського мовного кореня, що виступає із Трипілля. Про прадавнє походження Купальського свята свідчить і така обрядова пісня: Гей Око Лада, Леле Ладове, Гей Око Ладове, ніч пропадає. Бо Око Лада з води виходить, Ладове свято нам приносить Гей Ладо! А ти, Перуне, Отче над Ладом, Дай дочекати Лади-Купала. Вислів ″Око Лада″ дослідники відносять до трипільських ча- сів, оскільки Ладо ― Божество пантеону пізньотрипільської доби, Око Лада ― то Око Боже. Зазначимо, що існує цикл обрядових пісень сонцепоклонницького характеру, котрі оспівують Око, що пустило сльозу, з якої утворилися усі первинні води та первинна живність. У давньоукраїнському міфі, записаному С. Плачиндою, Око виступає як Першобог, творець Всесвіту, Вирію, Землі та всього сущого на ній. Д. Стойко, дослідник і дешифрувальник прадавньої пам’ятки українців ″Рукопис Ора″, повідомляє, що іс- нує переконлива інформація про те, що релігія Ока існувала на праукраїнських просторах за 3606 років до появи покровителя Праукраїни Ора. Отже, корені процитованої купальської пісні про Око Лада губляться десь у шеститисячолітній минувшині. Три- 200 пільського походження є й опорні слова українських обрядових купальських пісень ніч, свято, дівчина, вода, море, вінок. Л. Силенко відтворив свято Купала у дохристиянську добу іс- торії України-Руси, опис якого ми й подаємо. ″Грають сурми. Лу- нають пісні. Посередині колони на дрюкові юнаки несуть Купалу. Чути співомовки: Не бійся, Купало, ― не все пропало! До твоїх долонь хай торкнеться вогонь. Вогонь нищить тьму, проганя зиму. Купала, не будь, як пала! Купало мовчить, бо він, як і лісова звірина, боїться вогню. Він зі страху слова сказати не може. Юнаки кидають Купала у вогонь. Показують йому, через вогонь скачучи, що вогонь для відважних не страшний. Купала смалиться. Одна із дівчат вдає, що їй жаль Купала: Купало-Купалоньку, Нечепурний сонько, З біди тікай до води! Сам собі поможи, Мене бідну бережи! Ой Купало, глухий, як рало, Ось так роби, так, Як звитяжець-косак! Інша юнка вдає, що плаче, наспівуючи при цьому: Ой Купала пощадіте, Йому вушка не паліте, Пальчики горять ― Ніженьки болять! Ні, з Купала не глузуймо, Лякливого порятуймо! Понесімо, дівиці, Купаленька до водиці. Понесімо до ріки, Нехай знають парубки, Що Купало, як косак, Пливе мужньо ― ось так, так! Юнаки вихоплюють осмаленого Купала з вогню, несуть до во- ди під співи. Вигуки, гудіння бубнів, а дівчата приспівують: Купало, чистая вода, Не бійся, врода молода! Схаменися-бадьорися, Літня вода ― не горе. Тебе обадьоре, пливи-виринай, Силу здобувай. Старші люди розжалілися, просять косаків не ганити Купалу, а славити… І йдуть косаки, співаючи: Іде Купало, несе немало, Меди і жито, прирост, присип. Славим Купала, не спим до рана, Не спи ж, дівчино, косак ― не спить! Купайлицю дівчата виготовляють потайки. Переважно це га- лузка із дерева, прибрана стрічками та квітами. Обидві ляльки у зріст людини. Між Купайлом і Купайлицею розпалюють багаття за допомогою ″живого вогню″, оскільки він виконує магічну роль — образ Сонця як джерело самоочищення. Кожен учасник дійства 201 намагається перестрибнути через нього, аби сили набратися на цілий рік. Завершується свято знищенням Купала і Купайлиці: першого спалюють на вогні, а другу топлять у живих джерелах″. Образ Купала репрезентує силу сонячної енергії, яка породжує життя на землі. Досягнувши свого епогею, сонце поволі втрачає силу, а звідси й спалення Купайла. Купайлиця — це уособлення богині води Дани, яку топлять у воді, тобто відсилають назад у своє русло, бо починаються жнива. Збір урожаю — то благосло- венна справа, а тому потрібно очиститися вогнем і водою. Купайло — бог молодості, шлюбу, краси. У пору літнього со- нцевороту наші предки відзначали шлюб бога літнього розквіту вогню-сонця з богинею води. У цей день богиня виїжджає вночі назустріч своєму судженому, танцює-розсипається мерехтінням променів та зірок, тому і ніч чарівна. У купальську ніч природа буяє зеленню, бог Купало (вияв Да- жбога пори літнього сонцестояння) благословляє зрілість усього сущого, а серця юних скріплює любов’ю. На Купала відкривається Небесна брама, тому всі молитви людей відразу ж чують боги. Ро- са стає цілющою, а трави мають велику силу. Бог Перун запалює на папороті Квітку щастя. Про давнє походження свята свідчить одна з купальських пісень, записана на Івано-Франківщині, у якій учасники купальських обрядодійств звертаються до богів Перуна і Лади. 

Понравилась статья? Поделитесь ей с друзьями