Про ГОНЧАРСТВО Кременчуччини / About Pottery Kremenchuk

ЗАБУТИЙ ГОЧАРНИЙ «КУЩ» ХІХ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Про гончарний промисел Кременчуччини в науковій літературі можна віднайти лише окремі згадки. Причин цьому досить багато і перераховувати їх немає потреби. Зауважимо лише, що однією з головних була та, що розташований західніше Кременчука (історична Кременчуччина [1, с.249], впродовж 1920-30-х років входила до кременчуцьких адміністративних структур [7, с.18, 409, 418, 434-435]) потужний гончарський мікрорегіон, у ХІХ – на початку ХХ століття адміністративно відносився до Херсонської губернії. Від 1939 року й до сьогодні – Кіровоградської та Черкаської областей. Тому дослідники гончарства Полтавщини його оминали. Для дослідників сусідніх адміністративних утворень він мав периферійний характер. Відповідно, цей «кущ» (за термінологією 1920-х років) гончарних осередків донині мало досліджений. Про гончарів самого Кременчука взагалі відомо мало. Хоча вони, безсумнівно були. Зокрема, відомо, що на початку ХІХ століття в місті гончарували євреї – 5 кахольників і 1 горшечник [6]. 
Влучну характеристику стану знань про гончарство регіону можна почерпнути з праці найвідомішої дослідниці цього ремесла Середнього Подніпров’я Лесі Данченко 1969 року. «Про те, що на Кременчуччині були гончарі, я знала давно. Та в яких селах вироблявся глиняний посуд, що саме і яких форм, чи розписували тут вироби – мені не було відомо. Адже в літературі ніяких відомостей про це не було, а в музеї (Державному музеї українського народного декоративного мистецтва – автори) зберігався з цих місць лише один глечик, куплений на початку століття в Крилові» [3, с.109].

Разом з тим, мікрорегіон досить самобутній і цікавий. Тому вважаємо за доцільне коротко охарактеризувати тамтешнє гончарство.

В другій половині ХІХ – на початку ХХ століття гончарство розвивалося переважно західніше Кременчука в кількох населених пунктах. Зокрема, за даними подвірного перепису 1885 року в Новогеоргіївському гончарному районі працювало 290 гончарів [9]. По двадцяти роках ці показники зменшилися до 165. 1905 року в Новогеоргіївській волості працювало – в с.Скубіївці 60 гончарів, Ревівці – 6 майстрів, Новогеоргіївську – 5. В Павлиській волості – с.Павлівці 35 гончарів, Свинарці – 15 майстрів  [8, с.42].

Однією з передумов для розвитку гончарства була наявність високоякісної глини. Найкраща залягала в Табурищенському мисі біля с. Скубіївки. Менш якісна – біля Новогеоргіївська й біля Талової Балки. В джерелі 1914 року описано умови її залягання та видобування «… Глина, служащая основанием существования промысла, в настоящее время, если только ее нет на надельной земле, нигде даром не достаётся.

Цена её бывает весьма разнообразна и не всегда зависит от большего или меньшего спроса. Но, помимо платы за самую глину, гончару приходится расходоваться еще и на доставку ее, так как она не всегда находится тут же, вблизи поселения, и иногда привозится за десятки верст… В Александрийском уезде, в м. Ревовка, за воз глины платится 1 руб.5 коп., доставка ее стоит 1 руб., в Скубиевке воз глины обходится в 2 руб. 55 коп., в этих же поселениях покупают глину и Новогеоргиевские гончары. Она им с доставкой обходится 3 руб. за воз, на Табурищенской надельной земле глина продается ямами (длина 1,5 аршина, ширина 1 аршин, глубина 8 саженей) по 100 руб., в течение года выбирается 2 ямы. Для покупки их образуются товарищества из гончарей ближайших сел. В Новогеоргиевском районе, где имеется, быть может, лучшая в губернии глина, она залегает на значительной глубине и добывается с большими затруднениями. Доходят до нее шурфами в аршин шириной и уже в слое добываемой глины устраиваются «печеры» (шахты). Спускаются в шахты и поднимаются из них без особых приспособлений – в стенах колодца поделаны углубления, в которые рабочий становится ногами и локтями и довольно быстро опускается и карабкается вверх. Для поднятия глины наружу приспособлен ворот, глина поднимается в корзинах. Чтобы набрать воз глины, требуется работа двух человек. Обыкновенно гончар нанимает подводчика, который с ним и добывает глину. В зависимости от расстояния до глинища подводчик получает 1-2 руб., ценится и извоз, и работа подводчика. Когда из копи выбрана глина так, что грозят обвалы – яма засыпается…» [5, с.161].

Другою передумовою була наявність шляхів (сухопутних і водних), якими можна було перевозити продукцію. Відповідно, місцеві гончарі возили свої продукцію не лише в навколишні населені пункти (найбільшим серед них був Кременчук), а й далеко  на південь чи південний захід.

Продукцію гончарів «куща» XVIII-ХІХ століття ми не бачили. Тому обмежимося її загальною характеристикою, здійсненою Лесею Данченко після зборів фрагментів посуду в культурному шарі околиць Світловодська. «Я назбирала тут багато уламків посуду – переважно горщиків і глечиків, зроблених з такої самої світлої місцевої глини, але значно старанніше приготованої. Старий посуд відзначався дуже легким, тонким щільним черепком. За своїм характером знайдені уламки близькі до фрагментів посуду ХVII ст. з Києва, Микільської Слобідки, Корсуня, але тут зовсім не було залишків димленого посуду, такого поширеного в ті часи на Київщині й Черкащині. На відміну від сучасних виробів, стінки яких зовсім рівні й гладенькі, давні глечики, горщики і макітри часто мали рельєфні прикраси у вигляді одного або кількох пружків однакової чи різної товщини, а також добре розвинуті, іноді досить складної конфігурації вінця. Вінця горщиків, нерідко хвилясті, були здебільшого крайковані – по краю вкриті поливою. Гончарі розповідали, що такі, «старого фасону», горщики тут робили до 1928 року» [3, с.109]. Зауважимо, що, звичайно, подібний опис не дає повного уявлення про вироби. Але його достатньо, щоб зробити висновок про те, що в гончарстві регіону помітні тенденції, притаманні, наприклад, гончарству Опішного кінця ХІХ – першої третини ХХ століття.

До кінця 1920-х років місцеві гончарі виготовляли посуд здебільшого для сільського вжитку. Зокрема, горщики і миски різних розмірів. Глечики  –  прості неполив’яні, политі (зокрема, жовтою поливою) з вухом і розширеними вінцями, бинчики – з ручкою вгорі. Тикви – на воду, звичайні для регіону, а на олію – з носиком як у чайника. На молоко (тиквачі) – з широким горлом, щоб можна було помити всередині рукою, на самогонку (з литничком). Робили поросятники для смаження поросят, рибники, схожі на макітру з вивернутими вінцями і двома вухами, риночки з трубчастими ручками-тулійками, близнята, куманці, кухлики, фігурний посуд для напоїв у вигляді баранів, півнів. Часто вироби прикрашалися «мережкою» – ритованими прямими та хвилястими лініями і, іноді відтиснутими візерунками. Неполив’яні вироби розмальовували «писалом» – пір’їною або щіточкою. Найчастіше робили три рівні і одну хвилясту коричневі лінії [3, с.111-113]. «Через те, що місцеві гончарні глини дуже світлі, майже білі, полив’яні речі навіть без попередньої обливки побілом виглядали дуже ошатними і яскравими». Справді, наведений у книзі Лесі Данченко глечик початку ХХ століття має витончену форму, і може бути віднесений до кращих зразків посуду цього типу України [4, с.33].

Лесі Данченко вдалося також віднайти кілька рідкісних виробів, виготовлених на початку ХХ століття гончарем Гаврилом Гайдуком з с.Ревівка. Зокрема, унікальний для України свічник на 11 свічок вкритий зеленою поливою, висотою понад 40 см [4, с.51]. Як запевняв власник виробу, син гончаря, такі свічники запалювали, коли всі родичі збиралися на свята [3, с. 113]. Дуже цікавою є велика миска на вареники з чашечкою для сметани всередині, виготовлена сином Гаврила, Пантелеймоном у 1930-х роках [4, с. 78].  Подібна миска (початку ХХ століття) відома лише з розташованої за кілька десятків кілометрів від Ревівки – Цвітної (Кіровоградщина) [4, с.171] та далекої Шури Бондурянської (Поділля) [10, с.8].

Однією з «ізюминок» гончарства регіону були великі глиняні леви, якими прикрашали льохи – їх ставили нагору погрібників.

 Що ж обумовило наявність у асортименті продукції місцевих гончарів унікальних виробів. На нашу думку, вони з’явилися внаслідок міжетнічних контактів. Зокрема, Кременчук до початку 1941 року був багатонаціональним. Одними з найчисельніших серед його мешканців були євреї (у першій третині ХХ століття в місті мешкало понад 30 тисяч євреїв, близько половини від загальної кількості населення [13]). Можливо, саме внаслідок єврейського впливу через отримання замовлень чи в результаті спостереження, гончарі почали виготовляти подібні до описаного вище свічника (його можна, з певною мірою припущення порівнювати з єврейським семисвічником). Хоча, звичайно, не варто виключати й вірогідності копіювання православних церковних підсвічників. Лев – священний для євреїв звір широко використовувався в їхній культурі. Зокрема, зображався на надгробках, у синагогах та інших місцях. Відомі фарфорові ханукальні свічники, в яких леви, подібні до зафіксованих на Кременчуччині, виконували оберегову функцію [11, с.15]. Велика тарілка з маленькими тарілочками всередині (седерова), дещо подібна до вищезгаданої «миски на вареники», використовувалася євреями для подачі шести ритуальних страв [11, с.13, 14].

Кінець 1920-х років позначений розгортанням повсюдно на території УСРР колективізації та кооперації. Не лишився осторонь і досліджуваний регіон. Ще 1927 року в Табурищі виникла одна з перших у республіці гончарних артілей – промартіль «Дніпровський керамік». 1931 року в Новогеоргіївську почала діяти промартіль керамічно-силікатних виробів «Вирішальний» [2, с.706]. У її створенні очевидно брав участь засновник опішнянської артілі «Художній керамік» кераміст-технолог Іван Бойченко. Зокрема, про це побіжно свідчать спогади його дружини: 1931 року Бойченко переїхав до «с.Криловка біля Н.Георгіївська» де «починав художню кераміку». Але довго він там не затримався. Бо вже 1932 року працював у одній з гончарних артілей Одеси. Ймовірно, кераміст ховався від репресій [8, с.109].

Артіль у Новогеоргіївську розташовувалася неподалік від гирла Тясмину. Район називався Вирішальний – цю назву вона й отримала.  Напевно, з самого початку артіль була зорієнтована не лише на випуск простого посуду, а й полив’яного, прикрашеного ангобовими орнаментами. 

Під час визволення Подніпров’я від німецьких окупантів, приміщення  обох вищезгаданих артілей було зруйновано, але впродовж 1944 року – відбудовано [2, с.707]. Щоправда, діяли вони на старому місці недовго. 1961 року значна частина гончарного району (зокрема, Новогеоргієвськ) було затоплена Кременчуцьким водосховищем.

Але гончарство не припинилося, а було перенесене у місто Кремгес (зараз – Світловодськ), де було засновано невеликий завод з назвою попередньої артілі – «Вирішальний». Її філія розташовувалася у с.Павлівці. Підприємство виготовляло господарський посуд та димарі. Леся Данченко наприкінці 1960-х років відвідала завод, високо оцінила якість його продукції. Горщики – «хороших пропорцій округлі, з прямими вінцями». Глечики – «стрункі, з досить вузькою прямою шийкою і красивим яйцевидним корпусом». Бездоказово стверджувала, що «у благородних пропорціях (посуду) відчувається вплив античної кераміки причорноморських міст». В артілі та на заводі прикрашали посуд «рослинним ангобним візерунком – гілочкою з квітами або виноградом, що в’ється по плічках посудини» й обливали фритою [3, с. 111]. Продукція артілі та заводу набула широкого розповсюдження. І нині її можна побачити в користуванні мешканців Подніпров’я.  Відомостей про дату припинення виготовлення гончарних виробів на підприємстві не віднайдено. У 1970-2000-х Кремгесовський (Світловодський) керамічний завод виготовляв уже далеку від народної фарфоро-фаянсову продукцію.

На жаль, про розвиток гончарства на Кременчуччині нині можна судити за уривчастими відомостями. Тому, вважаємо, нині конче необхідно провести комплексну експедицію в колишній гончарний мікрорегіон. Дослідити архівні матеріали, що стосуються діяльності артілі та заводу, опитати місцевих мешканців, зібрати колекцію виробів. Це під силу студентам, що навчаються в Кременчуцькому національному університеті імені М.Остроградського під керівництвом викладачів кафедри українознавства. Прикладені зусилля не будуть марними – знайдена і популяризована інформація дозволить підняти туристичну привабливість регіону. Оскільки місцеве гончарство – яскраве явище в палітрі народного мистецтва України.

Понравилась статья? Поделитесь ей с друзьями