Ложка ― амулет та оберіг, символ добробуту, достатку, сито-
сті. На основі відомостей можемо припустити, що на первісних
етапах розвитку суспільства були ложки для ритуалів, що мали
суто ритуальне призначення, а також прості ложки, які широко
застосовувалися в побуті.
У Рігведі згадується кілька назв жертовних ложок: велика де-
рев'яна жертовна ложка; спеціальні ложки для божественного на-
пою; спеціальні ложки та лопатки для жертовних богослужінь. У
православному обряді богослужіння ложка, що використовується
під час служби Божої, є табуйованим предметом і має окрему на-
зву ― ″лжица″ (срібна чи золота ложка, яку не можна ні за яких
обставин використовувати для звичайних цілей, оскільки це може
призвести до непередбачуваних наслідків).
У давніх похованнях знайдено кістяні ложки шостого тисячо-
ліття до н.е. (Болгарія, Греція), у похованнях Степової Скифії (5-
4 ст. до н.е.) ― бронзові та залізні ложки, однак вони зустрічають-
ся рідко; на Львівщині (Черепин) знайдено глиняну ложку третьо-
го століття н.е. Серед давньоруських амулетів досить часто трап-
ляються залізні ложки, орнамент яких символізує сонце і землю.
Неподалік від
Десятинної церкви (Київ) у похованні дитини вияв-
лено кістяну ложку. За часів князя Володимира простолюд корис-
тувався дерев’яними ложками, а для князівських палат за наказом
Великого князя було виготовлено срібні. Виготовлення ложок не
виходило за межі родини, тому це призвело до регіональних від-
мінностей у їхній формі та оздобленні.
У найдавніші часи ложки функціонували і як предмет побуту, і
як сакральна річ, тому їх використання у різноманітних обрядах є
цілком закономірним явищем. Застосування ложок в українській
етнокультурі надзвичайно різноманітне: як ритуальний предмет у
родинно-побутовій обрядовості, під час ворожінь, у лікувально-
магічних обрядах. Чому саме ложка стала об'єктом такого широко-
го використання у духовній етнокультурі? Насамперед, це річ
217
індивідуального користування ― асоціюється з конкретним чле-
ном родини (кожен мав свою ложку, яку позначав певною міткою).
Окрім того, подекуди ложки поділялися на чоловічі та жіночі
(залежно від величини кута між держаком та черпаком: чоловічі ―
з горбиком, жіночі – рівні). Чоловік ніколи не брав жіночу ложку і
навпаки, такий розподіл зберігався і під час обрядового викори-
стання ложок. Зокрема, на Поліссі чоловічу ложку затикали дитині
за пояс під час замовлянь від різних хвороб. Однак, чоловічою
ложкою заборонялося розмішувати їжу (″аби чоловік не пхав свого
носа у жіночі справи і не сварився з дружиною″), існувало табу на
позичання чоловічої ложки. Ложку, якою їв старший у родині чо-
ловік, передавали у спадок, їй приписувались лікувальні
властивості; особливого статусу набувала ложка після смерті свого
господаря (вважалось, що дух померлого допомагає здолати хво-
роби).
Ложка наділена обереговими функціями. Зокрема, у сербів за-
ведено викидати ложку надвір під час грози. Існує повір’я, що
ложка тісно пов'язана з культом предків, оскільки за її допомогою
споживають ритуальні страви в поховально-поминальній обрядо-
вості. Під час Святої Вечері у тих родинах, де померла дитина, на
порожнє місце за столом кладуть ложку і запрошують душу по-
мерлого зі словами: ″Твоя ложка лежить і тебе чекає″. Після
Вечері ложки не миють, а перевернутими залишають на столі ―
щоб душі предків могли скуштувати залишки їжі. Найімовірніше,
головною тут є не страва, а ложка, наявність якої у хаті передбачає
присутність її господаря.
На поминальному тижні, під час так званих ″дідів″ після
поминальної вечері малі діти залишають на столі ложки. Якщо
вранці їх знаходять перевернутими ― значить душі приходили.
Діти вважаються безгрішними, тому здатні до спілкування з іншим
світом. Ложка в даному обряді є замінником живої людини ― ди-
тини. На Поліссі у першу річницю смерті людини за традицією
залишають на могилі кухлик та ложку ― для душі померлого.
Зв’язок ложки зі світом предків простежується і в такому полісь-
кому повір’ї: на Русальному тижні забороняється дівчатам увечері
мити ложки ― ″аби русалка не забрала до себе″
За допомогою ложки можна дізнатися про майбутнє під час
ворожіння. На Поліссі у Святвечір після вечері всі члени родини
кладуть свої ложки до миски і накривають хлібиною. Чия ложка
вночі сама перевернеться ― той помре або тяжко захворіє. З тією
ж метою ложки втикають на ніч у кутю. Чия ложка до ранку впаде
218
― того чекає нещастя. На Поділлі напередодні Нового року
дівчата ворожать: збирають зі столу ложки після вечері та йдуть з
ними гуркотіти на порозі. Уважно прислухаються: де собака загав-
кає — туди заміж піде. У північній частині Росії в той же час юнки
кладуть ложку з кутею під подушку ― ″Хто прийде кутю їсти, той
і суджений″. На Харківщині існує повір’я: якщо на Різдво після
вечері зі своєю ложкою вийти за ворота на вулицю, то прийде До-
ля і озветься до тебе.
Щодо правильного положення ложки на столі існує багато
приписів. В різних місцевостях по-різному ставляться до того, як
має лежати ложка (виїмкою донизу чи навпаки) перед початком
трапези, у перервах, коли трапезу закінчено і потрібно повідомити
про це. В будь-якому випадку правила поводження за столом тісно
пов'язані з уявленнями про світ духів, що оточує людину.
Перед їжею ложки кладуть виїмкою доверху, що означає за-
прошення. Після трапези їх перевертають, показуючи цим, що наї-
лися. За повір’ями, під час поминального обіду ложку потрібно
кожен раз класти на стіл виїмкою доверху, якщо цього не дотри-
муватися, то, за віруваннями українців, покійник у могилі переве-
рнеться обличчям донизу.
У Центральній Україні, зокрема, і досі переконані, що до пе-
ревернутої ложки, держало якої лежить на столі, а другий кінець
на мисці, чіпляються злидні, тому її не можна залишати в такому
вигляді. На Чернігівщині злиднем називають зайву ложку, що опи-
нилася на столі, в той же час, у ряді районів Росії господиня на-
впаки кладе на стіл зайву ложку ″аби і ангелу було чим їсти″. Там
же вважають: якщо за столом їсти поспіхом, брати у ложку кілька
шматків, то ангел не захоче сісти поряд, тоді його місце займе не-
чиста сила і буде їсти замість людини або саму людину.
Оскільки ложка за формою нагадує людське тіло, тому є від-
повідником душі, а звідси стають зрозумілими звичаї та уявлення,
за якими небіжчик міг їсти лише ложкою живого. Це трансформо-
ваний космогонічний міф, який у народній обрядовості українців
втілився досить своєрідно у поліських обрядах ″дідів″: живий —
ложка — мертвий — живий".
Немає коментарів:
Дописати коментар