ДВІ ДОЛІ: ІВАН ТА АНДРІЙ ЗАРЕЦЬКІ
Українська
земля народила багатьох талановитих діячів науки й культури. Одні стали
відомими всьому світу. Інших знає лише вузьке
коло спеціалістів. Серед останніх – два уродженці Полтавщини Іван і Андрій
Антоновичі Зарецькі. Народилися вони в Гадяцькому повіті (нині – однойменний
район). Іван – у селі Лютеньці в серпні 1857 року. Андрій – у місті Гадяч 5 (17) грудня 1864 року. Хоча їх внесок у розвиток науки й культури
Російської імперії досить вагомий, біографії вивчено недостатньо. Зокрема, досі
не опубліковано ніяких біографічних відомостей про батьків і дитинство Івана.
Натомість, завдяки значній пошуковій діяльності Валерія Акімова відомі імена
батьків Андрія. Вважаємо, що існує велика вірогідність того, що Іван і Андрій
були рідними братами. Про це свідчать ім’я батька, близькість місць і дат
їхнього народження, портретна схожість, а також інші факти, про які скажемо
нижче.
Батьками Андрія були «гадяцькі міщани» Антон Онисимович і Олександра
Олександрівна. Безперечно, Антон Зарецький був освіченим і пов’язаним з
місцевою дворянською елітою. Про це свідчить факт, що хрещеними батьками Андрія
були дворяни Лаврентій Перехрестов і Марія Мартосова. Він потурбувся, щоб Іван
отримав гарну різносторонню початкову домашню освіту – навчив грамотно й каліграфічно писати, гарно малювати, орієнтуватися у
тогочасній історичній літературі. Пізніше Іван навчився віртуозно
фотографувати. Про початкову освіту Андрія нічого не
відомо. Але, вірогідно, вона була такою ж.
Іван Зарецький
свій подвижницький шлях почав зі збирання давніх виробів, які пересічні
мешканці Полтавщини вважали не вартим уваги сміттям чи використовували в
дитячих розвагах. Зауважу, що археологія в Україні на той час лише
зароджувалася і першою її формою було саме здобування давніх речей для
поповнення колекцій. Першими починали такі дослідження поміщики й землевласники,
знайомі з публікаціями московських археологів і київських істориків, що
усвідомлювали цінність тих чи інших старожитностей.
Іван Зарецький одним з перших (з 1881 року) почав збирати
археологічні знахідки і здійснив розкопки на території Поворскля (біля села
Лихачівка неподалік містечка Опішного). Відомості про результати досліджень,
здійснених до кінця 1887 року він опубліковав у першій статті «Заметка о древностях Харьковской
губернии Богодуховского уезда слободы Лихачевка» (1888). На той час, принаймні з
1886 року, він мешкав у Полтаві й працював у тамтешньому Інституті шляхетних
дівчат налаштовувачем роялів. Зі спогадів Сергія Андрійовича Зарецького відомо,
що його дід по батькові був директором Полтавського музичного училища. Хоча
підтвердження цього факту в інших джерелах нам знайти не вдалося, не виключаємо
можливості, що Антон Зарецький міг у 1880-х роках очолювати якийсь заклад з
викладанням музичної освіти в Полтаві і допомогти синові Іванові працевлаштуватися.
Про значущість першої археологічної колекції, зібраної
Іваном Зарецьким, можна сформувати уявлення й нині,
адже її, разом з матеріалами пізніших розкопок курганів було придбано
Історичним музеєм у Москві (нині Державний історичний музей) в жовтні 1889 року
за значну на той час суму – 1000 рублів. Речі з неї тривалий час експонувалися в
ньому. Але спочатку дослідник вирішив представити свої знахідки на
археологічному з’їзді, що мав відбутися 1887 року в Харкові. Хоча з’їзд не
відбувся, але відправлення матеріалів на нього повернуло життя Івана Зарецького
на новий шлях – 1887 року він став членом «Московского общества любителей
естествознания, антропологии и этнографии та «Московского археологического
общества», провів перші розкопки, опублікував першу статтю, познайомився з
провідними російськими науковцями – зокрема професором Московського
університету, антропологом, географом і археологом Дмитром Анучіним. Відомо, що
Іван Зарецький показував згаданому вченому зібрані вироби. Дмитро Анучін
відіграв важливу роль у його подальшому житті.
На археологічний з’їзд Іван Зарецький представив також
альбом ілюстрацій. За свідченням тогочасного історика Дмитра Багалія, який
запропонував видати його, малюнки «исполнены
самим г.Зарецким и при том необыкновенно тщательно и красиво… Альбом, который
как по своему содержанию так и по художественному выполнению, представляет, во всяком
случае выдающееся явление». На жаль, альбом опубліковано не було, але
оригінал зберігся донині, переданий разом з
колекцією до Історичного музею в Москві.
Перші розкопки курганів, розташованих поруч з
досліджуваним поселенням, Іван Зарецький здійснив, щоб «удовлетворить свое любопытство». За два роки дослідив десять
курганів побіля слобід Лихачівка й Рублівка (на той час Богодухівського повіту
Харківської губернії) та три кургани поблизу с.Деревки (на той час Охтирського
повіту Харківської губернії). 1888 року розкопав також кургани в урочищі Лапівщина побіля
містечка Великі Будища (сучасний Диканський район Полтавської області) – перші
науково досліджені пам’ятки цього типу на правобережжі Ворскли. 1889 року
Зарецький розкопав також курган біля села Війтівка Полтавського повіту (лівий
берег річки Коломак).
Переважна більшість знахідок з досліджених
Іваном Зарецьким поселень і курганів датується скіфським часом (VII – початок
ІІІ ст. до н.е.), але окремі з них відносяться як до ранішого (з доби неоліту)
так і пізнішого (доба пізнього середньовіччя) періоду. У багатих курганах Опішлянка й
Вітова могила він виявив залишки горитів, прикрашених золотими бляхами,
орнаментованими в скіфському звіриному стилі.
Розкопками 1888-1889 років завершився перший, найбільш
активний період діяльності Івана Зарецького як археолога-польовика. Вигідно
продавши зібрану колекцію, він не проводив спеціальних археологічних досліджень
понад десятиліття. Але, працюючи на різних посадах у Полтавському губернському
земстві, цікавився археологічними пам’ятками Поворскля, які виявлялися
випадково, збирав колекцію археологічних знахідок. 1894 року разом з
матеріалами, здобутими під час розкопок в урочищі Лапівщина, він передав її
(частину продав, частину – подарував) до нововідкритого Природничо-історичного
музею Полтавського губернського земства (нині Полтавський краєзнавчий музей),
поклавши початок його археологічній колекції. Серед археологічних досягнень Івана Зарецького
останнього десятиліття ХІХ – першого десятиліття ХХ століття – обстеження
поховань ІХ-ХІІ століть і підземель ХVII-XVIII століть у Полтаві. Він причетний до збереження всесвітньовідомого
Перещепинського скарбу.
1893 року відкрився новий дар Івана Зарецького – за дорученням Полтавського
губернського земства він здійснив ґрунтовне дослідження гончарства Полтавщини,
а наступного року опублікував першу й досі найфундаментальнішу керамологічну
монографію щодо нього. 400 глиняних виробів і 35 зразків глин, зібраних під час
експедиції та інших матеріалів, він передав восени 1893 року земського
природничо-історичного музею, започаткувавши першу в Україні колекцію народної
кераміки. Впродовж 1894-1896 років Іван Антонович очолюва перший гончарний
навчальний заклад Російської імперії – Опішнянську зразкову гончарну майстерню
Полтавського губернського земства. 1901 року за дорученням губернської управи він
почав готувати кустарні вироби Полтавщини для Всеросійської
кустарно-промислової виставки, що мала відбутися 1902 року в Санкт Петербурзі.
За заслуги перед громадою, 1902 року Іван Зарецький отримав титул почесного
громадянина. Упродовж 1902-1910 років займався комплектуванням етнографічної
колекції Російського музею в Санкт Петербурзі, зібравши майже 1500 предметів
народного побуту в Полтавській та Харківській губерніях. 1907 року Іван
Зарецький представляв Полтавську губернію на Всеросійській кустарній виставці у
Санкт Петербурзі. 1913 року дослідник виїхав до Воронежа, де вивчав кустарні
промисли.
1915 року за запрошенням Оренбургської міської управи він приїхав до
Оренбурга, щоб сприяти розвиткові тамтешніх кустарних промислів. Думав, що
приїхав ненадовго, а вийшло – назавжди. Мешкав у цьому місті до 1936 року,
працював у галузі освіти, краєзнавства й археології. Будучи з 1928 року
науковим співробітником Оренбургського краєзнавчого музею, він фактично
створював його заново. Окрім того дослідник здійснював різнопланову пошукову,
методичну й просвітницьку роботу. Зокрема, віднайшов поблизу Оренбурга
вогнетривку глину й каолін, виступав по радіо із закликом про збереження лісів,
розробив програму-інструкцію для спостереження за життям птахів і проект
організації в Губерлинських горах мінералогічного заповідника й музею, склав
записку для створення «Краєзнавчого товариства». Підсумком дослідницької
діяльності Зарецького став рукопис монографії «Очерк заселенности Оренбургского
края с древнейших времен по ХVIII столетие». На жаль, в умовах напруженості
тогочасного суспільно-політичного життя в країні, книгу опубліковано не було.
Оскільки Центральне бюро краєзнавства дало їй негативну оцінку: «чуждая современных научных и политических
установок». Життя дослідника обірвалося 14 серпня 1936 року під час
археологічних розкопок. Поховано його на станції Кувандик Оренбургської
залізниці (нині місто Кувандик Оренбурзької області). Квінтесенцією життя Івана
Зарецького можуть бути слова з написаного ним же вірша:
«И помня бедственное детство,
Нужду тяжелую кругом,
Храню отцовское наследство –
По правде жить, как жил во всем».
У 1880-х роках почалося й кар’єрне зростання Андрія Зарецького. 1883 року він
став вільним слухачем «Московского училища живописи, ваяния и зодчества»
(МУЖВЗ). У серпні 1884 року в Раду Московського художнього товариства, якому підпорядковувалося
МУЖВЗ, поступило прохання Антона Зарецького допустити сина «к экзамену во второй класс и если выдержит
таковой, то зачислить его учеником второго класса по живописному отделению».
В квітні 1885 року вільнослухач Зарецький уже сам просив інспектора училища «ходатайствовать перед Советом общества о
переименовании в ученики», мотивуючи це тим, що його «занятия по искусству известны, а экзамены по наукам он сдал
удовлетворительно». Клопотання було задоволено – з нового навчального року Андрій
Зарецький став учнем МУЖВЗ. Можливо, цьому сприяв факт, що за час перебування в
Москві він вступив у «Московское общество любителей художеств», а написаний улітку
1885 року етюд «Тополя в окрестностях Полтавы» було відзначено й куплено членом
МОЛХ, засновником у подальшому всесвітньовідомої галереї Павлом Третьяковим.
Й хоча зі вступом в училище всі проблеми Андрія Зарецького не вирішилися («неимея возможности внести плату за право
учения» він уже з наступного навчального року просив звільнити його від
оплати), ніякі побутові труднощі не могли завадити йому займатися улюбленою справою.
Заняття, які проводили такі визнані майстри як Володимир Маковський, Василь Полєнов,
Євграф Сорокін не пройшли даремно. Зарецький заявив про себе як перспективного
художника. 1889 року отримав медаль за етюд, а через рік «за рисунки с натуры
малые» – ще одну. В лютому 1893 року картина Андрія Зарецького «Пристань» отримала
велику срібну медаль, а сам він – звання класного художника.
Восени 1886 року, ще
студентом МУЖВЗ Андрій Зарецький разом з Ісааком Левітаном, Костянтином Коровіним,
Сергієм Івановим, Кузьмою Петровим-Водкіним заснував неформальне об’єднання
художників реалістичного напряму під назвою «Среда». Як писали очевидці, на вечорах
«Среды» не було великих художників і початківців, там збиралися лише товариші, щоб
відпочити душею від роботи й турбот, поговорити й помалювати. Традиційною стала
участь гуртка майже у всіх благодійних вечорах Москви, які в ті роки були звичайним
явищем. На вечорах «Среды» художники ділились з товаришами враженнями після повернення
з літніх пленерів. Не сидів на місці й Андрій
Зарецький. Окрім рідної Полтавщини, він проводив літні канікули в Таврійській і
Тульскій губерніях. Там написав картини: «Весной на море» (1889),
«Чуфут-Ламбат. Крым», «Чёрное море» (1890), «Новороссийск» (1891), «Морской
вид» (1892). Поступово географія пересувань молодого художника розширилася. На
це вказують назви його картин – «Нижний», «Дворец Эмира Шир-Бедек» (1897), «На
Печоре» (1898), «Либи-Гаус. Диам-Беги» («Водохранилище в Бухаре»), «Река Вишера
Уральская» (1899), «В глуши ночной» (1901), «Самарканд. Мечеть Улугбека»
(1903), «На Волге» (1904), «Город Лебедянь» (1904), «Ворота в Самарканде»
(1910). З усіх поїздок Зарецький повертався з новими картинами, ескізами і враженнями
для нових робіт.
Особливо успішним став для Андрія Зарецького 1895 рік, коли він став учасником підготовки XVI Всеросійскої художньо-промислової виставки 1896 року в Нижньому Новгороді. За запрошенням Казанського комітету XVII-го відділу будівельної, інженерної справи, річкового й морського торгівельного судноплавства, що готувало Павільйон Волжсько-Каспійського судноплавства, Андрій Зарецький разом з А.І. Одінцовим стали учасниками Каспійської експедиції. Зарецкий об’їхав береги й порти Каспійського моря й повернувся з обширним матеріалом для експозиції – живописними етюдами, фотографіями, кресленнями. В павільйоні Волжсько-Каспійського судноплавства увазі публіки було представлено 210 картин і малюнків з видами Астрахані, Дербента, Петровська, Баку, Красноводська й інших прикаспийських міст, каспійські пароплави, морські пейзажі і т. д. Автором 103 із них був Андрій Зарецький. Окрім того, він зробив 149 (з 600 представленных в павільйоні) фотографій Каспійського моря й його берегів. Центральне місце на виставці поряд з моделлю плезір-яхти й верейки займала картина Зарецького й казанського художника А. Кокорєва «Петр Первый осматривает флот на Каспийском море перед походом в Персию», на якій було зображено Петра I, що об’їжджає на плезір-яхті кораблі на Волзі.
Ще в перші роки московського життя Андрій Зарецький вступив у відому спілку
художників – «Московське товариство любителів художеств» (МОЛХ). Членство в ній
дозволяло художнику-початківцю розраховувати на підтримку (в тому числі – матеріальну)
від маститих живописців і благодійників. Окрім цього, з початку свого існування,
товариство намагалося забезпечити молодих художників замовленнями, а також
проводило художні конкурси зі спеціальними преміями. На виставці МОЛХ 1890 року
за картину «Чуфут-Ламбат. Крым» двадцятишестилітній Андрій Зарецький отримав третю
премію й з цього часу став постійним учасником виставок картин товариства (експонувався
в 1892, 1894, 1897-1901, 1903-1905, 1908 роках). Деякі картини Андрія Зарецького
того періоду дійшли до нас у вигляді чорно-білих репродукцій з виставкових
каталогів. Так на XIV періодичній выставці картин МОЛХ експонувалися три морські
пейзажі: «Последние тучи», «На заре» и «Под парусами».
В 1890-1893, 1897, 1899-1901 годах Зарецький був експонентом «Товариства
пересувних художніх виставок», а 1903 року – Першої виставки етюдів, малюнків,
ескізів ТПХВ в Санкт-Петербурзі. 1895 року він взяв участь у третій виставці
картин «Московського товариства художників»,
заснованого восени 1893 року випускниками МУЖВ з метою «способствовать успеху и
развитию искусства в России». 1899 року картини Андрія Зарецького «Река Колва у
Дивья камня», «Чёрное море» и «Энзелинский залив» було виставлено на художній виставці
в Радищівскому музеї Саратова. В 1899-1901 роках Андрій Антонович Зарецький експонувався на виставках творчого об’єднання
одеських художників – «Товариства південноруських художників». 1910 року – на
виставці московських любителів-колекціонерів у Санкт-Петербурзі, а 1914 року –
на виставці картин «Художники – товарищам воинам» у Москві.
Окрім традиційних технік живопису, Зарецький експериментував з новими. 1901
року в статті «О новом материале для живописи и рисования», опублікованій у щомісячному
ілюстрованому журналі «Искусство и художественная промышленность» (№6) художник
поділився досвідом використання «ураліту» (чи азбесту), як ідеальної поверхні
для малювання. Новими засобами зображення для художника стали також білила, туш,
алюмінієва фарба.
1891 року Андрій Зарецький оселився в Тамбовській губернії. Цьому передувало одруження художника на дівиці Серафимі Миколаївні Бобровій – дочці колишнього судді Лебедянського повіту Тамбовської губернії капітана у відставці Миколи Іполітовича Боброва. Вінчання відбулося 14 липня 1889 року в Іоано-Богословській церкві села Григорівка Мелітопольского повіту Таврійської єпархії, де, напевне, він проводив літні канікули. Молоде подружжя оселилося в маєтку Бобрових у селі Шовському Лебедянського повіту – невеликій садибі з садом площею 35 десятин, на околиці села, біля ставка. Тут у Зарецьких народилися діти: Володимир (народився 20.06.1891), Сергій (10.12.1894), Борис (7.09.1896), Варвара (6.05.1898), Зоя (15.02.1901) й Ганна (7.03.1907).
З часом, Андрій Зарецький став менше бувати в роз’їздах, проводячи більше часу вдома. А з 1907 року зайнявся господарством: арендував сад (близько 8 гектарів), спорудив млин з нафтовим двигуном. Але спокійного життя йому лишилося не більше десятиліття. 1917 року, коли поміщицькі маєтки в повіті почали масово грабувати, Андрій Антонович разом з іншими поміщиками заснував Лебедянську Спілку Землевласників. Її метою була «защита интересов частной собственности, путём распространения правильных объективных понятий о ней в населении всеми законными средствами и способами». Але щось змінити вони були вже не в силах. Телеграми до Губернского Правління й Тимчасового уряду не приносили ніяких результатів, бунтівних селян зупинити було не можливо. 1919 року Зарецький тяжко захворів і помер. Вірогідно, через епідемію тифу.
Нині про Зарецьких в Шовському майже нічого не нагадує. Сад було вирубано, місце садиби заросло, а від млина лишилася ледь помітна бетонна основа. І лише на старому сільскому кладовищі зберігся горбик з простим безіменним металевим хрестом, пофарбованим блакитною фарбою. Місце останнього пристанку тіла спадкового почесного громадянина, експонента виставок, члена товариств, класного художника… Андрія Антоновича Зарецького. Від Івана Антоновича не лишилося й могили. Але вічним пам’ятником подвижницькому життю стали його наукові праці, світлини і фундаментальні музейні колекції.
Дві постаті, дві схожі долі. Вихідці з заможного високоосвіченого
козацько-міщанського середовища, Іван і Андрій Зарецькі пройшли важкий шлях
кар’єрного зростання. Завдяки неординарним природним здібностям і, напевне,
батьківській турботі, вони досягли помітних успіхів у різних галузях науки і
культури. Нині російські й українські дослідники поступово заповнюють лакуни в
їхніх життєписах. Але досі багато моментів біографій лишаються нерозкритими.
Сподіваємося, що дана стаття сприятиме подальшій вивченості цих непересічних
особистостей. І, нарешті, віднайдуться архівні документи, за якими стане
достеменно відомо, чи були Іван і Андрій Зарецький братами і ким були їхні
батьки, а в музеях України чи приватних колекціях виявляться картини Андрія.
Понравилась статья? Поделитесь ей с друзьями
Немає коментарів:
Дописати коментар