 Олена Щербань з макітрою Глиняна макітра в місцевому весільному обряді другої половини ХХ століття Вперше в етнології та керамології акцентовано увагу на використанні глиняної макітри жителями Опішного під час весілля та виконання з нею «обряду розбивання» у другій половині ХХ століття. На основі зібраних автором польових матеріалів, зроблено висновок про те, що глиняні макітри були неодмінним атрибутом весільного обряду досліджуваного періоду.
Глиняний посуд до середини ХХ століття був невід’ємним елементом родинної та календарної обрядовості українців. Дана студія присвячена аспектам використання глиняної макітри у весільному обряді Опішного, Зіньківського району, що на Полтавщині, оскільки була неодмінним його атрибутом. Макітри – один із найбільш уживаних видів глиняного посуду українців. У господарстві вони практично незамінні, оскільки мають широку сферу застосування, міцно пов’язані з традиційною кулінарією, зокрема хлібопеченням. Тому гончарі виготовляють і продають їх дотепер. До речі нині, коли опішнянське гончарство перебуває у стані занепаду, попит на глиняні макітри задовольняється гончарем Михайлом Острянином (1938 р.н.), який працює на підприємстві «Гончарний круг». Для дослідження даної теми я обрала Опішне тому, що впродовж ХХ століття місцевими гончарями, окремі з яких досягли значної майстерності в цій справі (могли згончарювати навіть п’ятивідерну макітру!), було виготовлено значну кількість різних за параметрами макітер. У цьому гончарному осередку в досліджуваний період працювали гончарні артілі «Художній керамік», «Червоний гончар» (до початку 1960-х років), гончарні заводи «Художній керамік», «Керамік». Тож опішнянські господарства принаймні впродовж ХХ століття були достатньо забезпеченими глиняними макітрами. Незважаючи на величезну кількість наукових праць, присвячених українському весільному обряду, опішнянське весілля у наукових працях досі залишається не вивченим. Не вдалося віднайти його описів і в архівних джерелах. Основним джерелом інформації з вивчення опішнянського весілля, є польові матеріали автора, зібрані впродовж 2008–2010 років. Більшість опитаних інформаторів (всього 30 чоловік), повідомили про використання глиняних виробів, зокрема макітри під час весільного обряду в Опішному. Їх спогади стосуються переважно другої половини ХХ століття – цим обґрунтовуються хронологічні межі даного дослідження. Нині досить складно визначити корені походження тієї чи іншої обрядодії весілля Опішного, зокрема з глиняною макітрою, розкрити сутнісний зміст і символічне навантаження цього посуду саме в опішнянському весільному обряді. Адже впродовж принаймні досліджуваного періоду, потреби у використанні глиняних макітер, способи використання їх у опішнянському весіллі, змінювалися. Однією з вагомих причин цього є те, що перебуваючи в статусі містечка, розташованого на перехресті важливих торгівельних шляхів, в Опішному, впродовж принаймні ХХ століття, традиції, зокрема весільні, динамічно трансформувалися. Цього, наприклад, не можна сказати про навколишні села. Хоча б стосовно села Велика Павлівка, Зіньківського району, розташованого за близько сорок кілометрів від Опішного, у якому впродовж ХХ століття зберігся архаїчний весільний обряд у майже незмінному вигляді. Упродовж передвесільного етапу опішнянського весілля, великими (об’ємом понад 20 літрів) макітрами послуговувалися для вчинення та вимішування тіста для весільної здоби (калачів, медяників та шишок), а також паляниць, пирогів. У середу випікали медяники, в четвер – калачі, в п’ятницю – пироги та паляниці. До речі, ще до 1970-х років опішнянське весілля тривало майже тиждень. Опішнянка Тетяна Басенко зауважила: «Од середи до середи хоч на призьбі сиди». В досліджуваний період весільну здобу в Опішному готували або кілька калачниць вдома в Молодого та Молодої або їх замовляли одній майстрині, яка працювала в себе вдома. Але в обох випадках для вчинення-вимішування тіста в Опішному використовували переважно саме глиняну макітру. Під час випікання калачів групою калачниць (корованиць), відбувався цікавий обряд, усі етапи якого супроводжувалися піснями. Згідно із зафіксованими мною відомостями, востаннє у Опішному його здійснили в 1997 році. Опішнянка Лідія Омеляненко згадувала: «Всим селом сходилися як коровай пекти, то ціла свайба, як пекли. Співали, хто прийшов, всих кликали, двадцять душ». Кількість калачниць могла бути і меншою – 4-6. У калачниці намагалися запрошувати жінок, які жили щасливим шлюбом. Зазвичай для виготовлення здоби використовували дві макітри – одну для короваю (калача), другу – для медяників, оскільки їх тісто різнилося і за об’ємом і за кількістю компонентів, та й одночасно ці два види обрядового печива випікатися в піч не ставили. Опішнянки згадували, що тісто на весільні калачі, шишки та медяники намагалися вчиняти в новій макітрі. Окрім того, опішнянська макітра могла бути спеціально виготовлена для цього випадку, про що свідчать написи на деяких з них. У кого не було нової чи спеціально виготовленої посудини – вчиняли в тій, в якій зазвичай готували тісто на хліб. Але намагалися не готувати тісто для весільних короваїв у позиченій макітрі. Макітру з учиненим тістом на весільний коровай опішнянські калачниці обв’язували червоною стрічкою. Весільна мати перев’язувала калачниць хустками чи шматком тканини. Тетяна Басенко згадувала, що: «На коровай здобне тісто, як на паску, но трохи не таке: масло, яйця, сахар і ганус обізательно. Короваї довгі, прямокутні. Медяники обізательно пекли, щитаємо приблизно скільки гостей буде, людей, щоб на всіх були». Опішнянка Віра Вепропідтвердила: «У коровай воно ж доклад не той, що на медяники». Прикрашали калачі (випікали два калачі) виліпленими з тіста «качечками з крильцями», житніми колосками, калиною. Коли вони «висхожувався» у формі – «садили» їх у піч, попередньо «вигрібши жар» за допомогою «вермена» – обов’язково одруженого чоловіка. Посадивши короваї і залишивши коло печі одну з коровайниць, інші виходили за ворота – «гнітити» їх – саме в цей момент наставав час здійснити обряд розбивання макітри. Опішнянський гончар Михайло Острянин, мати якого, Василина Денисівна Острянин (у дівоцтві Сиваш) (по-вуличному просто «баба Васька»), у 1950–1960-х років була однією з найбільш знаних опішнянських коровайниць, пригадав такі деталі: з піснями та жартами калачниці відкривали ворота (щоб усі люди бачили). Посеред двору чи й на вулиці розпалювали багаття, виносили немиту макітру, в якій вчиняли тісто (іноді, шкодуючи, брали й іншу, стару), ставали навколо багаття, передавали через нього навхрест макітру, потім цілувалися і кидали макітру у вогонь так, щоб розбити її. Наприкінці роздавлювали черепки ногами і разом з тим гасили багаття. Під час цього приказували: «б’ємо макітру, щоб не місити у ній більше». Калачниці співали (зокрема пісню «За хатою, за світлицею, стоїть вода з росицею»), пританцьовуючи кругом того вогню, весільна мати в цей час пригощала їх горілкою. Тетяна Басенко згадувала: «У нас за кожду сестру били макітру (сестер у респондентки три – О.Щ.). За каждою свайбою, як печуться калачі, то їх «гнітять» – ото співають на дорозі, палять вогонь, б’ють макітру». Черепки залишали на дорозі. Розбивання калачницями макітри символізувало закінчення обряду випікання короваїв. «Традиція» замовляти весільний коровай в жінки, яка «спеціалізувалася» на цьому, масово поширилася в Опішному в останній чверті ХХ століття. Зрозуміло, що в цих випадках описаний вище обряд з макітрою не відбувався. Вдалося зафіксувати випадок, коли глиняна макітра для замішування тіста на коровай у однієї із відомих опішнянських коровайниць Катерини Миколаївни Порскало «прослужила» понад 40 років. Вона дісталася їй у спадок від тітки Василини, яка свого часу також випікала весільну обрядову здобу для односельчан. Ще однією опішнянською вправною коровайницею односельці вважають Надію Іванівну Процик, про яку й досі згадують: «коровайниця на все село». Зроблю кілька зауваг щодо опішянського обряду розбивання макітри. У жодному з опрацьованих мною описів весільних обрядів ХІХ–ХХ століття такого обряду не зафіксовано. Та й вчиняли тісто, як можна зрозуміти з цих описів, переважно в дерев’яній діжі. Хоча звичай розбивання інших типів глиняного посуду на весіллі – загальнопоширений. Можна припустити, що звичай розбивати саме глиняну макітру виник у ХХ столітті і притаманний переважно для Опішного й навколишніх присілків, де великі макітри (а саме великі потрібні для вчинення-вимішування тіста) розповсюджувалися у значній кількості. Згідно спогадів опішнян, в день весілля полив’яні мальовані макітри невеликих розмірів (до 6 літрів) іноді використовували для подачі до столу вареників, млинців, голубців тощо. Нова глиняна макітра могла бути також весільним подарунком. Пошкоджені глиняні макітри подекуди використовували й на післявесільному етапі, на другий день весілля, під час обряду ходження «у свати». Делегацію родичів Молодої зустрічали таким чином: насипали в макітру чи горщик попелу, ставили «на воротях», і коли гурт підходив, намагалися так розбити посудину, щоб припорошити якомога більше людей. З плином часу для багатьох з нас, сучасних людей, втратився так і незрозумілий до кінця зміст окремих весільних дій, обрядів. Процес передвесільної підготовки нині зводиться здебільшого до метушні навколо організації застілля. Зі значними змінами в сучасному весільному обряді порівняно навіть із тим, що відбувалося 60 років тому, макітра втратила обрядову функцію. Але й донині тісто для опішнянських весільних короваїв коровайниця Катерина Порскало вчиняє саме в макітрі, тій самій, якій понад 40 років… Підсумовуючи, можна зробити такі висновки: в Опішному принаймні в другій половині ХХ століття глиняними макітрами послуговувалися на всіх етапах весільного обряду. Від початку 1990-х років глиняну макітру опішняни використовували переважно на передвесільному етапі. Окрім вжиткової (для приготування тіста, подачі страв на стіл), подарункової, вона виконувала важливу символічну, обрядову функції. Використання глиняної макітри під час сучасних передвесільних приготувань так, як це було раніше, прикрасило б цей обряд, надавши йому не лише архаїчного глянцю, але й відчуття зв’язку з традиціями наших пращурів. Олена ЩЕРБАНЬ, лауреат премії імені Василя Скуратівського, старший науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному.  Опішнянські макітри  Піч з посудом  Отака вона - наша весільна макітра На світлинах: Олена Щербань з макітрою. Опішнянські макітри. Піч з посудом. Отака вона - наша весільна макітра. |
Немає коментарів:
Дописати коментар