Чиїх батьків ми діти? / Parents whose children we?

ЗАБУТА НАМИ УКРАЇНА 

 Сьогодні, в часи коли творяться діла найбільшого зла і найвищого добра, виявляється, що значно більше, ніж здавалося коли-небудь, душа українця тягнеться до прадавніх етноджерел, якими так щедро напоєна наша благодатна українська земля. Чи не забули ми, чиїх батьків ми діти? Чи цікавимося ми, як жили і думали, чого прагнули ті, хто народив і виховав наших батьків, дідусів і бабусь? На якій землі вони зростали? Ким усвідомлювали себе? Бо від цього залежить і наше теперішнє самоусвідомлення. Хто ми? Відповідь одна – ми українська нація. Нація багата, висококультурна, працездатна, співлива, гостинна.

Наша Україна – одна з найбільших країн на карті сучасної Європи. Від Сходу на Захід і від Півночі на Південь – з часів раннього палеоліту населення цієї території формувалося, підлаштовуючи під себе і окремішні регіони свого локального проживання, що стали згодом етнографічними регіонами: Полісся, Поділля, Слобожанщина, Центральна Україна…
У назвах ніби звучать своєособливі особливості, але разом із тим – у облаштуванні побуту, архітектурній забудові, одязі, культурі харчування – є й відмінне й оте спільне, що незримо пов’язує українців в одне ціле. Український хліб та борщ однаково пахне Україною у всих етнографічних регіонах, якщо житло – то силуетно вгадується українська хата, дівчина-українка в національному одязі – буде нею незалежно від регіональних тонкощів цього вбрання. Якщо згадати нашу багату обрядову культуру, яка найкраще збереглася у весільній обрядовості, то й тут помітні схожості усіх вцілому регіонів України. Зокрема випікання весільного короваю, роль і символізм весільного рушника – однакові атрибути усіх українських регіональних весіль, які досі зберегли лише малу частку автентики і сутності. Бо забулося вже, що українське весілля – найурочистіший і найвеселіший обряд в житті, це ряд живих драматичних сцен із жартами, піснями і обрядами, цілком і повністю розрахований на те, щоб зумовити і завбачити Молодим щасливе життя, врожай хліба, хороших добрих дітей і спокійну тиху старість.

Всі сильні держави сучасного світу, сильні саме національною ідеєю, яка базується на національних цінностях, національному характері, національному образі (Японія, США). В історичному ракурсі впродовж століть влада чужих держав придушувала національні прояви українськості. Внаслідок чого українцем бути у всі часи було боязно і важко (епоха Івана Мазепи, епоха Тараса Шевченка, епоха Василя Симоненка…). А тому багато нащадків звитяжного українського козацтва, хліборобства, ремісництва змушені були забути якого вони роду-племені. За геніальним висловом Тараса Шеченка, велич якого сьогодні ще величніша:

Німець скаже: «Ви слав’яне».

«Слав’яне! слав’яне!»

Славних прадідів великих

Правнуки погані!...

…І всі мови

Слав’янського люду

Всі знаєте. А своєї

Дастьбі...

Відтак одним із пріоритетних напрямків сьогоденної державницької культурно-просвітницької політики мало б бути вивчення і популяризація забутих традицій українського народу – отого генетичного, життєтворчого осердя. Прийти до усвідомлення глибинних народних традицій, що ми отримали в спадок від предків, що детально описані в науковій етнографічній літературі та художніх творах ХІХ – першої половини ХХ століття. Приміром, опис української ночі Миколи  Гоголя: «Знаете ли вы украинскую ночь? …Божественная ночь! Очаровательная ночь! Недвижно, вдохновенно стали леса, полные мрака, и кинули огромную тень от себя. Тихи и покойны эти пруды; холод и мрак вод их угрюмо заключен в темно-зеленые стены садов. Девственные чащи черемух и черешен пугливо протянули свои корни в ключевой холод и изредка лепечут листьями, будто сердясь и негодуя, когда прекрасный ветреник - ночной ветер, подкравшись мгновенно, целует их. Весь ландшафт спит. А вверху все дышит, все дивно, все торжественно. А на душе и необъятно, и чудно, и толпы серебряных видений стройно возникают в ее глубине. Божественная ночь! Очаровательная ночь! И вдруг все ожило: и леса, и пруды, и степи. Сыплется величественный гром украинского соловья, и чудится, что и месяц заслушался его посереди неба.. .»

В умовах тотальної глобалізації та інтернаціоналізації сучасного світу ми цікаві іншим народам своєю специфікою – тим, чим ми відрізняємося від них. Мандруючи Мексикою, бається спробувати справжнього перцю чілі, Францією – коньяку чи шамапаню, Японією – суші. На цьому багато країн заробляють бренди і прибутки і разом з тим – зберігають свою національну ідентичність. Скільки в нас таких брендів? Вареники в маслі, високі Карпати і загадкові терекони Донеччини, замки, храми, праліси Полісся із ожиною і яфеном, золото пшеничних ланів Полтавщини…. Більшість із нас навіть не усвідомлює величі нашої України. За економічними негараздами ховається сутнісне – Україна єдина, в кожного з нас вона одна.

Словами Тараса Шевченка:

Нема на світі України,

Немає другого Дніпра…

Місія наша – зберегти і примножити те, що вже є. Передати нашим дітям.

Українці – нація аграріїв. «Хлібна нація», оскільки хліб супроводжував наших предків упродовж всього життя – від народження до останньої межі, то до кожного родинного чи календарного свята/події повсюдно випікали особливі його види. Відроджуймо забуті технології і рецептури приготування українських весільних короваїв, дивнів, верчів, шишок, медяників... а також «жайворонків», «різдвяного печива», «хрестів», слащонів, книшів.... Переддень світлого свята Воскресіння Христового для українських господинь наповнений приємними клопотами-приготуваннями. Але чи не найбільше хвилювань затребує ритуал випікання Великодневого обрядового печива – паски. Пектиме духмяні, запашні, пишні, розкішно-величавого розміру паски і моя мама, а колись це робила моя бабуся, і скоро пектиму паски і я... Щоб в наших оселях завжди пахло хлібом, бо де хліб – там і діти, а де діти – там продовження роду, роду українського.

Понравилась статья? Поделитесь ей с друзьями