середу, 4 березня 2015 р.

Про ярмо / About yoke

За матеріалами етнографа Ніни Заглади
«Бряжчать мережані ярма з терновими занозами, поскрипують нові чумацькі мажі, вкриті шкурами» 

Ярмо – один із найдавніших приладів, щоб запрягати тварин, і разом із цим, один із найдавніших атрибутів пересування. Та воно мало привертало уваги дослідників, хоча його дослідження може мати чимале значення для етнології. Загальна назва для цього приладу по всій Україні – «ярмо», назва «єрмо» – належить до особливостей гуцульської говірки.
На Україні спостерігаємо три різновиди ярма: ярмо звичайне (в народі просто ярмо), розповсюджено повсюдно по Україні. В нього запрягали воли до воза, саней, плуга. Ярмо сошне – було розповсюджене на Волинському Поліссі, щоб запрягти воли до сохи. Відрізнялося від звичайного ярма довжиною та відсутністю підгорля. Ярмо для бовкуна (бовкунське) – для одного вола. Бовкуни вживалися більше зимою, як слизько, коли сам віл іде, то він не спориться, іде собі спокійно. Ярмо звичайне складалося із шести окремих частин: ярмо з дугуватими виймами (які називали чашина, чашовина, чашка, хомут, плече, лутиці ), що лягають на карки волів, над кожною з них витесано виступ – припір (каптур). На середині ярма, спереду, витесаний виступ зветься поличка (поле). Ярма робили з кріпкого дерева – бо в них – сила, це найважливіша частина, головний засіб, щоб тягнути. Нижня частина ярма, що лежить під шиями тварин звалася підгорля (підгірлиця, підгорниця, підгорлиця, кульбака), рівна плашка, що має завдання давати опір знизу, тим самим не допускати, щоб горішня частина ярма зсувалася з карків, коли тварини тягнуть вагу. Снози (снізки, снози, смик, сніз, сноза) слугували для зв’язку ярма та підгорля. Занози (залізки, заніски), привій (прижмо, призьмо) мала завданням замикати шию вола в ярмі, щоб воно не зсувалося з карку (на випадок, коли тварина поверне голову, або коли під час праці звертає в бік). Цього досягали, закладаючи занозу в спеціальні дірки в чашовині та підгорлі. Завдання каблучки (її ще називали: колач, калачик, живець, облук, гужва, гуж, ужва, цягло, розкрут) сполучувати ярмо з воєм (провоєм).

Ярмо виготовляли плотники-ярмаки, застосовуючи при цьому сокиру, струг та ніж. Ярмо виготовляли з клена, бо «тверде дерево, сухе держиться, під час дощу не так намокає і не кошлатиться – не так мулить воликів». А також з липи, з червоного верболозу. За принцип править легкість та міцність дерева. Підгорля краще зробити з берези чи ольшини. Вербове та смолинове розколеться. Снізки роблять з берези. Дубини, ясинини, грабини, а більше із запареного верболозу (чорно чи білолозу). Занози роблять найчастіше з вишні або черешні, биристюка, молодого дуба чи граба. Пізніше вони могли бути залізними. Деревину краще заготовити восени, а зробити ярмо навесні. Каблучку могли сплести лозову, конопляну (парили на вогні) або ремінну. Пізніше почали ставити залізну.  Привій зв’язував каблучку з ярмом. Він міг бути дерев’яний (лозовий чи осокоровий), мотузяний, ремінний і залізний (ланцюговий «гризе» каблучку і ярмо). Найзручніший – ремінний. Найдорожче ярмо вважалося з верблозу. Мистецьке оформлення горішньої частини ярма домінує на всій території: ярмо повинно бути «стройне» та багато орнаментоване. Мистецьке викінчення дуже різноманітне. Поруч із простими – гладкими ярмами, маємо гарно оформлені та багато прикрашені різним архаїчним орнаментом. Народна пісенна творчість відбиває оздоблення частин мажи та матеріал, з якого їх зроблено, в різних епітетах. Ярма звуться «мережані», «мальовані», «кленові»; занози «тернові», «дубові». Окремо потрібно зазначити, що чумацькі притики мали багато зображень коня та півня. Мистецьке оформлення та орнаментне оздоблення ярма є, між іншим, результат народних поглядів на потребу виділити своє добро з маси інших: «мережить ярмо для краси, щоб видно було, що хазяйські воли».
Волів до ярма потрібно привчати. Одного з них називали підручнім, другого – борознім (заживніший, а під руку плохший). Коли вперше запрягають (закладають воли) – спочатку підрушнього (він лівий, його вели рукою), тоді – борознього (правий), приказують: «Господи поможи, дай боже добрий час». «Запрягають вперше волів у сани під Новий рік на щодрець-вечер. Оди веде, а другий погоняє, так проїдуть, а тоді сідають до вечері». Нормальні воли звалися справними, кажуть – рівна хода. Спорні воли – такі, що спираються, або розтягуються: як один біжить, а другий боїться – то коса робота зветься.
У доброго господаря було двоє (літнє (довше) і зимове) чи троє ярем. Ярмо можна було позичати. «До плуга і до воза не одне ярмо вживалося. До воза треба було ширшого ярма, до плуга – вужчого».


«Ярмо завше повинно стояти в катражці чи в стодолі, чи під стодолою на кілку. Ярмо не годиться залишати коло воза, щоб не засцяв пес. Бо як засцит, то робиться на шиї у вола рана». Як намокне ярмо, воно робиться важке. «Коли є старе ярмо або нове, але переломилося, то несуть його в річку, хай собі плине. Не можна ярма палити, бо як спалить, то не може господар  вмерти, вмира – ну ніяк не може вмерти; то кладуть йому ярмо під голову, аж тоді він умирає. А на річку того пускають, щоб було легше ходити волам у другому ярмі».
Розглядаючи окремі елементи українського ярма, спостерігаємо багату різноманітність розвиткових форм. Деякі з них характерні своїм примітивізмом, як до техніки їх оброблювання, так і до методів застосування. Отож, це може свідчити про первісне їхнє походження і унаочнити нам розвиток кожного зокрема. Українське ярмо пройшло повний шлях свого розвитку, а всі зміни й удосконалення виникали з потреб його практичного призначення. Спостережливість та довгий досвід народу зібрали тут багато знань про властивості робочих тварин та умов їхньої праці, спонукаючи вносити корективи й удосконалення окремих деталей приладу, щоб зробити його ще зручнішим до практичного вжитку.


Немає коментарів:

Дописати коментар