Що край, то свій звичай
 |
| Великопавлівчанка Ганна Яреха |
Відвідини мальовничого
села нашої Зіньківщини Великої Павлівки справили на мене, як етнолога неабияке
враження. Село здавна славилося вишивкою, ткацтвом, а також різьбярством,
теслярством, люлькарством навіть. Метою нашої експедиції було
насамперед дізнатися чи були в даному осередку гончарі, чи виготовляли глиняні
вироби. З’ясували, що в осередку не було гончарів, глиняні вироби переважно
купували на базарі в Зінькові, куди з’їзджалися гончарі з навколишніх гончарних
осередків. В селі було глинище, звідки брали глину для будівничих потреб.
Глинище знаходилося і знаходиться на кутку нині засаджене акаціями.
В господарстві
користувалися стандартним набором посуду, необхідним. Марія Руденко згадала, що
під час весільного обряду, а саме, коли йшли дружки до молодої, на перехресті
розбивали глиняний посуд на щастя. На замішування тіста для весільного короваю
купували нову макітру. Паски на Великдень пекли у глиняних пасківниках, цілий
рік зберігаючи їх до наступного свята. Спілкуючись з мешканцями
села, а особливо старожилами вдалося дізнатися багато цікавого. Вразило мене
насамперед те, що донині в цьому дійсно архаїчному осередку збереглися майже в
первозданному вигляді традиції, пов’язані з весіллям. Справджується примовка:
що край, то свій звичай.
Ще й досі на цю урочисту
подію запрошують коровайниці. Їх обов’язково має бути парне число, зазвичай
чотири, одягнені в традиційні костюм, що складається з: сорочка, керсетка,
плахта, пояс, попередниця, тримаючи в руках ключки, якими скубуть сіно а також
калачі, які залишають в останній хаті. За те, що коровайниці ходять по селу,
господарі шанують їх, даруючи хустки. Виконати цю почесну місію запрошують не
аби кого. Обов’язково це мають бути заміжні жінки з благополучних родин, з
дітьми. Короваї пече місцева майстриня Катерина Грищенко
Село велике, розкішно
розкинувшись біля річки… поділяться на дванадцять кутків: .
Вдалося зустріти
старожилку села, яка найкращим одягом для себе вважає вишиванку, ходячи в ній
щодень, а також бережливо ховає в своїй скрині найдорожче – власноруч виткані
плахти.
А ще: що не хата, то
музей. Кожна кімната уквітчана вишитими рушниками, вишитими картинами. Надписи
цікаві на вишитих рушниках, наприклад: «Нащо багато дбати, якщо долі не мати».
В селі проживає вишивальниця Ганна Литовець, яка зі своєю матір’ю славиться
своїм умінням.
Понравилась статья? Поделитесь ей с друзьями
Немає коментарів:
Дописати коментар