неділю, 19 травня 2013 р.

Ганчарство у селі Опошні, у Полтавщині (за Михайлом Русовим) / Pottery in the village Oposhni in Poltava (by Michael Rusov)

Ганчарство у селі Опошні, у Полтавщині
(за Михайлом Русовим) 

 1905 року в часописі «Материяли до українсько-руської етнології» побачила світ стаття Михайла Русова «Ганчарство у с.Опошні, у Полтавщині»*, присвячена описові опішнянського гончарного промислу. Минув час, а публікація донині лишилася актуальною. З метою ознайомлення широкого загалу із цими раритетними, з позиції сучасності матеріалами, подаємо їх. В них буде викладено основний зміст згаданої статті, але в дещо адаптованому до сьогодення вигляді. Деякі «смаковиті» авторські висловлювання та окремі слова для передання «духу» тогочасної епохи, все ж зберігаємо.
«Як їхати з міста Полтава усе на північ по великому почтовому шляху, що веде до Зіньківа, то зараз за містом розлягається рівний степ. І тільки балки та провалля, що йдуть до Ворскли, роблять його нерівним. Доїхавши до Диканьки, побачиш гайки та зелені ліси, що обступили з обох боків рівну як скатерть, дорогу. Краєвиди все більше на північ – різняться, стає більше ярів та балок, ѓрунт стає не такий чорний – усе вказує на наближення до річки Ворскли. Переїхавши межу Полтавського повіту,  подаємося в сусідній –  Зіньківський – один із найгарніших по красоті природи повітів Полтавщини, ся приворсклянська полоса має щось таке гарне, щось таке тихе і радісне у свому пейзажі і краєвиді…
Незабаром на рівному місці на межі горової чорної землі та балок з ярами, на 43 версті від Полтави  розкинулося велике село Опошня. Уся східна і північна частина сього заможного і великого села розлягається на рівному степу, а та частина, що повернулася до Ворскли, спустилася у яри і балки, ховаючи свої біленькі хатки в густих садках, що покрили боки цих ярів»

Нагірня сторона села більш скидається на містечко, з широкою вулицею з кам’яним помостом, по якій із гуркотом проїжджають почтові брички на Полтаву та Зіньків та валки, що перевозять усякий товар. Тєлєграфні стовпи, магазини, лавки з усякою бакалією та крамом, пошта, волосне правління, школа на два поверхи, сільська книгаренька, земський шпиталь, гончарська школа – усе те надає живості Опошні. Велика площа посередині, від якої розходяться головні вулиці, великі та багаті церкви, капличка, базар, багато ріжного народу в народному вбранні і вбранні «французського фасону», жидівські пейси – усе те доказує, що село живе горячим життєм, що іде торг, що опішняни живляться не тільки з самого хліборобства.
Опошня – не просте звичайне село. Як кажуть самі селяне – «столиця гончарська», центр гончарської продукції цілої Лівобережної України, Атени української кераміки. Більша частина з 12 тисяч мешканців Опошні займається цим промислом вже з давніх часів. Стародавнє сотенне містечко Опошня славилося своїми мисками та глечиками більш, ніж солодкими та великими сливами (пригадуєте знамените «корито Опошнянських слив» у «Енеїді» Івана Котляревського). Між усіма пунктами гончарства Зіньківського повіту, який взагалі відіграє велику ролю з боку усякого сільського ремісництва, Опошня займає перше місце, як по числу мешканців-майстрів, так і по найкращому виробу продуктів гончарського майстерства. Розвою та зародженню сього промисла дуже запомогли і самі глини («свята земля» як кажуть самі гончарі), що залягли під самою Опошнею по долині правого берега Ворскли – сі глинища дають материял задля ріжного сорту посуди, кахлів і цегли.
Опошнянські глини належать до найбільш пластичних та огнєупорних в Полтавщині, до так званих фаянсових та напівфаянсових сортів. Найкраща глина – «побіл» (як кажуть гончарі) – для вироблення білого посуду і дрібних речей. Є й інші сорти глини, які називають за іменням хазяїв глинищ, як от: «кібальчинка», «гусарчина», «штанкова» глина. У опошнянських гончарів задля кожної глини є точні свої терміни і назвища.
Добувати глину гончарям легко, бо лежать ті глини на півтора-два сажні під землею і роблять се по-старосвітському: знявши горішній ѓрунт, викопують яму, а глину викидають на гору. Іноді копають колодязі і цебрами витягають глину з глибини. Викопану глину залишають тут-же, біля глинища, аби «розопріла». Дуже цікаво з погляду гончарів на природні скарби,заховані під землею, те, що вони, спускаючись у глинище чи колодязь, конче хрестяться, і по їх думці се треба робити, щоб не трапилося наглого. Може ми тут маємо діло з стародавніми культурними пережитками, що лишилися від давньої давнини, коли вірили, що усе, що є в землі і під нею, належить духам і охороняється ними і тільки після заговору дається в руки чоловікові.
Що до того, коли і як народилося гончарство в Опошні, хто навчив робити горшки опошнянських гончарів, у них не зосталося ніяких згадок і оповідань. По їх словам коли вони й самі не пам’ятають та й діди не знають коли вони почали гончарювати. Але у всякому разі се ремісництво було вже в кам’яну добу, як у тому можна впевнитися по курганним черепкам.
Переходимо до описання інструментів, праці і життя опішнянських гончарів по нашим власним спостереженням, зробленим восени 1900 року. 
Найголовніший і найбільш потрібний інструмент у гончарському ділі, без якого не обійдеться жоден гончар – гончарський круг, на якому робляться горшки, миски і усяка посуда, дрібні речі, кахлі та інше. Опошнянський гончарський круг завжди складається із «верхняка» – верхнього круга, «спідняка» – нижнього круга і «вісі» чи «веретена» – що держить круги разом. Увесь гончарський круг дерев’яний. Опошнянці іноді називають гончарський круг «машиною».
Гончарі випалюють свої вироби в горнах. Горно – досить велика будівля. Окрема для горшків, окрема для мисок та другої делікатної посуди. «Горшкові горни» мають копично-курганну форму і в їх випалюють, як показує само назвище, більші горшки, які не потребують такої пильної та штукарської праці як полив’яні та мальовані миски, барильця, чим по більшості займаються опошнянські гончарі, найбільш дотепні та свідомі по всій Полтавщині. Найбільш усього існують в Опошні «мисочні горни». Нам трапилося бачити мисочний горен у Опошні у найкращого гончаря, що робить білу посуду з фаянсової глини і про якого йде слава, як про штукаря-гончаря. Мисочний горен має квадратну форму і робиться з цегли (внутрішня частина і склепіння будуються з вогнетривалої цегли). Уся цегельна будівля замазується глиною.
Майже увесь корпус горна лежить під землею і тільки верхня відкрита частина виходить з-під землі. Аби захистити її від дощу, снігу, сильного тепла та холоду, гончарі, особливо мис очники, роблять над горном повіть з дощок чи очерету та соломи. Іноді це простий курінь або просто тин. Усі ці пристрої мають захищати стінки горна від вітру і інших атмосферних змін, які в Полтавщині бувають нерідко. Іван Зарецький подає звістку, що йому трапилося бачити цілий дах солом’яний над горном, поставлений на колеса, який можна було одкочувати.
В середині горна на особливих підставках, званих «козлами», і схожих на арки. Робиться з вогнетривалої цегли платформа з дірками – «черінь», куди пробивається знизу вогонь і обпалює горшки чи посуду. Таким робом посуду не підпадає під безпосередню силу полум’я, сі дірки в черіні звуться «дучками» і бувають ріжної величини від якої й залежить їх число. Великих дучок буває 6-7, а маленьких 12-16.
Дрова в горно треба класти зовсім сухі і випалювати посуд доводиться і в під зимний час, коли дуже холодно сидіти годин 15. Тож біля горна, з того боку, де підкладують дрова, роблять «пригребицю» – землянку, куди сходять по драбині.
Окрім круга і горна користуються гончарі при праці ще й другими іструментами, потрібними їм у різних фазах їх продукції. Задля викопування глини вони мають заступ та копаницю із заліза. Довбнею б’ють глину, аби зробити з неї пластину масу. Стружком чи стругалом – настругують вибиту довбнею глину. При самому виробленню посуду на крузі вживають гончарі різні дрібні ножики з дерева неоднакової форми. Попіл і жар у горні перегрібають «потаскою», а іноді великою кочергою. Усі ці інструменти гончарі роблять самостійно, тільки копаницю треба купувати у залізняків та деякі залізні частини на потаску та інше.

Про підготовку накопаної і вилежаної глини до роботи та процес виготовлення глиняних виробів на гончарному крузі.

Розділяючи увесь цикл керамічного майстерства на три головних фази:
1) здобуток і приготування глини;
2) вироблювання посуди на крузі;
3) випал і малювання – варто звернути увагу на те, що виконання усіх цих частин праці не відповідають хронологічно життю, одна зараз за другою, бо гончарі пильнували накопати глини по весні і літом так, щоб стало і на зиму, окрім того деякий хазяйський клопіт примушує гончаря покинути наготовлену глину на деякий час. Після того одвозять її додому, де склавши, розбивають довбнею, поливають добре водою, накривають рядном, «щоб скрізь пройшла водою та гаразд перепріла». Після того, переждавши поки глина пом’якшає від води, її місять і роблять руками великі «кулі» вагою пуда до півтора і односять ці кулі до хати, бо не в багатьох є окрема «мастерська». Розклавши такі кулі на платформу із збитих 4-5 дощок, кожну розбивають та розплющують довбнею в тонкий «блин», коли він стає тонким і м’яким, на нього кладуть другу кулю, потім третю – і так доки не «наб’ють кобили». Це досить важка і довга праця, але далі ще трудніша і довга праця з глиною. Глиняну кобилу гончар стругає стружками. Настругану глину заливає водою на 2-3 доби. Зовсім м’яку масу місять на дошках як хліб, посипаючи пересіяним піском. Переминаючи таким чином глину, гончар вибирає з неї всілякі сторонні домішки – це найтрудніша робота, і коли немає помічника, вона затягується днів на 3-4. Навіть після такого обробітку, пластки глини  «перерізують дротом», пересікаючи її в різних напрямках. Лише після цього на думку гончарів глина готова для виготовлення з неї  виробів. Потім збивають її в кулі, розміром відповідним до майбутніх виробів.
От тут і починається саме гончарювання мисок, горшків і інших виробів на гончарному крузі, де гарний гончар показує свою здатність і майстерність.
Гончар сідає на лаву так, аби тулуб його був прямо проти верхняка, а коник між ногами, які мусять торкатися до нижнього кругу д обох боків. Позакачувавши рукави по лікоть і відкинувши волосся, гончар обмочує руки в глечику, що стоїть біля нього, і штовхнувши спідняк два чи три рази, пробує, чи легко і не хитаючись іде той круг. Узявши одну із грудок, він меткою рукою кидає її на середину верхняка, пильнуючи попасти якраз на центр, обхоплює її долонями таким чином, що великий палець приходиться усередині, а решта стулює грудку з боків. Придавлюючи грудку таким робом гончар крутить круг ногами і получає першу фігуру – нібито конус із зрізаним верхом. Відтак він надавлює великими пальцями донизу і з конуса робиться миска з дуже товстими стінками. Перероблюючи ці дві операції, гончар, як кажуть «зводить і опускує» рази два і користується і тут вибирати все негідне що налипає в глині пучками (якщо залишиться в готовому виробі камінчик, корінець чи ще якась інша стороння домішка, під час випалювання на її місці утвориться пустота-дірка – Олена). Тільки після цього гончар пускає глину «на таганку» – починає обточувати вже як посуду і виводити її як слід. Мені дуже часто приходилося бачити гончара за кругом, а все ж таки я завжди дивувався – як легенько,  а при тім міцно і дотепно руки у його виводять горщик чи миску, не звертаючись ані на крапельку з місця і не хитаючись на бік; нежива, пластична глина, ніби оживає під його пучками і слухняно йде, куди вони звелять. По троху бачите ви, як з неглибокої чашки з товстими рівними стінками виростає високий горщик чи глечик, приймаючи визначну, круглясту форму, з’являється верхня вузька частина, стінки робляться різкі на горлі, «закладається край», йдуть в діло дерев’яні ножички задля вироблення ребер і обточується рівненько закраєць. Усе се робиться на око і усе виходить рівно, як з струментом. Виліплюючи і обточуючи на крузі, гончар щоразу обмочує пальці у воду, щоб вони були сухими і не приставали до виробу, який угинається і дрижить під руками, як драглі. Після цього горщик чи миску «пишуть», проводячи на боках паралельні лінії (прямі і хвилясті) кінцем дерев’яного ножа. Робляться ще іноді «насічки», тільки се частіше на простих «чорних» горшках.
Вухо чи ручка-держалка прироблюється вже згодом, коли виріб трохи підсохне. Зняти готовий горщик, що дрижить у руці, теж вимагає особливої гончарської вдачі – тонким дротом горщик підрізується під самим кругом і легко усіма пучками береться і ставиться на дошки, де і підсихає. Такі дошки, під назвою «п’ятра», лежать під стелею у кожного гончара на особливих брусах вроблених у стіну хати. На таких п’ятрах горшки сохнуть днів 5-6, поки їх можна буде випалювати в горні. Кожний горщик потрібує в гончара хвилин з чотири часу, а на дрібні речі ще менше, здатні гончарі роблять дуже скоро і на посуді сього зовсім не видно – уся вона гарна і однакова.
Коли посуда просохне зовсім, чи на п’ятрах, чи улітку просто на подвір’ю біля хати, треба її обпалювати у горні. Вже з опису горна можна дізнатися куди і як кладуть вироби: дучки закриваються черепочками, щоб полум’я не обхвачувало мисок, а самі миски розкладаються по черіні. Коли випалюють прості горшки, то сі дучки не закривають, миски-ж потребують сього. Се розкладування дуже моторошне і трудне діло і віковічна практика гончарів виробила специяльні засоби укладання мисок, горшків та інших речей. Миски кладуться на ребро і навскося одна за другою концентричними кругами по черіні так, що задня заходить на передню. Кладуть дуже обережно, особливо, коли випалюють великі вироби, щоб коли яка-небудь розіб’ється чи розколеться під час випалу, не впала з гори та розбиваючись сама і других не порозбивала. Отже можна уявити собі, як у сьому ділі треба розважати усі обставини та знати і свій горен і посуду і випал, щоб покласти як слід безпечно посуду на черінь до самого верху. Через те і не дивно, що укладка займає годин 6-8 (мисочний горен містить до 1000 мисок, а горшків 600-700). Зверху накладають черепків та битої посуди, щоб захистити від атмосферного впливу, се як кажуть гончарі «учереплюваннє горну». Після улаштування посуди на черіні у пригребицю наношують дерева і в печі запалюють вогонь, з початку невеличкий, а через годину-другу підкладають усе більше і більше, так, що максимуму полум’я досягає лише через 12 годин. Після цього силу вогню зменшують і поволі доводять до мінімуму. Усе випалювання в горні займає годин 18-20 і увесь час гончарі повинні знаходитися біля припічка, доглядаючи вогонь та перегрібаючи дрова і вугілля потаскою. На цьому закінчується праця над виробами, які не потребують малювання та поливи.
Випалений і вже охолоджений посуд через деякий час обережно виймають з горна, потріскані відбирають, а цілі зносять до хати чи у повітку чи на воза. Колір готових, випалених виробів, особливо у найкращого опішнянського гончаря Федора Чирвенка (Русов називає «Чірвенко»), дуже приємний на око. Зроблені з фаянсової глини вони мають колір тільний, рожеватий або й зовсім білий, що залежить від випалу: сильний випал робить їх білими, а слабіший – більш-менш рожевими та білуватими. Щодо мотивів самої посуди, то вони дуже різнорідні і навіть штучні. Трапилося бачити і ліпні барельєфи на мисках і блюдцях у Чирвенка. Сучасні теми теж мають місце поряд з класичними, що взяті з гончарської земської школи  в Опошні (тепер зачиненої). На одній мисочці був зліплений жид, з досить типовою головою, виглядаючий з вікна; попільниця теж з горорзьбою, друга уявляє велику бочку, до якої прихилився сидячи якийсь козак з люлькою. Анатомічна помилка зразу кидається в око –  ноги дуже коротенькі в порівнянні з корпусом. З других найбільш гарні се: статуетки молодиці в українському вбранні, вся її постать жива і жвава і українська вдача і праця (непритомно) передана в цій глиняній фігурці; друга статуетка – український селянин одягнений у кирею, з люлькою і гаманцем. На зразок містять тут кілька фотографій таких опошнянських виробів з Полтавського Земського Музею між котрими особливо звертає на себе увагу – парсунки з етнографічним типом переданим досить артистично. Чирвенко робить і бюсти Тараса Шевченка досить похожі – усе добре купують у Полтаві на ярмарках.
Миски, тарілки та плошки – іноді роблять оздоблені різьбою та візерунками з українського орнаменту – хрестиками, «уголками» та «хмеликом». При сьому не треба забувати, що Чирвенко найкращий гончар і сам навіть каже про себе: «люде усі славу пустили, що я кращий гончар у Опошні». У його багато зразків та «шабльонів» (трафареток) по яким він і робить горорізьбу задля «інтелігентної» публіки, але на думку Русова – найкращі його вироби – се миски з українським орнаментом.
Як уся решта гончарів, Чирвенко розпродує свій товар у селі Опоші на базарі і по ближчих та дальших ярмарках. До простого мужицького возу прироблюється зверху ніби-то коробка з дощок і туди укладається посуда; щоб вона не побилася по дорозі, перекладають усе соломою, а зверху при мотузують. Наклавши віз або два, гончар їде на ярмарок і там зайнявши місце, розкладає свій товар просто на землі, але пильнуючи, щоб вироби своїм видом та лагідністю зацікавили людей, він порядно розставляє поперед найкращі, а цяцьки та усякі дрібні дитячі забавки, як свистульки, коники, гуски – виставить перед усіма. Поза виробами він розкладає солому і сідає сам, коли ярмарок довгий, то робить собі курінь з тієї-ж соломи для захисту на ніч та від непогоди. Осенню у Полтаві на ярмарку гончарі з’їздяться з усіх околиць і тоді на вигоні виростає ціла гончарська вулиця, уся заставлена ріжними виробами. І чого тут нема – великі вироби, подібні до римських та грецьких амфор та глеків стоять рядом з сучасними чайниками та свічниками; білі фаянсові миски уряд з мальованими та поливаними виробами; усякі хазяйські миски, плошки та кухлики рядом з усякими витребеньками, дитячими іграшками і бюстами Шевченка та Гоголя. Ось набіжить вихор – закрутить солому і сміття до самого неба – усі гончарі повертаються до нього, хрестяться, а далі хрестять куряву і свою посуду – буває що здійметься великий вітер, та й порозкидає і поб’є посуду.
Життя і попит на більше делікатну посуду примушує гончарів робити і чайники і чашки і блюдця. Окрім простих горшків та мисок. Задля середніх верстов суспільства міського привозять вони у Полтаву, Зінькова, повітові міста кухонну та столову посуду, попільниці і таке інше. Гарний колір поливи і красна форма знаходить купців по всіх сих містах.
Щодо самих обставин життя та побуту гончарів. Добру половину часу проводять вони за своїм кругом чи мандрують зі своїми виробами по Полтавщині. Специфіка і спеціалізація їх праці повинна була вплинути на їх внутрішній побут і лад життя, фізичний і духовний стан. Звернемо увагу на ті зміни у гончарстві, які примітні у гончарів, що спеціалізувалися на своєму ремеслі. Більшість гончарів займаються увесь рік гончарством, мають дуже мало орного ѓрунту, а іноді окрім подвір’я, городу та невеличкого ланка. Де вони косять траву, у гончаря нічого немає з ѓрунтової власності. Та ж частина, що має ѓрунт, здає його сусідам з половини чи як-небудь інакше. І се зрозуміло, бо гончарська праця примушує гончара відбиватися помалу від хліборобства. Таким робом традиційний заробіток переходить спадщиною від батька до сина з роду в рід і слідкує переважно сталим думкам і непорухомим завітам дідів, які з великою трудністю підпливають сучасним технічним потребам і обставинам. Подвір’я гончаря дуже мало різниться і по виду і по розпорядку будівель господарських від інших дворів опвішнянських, тільки клуня буває менше, та горен одразу свідчить, що тут мешкає гончар. Іноді в заможних гончарів будується окрема будівля для посуду і інших виробів, а також для глини. Така повітка стоїть на подвір’ї біля хати і розділяється на дві половини – у одній склад виробів .а друга половина услугує як комора задля усяких господарських речей. Самий горен звичайно будується поза хатою на відкритому місці, бо дим від нього шкодить деревам, через що він і стоїть із заднього боку хати на початку городу, закритий старими дошками, цей будинок не привертає до себе ока з приємністю.
Щодо хати гончаря, то і вона знадвору мало чим відрізняється від других селянських хат у Опошні, тільки коли увійдеш у кімнату, то зразу побачиш, що втрапив у гості до гончара. Просто проти дверей на протилежній стороні біля вікна знаходиться круг, під стелею на п’ятрах вистроїлися, мов москалі на вченні, ріжні горшки. На лаві лежать грудки вже готової глини для виробів. Самий дух у кімнаті сирий та важкий від глини, що лежить тутки у хаті у правому кутку під дошками у ямі, буває тільки в тих гончарів, що  не мають окремої кімнати задля своєї праці. Заможніші і видатніші гончарі, яких багато в Опошні, мають окрему мастєрську, де містять горшки та б’ють глину і другу кімнату вже тільки для життя. На плані гончарської хати козака села Опошні – Чирвенка, можна бачити і розпорядок меблів і кімнат. Тут є досить гарна і чиста кімната і кухня і хата, де сім’я обідає, вечеряє і проводить вільний від праці час. З кухні вхід в мастєрську є вхід з двору через окремі сіни, не спільні з другими сіньми, що ведуть до чистої горниці. Прямо проти дверей з цих чорних сінців стоїть невеличка груба, де розкладається вогонь у зимний час і топиться свинець для полуди. З лівого боку платформи з дощок на чотирьох кілках де розкачують глину і вибирають з неї камінці. Повз стінки поставлені лави, навпроти вікон стоять два круги гончарські. На лаві розкладені ножики, грудки глини, черепок з водою, на стінці висить дріт для зняття горшків із круга. Під стелею на п’ятрах повистроювались горшки, глечики, кухлики, дожидаючи своєї черги випалюватися в горні. Тут-же лежить під платформою у кутку глина, ще не качана, і се іменно є головна причина того, що хати гончарів від вогкості скоро підгнивають і нахиляються на один бік: дерево внизу зрубу треба через це переміняти частенько, кожні 3-4 роки.
Ця ж вогкість і те, що гончарі завжди мають діло з вогким, сирим материялом і свинцем, суть і причини того, що гончарі, особливо ті, що роблять полив полив’яну посуд, часто слабують на груди і на очі. Вони сухорляві. Невеликого зросту і колір їх шкіри якийсь землистий, сірий, а сама шкіра на руках репається від глини і води. Хатне, робоче вбрання гончарів не може бути чистим. Сорочку і штани вони носять полотняні і за працею завжди босі, бо обутими ногами важко крутити круг. Вроджена Українцеві прихильність до порядку і чепурності і тут має свій вплив – жінки стараються держати і гончарську хату порядно, а коли є окрема майстерня, де одбувається уся гончарська робота, то кімнати і кухня не носить ніякої ознаки, що тут мешкає гончар; усе, що дотикається до рукомесла, знаходиться тільки в майстерській і господиня пильнує, щоб чоловік не наносив сміття зі свого «хліва».
Щодо участі решти сім’ї у гончарстві, то вона звичайно допомогає йому в тій роботі, де він сам не може справитися. При копанні глини та перевозці її до хати сини хоч і маленькі, а іноді й дівчатка допомагають батькові, окрім того, хлопці, вже дорослі, качають і набивають кобилу, а вся сім’я допомагає переносити посуду з горна до возів, де вже сам господар укладає її і обгортає соломою. Сусіди іноді теж допомагають один одному в цих роботах. Сини вже 10 років починають вчитися у батьків ліпити горшки і за його доглядом робляться справжніми робітниками. Жінки ніколи не вміють зробити найпростішого горшка і коли питаєш, чого се так, відповідають з усмішкою: «Хіба се жіноче діло, де се видано, щоб жінки горшки робили?». Очевидно гончарі не мають і на думці допустити жінку у чужу і обмежену задля їх сферу ремісництва. Саме ж гончарство у ряді других рукомесел та праць сільських вважається гарним і в деяких містах та містечках Полтавщини цехи гончарські шануються і мають привілей носити поза мірошниками церковні корогви. Район опошнянських гончарів дуже великий: вони возять свої вироби дуже далеко по Полтавщині, забираються в Катеринославщину. Взагалі можна сказати, що більш вони возять на південь, бо з північної сторони лежить Чернігівщина, в якій багато своїх власних гончарів. Розпродавши вироби, вони купують що треба і вертаються додому; тільки в Куземині, селі Зіньківського повіту, Михайлові Русову прийшлося надибати стародавню мінову продаж горшків не за гроші, а за борошно. Хазяйка насипає борошна у горщок ущерть, гончар віддає їй горщик а собі зсипає у лантух хліб. Біднота гончарська, не маючи власної худоби, віддає посуду специяльним людям, що за плату везуть чужі горшки продавати. Скілько таких плохеньких гончарів у одній Опошні свідчить про те, що возовників гончарських, що возять чужі горшки, є щось 200.



*Русов М. Ганчарство у с.Опошні, у Полтавщині // Материяли до українсько-руської етнології / Русов М./ – 1905. – Т.VI. – С.41–59.



Немає коментарів:

Дописати коментар