середу, 9 березня 2011 р.

Про традиції опішнянської торгівлі

Торговиця по-опішнянськи
Одним з найвідоміших торгівельних осередків Полтавщини, принаймні з останньої чверті XVII століття, було Опішне. Розташоване на перехресті двох важливих шляхів, що поєднували північ та захід Гетьманщини зі Слобожанщиною й Кримом, воно здавна притягувало до себе купців.
Найдавніші дані про опішнянську торгівлю збереглися з 1661 року – в цей час у місті (Опішне на той час було містом) був ринок і ринкова церква Успіння Пресвятої Богородиці (нині це вулиця Заливчого, 3, де розташовано Центр розвитку духовної культури Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному). З 1689 року збереглися відомості про те, що в Опішному мешкали купці, в тому числі – іноземні. За період з жовтня 1693 по серпень 1694 року опішняни були на третьому місці серед купців з 13 українських міст поступаючись за кількістю приїздів до Москви та вартістю проданих товарів лише Ніжину та Києву. Окремі з них володіли вагомими на той час капіталами. Як зазначено в документі в 1708–1709 рр опішнянський купець Яків Стефанів лише товарів мав на 14600 золотих (!) (для порівняння: середній за розмірами водяний млин на той час коштував 200300 золотих). Не минали опішнянські купці і ярмарки Гетьманщини. Торгували опішняни і в закордонні. Відомо, що в 1711 році купець Семен Бугленко торгував волами у польському м. Гданськ… Тож опішняни здавна славилися своїм вмінням торгувати. Донині відбувається регулярне щонедільне базарне торжище на базарній площі селища, відвідати яке чи не обов’язково мусить кожний опішнянин: на людей подивитись, себе показати, врешті-решт сходити «по витрішки» на базар. Щоранку (окрім неділі) торгується опішнянський та приїжджий люд на так званому «хитрому» базарі (за місцевим визначенням «хитряку», бо хитруни там сидять), що улаштовується у самісінькому центрі Опішні. Щодня проїжджаючи по вулиці Панаса Мирного, що веде до автостанції, обабіч дороги опішняни пропонують садовину, городину, опішнянську кераміку… Вміють, вміють опішняни торгувати і торгуватися. І секрети вдалої торгівлі у них свої є, але хто ж ними поділиться? «Не вигідно самому буде» – доводиться чути у відповідь. Про базарну площу приблизно століття тому, Тимофій Середа записав таке: «розташовувалися тут волость, ряд магазинів. Тут же знаходилися штандари, на яких торгували товарами, що їх привозили з дому в базарні дні – понеділок, середу та п’ятницю. У неділю надвечір з хуторів вивозили на продаж (підторжа) зерно, насіння, пшоно, сім’я конопляне, борошно, сир, яйця, огірки. Цю ж продукцію вивозили на підводах і становились по боках Зіньківської вулиці. Місцеві ж торговці розміщалиь на площаді рядами: ганчарний ряд, м’ясний, шкіряний, рибний, ряд олійничок, ряд перекупок, дров’яний, солом’яний, скотський, моллочний, кавунний ряд, ряд скупщиків яєць, ряд ювелірів, булочних і кондитерських виробів».
Вирували-кипіли колись в Опішному і феєричні дійства – ярмарки (річні торги, які влаштовувалися регулярно в певну пору року в спеціально відведених місцях для продажу і купівлі товарів)…. Впродовж року в Опішні відбувалося п’ять ярмарків. Ярмаркували у спеціально відведені для цього дні: на Вербну неділю, на десяту п’ятницю після Великодня, на Спаса (6 серпня), на Дмитра (26 жовтня) та на Срітення (2 лютого) (всі дати вказано по старому стилю календаря). Згідно спогадів опішнянського літописця Тимофія Середи про опішнянські ярмарки початку ХХ століття, всі (крім Срітенської) ярмарки відвідували приїжджі шарманщики, сліпі-кобзарі, лірники. Кобзарі і лірники виконували переважно сумні пісні: козацькі думи (про Нестора Морозенка – героя Визвольної війни). Кобзарів і лірників слухали переважно люди старшого покоління, в більшості жінки. Вони також товпились і біля сліпого музиканта, що під акомпонемент фісгармонії виконував канти і псалми. Наприклад: «Как на том свете жил, горько плакал и тужил», «Пісню про Лазаря». А було, що де-який з кобзарів ушкварить і веселенької. Наприклад про те, як милий перед смертю попросив жінку наварити киселю:
Наварила кисіль, на п’ятнадцять неділь.
Стій, милий, не вмирай,
Киселику дожидай...
Молодь більше товпилась біля шарманщика, який віртуозно виконував роль цілого оркестру: правою рукою крутив ручку шарманки; на спині у нього кріпився барабан; на барабані – мідні тарілки (нижня нерухома, верхня – з’єднана з нижньою пружиною так, що вони можуть з’єднуватись і роз’єднуватись за допомогою неї). Пружина з’єднана мотузкою з каблуком чобота, і коли шарманщик дригав ногою, тарілка вдаряла другу і вони дзвеніли….
Обов’язковими персонажами ярмарку були цигани-кочовики. Вони приїздили в Опішню за кілька днів до початку ярмарку, улаштовували намети на вигоні тай йшли промишляти по околицях містечка. Там одна циганка ворожить («предсказує судьбу»), інші ж видивляються, щоб таке потягти... За циганами приїздили шарманщики, лотерейщики, карусель. Розбудовуються нашвидкоруч брезентові ятки мануфактурні, галантерейні, пивні лавки. Шукають собі місця слящонниці, щетильники, картинщики. А далі уже без яток: колеса, чоботи, горшки, дьоготь, мед,  на возах – борошно, насіння, пшоно, сир, масло, сало, ремінь… І чого тільки не було на тому ярмарку…
Три дні не втихав ярмарковий гомін: музика органа на каруселі, шарманки, лірників, кобзарів, фісгармонії перегукується з вигуками торговців, що закликають покупців: «Давай, баби, щетину!
Купуйте гребінці!
Хлопчик, купи сопілку!
Дешеві книжки: оракул, сонник, сто три брехні – хоч вір, хоч ні! Нелюбо – не слухай, брехать не мішай!
Прекрасная магометанка, умирающая на гробу своего мужа!
Води холодної!
Здавайте яйця!
Готовий костюм за два п’ятдесят!
Дьоготь берьозовий, самий кращий, сам би єл, да дєнєг надо! Ех, поєхалі! (Співає): Скидай сорочку, сідай на бочку!
Слящон свіженьких!
Купи, бабка, ікону!
       А чому у Вас Свята Варвара з усами? – питає бабця продавця ікон.
       Та почав малювати Миколая, а потім здумав, що на Варвару більший спрос, то і переробив Миколая на Варвару, а вуси забув стерти.
Пиріжки з картоплею!
Вареники з вурдою, копійка штука!
Два бублики на копійку!
Хто купить «Казку про Єруслана Лазаревича» – даром даю «Житія святих».
Предcказываю судьбу за 20 коп. Попка, дай билетик! О краже, о пропаже, о воинской повинности.
       Давай, баби, щетину!
Цигани менжують кіньми: Купи, дядьку, Киргиза. Тут як коняка! Три дні біжить, сім день лежить, річку перескочить – хвоста не замочить. Продай, дядьку, шкапу!...
Осаждають підводу з кавунами: «Скільки, дядьку, за кавун?.
Давай, цигане, п’ятака!
У тебе, дядьку, жопа не така!
Що це, голодовка, чи що? Бери, Кирило, даром!» І беруть. Хто купує, хто так бере. Дядько кричить: «Рятуйте!». А гомін не втиха. Потерпілі йдуть до шинку, жаліються один одному: – Куме, цигани кобилу видурили! А в мене, куме, гроші вирізали. Пропали воли! Давай, куме, пом’янемо!». Сідають під тином у Бармота напроти шинку і поминають...
Знаменита опішнянська гончарка Олександра Селюченко торгівлю на одному з опішнянських ярмарків першої чверті ХХ століття описала так: «Гримить, було ярмарок в Опішні, гомонить і місцевий, і приїжджий люд різними голосами. Рояться люди, гомонять, сміються, сперечаються. Той хоче продати, той купити, а той просто прийшов подивитися, когось зустріти, розважитися. Бублейниці, слящонниці, гончарі свій товар прославляють і своє мистецтво проявляють. Гончарі зайняли цілий торговий ряд, кожний з них має свою натуру і по-своєму її проявляє: хто, прихвалюючи свій товар, дзвенить по виробу на всі заставки, інші сидять чи стоять, вдивляючись в натовп і ждуть, хто з людей підійде і купить щось. Покупці ж хочуть, щоб посуд і подобався, і випробовують, чи не хрябтить він, чи цілий»...
З липня 2009 року традиція ярмаркування в Опішному відродилася. Вже другий рік поспіль, на колишній ринковій площі за ініціативи Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному та Інституту керамології НАН України з метою популяризації глиняних виробів серед широких верств населення, творчого змагання й спілкування мистців із різних регіонів України, було організовано Міжнародний мистецький фестиваль-ярмарок «Гончарний Всесвіт-2009» та Міжнародний мистецький фестиваль-ярмарок «Гончарний Всесвіт-2010».
Ось такі вони, традиції опішнянської торговиці…


Підпис до ілюстрації:
Сергій Васильківський. Підторжя. Полтавщина (імовірно, Опішне). 1904. Дерево, олія.






Немає коментарів:

Дописати коментар