четвер, 10 березня 2011 р.

Про навчання гончарству

Старається маленьке онуча....
 Життєздатність будь-якого ремесла обумовлюється його спадкоємністю. Наступність у виборі професії є надійною гарантією довгого і успішного її існування, сприяє збереженню складених впродовж тривалого часу традицій.

В одному з найбільших гончарних осередків України Опішному, форми гончарської професійної майстерності у досліджуваний період на мою думку, можна розділити на чотири основних, хоч і умовних, групи: 1) навчання в межах власної родини; 2) за межами родини (в інших гончарів); 3) у гончарних навчальних закладах; 4) у виробничих об’єднаннях (артіль, промислове підприємство). Кожна з них мала свою специфіку. Розгляну кожну з них по черзі.
1. Найдавнішим і найбільш поширеним у Опішному до першої третини ХХ століття було так зване «учнівство по родству», коли професійні знання батьків-гончарів передавалися у спадок дітям, онукам, правнукам. Професійна підготовка була невід’ємною складовою виховання дітей в гончарських сім’ях. Про це на початку ХХ століття етнограф Михайло Русов зазначив: «…традиційний заробіток переходить спадщиною від батька до сина з роду в рід і слідкує переважно сталим думкам та непорухомим завітам дідів, які з великою трудністю підпливають сучасним технічним потребам та обставинам» [15, С.56]. Таке навчання не перешкоджало тому, що у виробництво потрапляли нововведення, продиктовані попитом, змінами смаків та уподобань споживачів, розвитком виробничих сил. Про що свідчать зміни в формах і декорі гончарних виробів Опішного протягом ХVIII-ХІХ століть. Тісний зв’язок професійного та сімейного виховання сприяв формуванню в дитини цілісного світосприйняття, поваги до праці [14, С.25].
Незалежно від статі, діти гончарів, найчастіше з восьмирічного віку, привчалися до роботи з глиною. За статистичними даними 1927 року, третина дітей гончарів Опішного у віці з 8 до 14 років вже працювала, допомагаючи батькам у виробництві [1, С.94]. З часом, навчання хлопчиків та дівчаток розділялося.
2. Учнівство поза межами сім’ї від кінця ХІХ до першої половини ХХ століття також було поширеним явищем. По-перше, не кожен гончар мав талант педагога, тому найбільш здібних намагалися віддати «в науку». Хоча не кожен гончар охоче відпускав своїх дітей, оскільки втрачав робочу силу, окрім того навчання потребувало від батьків фінансових витрат. По-друге, представники інших професій у періоди піднесення гончарства прагнули навчити йому своїх дітей.
Як правило, майстри брали в науку одного учня («хлопця»), який жив у нього. «Хлопець» допомагав гончареві в усьому: починаючи із заготівлі глини до продажу готових виробів. Таким чином учні на кілька років ставали кваліфікованою і дешевою робочою силою для гончаря-хазяїна. Незважаючи на це, гончарі брали учнів неохоче. На початку ХХ століття етнограф С.І.Лисенко писав: «Майстри гніваються, якщо до них хто-небудь приходить підучитися із побоювання конкуренції» [10, С.176].
Опішнянська малювальниця Марія Тягун згадувала, що її батько, Никифор Олексійович Тягун, вчився у гончаря Івана Задорожного, а гончар Семен Сиваш виучив гончарювати сім душ». Сама вона ж «навчилася малювати дома. Як у нас дома робили старі люди, я ще була малою, їх кликали рисувати – Марію Кришталь, Наталю Боцьву (згодом вони стали відомими малювальницями – О.Щ.), я заглядала і навчилася рисувати, а потом перейшла в керамзавод, як побільшала, 20 год мені було, тоді впять рисувала» [6].
3. Новітньою формою передачі гончарської професійної майстерності в Опішному, яка почала утверджуватися з кінця ХІХ століття, стали гончарні навчальні заклади. Перший з них було засновано за ініціативою Полтавського губернського земства – Опішнянську зразкову гончарну навчальну майстерня Полтавського губернського земства (1894–1899 рр). Діяльність першого гончарного навчального закладу Опішного сприяла пожвавленню інтересу земських діячів до гончарства осередку, поліпшення деякими гончарями техніки виробництва, а також привнесенню «земського декоративного» стилю в опішненську кераміку.
З 1912 по 1924 роки в містечку діяв наступний гончарний навчальний заклад – Опішнянський гончарний навчально-показовий пункт з навчально-виробничою майстернею.
1920-1930 роки для Опішного прикметні створенням Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи (1925–1926), Опішнянської керамічної промислової школи (1927–1933) та Опішнянської школи майстрів художньої кераміки (1936–1941). Порівняно з іншими гончарними осередками, Опішне до певної міри становить виняток, оскільки, не зважаючи на масове припинення діяльності керамічних навчальних закладів по Україні, тут вони продовжували існувати. На відміну від інших форм передачі гончарської майстерності, гончарне шкільництво запровадило вивчення художніх теоретичних дисциплін, з’явилася можливість проникнення впливів на опішнянське гончарство, новацій і традицій з інших гончарних осередків.
4. Однією з форм передачі гончарної майстерності в Опішному було й виробниче навчання, запроваджуване діяльністю гончарної артілі «Художній керамік» в містечку з 1929 року. Окрім того, на відміну від інших гончарних артілей України, якими на той час керували здебільшого партійні активісти, в опішненській викладали фахівці – випускники Опішнянської керамічної промислової школи (1927–1933). Отже, в Опішному було створено умови для підготовки професійних кадрів гончарів.
Результати керамологічних розвідок автора показали, що в 1941-1943 роках, в умовах німецької окупації, продовжувала діяти гончарна майстерня артілі «Художній керамік» [4, 5, 7, 8]. Сучасники тогочасних подій, опішненські гончарі Яків Пошивайло, Олексій Денисенко, Григорій Федоша, Василь Демченко, згадували, що під час війни в артілі продовжували виготовляти глиняні вироби, навчали підлітків гончарювати гончарі похилого віку, ті, яких не було мобілізовано на фронт. Охочих навчатися у гончарній майстерні артілі було багато, оскільки в містечку пройшли чутки про те, що учнів не забиратимуть до Німеччини на примусові роботи, але приймали переважно лише родичів, знайомих. У час масового вивезення населення Опішного, частину учнів гончарної майстерні залишили для продовження навчання, хоча більшість із них до літа 1943 року було вивезено з України. Після звільнення селища від німецької окупації в 1943 році, частину учнів, які залишилися і досягли відповідного віку, мобілізували на фронт, а на навчання поступили молодші [2, 5, 7, 8].
Навчання гончарству в артілі відрізнялося від навчання в гончарних навчальних закладах насамперед тим, що навчання було невід’ємним від виробництва: кераміку виготовляли на замовлення, потрібно було виконувати план, що не могло не позначитися на артільній продукції. На виробництві майстер-гончар перетворювався на робітника, працював по готових зразках, виконуючи норму. Внаслідок створення мережі навчальних майстерень у Опішному, гончарної артілі, у місцевий гончарний промисел проникали технологічні новинки, але це й сприяло поступовій втраті гончарських династій, спадкова форма передачі професійної майстерності ставала не актуальною.
Отже, впродовж періоду від кінця ХІХ – першої половини ХХ століття передача гончарської майстерності в Опішному відбувалася в різних формах. Специфіка трудової діяльності батьків завжди так чи інакше впливала на виховання дітей. Питання вибору професії вирішувалося для багатьох ще в ранньому дитинстві. У досліджуваний період форми передачі гончарської майстерності в Опішному, співіснуючи, органічно доповнювали одна одну, забезпечуючи вцілому існування та розвиток гончарства в осередку.

Немає коментарів:

Дописати коментар