середу, 9 березня 2011 р.

Епізод із історії гончарної школи Опішні / Episode from the history of pottery school Opishnya

Голодні роки 1932-1933 – причина припинення діяльності
Опішнянської керамічної промислової школи (1927-1933)
 Анотація: пропонована стаття – продовження дослідження автором діяльності Опішнянської керамічної промислової школи (1927–1933). В ній вперше висвітлено останні роки діяльності цього гончарного навчального закладу. В науковий обіг уведено досі неопубліковані матеріали, зібрані під час польових керамологічних досліджень. Ключові слова: Семен Донець, Опішне, гончарство, Опішнянська керамічна промислова школа (1927–1933).


1925 – початок 1930-х років – знаковий період для гончарства Опішного. В цей час утворилися гончарні артілі, які пізніше трансформувалися в завод, діяла Опішнянська керамічна кустарно-промислова школа (1925–1926), Опішнянська керамічна промислова школа (1927–1933), почався процес інтенсивного нищення гончарства як кустарного промислу. На кінець 1930-х років фактично все виробництво художньої кераміки в осередку зосередилося в гончарних артілях «Художній керамік», «Червоний керамік». Досліджуючи гончарне шкільництво Опішного, зробила висновки, що гончарні навчальні заклади відіграли помітну роль у збереженні і розвитку гончарства цього визначного центру народної художньої культури.  Опішнянська керамічна кустарно-промислова школа (1927–1933) була провідником впровадження новинок у гончарне виробництво Опішного. З гончарної майстерні цього закладу в 1929 році утворилася перша опішнянська гончарна артіль – «Художній керамік», продукція якої виготовлялася під впливом школи. Випускники Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи (1927–1933), а також працівники гончарної майстерні, яка діяла при ній, відігравали провідну роль у гончарстві Опішного, поширювали здобутки в інших гончарних осередках України. Незважаючи на це, діяльність цього гончарного навчального закладу досі залишалася маловивченою, окремі віхи її функціонування, зокрема останні роки її діяльності, за браком матеріалів, досі залишалися недослідженими.
Не так давно мені вдалося віднайти одного з останніх випускників згаданої школи опішнянина Семена Гнатович Даціньку, 1917 р.н., який підтвердив мої гіпотези щодо причин припинення діяльності закладу через голод 1932–1933 років.
Семен Дацінька згадував: «Народився в Опішні, на Липівцях. Батька Гнат Корнійович звали, він кожі дєлав і видєльщік був, у нього багато хлопців було, мастерская, по 40 хлопців, вони учились і видєлували з кожі, поки вона перве її скребли, жир збирали, у ізвісті мочили. Забрали тоді в нього хату, вигнали його там артіль гончарна була, забрали.
 Мама з роду Ревів, Єфросинія Андріївна, козаки були, чумаки, сіль возили. І родича нашого, татари напали і порубили по вулиці. Діда брали на службу на 25 років, вони були козаки, а козаки служили службу. Хто хотів служить, тому й земля була. Дід у 1905 році на сопках Маньчжурії в Японії погиб.
Я вчився отут у Покровській школі, з 2 класу мене вигнали. Трощинський був, і парень у нього був лет 15, я в школу поступив в 7 лет. Ми побилися. Біля пожарки, волосна школа була, ну я ходив у Спаську школу, де була печатали газету Опошня район була. Зразу в Покровську школу, а потом у Спаську пошов. Яблуні я в1 класі намалював. Два класи кончив і всьо. Там 4 годи вчилися.
У керамшколу поступив, за семі летку здав і поступив в керамшколу. Гордєєвич такий був учитель, він викладав как дєлать горшки. Був Гермаген Петрович все главние предмети учив фізику, німецький вдобавок.
Я вчивсь не знаю скільки, года три, документов нема в мене, документи згорєли, списки. Зі мною учився, кладовщиком був у сільхозтєхніці, багатий, у нього одна мати була, а книг йому купляла, я впервие у нього «Чорну раду» побачив.
Я учився до 1933 року, бо начали ученики умирать з голоду. Мій двоюрідний брат Ємен звать, мене Семен, а його Ємен, у 1933 році умер, був учеником тоже, ми вмєстє сиділи за партою. Ми родичі. Довгий фамілія його.
Я не закінчив школу, ніхто не закінчив, розбігалася вона, голод був. Нам там правда давали, ми ходили в колгосп, до етого, заробляли, а тоді капусту кришили і понемножку давали. Школьное время то було, весна була. Це був 33 год. Я поїхав у Дніпропетровськ. Я вторгував за груші 15 рублів у Полтаві і поїхав у Дніпропетровськ. Це гаряча там робота була, сварщиком. Кілограм давали. Ніхто мне нічого, я старався учиться харашо.
Школа розбігалась, більша половина. Андріян Андріянович його звали.
Получив справку у керамшколі і в Дніпропетровськ, у ФЗУ здав його как документ. В Опошні не видавали справки на паспорт. Я как би молодий ещо бил тогда. Паспорта нікому не давали – у колхоз іди. Я у колхоз не пошов. Мати була одноосібниця, землю отобрали у нас, полгектара било.
Сім класів я не кончав, я не доходив. Дали таке свідоцтво. Ну я читав очень много книг. У третьому класі я вже з бібліотеки книги брав. Бібліотека була не в школі. Хромий такий парень нею завідував. І я було, яблук нарву йому много. А он із Діброви, не було яблук у нього. Он калека був, на мильницях ходив. То я йому притащу. То он мені дорогіє книги давав. Така історія, у хорошому такому, … там Давид.
Поступив у школу пацаном. У 14 год я вже був у ФЗУ у Дніпропетровську на хліб сам собі заробляв. Ето перве ФЗУ, первие сварщики.
Я пішов у керамшколу, бо більше некуда тут було в Опошне. Я рисував даже карту в школе, на урок малювання.
Іван Федотович Бойченко, Ксьонзенко, таких не знаю. Я всьо делав – куманці. Я одну сторону сделаю, а потом другу, не на крузі, руками виліплюю. Но кроєм моделі далі дело не йшло. А горшок харашо, миски, проволока, срєжу. І маленькі как стаканчики. Там всі майстри такі – шо сумєв, то і витягнув. А шо получилось.
Ну його ж шо надєлалі, то в глину і на уліцу. Його не випалювали.
Була отдєльна мастєрська. Там учеников не було, взрослі робили й гроші заробляли. Там єще бочки такіє, метров, 5 дляни. І в ту бочку закладивалі много соломи. Отак ложили і обворачивали у солому і говорять, шо в Америку отправляла керамшкола.
Дівчата учились, то сам, шо і ми. Малювати я не учився. Із спринцівки, полива. Я щитав. Оно ка би не достойне. Там нікого нічого не заставляли. Дисципліни не було. Хто шо ето.
Я много послє войни, много учеников.
Школа де я учився – окна горіли, а етого другого зданія не було, шо біля села, шо Кульбака написано. Старі гончарі робили там де горно староє, ну я не знаю, я там не був.
Как у двор зайдеш, крильцо високо. – то вход був. От те, шо на улицю Больших зали – то мастерскіе були. Там рядами стояли круги. І ото долали. Много кругов, пол-класа було сяде і друг в друга глиною кидались. Стеки були – каждий собі сделає. Тут – как ласточкін хвос, а там гостреньке. Єто как іздєлія какіє художественні.
Дальше горно було в подвалі. У ньому і только раз відел как той. Я діжурив. Ставилися ото такі конуса, вони показували температуру. Ноччю я діжурив. Я дивився кака температура на конуси. Вони в печі стояли. В окошечко дивився. Як конус упав – я уже знаю, яка температура, сверх тисячі кажется. Потом воно остивало дуже довго. Воно сохли наші іздєлія дуже довго, еслі їх не викинули. А потом нєсколько человек.
Глина промерзала на вулиці. Потом набираєш отаку кучу. Потом домой ідьош і обратно вкидаєш.
С обработки інструмент був стека, і проволока, з двох сторон від неї тряпочка була прив’язана, потом отак, отак і одрізаєш.
Кожен собі готовив глину. Потом на свалку, потом поять беруть.
У класі було боліє п’ятнадцяти до двадцяти учнів. Були одні хлопці. Ето била, ка она. Два випуска до мене було, кажеться. У предидущем випуске била секретарьом райкома партії Опошні женщина, каждий скаже, як звали. После войни вона где-то на Попивке жила. З Попівки много дітей училось. Опішнян було менше чим з Попівки. Андріянич етот бил з Попівки.
Був курс разом з нами старший.
У неї було тільки й образованія, що ця школа. Потом бил Ярмолінський Гаврило, його прислали откудась. Крючкова Анастасія Йосипівна, Бойко Марія Пилипівна.
Була хімія, фізика, Герман Петрович ето викладав. У революцію його отца розстріляли. Він був священником Спаської церкви. Розстріляли пана, шо етот родом був. Суконька бил головою Опошні. Арестували пана, а тут почали наступати нємци. Суконька сказав перевести їх куда-то. Довели до берестка, а тут бах-бах – уже вистріли розстріляли. Дінець розстріляв. Німці прийшли люди сказали. Німецький суд розстріляли і Суконьку розстріляли. Как его общество вибирало, он не хотів страшно. когда били нємци, он бил переводчиком. Он харашо німецький знал. Послє войни он сдесь остался, милостиню просил у церкві. В школу його не брали. І жена його учительниця була. Она і вшколі етой викладала.
Мастєрська от уліци. Здається мені, що горно раз палилося. Там комнат много. Била такая стіна, шо она розбиралась, два класа в один соєдінялося, как совєщаніе какое. Музей бил, такі луччі вироби ученіков. Била така петельниця, мнє понравилось – умираючий гладіатор – человек, але голий такой, а біля нього меч. Много било хороших куманців. Даже один був под золотий, окиссю мєді покрашений. Много глечиков було очень красивих, розставлені на полочках рядами – вище, ниже, сотні були. Для музею – отдєльна комната. Така ширма там била. Гермоген Петрович і семілетка одновременно.
Кажется, перший випуск три года училися. А я два только.
Нам скоропостижно видали справки, половина померла в голодовку учеников. Дома вмирали, не ходили в школу. Я тоже опух, було, отак ногу закотиш – раз і ямка остайоцца. Но я молочай жрав. Як начав опухать, то вже не ходив. А Ємен той я у матері бил хрест большой, обручальное кольцо, серги, я відвіз у торгсіл і мнє далі за ето кілограм 10 муки. Єто Сталін нарошно сделав голод. А коли я возвращався з мукою, мужик большой на мене напав. Харашо, шо Векла в Полтаві жила, зустрічала, защитила. А то люди йдуть мимо і обороняють.
Хлопці ніхто не рисував в школі, учили состави полив, і поливати, но мало хто хотєл. Дьогтем у дьоготь умочаєш.  Умакітру виливаєш, а потом берьош свинца порошок, насипаєш, раз-раз і висипаєш. Настояний дьоготь березовий, чорний.
Ученик бил какой-то, я забил.
Виставка кераміки була, я даже в посліднє окно заглядав, но я тога пацанов бил.
Про підземні ходи – тут Микола Білоус був, мій товариш. Он розказував, що ходив, написано «військо Гобса» какогото. Тут Петро Перший бил і чуть у плєн не попав. Отут внизу, возлі, не гдє Бухалівка, отут. Він задержався і чуть в плєн не попав. Отут біля заїченець з Опішнею соєдіняється, гдє Будищещка отам, друге село.
Навчився горшки дєлать у школі».
Отже, згідно спогадів колишніх учнів Семена Даціньки, Мотрони Назарчук, Трохима Демченка, діяльність Опішнянської керамічної промислової школи було припинено в 1933 році [50; 14, Арк.26]. Дата закриття Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи не зафіксована в документах. Мистецтвознавець Борис Бутник-Сіверський невірно зазначив у своїй праці «Українське радянське народне мистецтво», що школа діяла до 1929 року [3, С.85].
Голодні 1932–1933 роки були важкими для опішнянського гончарства. Опішнянська малюваниця Мотрона Назарчук згадувала, що роботи майже припинилися, багато розійшлися по різних місцях». Іван Бойченко переїхав до Одеси. Артем і Мотрона Каша виїхали в лютому в Тбілісі. На початок 1930 років зменшилася увага державних органів влади до стану розвитку кустарної промисловості. Майже припинили фінансування і гончарних шкіл. Тим більше, що в цей час продовжують працювати, хоч і з дещо меншими темпами, артілі.
Отже, серед основних причин припинення діяльності Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи були: початок голодомору (1932); сталінські репресії (1932–1933); поширення тенденцій згортання українізації, одним з провідників якої були школи; послаблення уваги державних органів влади до стану кустарної промисловості на початок 1930-х років. Ідеологія того періоду сприяла звільненню з роботи Івана Федотовича Бойченка (1888–1959), завідувача Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи, а також тих викладачів, хто приїхав із ним, зокрема його дружину Ольгу Бойченко. Питання про те, чи був Іван Бойченко під час керівництва гончарним навчальним закладом ідеологом тогочасної більшовицької системи чи розвивав мистецькі традиції опішнянського гончарного осередку і чи взагалі був він випадковою людиною в Опішному чи «плановим» виконавцем, потребує ретельного аналізу і неодмінно буде висвітлено в моїх подальших дослідженнях. Останні відомі мені дані про перебування в Опішному Івана Бойченка стосуються початку 1930 року. Незадовго перед його виїздом з Опішного, в 1929 році, на базі гончарної майстерні, яка діяла при Опішнянській керамічній промисловій школі за ініціативи Івана Бойченка було створено гончарну артіль «Художній керамік». У своїх спогадах, відома опішнянська малювальниця Мотрона Назарчук, яка працювала в гончарній майстерні при школі, зазначила, що Івана Бойченка було звільнено з посади завідувача школи, і приводом стало те, що значна частина гончарної продукції, виготовленої в гончарній майстерні Опішненської керамічної кустарно-промислової школи була бракована: «виготовляли в майстерні кераміку. Вона пропускала воду. В останні роки , при Бойченкові, сиром вимазували посуд всередині. Після чого Бойченка зняли за вредітєльство» [19, С.135].
Згідно спогадів Ольги Бойченко, його дружини, він короткий час працював у Всеукраїнському комітеті промисловості (Вукопромі) в Харкові. У 1931 році, переїхав у «с.Криловка коло Н.Георгіївська» (Херсонщина), де «починав художню кераміку» [4]. На мою думку, однією з причин часто змінювати місце роботи Івана Бойченка могло змушувати побоювання репресій. Хоча ця гіпотеза потребує перевірки. З 1932 році Іван Федотович працював у одній з гончарних артілей Одеси. Наприкінці 1930-х рр. – на посаді інженера. Після закінчення німецько-радянської війни кілька років працював у Одеській облраді та Одеському облвиконкомі (у 1948 році). Мотрона Каша (Назарчук) згадувала, що приводом до звільнення Івана Бойченка стало те, що: «Виготовляли в майстерні кераміку. Вона пропускала воду. В останні роки, при Бойченкові, сиром вимазували посуд всередині. Після цього Бойченка зняли за вредітєльство» [50]. Відсутність завідувача школою не було основною причиною її закриття. У той час працювала, хоч і менш продуктивно, ніж у попередні часи, Опішнянська артіль «Художній керамік», яка виконувала виробничі функції гончарної майстерні Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи які забезпечували ринок необхідною продукцією. Отже, як виробничий підрозділ, вона була не потрібна, очевидно так само і як навчальний заклад.
Таким чином, поява Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи (1927–1933) було вимогою часу, спричинене потребою в його діяльності. Незважаючи на постійну фінансову скруту, в ній вдалося налагодити навчально-виробничий процес, підготувати когорту спеціалістів. Діяльність закладу суттєво не вплинула на стан кустарного виробництва Опішного. Але вона була центром популяризації ідеї кооперування кустарів, на її основі було створено артіль «Художній керамік», що стала першим промисловим гончарним підприємством Опішного. Тобто опосередковано вплинула на процес ліквідації кустарного гончарства. Випускники використовували досвід, набутий під час навчання у школі впродовж подальшої діяльності. В останні роки своєї діяльності школа стала для учнів, які навчалися в ній на той час хоч якимось прихистком від голоду.

Немає коментарів:

Дописати коментар