Про дружбу Сходу й Заходу України

Івано-Франківщина та Полтавщина: взаємодія та взаємовплив у розвитку гончарських професійних знань (кінець ХІХ – початок ХХІ століття)

Shcherban, Olena. The Eastern (Opishne) and the Western (Kosiv) Tradition of the Transmission of Professional Pottery Mastery by the example Mutual Influences end interrelation the Poltava Region, the Ivano-Frankivsk Region (ending XIX – beginning XXI)

Summery. The author makes the comporative analysis of the transmission of professional pottery knowledge in the western and Eatern Pottery centres of Ukraine – Opishne in the Poltava Region and Kosiv in the Ivano-Frankivsk Region. Intercommunications and mutual influences in the development of pottery tradition of both regions of folk auf culture of Ukraine are discovered here. The author has made a conclusion, that modern pottery educational institutions of Opishne and Kosov were not only the means for the transmission of pottery mastery to the youngest generation, but cold be regarded as an effective factor of the preservation of local art traditions.

Key words. Opishne, Kosiv, tradition, pottery school education, the transmission of professional pottery knowledge, mutual influences.

  Анотація. Вперше в керамології здійснено порівняльний аналіз передачі професійних гончарських знань у східних та західних гончарних осередках України – Опішному, Миргороді, що на Полтавщині та Косові, Коломиї, що на Івано-Франківщині. Виявлено взаємозв’язок та взаємовплив у розвитку гончарної традиції обох регіонів народної художньої культури України. Зроблено висновок про те, що сучасні гончарні навчальні заклади Опішного і Косова не лише засіб передачі гончарської майстерності молодшому поколінню, але й дієвий фактор збереження місцевих мистецьких традицій.

Ключові слова: Опішне, Косів, традиція, гончарне шкільництво, передача професійних гончарських знань, взаємовплив.

Щербань Елена. Восточная и западная традиции передачи профессионального гончарного мастерства на примере взаимодействия и взаимовлияния Полтавской и Ивано-Франковской  областей (конец ХІХ – начало ХХІ века)

Аннотация. Впервые в керамологии проанализировано передачу профессиональных гончарных знаний в восточных и западных гончарных центрах Украины – Опошне, Миргороде в Полтавской области и Косове, Коломые, что в Ивано-Франковской области. Обнаружено взаимосвязь и взаимовлияние в развитии гончарной традиции обоих регионов народной художественной культуры Украины. Сделано вывод, что современные гончарные учебные заведения Опошни и Косова не только средство передачи гончарного мастерства молодому поколению, но и действенный фактор сбережения местных традиций. 

Ключевые слова. Опошня, Косов, традиция, гончарное школьничество. Передача профессиональных гончарных традиций, взаимовлияние.

Впродовж останньої чверті ХІХ – на початку ХХІ століття в Україні сформувалися два осередки передачі професійної гончарської майстерності –Полтавщина (Опішне, Миргород) та Івано-Франківщина (Коломия, Косів). У двох традиційних гончарних осередках Опішному й Косові, діяльність гончарних навчальних закладів, до речі, які діють у них і дотепер, сприяла тому, що вони стали двома найбільш відомими східним і західним центрами гончарської культури України. В розвитку опішнянського і косівського гончарства вплив діяльності гончарних навчальних закладів є визначальним, тому саме на цьому акцентуватиму увагу.

Про взаємовплив художньо-промислової освіти Сходу й Заходу України чи не вперше зазначено в монографії мистецтвознавців Олеся Ноги й Ростислава Шмагало «Між Сходом і Заходом. Кераміка Галичини кінця ХІХ – початку ХХ ст. в контексті міжнародних зв’язків. Контакти і взаємовпливи» (1994 р.). Проаналізувавши значний масив джерел, дослідники навели факти щодо першості поширення гончарної художньо-промислової освіти на території України в Східній Галичині, а також взаємообмін фахівцями в галузі гончарного виробництва між східними і західними регіонами. Основну увагу акцентувавши на західному впливі [1]. Продовжено дослідження в цьому напрямку в монографії Ростислава Шмагала «Мистецька освіта в Україні середини ХІХ – середини ХХ ст.: структурування, методологія, художні позиції» (2005). Дослідник констатував, що орієнтиром для української була європейська мистецька освіта. Але в світлі величезного масиву імен, персоналій, напрямків, шкіл, поданих у цій роботі, не відбулося достойної презентації східних осередків народної художньої культури, в яких діяли гончарні навчальні заклади. Поза увагою мистецтвознавця лишилася більшість гончарних шкіл відомих гончарних осередків, зокрема Опішного. Тож об’єктивної оцінки взаємозв’язку східної та західної традиції передачі гончарської професійної майстерності досі не було зроблено. Автору, як дослідниці опішнянського гончарного шкільництва, видається вкрай важливим прослідкувати й порівняти загальні закономірності східної й західної традиції передачі гончарських професійних знань через гончарні навчальні заклади та проаналізувати їхній взаємозв’язок і взаємовплив. Підкреслю, що історія гончарного шкільництва цих осередків дуже схожа, а головне – взаємопов’язана через діяльність окремих учителів і учнів.

Історія українського гончарного шкільництва бере свій початок із заходу. Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття провідним центром українського гончарного шкільництва була Коломия, що тоді належала до Австро-Угорської імперії. Перший гончарний заклад на території України – Коломийську навчальну керамічну майстерню було засновано 1876 року. З 1886 року її було реорганізовано в Крайову гончарну школу (Krajowa szkola garncarska w Kolomyi) [2, с.9.]. Перший гончарний навчальний заклад на території Східної України, що була на той час у складі Російської імперії – Опішнянську зразкову гончарну навчальну майстерню – було засновано через 18 років – у 1894. В 1896 році діячами Полтавського губернського земства було засновано Миргородську художньо-промислову школу імені Миколи Гоголя. Незважаючи на різне підпорядкування територій, де було утворено згадані навчальні заклади, наявність хронологічного розриву між ними, в їхній діяльності було багато подібного. Засновано їх було за ініціативою «згори». Коломийську майстерню – за розпоряженням Міністерства торгівлі, Опішнянську – Полтавського губернського земства. Метою обох декларувалося покращення технології гончарного виробництва місцевих кустарів. Однією з об’єднуючих особливостей було те, що на початковому періоді існування закладів, у них виготовляли продукцію, не беручи до уваги місцеву народну традицію з формувальної маси в якій переважала немісцева сировина. Поступово заклади еволюціонували до використання переважно місцевої сировини й дотримання окремих місцевих традицій формотворення та декорування. Щоправда, з випускників обох закладів лише незначна частина продовжила роботу в галузі народного гончарства. Серед них Петро Кошак, Юрій Лебіщак та брати Осип і Микола Білоскурські (Коломия), Василь Поросний (Опішне), продукція яких була переважно багато оздоблена мальовкою, що була новим для обох аналізованих осередків. Перебуваючи на державному фінансуванні, коломийський гончарний заклад проіснував безперервно близько сорок років і припинив роботу з початком Першої світової війни. Діяльність опішнянського було перервано 1899 року через припинення її фінансування Полтавським губернським земством. Миргородська художньо-промислова школа імені Миколи Гоголя безперервно існує донині.

В межах досліджуваної теми важливим є той факт, що випускники Коломийської школи були запрошені працювати в гончарних навчальних закладах Миргорода та Опішного. Як зазначили Олесь Нога та Ростислав Шмагало, з метою розповсюдження «галицького стилю» у способах декорування гончарного посуду. Для цього також в Миргородську школу було передано альбом зразків гуцульських виробів, вироби Коломийської школи та фабрики Івана Левинського. На захід (в дарунок Львівському промисловому музею) діячами Полтавського губернського земства було передано колекцію виробів полтавських (очевидно і опішнянських) гончарів [2, С.78].

У 1912 році в Опішному було відкрито другий гончарний навчальний заклад – Опішнянський гончарний навчально-показовий пункт, який очолив випускник Коломийської гончарної школи Юрій Лебіщак. Цей заклад започаткував діяльність в Опішному низки гончарних шкіл, у той час, як західний осередок гончарного шкільництва з 1914 року впродовж понад сорокарічного періоду не діяв. Роль Юрія Лебіщака в історії українського гончарства, розвитку опішнянського, досі проаналізовано недостатньо. Хоча він безумовно привніс у процес опішнянського гончарного шкільництва здобутки коломийського. За його керівництва в навчальну програму було включено викладання загальноосвітніх і теоретичних спеціальних предметів тощо. Можемо констатувати і  вплив технолога-кераміста на стилістику форм і декору опішнянської кераміки. В приміщенні, побудованому для Опішнянського гончарного навчально-показового пункту за діяльної участі Юрка Лебіщака, простежуються риси притаманні будівлі Коломийської гончарної школи [4, С.229].

За наступний, близько тридцятилітній період існування в Опішному гончарних навчальних закладів, вони еволюціонували від навчання дітей (переважно хлопчиків) для кустарної промисловості, до підготовки учнів (юнаків і дівчат) віком понад 14 років для роботи на гончарних підприємствах, досягнувши при цьому значних успіхів і підготувавши когорту кваліфікованих спеціалістів. За волею долі, цей найбільш довготривалий період майже безперервного існування опішнянських гончарних навчальних закладів було припинено, як і перед цим у Коломиї, початком війни (цього разу німецько-радянської). Потому гончарні навчальні заклади в Опішному тривалий час не діяли (до 1986 року).

Натомість, від 1959 року західним центром гончарного шкільництва, яким залишається донині, став Косів. Саме тоді в існуючому Косівському училищі прикладного та декоративного мистецтва імені Василя Касіяна було відкрито відділ художньої кераміки. Це було непересічною подією в системі гончарної освіти, адже вже з перших випусків молоді художники своєю діяльністю почали активно впливати на художні якості косівської кераміки (збагативши форми й декор виробів і розширивши їхній асортимент). Завдяки його діяльності в Косові безперервно прищеплювалися знання й уміння щодо виготовлення традиційної для місцевого гончарства середини ХІХ – початку ХХ століття мальованої кераміки. До того ж, багато з випускників стали провідними майстрами на відкритих у цей час гончарних підприємствах Косова, а в період їхньої стагнації стали основою для відродженого домашнього виробництва сучасних гончарів. Кожен вносив і продовжує вносити певний внесок у розвиток косівської гончарної традиції. Деякі виготовляють кітчеву продукцію, але все ж роль цього гончарного навчального закладу в збереженні традиції виготовлення високомистецької художньої кераміки є визначальною. Переважно завдяки творчості саме випускників Косівського училища декоративно-прикладного мистецтва імені Василя Касіяна, сучасний Косів і дотепер вражає традиційним біло-зелено-коричневим декором та формами місцевої гончарної продукції. На сьогодні училище вже має власного спадкоємця – Косівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва імені Василя Касіяна Львівської національної академії мистецтв.

Подібні процеси в гончарстві Опішного відбувалися з другої половини 1980 років, коли було засновано Опішнянську філію Решетилівського ХПТУ №28. Створений в умовах занепаду опішнянського традиційного гончарства (на той час гончарне виробництво було майже виключно заводським), заклад не зміг підготувати висококваліфіковану, достойну зміну старшому поколінню майстрів. Проте, з гончарськими традиціями Опішного було ознайомлено кількасот мешканців селища, навколишніх населених пунктів та інших міст і селищ України, що дає підстави сподіватися на їхній розвиток в подальшому; нині більшість працюючих опішнянських гончарів – випускники Опішнянської філії Решетилівського ХПТУ №28. Але результатом творчості більшості з них на фоні розквіту ерзацкультури, чи вірніше, безкультур’я, стало виготовлення псевдомистецької продукції. Лише ті, хто потрапив працювати в сприятливі умови, створені Національним музеєм-заповідником українського гончарства, продовжують виготовляти модернізовану мальовану кераміку, яку можна вважати продовженням заводських гончарних традицій.

Зауважу також, що під час нефункціонування в Опішному гончарних навчальних закладів відродилася співпраця із західним осередком гончарного шкільництва. Зокрема, випускник Косівського училища прикладного та декоративного мистецтва імені Василя Касіяна Анатолій Кошеленко певний час був керівником опішнянського заводу «Художній керамік», і, одночасно, майстром виробничого навчання новоствореної Опішнянської філії Решетилівського ХПТУ №28. Разом з тим, викладач Косівського училища, технолог і кераміст Ганна Хром’як стажувалася на опішнянському заводі «Художній керамік», внаслідок чого в косівському гончарстві з’явилися опішнянські рефлексії – своєрідні рослинні композиції та зооморфний посуд.

Особливою рисою передачі гончарних професійних знань у сучасному Опішному є діяльність Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному» (почав діяти з 1997 року), де діти долучаються до місцевої гончарної традиції вже з шестирічного віку. Його відкриття було зумовлено необхідністю створення центру національного художнього виховання, спрямованого на вивчення, успадкування й творчий розвиток місцевих традицій. Саме така організаційна форма навчання гончарству уявлялася доцільною і найбільш виправданою на час заснування. На жаль, досі її ефективності не помітно. На мою думку, це значною мірою пов’язано з відсутністю фахівців-викладачів, які насамперед, зуміли б виховати інтерес учнів до гончарства, сформувати в них світосприйняття художника-кераміста, наявністю проблеми з подальшого працевлаштування випускників. Але головне – відсутністю розуміння наявності цих проблем!

Підсумовуючи вищевикладене, зазначу, що передача професійної гончарської майстерності в східному і західному осередках відбувалася подібним шляхом через гончарні навчальні заклади. На мою думку, безперечним є вплив діяльності коломийського центру передачі гончарської майстерності на заснування подібного закладу на Полтавщині. Зародження тісної взаємодії між ними відбулося з 1910-х років і тривало майже до кінця ХХ століття. В даний час міст між східним і західним центрами гончарного шкільництва відсутній. Опішне і Косів – постійні фігуранти урядових і президентських указів, програм підтримки народних художніх промислів. Але гончарська культура твориться не указами, а місцевими її творцями. З огляду на те, що художні особливості опішнянської і косівської кераміки поєднані органічним зв’язком між собою, схожим шляхом їх формування, вважаю необхідністю відновлення і активізації співпраці між Опішним і Косовом. В сучасних умовах передача гончарських знань у гончарних навчальних закладах має бути пов’язаною з навколишнім світом: запитами суспільства, традиціями, суспільними цінностями. Варто пам’ятати, що досліджувані гончарні навчальні заклади Опішного і Косова мають бути не лише засобом передачі гончарської майстерності молодшому поколінню, але й, передовсім, дієвим фактором збереження та еволюції місцевих мистецьких гончарних традицій. 

Понравилась статья? Поделитесь ей с друзьями