Календарні свята: від Нового року до Великодня
1 грудня, на церковне свято Наума, не працювали. Вважалося, що в цей день добре
віддавати дітей навчатися різних ремесел і до школи. Вірили, що той, хто почне
учитися в цей день, буде розумним.
Про цю подію співалося в одній з колядок:
«Я маленький пахолок,
Родився в вівторок,
У середу рано – до школи віддано…»
4 грудня – Свято Варки. На початку ХХ століття святкували лише ті, кого звали
Варками – вони «ставили могорича» і гостили людей.
9 грудня – Ганни. Вірили, що з цього дня починають бігати вовки і тому починали
зав’язувати або затикати залізними паличками кошари, щоб ті не увійшли.
12 грудня – Свиридона Сонцеворота, Спиридона – вважали, що з цього дня сонце
починало обертатися в інший бік, тому дні більшали, а ночі – меншали.
6 січня – Святвечір (багата кутя) був багатим на обряди.
До першої зорі на небі (коли, за християнським календарем народився Ісус
Христос), увесь день намагалися нічого не їсти. Господині мали багато клопотів,
пов’язаних із підготовкою до свята: зварити кутю та узвар, інші страви, спекти
пирогів та «різдвяних пряників» … Підготовка до святкової вечері, як і сама
вечеря, були урочисто-піднесеними. За народними уявленнями всі атрибути
обрядового столу набували чудодійної сили. Обов’язковими були кутя та узвар (напій з варених сушених яблук,
груш та слив), поставлені в сіно на покуті попід образами в
нових глиняному горщику та глечику. Цікаво, що кутю (круту кашу з потовчених
зерен пшениці), подавали
до столу в тому горщику, в якому було її зварено. Вона
являє собою один із найдавніших кулінарних рецептів.
Святкування
Свят-вечора, першу зіроньку на небі, годилося зустріти в родинному колі.
Традиція збиратися всією родиною за різдвяним столом зближує рідних людей,
пробуджуючи світлі емоції та відчуття приналежності, спорідненості до членів свого
роду. Саме такі тихо-урочисті, радісні хвилини, коли всі вдома і все гаразд,
прилучали дітей до прадавніх традицій, важливих елементів культури. Різдвяна
молитва, проголошена перед вечерею, за віруваннями наших предків, мала захисну
силу і виконувала оберегову функцію. На початку вечері кожен з
присутніх за столом мав скуштувати хоча б трохи куті.
Цього
вечора годилося вшановувати померлих родичів – для них лишали рештки страв на
столі. Хрещеники обов’язково
відвідували кумів зі святковими стравами, серед яких – кутя та узвар. І дотепер
цей обряд у Опішному називають «носити вечерю», а дітей – «вечірниками».
Приймаючи їх, господарі дякували і передавали кутю та узвар зі свого столу. Це
символ спорідненості сімей, взаємоприязні, взаємощедрості. Хрещені обдаровували
вечірників подарунками, головним чином – солодощами. Окрім інших різдвяних
гостинців (горіхів, смаженого насіння), неодмінним дарунком були «чубаті
канхвети» (колись «знамениті» смугасті цукерки-палички, привабливо запаковані в
яскраву обгортку з кольорового паперу з пишними китицями на обох кінцях), а
також «різдвяні
пряники» («панянки») у вигляді баринь, коників та півників. До речі, раніше, окрім
цукерок-паличок, з цієї ж солодкої маси виготовляли також бублики, грибочки,
яблука з листочками, колоски. Їхній рецепт був не складним: з цукру, води та
бурякового квасу варили сироп, з якого особливим чином готували пластичну масу.
З неї руками швидко формували цукерки. Нинішні опішнянські майстрині, які
виготовляють ласощі для продажу, неохоче розповідають про технологію їхнього
приготування. Не називають точних пропорцій, послідовності приготування, тим
більше не розкривають особливих «секретів», які склалися з часом. Відомо лише,
що приготування таких цукерок вимагає особливої вправності рук і тренування.
«Не один лантух цукру зіпсуєш, поки не навчишся» – напівжартома, напівсерйозно
говорять опішнянські майстрині.
7 січня вранці молодь ходила «Со звіздою Хиста славити». Показували виставу –
Вертеп. Зокрема, один з опішнянських віршів, що при цьому проголошувалися,
звучав так:
«Христос народився,
Щоб весь мир возвеселився,
Не в хаті, а в стайні,
Де віл та осел стояли у ясел.
Вони дишуть на нього,
Бо знають на кого.
Вони Христа впізнали.
Волфи прийшли, поклонились.
Полягали спати,
А Йосько старенький і свічку погасив.
У нас батько такий: хто до нього, то й він до того
… Ірод-цар ізлякався,
Простіть, аж учхався.
Сам став, як дуб, задрався вгору чуб,
Ньогті кусає, свою участь проклинає:
«А проклятий син, гайдамака,
Не схотів у світі жити,
Хліба-солі їсти,
Так і згинув, царство покнув,
В пекло попався, між діяволи вбрався.
Та й смокче там горячую смолу…»».
Мал. Сергій Васильківський. Різдвяні святки на Полтавщині (ймовірно,
Опішне). Початок 1900-х. Фанера, олія [Сергій, 2006. – С.93].
«Різдвяними святками населення розважалось кулачками. На Базарній площі
збиралися парубки і старики, ділилися на дві групи. Проти Зіньківчан, Липівчан
стояли Ісіпівчане, Гончарівчане (тобто мешканці колишнього замку билися з
мешканцями міста – автори). Спочатку задирались малиші, гончарівчане. Їх
підтримують підлітки і, нарешті, підключаються парубки і жонаті, а то старики.
У 1905 році кулачки розганяла поліція, та вона не всилі була справитись з
тисячною толпою. Пристава стягли з коня. Боючись, щоб кулачки не перетворились
в повстання, поліція викликала з Зінькова військо. Виїхав ескадрон чеченців і
розігнав кулачки» [Середа].
13 січня – Маланки. На
останній день старого року знову готували кутю і багато інших страв та пекли
пироги. Увечорі, заславши стіл білою скатертиною, клали на нього дванадцать
пирогів, один на інший. Господар, ставши за стіл, питав дітей, чи бачать його
з-за пирогів? Вони відповідали «Ні» й тоді сідали всі за стіл і вечеряли. Після
цього увечері діти обох статей ішли щедрувати: ставали під вікна односельців і співали пісні:
Прилетів соколик
Та й сів на віконце,
Щебрий вечір,
Добрий вечір.
Сів у світлицю
Та й дивиться на водицю,
Щедрий вечір,
Добрий вечір.
Або:
Щедрий вечір,
Добрий вечір.
Ой посеред двору
Береза стояла.
Щедрий вечір,
Добрий вечір.
А на тій березі,
Золоте гілля.
Щедрий вечір,
Добрий вечір.
А налинули
Далекії птахи.
Щедрий вечір,
Добрий вечір.
Кору обдзьобали,
Гілля обламали.
Щедрий вечір,
Добрий вечір.
Пане господарю,
Вимітайте двори.
Щедрий вечір,
Добрий вечір.
Вимітайте двори,
Застеляйте столи.
Щедрий вечір,
Добрий вечір.
Бо до нас найдуть
Добрії гості.
Щедрий вечір,
Добрий вечір.
На вороних конях,
У срібних уборах.
Щедрий вечір,
Добрий вечір.
Буде наша мати,
Гостей зустрічати.
Щедрий вечір,
Добрий вечір.
Або:
Щедрівочка щедрувала,
До віконця припадала,
Господаря розбуджала.
Ой устань, устань господарю,
Засвіти свічу восковую,
Побуди челядь молодую.
Нехайже вони по дворочку,
Як бджілочка по медочку,
А нам діточкам по пиріжечку.
Або:
Чи дома, дома пан хазяїн,
То я знаю, шо він дома,
Сидит жи він кінця стола,
А на йому шуба люба,
А на шубі попасок,
А на попасочку калиточка,
У калиточці сім шеляжечків,
Сьому-тому по шеляжечку,
А нам діткам по пиріжечку,
А старим бабам по паляниці,
Щоб плодилися бики й телиці,
Чорні ягниці, сиві баранці.
Або:
Щедрик, ведрик, дайте
вареник,
Грудочку кашки, кільце
ковбаски.
Мало, мало, дайте сало,
А кишечку, скину на вишечку,
А ковбасу матері понесу.
По переспіваній щедрівці казали: «Щедрий вечер, добрий
вечер, добрим людім на увесь вечер»
14 січня – Василя. На самий Новий Рік, рано - вранці, перед
обіднею ходили хлопчики но дворах і, носячи у рукавиці чи торбинці різне
збіжжя, розсівали його рукою по хаті, бажаючи їм на весь новий рік родючості й
достатку, що називалося посівати, а за це звичайно отримували пиріг,
окраєць хліба чи й гроші. Ці зерна після змітали, зберігали і під час засіву
хліба, підмішували їх між нього. Посіваючи приказували:
Сійся родися,
Жито – пшениця.
Сійся – родися,
Всяка пашниця.
Сійся – родися,
На
щастя на долю.
Або:
Зійди місяцю рано, рано,
Поки ми бички позапрягаїм,
Жито-пшеницю позасіваїм,
Без кукілю без кукілиці,
А нам, діточкам, по паляниці.
18 січня, на Водохреща, освячували воду, яку можна було вживати людям та худобі.
19 січня святили воду, яку можна було вживати лише людям. Цього дня і дотепер віряни
приходять до заздалегідь вирубаної в кризі ополонки в замерзлій Ворсклі.
Місцевий батюшка служить службу, освячуюючи воду. Годиться скупатися в крижаній
воді для очищення душі й тіла.
На масляному тижні, особливо в останні
дні, у кожній родині готувалися вареники з сиром.
На Великдень пекли паски, при яких під час
освячення клали смажених ягнят чи поросят, рибу, ковбаси, сало, крашанки, хрін,
сіль. І все те, як святе, їли усей наступний тиждень. Знайомі на це свято при
зустрічі, промовляючи тричі «Христос Воскрес» і відповідаючи «Воістинно Воскрес»
тричі цілувалися і обмінювалися крашанками чи писанками.
Наступної
за Великоднем неділі (Фоминої), що називалася «проводи», оскільки на цей
день проводжалося чи завершувалося Світле свято, поминали померлих. Родини
сходилися на кладовища, розстеляли біля могил довгі рядна, споживали страви,
серед яких обов’язково був „канун”, згадували добрим словом померлих родичів.
На могили ставили запалену свічку, паску, клали цукерки та крашанки, які
дозволялося брати дітям. Хрест обв’язували хусткою чи шматком полотна.
Священник відспівував померлих, обходячи з хоругвами кладовище.
За
описом, занотованим у середині ХХ століття опішнянином Тимофієм Середою, 1 травня і молодь і старше покоління
опішнян виходили на луки біля річки Ворскли на: ««Маївки», «Сон топити».
Заможніші виїздили, захопивши на підводу казанок, пшоно, інші продукти.
Спочатку купалися («сон топили»), а потім розходилися компаніями, розстеляли по
лузі рядна і трапезували, що в кого є. Одні варили кашу, інші – «тараньку
принесли з Опішні, кусочок сальця чи ковбаску, не забувають і самого головного
– півкварти «хлібного вина» – так тоді називали горілку. Гуртуються було –
млиняни окремо, попівці – окремо, опішняни – окремо, причому шевці з шевцями,
гончари з гончарами, звозчики – окремо. А випить опішняни
вміли. Говорили вони про себе: «Умієм заробити, умієм і пропити». Трохи
підпивши, в однім кінці хтось починає:
«Ой з-за гори, гори
Та буйний вітер віє,
Ой там удівонька
Та пшениченьку сіє.
Сіє вона сіє
Та стане волочити,
А стане волочити –
Стане Бога просити:
«Ой уроди, Боже
Та пшениченьку яру
На вдовиних малих діток
Ще й на людську славу»».
В другім кінці луга
чути спів:
«А в неділю п’ю, п’ю,
В понеділок п’ю, п’ю,
А в вівторок снопів сорок
Пшениченьку жну-жну.
В середу косила,
В четвер молотила,
В п’ятницю віяла,
А в суботу мірила
У неділю продала,
С хлопцями пропила –
Слава тобі, Господи,
Що до діла довела».
Десь заграла музика… В кожному десятку були свої талановиті співаки.
Кваліфікувалися вони в церковних хорах, які були при кожній церкві».
День, на
який припадала Трійця називався Зеленою
неділею. Цього дня біля кожного будинку були натикані гілки липових чи кленових дерев, які називалися клечанням. У хатах долівки застеляли
свіжим аїром, васильками та чебрецем.
Понравилась статья? Поделитесь ей с друзьями
Немає коментарів:
Дописати коментар