понеділок, 14 вересня 2015 р.

Люди

ПРОСТО РАЙОНКА
11 вересня 2015 №36-37 (179)

ЛОХВИЦЯ ЛУБНИ МАШІВКА МИРГОРОД Н.САНЖАРИ ОРЖИЦЯ ПИРЯТИН ПОЛТАВА РЕШЕТИЛІВКА  СЕМЕНІВКА ХОРОЛ ЧОРНУХИ ЧУТОВЕ ШИШАКИ
«Любов, яка приносить любов»
Нещодавно в Опішні відбувся Другий  Всеукраїнський гастрономічний  народний
фест-квест «Борщик у глиняному горщику 2015». Його «мама» – Олена Василівна Щербань  – керамолог, професійний етнолог, народознавець, краєзнавець, історик, голова Опішнянського  осередку майстрів народної творчості та провідний популяризатор народних традицій Полтавщини, Сумщини та Слобожанщини.
Жінка, безмежно закохана в усе українське, розповіла «Просто РАЙОНЦІ» про своє неймовірно активне та цікаве життя.
Любов до народного –


У садибі «Грунівська Січ», що на Сумщині, Олена Щербань впроваджує
власні ідеї фестивального туризму


мі тримається. Білені стіни, завішані ляльками та рушничками, старезні меблі, навіть павучок
– і то етнічний. Але все воно – живе.
Із любов’ю треба ставитися до всього – пе- реконана народознавець:
– До кухні, до дітей, до своєї роботи не вар- то підходити із поганим настроєм та думками. Оця
енергетика передається на те, що ти ро- биш. У всьому світі визнано, що енергетика рук і думок,
душевного настрою передаєть- ся їжі. Не можна готувати для своїх дітей, бу- дучи злою та
невдоволеною. На щастя, зараз є супермаркет, який дасть змогу відпочити й очистити свій настрій від
негативу. Але як на- думала готувати – як ота пташка: із радістю та любов’ю. Від жінок багато
залежить – тепло та атмосфера, любов у сім’ї. Цьому навчали жін- ки своїх дочок, але у нас
втратився цей зв’я- зок. Наші мами були роботою зайняті, у нас – кар’єри. Ніколи дітей виховувати.
«Японка із гордістю вдягає кімоно, у євреїв – кошерна їжа, у китайців – чайна церемонія. А ми? Без
роду, без племені?»









































із дитинства
Своє дитинство Олена згадує із великим трепетом. Саме звідти її таке захоплення етно- логією та
народознавством. Жінка має незви- чайне ім’я:
– Насправді мене звати Олімпіада. Але у миру я — Олена. Так вже батькам схотілося. За документами я
народилася у селі Мала Да- нилівка Харківської області, але реально я на- родилася у Диканьці на
Полтавщині. І прожила там майже все своє життя. А потім так сталося, що змінила роботу та переїхала
до Харкова.
Про родину розповідає не багато, більше – про роки, проведені у бабусі.
– Усе дитинство провела на Диканщині. У селі Кратова Говтва жила моя бабуся — Марія Карпівна
Яковенко. Я в неї росла із дуже мало- го віку аж до 15 років. Бабуся колисала мене у пелені та
навчала усьому, що вміла. Я не заду- мувалася тоді, але зараз оцінила по-справж- ньому бабусине
виховання, народну кухню – варенички, галушечки, борщик, пряники. А пи- ріжки із квасолею буду все
життя пам’ятати. Як і запахи на кухні... Це дуже яскраві спогади із дитинства.
Олімпіада зростала серед природи та за- ймалася домашнім господарством. Пасла та доїла корову,
поралася біля дрібної худоби, полола город. Дідусь помер рано, тому дівча було основною помічницею.
– Я навчилася чимало господарської му- дрості за цей час: як ходити біля корови, із яким настроєм
треба доїти, щоб та дала більше молока. Зараз шкодую, що не допитувалася у бабусі секретів
вирощування городини. А ба- буся знала всі народні календарі, фази місяця... Ще із 8 класу Олена
знала, що буде істори- ком. Батьки запропонували вступати до Пол- тавського  педагогічного
інституту.  Жінка  ті- шиться, що навчалася там – педагогічний дав
їй чималий поштовх у життя.









































вих балачок. А мені все цікаво. Для мене це були «тьоті», було їм 112 чи 95 років, а я назива- ла
їх лише так. На «бабусь» вони ображалися.
Олена Щербань збирає кожен спогад по крихті та мріє видати цілу книгу про давні ве- сілля
Полтавщини.
– Багато хто не знає, що таке дружків гле- чик – дружба пригощав із нього гостей вином або
горілкою. Лежень (весільний обрядовий хліб) чи дивень (весільне дерево із тіста)… Це
весільно-обрядове печиво, а ми знаємо хіба що шишку та коровай, можливо, ще медяник... А хто має
знімати із молодої вінок? Зараз це чо- мусь робить свекруха або мама. Вінок символі- зує честь
молодої, цноту. Вона ж чекала моло- дого, щоб віддати йому цей вінок! Зараз — це вже фата із
квіткою або будь-який головний убір нареченої. Та різниці немає…
Жінка не засуджує тих людей, які свідомо відмовляються грати весілля за старими зви- чаями:
– Якщо людині подобається весілля у «єв- ропейському стилі» – будь-ласка. Особливо, якщо людина
розуміє, навіщо вона це робить. Та насправді ті, що грають тепер такі нові весіл- ля, просто не
знають інших: японських, індій- ських і власне українських традицій. Не знають магії українського
рушника та що таке стріч- ки-басамани біля вінка. Не знають, що під він- ком має бути хустка – як
оберег. Не знають, що червона запаска – теж оберіг, це червона нит- ка нашого лона. Оті відкриті
колінця у весіль- них сукнях рано чи пізно призведуть до бідно- сті. Це не забобонність, це народна
мудрість. А загалом, аби сім’я трималася.
Етнограф розповідає, що є звичай: як про- йде весільний день, таке і життя буде подружнє.
– Весілля – від слова «веселитися», це спільна молитва. І не треба грати його на 300 чоловік, можна
й на 10. Та головне – це обруч- ки, які мають бути гладенькими. Якщо вони









































ся – зараз працює у Харкові.
– Моя дисертація – про гончарні школи в Опішні, а це люди та їх долі. Маю чимало інфор- мації,
можливо, колись і докторська буде. Поки що хочу видати монографію «Глиняний посуд у традиційній
культурі харчування українців». Насправді, дослідження кераміки надзвичай- но цікаве. От наприклад:
є горщик, а є гор- щиця. І в останній борщ виходить смачніше. Це підмічено народом. Ще досліджую
техніч- ні споруди — печі, кабиці, груби. І залежність форм посуду від цього.
Навколо усього цього в Олімпіади ви- кристалізувалася ідея провести гастрономіч- ний народний
фестиваль-квест «Борщик у глиняному горщику». Перший всеукраїнський фестиваль відбувся у 2014-ому,
у цьому році – другий. Народознавець планує і далі популя- ризувати народну культуру харчування.
– Проводили у моїй ЕкоАгро Зеленій Са- дибці салоні-студії «Лялина Світлиця», яка діє з 2010 року.
Сім років тому я почала займатися ляльками-мотанками, а через два роки у моїх ляльок з’явилася
хатка. А потім мені подумало- ся: а чом би у цій хатці не проводити вечорни- ці? Щоб знайомити
своїх гостей, друзів у першу чергу, із звичаями на Андрія, Миколая, Калиту, Різдво... Усе так
закрутилося, що вилилося у фестиваль борщу, – розповідає жінка про істо- рію створення фестивалю та
додає:
– І це наша фішка, що ми борщі варимо у печі у горщиках. Одночасно досліджуємо і ре- цептуру, і
популяризуємо працю жінки. Допи- туємося секретів та мудрощів, як нагріти піч, підготувати посуд,
зварити смачний борщ. Як правильно подати його і навіть як правиль- но їсти! Це ще вміти треба. Це
все народна му- дрість і педагогіка! Оця моя тема зачіпає і мен- тальність українців, їх
етносвідомість.
Олена розповідає, що «Лялина світлиця» – цеїїлюбов,якаприноситьлюбов.      Анебізнес,бо








































Олена Василівна переконана, що смачний борщ можна і зараз зварити у мультиварці, і хліб спекти у
хлібопчці не гірший, ніж тоді. Але жінка, навіть сучасна, повинна залишатися ав- тентично мудрою і
сьогодні. Вона повинна не- сти якусь зернину правди.
– Наші мами менш мудрі, ніж наші бабусі. А ми ще менш мудрі. Тоді що ми передамо у спадок нашим
дітям та внукам? Є етнос, який акумулює свою традицію, правильну та мудру, козацьку чи будь-яку
іншу. І як би нас не ви- нищувало 20-те століття – а ми з історії гарно знаємо про голодомори,
війни, репресії – на- щадки отієї рафінованої інтелігенції є, вони досі несуть зерно істини. Хоч
світ глобалізо- ваний, та ми маємо все ж відрізнятися чимось від інших. Японка із гордістю вдягає
кімоно, у євреїв – кошерна їжа, у китайців – чайна це- ремонія. А ми? Без роду, без племені? Я бачу
зараз чимало розумних і правильних молодих людей, які бажають жити здоровими, навча- ються і
планують майбутнє, розвивають себе. Хоч є різні, та я вірю, що більшість не пусто- цвіти.
Жінка говорить, що популяризує україн- ську культуру по любові – всі її дослідження і роботи йдуть
від душі:
– Моє завдання – популяризація  свого для наближення людей до рідного та реаль- ного, а не
псевдоісторичного та фальшивого атракційного. Я через самобутнє йду до фор- мування хоча б якихось
уявлень про україн- ську культуру, хоча я не претендую на гучне
«згуртовування нації» чи залюблювання ко- гось у щось. Але буду перед іноземцями хи- зуватися
своїм. Маю багато знайомих за кор- доном, сама багато їжджу, і чим більше я бачу чужого, тим більше
залюблююсь у своє. Вип’я- чування у правильному розумінні та рекламу- вання свого етнічного має
бути пріоритетним на рівні держави. Але їй це не цікаво, а тому цікаво мені – простій людині,
музейнику із ба-




















































































– Як народознавець і поціновувач (а воно у мене все від любові ллється) я сформувала- ся поступово
– уже після випуску з універси- тету та в роботі у колегіумі мистецтв у Опішні.




















































































різьблені, то і життя таке буде. Треба правиль- но рушник покласти, бо у нього є свої полюси, треба
спекти солодкий коровай, не підгорілий та не гливкий. Важливо, щоб батьки не пере-




















































































заробітку із того немає. Усе тільки на ентузіаз-
ДО РЕЧІ




















































































гаторічним стажем.




















































































Дар’я Розумняк
























































































А особливо, коли почала працювати у Націо- нальному музеї-заповіднику українського гон- чарства в
Опішному.
Вивчала все, що стосувалося народного побуту та звичаїв
Краєзнавець багато проводить польових наукових досліджень. Не ховає їх у записники та не архівує у
шухлядах – Олена активно по- ширює знання у соціальних мережах.
– Дитячі враження «від старих щось чути» у мене трансформувалися у польові етногра- фічні
експедиції. Ми відразу поїхали на Черка- щину, а потім — на Іванофранківщину. Пізніше відкривали
Полтавщину. Для Музею гончар- ства ми вивчали конкретно кераміку, але я не могла оминути цікавої та
унікальної інформа- ції. Тому писала все, про що розповідали ін- форматори — і про весільні обряди,
і про сі- мейний побут, і про вбрання... У ході розмови теми мінялися від форми глечиків до побуто-
























































































живали, чи вистачить горілки, чи де фотограф, а були у цей день зі своїми дітьми. І молоді ма- ють
цей день зустріти радісно, а не з криками на перукарку. Хоча і не варто дуже магізувати все це, але
щось у світі таки є, і заперечувати цього не варто.
Фестиваль «Борщик у глиняному горщику»: популяризація праці жінки та дослідження старовинних
рецептів
У 2012 році Олена Щербань захистила кан- дидатську дисертацію на тему «Гончарні школи Опішні:
збереження й розвиток професійних знань і традицій» (1894–2000). Пізніше науко- вець перестала
працювати у Музеї гончар- ства, хоча присвятила йому більше 11 років. Ще рік працювала у Музеї
десятинної церкви у Києві. Але не витримала шаленого ритму сто- лиці. Тоді дала собі слово не
працювати більше у містах-мільйонниках. І бачте як доля склала-
























































































Про сьогодення: «Треба вирватися із цього замкнутого кола»
Про майбутнє Олена Щербань говорить відкрито, без фальшивого «все буде добре»:
– Буду не оптимістична. Нас не чекає світле майбутнє. Хоча я дуже великий оптиміст, готова багато
чого робити, як і купа людей. 24 роки як ми отримали незалежність, але практично «про- фукали» її,
бо нічого не робили для її утвердження, не було поваги та любові у суспільстві, ми не знали «як» та
«навіщо». Але ніхто зверху не повинен був це робити за нас. Нове покоління вже не буде коритися,
воно не хоче жити як раніше. Минуле – то минуле, треба жити правильно зараз. Але як? Бо матриця у
нас – драна, а зашиєш – рубці будуть. Треба вирватися із цього замкнутого кола… – зітхає Олена.
Аналізуючи ситуацію сьогодення, жінка вважає, що до війни, під час та після неї гине україн- ська
традиція, її самість, «фішка»:
– Українців із самосвідомістю залишилося не багато, але вони є. Ким ти себе вважаєш, що у собі
несеш, те і визначає твоє майбутнє. Україна – це бренд, але притоптаний та нещасний. Ко- лись у
мене були рожеві окуляри, а тепер я дивлюся на все більше приземлено. Попри все, ще є ті, кому це
потрібно. Вони передадуть цю любов до рідного своїм дітям. А ті – своїм. І вона не вмре, не загине.
Олена-Олімпіада попри всі розчарування вірить у краще та мріє про звичайне людське щастя:
– Я хочу жити й жити, щоб усе встигнути. Хочу розширити світлицю та зробити там школу сільського
зеленого туризму. Хочеться народжувати дітей, бо я – жінка. Хочеться досконало зна- ти англійську,
хочеться залишатися молодою. Побільше хочеться сродної праці – популяризації України у моїх
можливостях: через кухню, через вбрання, через мене саму та мої наукові здобутки. Хочеться посадити
багато дерев і дуже хочеться миру у всьому світі. І нехай Бог береже Україну.

























































































Люди



ПРОСТО
РАЙОНКА
11 вересня 2015
№36-37 (179)







ЛОХВИЦЯ  ЛУБНИ  МАШІВКА  МИРГОРОД   Н.САНЖАРИ   ОРЖИЦЯ   ПИРЯТИН   ПОЛТАВА   РЕШЕТИЛІВКА  
СЕМЕНІВКА   ХОРОЛ   ЧОРНУХИ   ЧУТОВЕ   ШИШАКИ
«Любов, яка приносить любов»














Нещодавно в Опішні відбувся Другий  Всеукраїнський гастрономічний  народний
фест-квест «Борщик у глиняному горщику 2015». Його «мама» – Олена Василівна Щербань  – керамолог,
професійний етнолог, народознавець, краєзнавець, історик, голова Опішнянського  осередку майстрів
народної творчості
та провідний популяризатор народних традицій Полтавщини, Сумщини та Слобожанщини.
Жінка, безмежно закохана в усе українське, розповіла «Просто РАЙОНЦІ» про своє неймовірно активне
та цікаве життя.
Любов до народного –







































У садибі «Грунівська Січ», що на Сумщині, Олена Щербань впроваджує
власні ідеї фестивального туризму














мі тримається. Білені стіни, завішані ляльками та рушничками, старезні меблі, навіть павучок
– і то етнічний. Але все воно – живе.
Із любов’ю треба ставитися до всього – пе- реконана народознавець:
– До кухні, до дітей, до своєї роботи не вар- то підходити із поганим настроєм та думками. Оця
енергетика передається на те, що ти ро- биш. У всьому світі визнано, що енергетика рук і думок,
душевного настрою передаєть- ся їжі. Не можна готувати для своїх дітей, бу- дучи злою та
невдоволеною. На щастя, зараз є супермаркет, який дасть змогу відпочити й очистити свій настрій від
негативу. Але як на- думала готувати – як ота пташка: із радістю та любов’ю. Від жінок багато
залежить – тепло та атмосфера, любов у сім’ї. Цьому навчали жін- ки своїх дочок, але у нас
втратився цей зв’я- зок. Наші мами були роботою зайняті, у нас – кар’єри. Ніколи дітей виховувати.
«Японка із гордістю вдягає кімоно, у євреїв – кошерна їжа, у китайців – чайна церемонія. А ми? Без
роду, без племені?»









































із дитинства
Своє дитинство Олена згадує із великим трепетом. Саме звідти її таке захоплення етно- логією та
народознавством. Жінка має незви- чайне ім’я:
– Насправді мене звати Олімпіада. Але у миру я — Олена. Так вже батькам схотілося. За документами я
народилася у селі Мала Да- нилівка Харківської області, але реально я на- родилася у Диканьці на
Полтавщині. І прожила там майже все своє життя. А потім так сталося, що змінила роботу та переїхала
до Харкова.
Про родину розповідає не багато, більше – про роки, проведені у бабусі.
– Усе дитинство провела на Диканщині. У селі Кратова Говтва жила моя бабуся — Марія Карпівна
Яковенко. Я в неї росла із дуже мало- го віку аж до 15 років. Бабуся колисала мене у пелені та
навчала усьому, що вміла. Я не заду- мувалася тоді, але зараз оцінила по-справж- ньому бабусине
виховання, народну кухню – варенички, галушечки, борщик, пряники. А пи- ріжки із квасолею буду все
життя пам’ятати. Як і запахи на кухні... Це дуже яскраві спогади із дитинства.
Олімпіада зростала серед природи та за- ймалася домашнім господарством. Пасла та доїла корову,
поралася біля дрібної худоби, полола город. Дідусь помер рано, тому дівча було основною помічницею.
– Я навчилася чимало господарської му- дрості за цей час: як ходити біля корови, із яким настроєм
треба доїти, щоб та дала більше молока. Зараз шкодую, що не допитувалася у бабусі секретів
вирощування городини. А ба- буся знала всі народні календарі, фази місяця... Ще із 8 класу Олена
знала, що буде істори- ком. Батьки запропонували вступати до Пол- тавського  педагогічного
інституту.  Жінка  ті- шиться, що навчалася там – педагогічний дав
їй чималий поштовх у життя.









































вих балачок. А мені все цікаво. Для мене це були «тьоті», було їм 112 чи 95 років, а я назива- ла
їх лише так. На «бабусь» вони ображалися.
Олена Щербань збирає кожен спогад по крихті та мріє видати цілу книгу про давні ве- сілля
Полтавщини.
– Багато хто не знає, що таке дружків гле- чик – дружба пригощав із нього гостей вином або
горілкою. Лежень (весільний обрядовий хліб) чи дивень (весільне дерево із тіста)… Це
весільно-обрядове печиво, а ми знаємо хіба що шишку та коровай, можливо, ще медяник... А хто має
знімати із молодої вінок? Зараз це чо- мусь робить свекруха або мама. Вінок символі- зує честь
молодої, цноту. Вона ж чекала моло- дого, щоб віддати йому цей вінок! Зараз — це вже фата із
квіткою або будь-який головний убір нареченої. Та різниці немає…
Жінка не засуджує тих людей, які свідомо відмовляються грати весілля за старими зви- чаями:
– Якщо людині подобається весілля у «єв- ропейському стилі» – будь-ласка. Особливо, якщо людина
розуміє, навіщо вона це робить. Та насправді ті, що грають тепер такі нові весіл- ля, просто не
знають інших: японських, індій- ських і власне українських традицій. Не знають магії українського
рушника та що таке стріч- ки-басамани біля вінка. Не знають, що під він- ком має бути хустка – як
оберег. Не знають, що червона запаска – теж оберіг, це червона нит- ка нашого лона. Оті відкриті
колінця у весіль- них сукнях рано чи пізно призведуть до бідно- сті. Це не забобонність, це народна
мудрість. А загалом, аби сім’я трималася.
Етнограф розповідає, що є звичай: як про- йде весільний день, таке і життя буде подружнє.
– Весілля – від слова «веселитися», це спільна молитва. І не треба грати його на 300 чоловік, можна
й на 10. Та головне – це обруч- ки, які мають бути гладенькими. Якщо вони









































ся – зараз працює у Харкові.
– Моя дисертація – про гончарні школи в Опішні, а це люди та їх долі. Маю чимало інфор- мації,
можливо, колись і докторська буде. Поки що хочу видати монографію «Глиняний посуд у традиційній
культурі харчування українців». Насправді, дослідження кераміки надзвичай- но цікаве. От наприклад:
є горщик, а є гор- щиця. І в останній борщ виходить смачніше. Це підмічено народом. Ще досліджую
техніч- ні споруди — печі, кабиці, груби. І залежність форм посуду від цього.
Навколо усього цього в Олімпіади ви- кристалізувалася ідея провести гастрономіч- ний народний
фестиваль-квест «Борщик у глиняному горщику». Перший всеукраїнський фестиваль відбувся у 2014-ому,
у цьому році – другий. Народознавець планує і далі популя- ризувати народну культуру харчування.
– Проводили у моїй ЕкоАгро Зеленій Са- дибці салоні-студії «Лялина Світлиця», яка діє з 2010 року.
Сім років тому я почала займатися ляльками-мотанками, а через два роки у моїх ляльок з’явилася
хатка. А потім мені подумало- ся: а чом би у цій хатці не проводити вечорни- ці? Щоб знайомити
своїх гостей, друзів у першу чергу, із звичаями на Андрія, Миколая, Калиту, Різдво... Усе так
закрутилося, що вилилося у фестиваль борщу, – розповідає жінка про істо- рію створення фестивалю та
додає:
– І це наша фішка, що ми борщі варимо у печі у горщиках. Одночасно досліджуємо і ре- цептуру, і
популяризуємо працю жінки. Допи- туємося секретів та мудрощів, як нагріти піч, підготувати посуд,
зварити смачний борщ. Як правильно подати його і навіть як правиль- но їсти! Це ще вміти треба. Це
все народна му- дрість і педагогіка! Оця моя тема зачіпає і мен- тальність українців, їх
етносвідомість.
Олена розповідає, що «Лялина світлиця» – цеїїлюбов,якаприноситьлюбов.      Анебізнес,бо








































Олена Василівна переконана, що смачний борщ можна і зараз зварити у мультиварці, і хліб спекти у
хлібопчці не гірший, ніж тоді. Але жінка, навіть сучасна, повинна залишатися ав- тентично мудрою і
сьогодні. Вона повинна не- сти якусь зернину правди.
– Наші мами менш мудрі, ніж наші бабусі. А ми ще менш мудрі. Тоді що ми передамо у спадок нашим
дітям та внукам? Є етнос, який акумулює свою традицію, правильну та мудру, козацьку чи будь-яку
іншу. І як би нас не ви- нищувало 20-те століття – а ми з історії гарно знаємо про голодомори,
війни, репресії – на- щадки отієї рафінованої інтелігенції є, вони досі несуть зерно істини. Хоч
світ глобалізо- ваний, та ми маємо все ж відрізнятися чимось від інших. Японка із гордістю вдягає
кімоно, у євреїв – кошерна їжа, у китайців – чайна це- ремонія. А ми? Без роду, без племені? Я бачу
зараз чимало розумних і правильних молодих людей, які бажають жити здоровими, навча- ються і
планують майбутнє, розвивають себе. Хоч є різні, та я вірю, що більшість не пусто- цвіти.
Жінка говорить, що популяризує україн- ську культуру по любові – всі її дослідження і роботи йдуть
від душі:
– Моє завдання – популяризація  свого для наближення людей до рідного та реаль- ного, а не
псевдоісторичного та фальшивого атракційного. Я через самобутнє йду до фор- мування хоча б якихось
уявлень про україн- ську культуру, хоча я не претендую на гучне
«згуртовування нації» чи залюблювання ко- гось у щось. Але буду перед іноземцями хи- зуватися
своїм. Маю багато знайомих за кор- доном, сама багато їжджу, і чим більше я бачу чужого, тим більше
залюблююсь у своє. Вип’я- чування у правильному розумінні та рекламу- вання свого етнічного має
бути пріоритетним на рівні держави. Але їй це не цікаво, а тому цікаво мені – простій людині,
музейнику із ба-




















































































– Як народознавець і поціновувач (а воно у мене все від любові ллється) я сформувала- ся поступово
– уже після випуску з універси- тету та в роботі у колегіумі мистецтв у Опішні.




















































































різьблені, то і життя таке буде. Треба правиль- но рушник покласти, бо у нього є свої полюси, треба
спекти солодкий коровай, не підгорілий та не гливкий. Важливо, щоб батьки не пере-




















































































заробітку із того немає. Усе тільки на ентузіаз-
ДО РЕЧІ




















































































гаторічним стажем.




















































































Дар’я Розумняк
























































































А особливо, коли почала працювати у Націо- нальному музеї-заповіднику українського гон- чарства в
Опішному.
Вивчала все, що стосувалося народного побуту та звичаїв
Краєзнавець багато проводить польових наукових досліджень. Не ховає їх у записники та не архівує у
шухлядах – Олена активно по- ширює знання у соціальних мережах.
– Дитячі враження «від старих щось чути» у мене трансформувалися у польові етногра- фічні
експедиції. Ми відразу поїхали на Черка- щину, а потім — на Іванофранківщину. Пізніше відкривали
Полтавщину. Для Музею гончар- ства ми вивчали конкретно кераміку, але я не могла оминути цікавої та
унікальної інформа- ції. Тому писала все, про що розповідали ін- форматори — і про весільні обряди,
і про сі- мейний побут, і про вбрання... У ході розмови теми мінялися від форми глечиків до побуто-
























































































живали, чи вистачить горілки, чи де фотограф, а були у цей день зі своїми дітьми. І молоді ма- ють
цей день зустріти радісно, а не з криками на перукарку. Хоча і не варто дуже магізувати все це, але
щось у світі таки є, і заперечувати цього не варто.
Фестиваль «Борщик у глиняному горщику»: популяризація праці жінки та дослідження старовинних
рецептів
У 2012 році Олена Щербань захистила кан- дидатську дисертацію на тему «Гончарні школи Опішні:
збереження й розвиток професійних знань і традицій» (1894–2000). Пізніше науко- вець перестала
працювати у Музеї гончар- ства, хоча присвятила йому більше 11 років. Ще рік працювала у Музеї
десятинної церкви у Києві. Але не витримала шаленого ритму сто- лиці. Тоді дала собі слово не
працювати більше у містах-мільйонниках. І бачте як доля склала-
























































































Про сьогодення: «Треба вирватися із цього замкнутого кола»
Про майбутнє Олена Щербань говорить відкрито, без фальшивого «все буде добре»:
– Буду не оптимістична. Нас не чекає світле майбутнє. Хоча я дуже великий оптиміст, готова багато
чого робити, як і купа людей. 24 роки як ми отримали незалежність, але практично «про- фукали» її,
бо нічого не робили для її утвердження, не було поваги та любові у суспільстві, ми не знали «як» та
«навіщо». Але ніхто зверху не повинен був це робити за нас. Нове покоління вже не буде коритися,
воно не хоче жити як раніше. Минуле – то минуле, треба жити правильно зараз. Але як? Бо матриця у
нас – драна, а зашиєш – рубці будуть. Треба вирватися із цього замкнутого кола… – зітхає Олена.
Аналізуючи ситуацію сьогодення, жінка вважає, що до війни, під час та після неї гине україн- ська
традиція, її самість, «фішка»:
– Українців із самосвідомістю залишилося не багато, але вони є. Ким ти себе вважаєш, що у собі
несеш, те і визначає твоє майбутнє. Україна – це бренд, але притоптаний та нещасний. Ко- лись у
мене були рожеві окуляри, а тепер я дивлюся на все більше приземлено. Попри все, ще є ті, кому це
потрібно. Вони передадуть цю любов до рідного своїм дітям. А ті – своїм. І вона не вмре, не загине.
Олена-Олімпіада попри всі розчарування вірить у краще та мріє про звичайне людське щастя:
– Я хочу жити й жити, щоб усе встигнути. Хочу розширити світлицю та зробити там школу сільського
зеленого туризму. Хочеться народжувати дітей, бо я – жінка. Хочеться досконало зна- ти англійську,
хочеться залишатися молодою. Побільше хочеться сродної праці – популяризації України у моїх
можливостях: через кухню, через вбрання, через мене саму та мої наукові здобутки. Хочеться посадити
багато дерев і дуже хочеться миру у всьому світі. І нехай Бог береже Україну.















































































































11 вересня 2015 / №36-37 (179)
























11 вересня 2015 / №36-37 (179)

Немає коментарів:

Дописати коментар