вівторок, 21 липня 2015 р.


Ложка ― амулет та оберіг, символ добробуту, достатку, сито- сті. На основі відомостей можемо припустити, що на первісних етапах розвитку суспільства були ложки для ритуалів, що мали суто ритуальне призначення, а також прості ложки, які широко застосовувалися в побуті. У Рігведі згадується кілька назв жертовних ложок: велика де- рев'яна жертовна ложка; спеціальні ложки для божественного на- пою; спеціальні ложки та лопатки для жертовних богослужінь. У православному обряді богослужіння ложка, що використовується під час служби Божої, є табуйованим предметом і має окрему на- зву ― ″лжица″ (срібна чи золота ложка, яку не можна ні за яких обставин використовувати для звичайних цілей, оскільки це може призвести до непередбачуваних наслідків). У давніх похованнях знайдено кістяні ложки шостого тисячо- ліття до н.е. (Болгарія, Греція), у похованнях Степової Скифії (5- 4 ст. до н.е.) ― бронзові та залізні ложки, однак вони зустрічають- ся рідко; на Львівщині (Черепин) знайдено глиняну ложку третьо- го століття н.е. Серед давньоруських амулетів досить часто трап- ляються залізні ложки, орнамент яких символізує сонце і землю. Неподалік від
Десятинної церкви (Київ) у похованні дитини вияв- лено кістяну ложку. За часів князя Володимира простолюд корис- тувався дерев’яними ложками, а для князівських палат за наказом Великого князя було виготовлено срібні. Виготовлення ложок не виходило за межі родини, тому це призвело до регіональних від- мінностей у їхній формі та оздобленні. У найдавніші часи ложки функціонували і як предмет побуту, і як сакральна річ, тому їх використання у різноманітних обрядах є цілком закономірним явищем. Застосування ложок в українській етнокультурі надзвичайно різноманітне: як ритуальний предмет у родинно-побутовій обрядовості, під час ворожінь, у лікувально- магічних обрядах. Чому саме ложка стала об'єктом такого широко- го використання у духовній етнокультурі? Насамперед, це річ 217 індивідуального користування ― асоціюється з конкретним чле- ном родини (кожен мав свою ложку, яку позначав певною міткою). Окрім того, подекуди ложки поділялися на чоловічі та жіночі (залежно від величини кута між держаком та черпаком: чоловічі ― з горбиком, жіночі – рівні). Чоловік ніколи не брав жіночу ложку і навпаки, такий розподіл зберігався і під час обрядового викори- стання ложок. Зокрема, на Поліссі чоловічу ложку затикали дитині за пояс під час замовлянь від різних хвороб. Однак, чоловічою ложкою заборонялося розмішувати їжу (″аби чоловік не пхав свого носа у жіночі справи і не сварився з дружиною″), існувало табу на позичання чоловічої ложки. Ложку, якою їв старший у родині чо- ловік, передавали у спадок, їй приписувались лікувальні властивості; особливого статусу набувала ложка після смерті свого господаря (вважалось, що дух померлого допомагає здолати хво- роби). Ложка наділена обереговими функціями. Зокрема, у сербів за- ведено викидати ложку надвір під час грози. Існує повір’я, що ложка тісно пов'язана з культом предків, оскільки за її допомогою споживають ритуальні страви в поховально-поминальній обрядо- вості. Під час Святої Вечері у тих родинах, де померла дитина, на порожнє місце за столом кладуть ложку і запрошують душу по- мерлого зі словами: ″Твоя ложка лежить і тебе чекає″. Після Вечері ложки не миють, а перевернутими залишають на столі ― щоб душі предків могли скуштувати залишки їжі. Найімовірніше, головною тут є не страва, а ложка, наявність якої у хаті передбачає присутність її господаря. На поминальному тижні, під час так званих ″дідів″ після поминальної вечері малі діти залишають на столі ложки. Якщо вранці їх знаходять перевернутими ― значить душі приходили. Діти вважаються безгрішними, тому здатні до спілкування з іншим світом. Ложка в даному обряді є замінником живої людини ― ди- тини. На Поліссі у першу річницю смерті людини за традицією залишають на могилі кухлик та ложку ― для душі померлого. Зв’язок ложки зі світом предків простежується і в такому полісь- кому повір’ї: на Русальному тижні забороняється дівчатам увечері мити ложки ― ″аби русалка не забрала до себе″ За допомогою ложки можна дізнатися про майбутнє під час ворожіння. На Поліссі у Святвечір після вечері всі члени родини кладуть свої ложки до миски і накривають хлібиною. Чия ложка вночі сама перевернеться ― той помре або тяжко захворіє. З тією ж метою ложки втикають на ніч у кутю. Чия ложка до ранку впаде 218 ― того чекає нещастя. На Поділлі напередодні Нового року дівчата ворожать: збирають зі столу ложки після вечері та йдуть з ними гуркотіти на порозі. Уважно прислухаються: де собака загав- кає — туди заміж піде. У північній частині Росії в той же час юнки кладуть ложку з кутею під подушку ― ″Хто прийде кутю їсти, той і суджений″. На Харківщині існує повір’я: якщо на Різдво після вечері зі своєю ложкою вийти за ворота на вулицю, то прийде До- ля і озветься до тебе. Щодо правильного положення ложки на столі існує багато приписів. В різних місцевостях по-різному ставляться до того, як має лежати ложка (виїмкою донизу чи навпаки) перед початком трапези, у перервах, коли трапезу закінчено і потрібно повідомити про це. В будь-якому випадку правила поводження за столом тісно пов'язані з уявленнями про світ духів, що оточує людину. Перед їжею ложки кладуть виїмкою доверху, що означає за- прошення. Після трапези їх перевертають, показуючи цим, що наї- лися. За повір’ями, під час поминального обіду ложку потрібно кожен раз класти на стіл виїмкою доверху, якщо цього не дотри- муватися, то, за віруваннями українців, покійник у могилі переве- рнеться обличчям донизу. У Центральній Україні, зокрема, і досі переконані, що до пе- ревернутої ложки, держало якої лежить на столі, а другий кінець на мисці, чіпляються злидні, тому її не можна залишати в такому вигляді. На Чернігівщині злиднем називають зайву ложку, що опи- нилася на столі, в той же час, у ряді районів Росії господиня на- впаки кладе на стіл зайву ложку ″аби і ангелу було чим їсти″. Там же вважають: якщо за столом їсти поспіхом, брати у ложку кілька шматків, то ангел не захоче сісти поряд, тоді його місце займе не- чиста сила і буде їсти замість людини або саму людину. Оскільки ложка за формою нагадує людське тіло, тому є від- повідником душі, а звідси стають зрозумілими звичаї та уявлення, за якими небіжчик міг їсти лише ложкою живого. Це трансформо- ваний космогонічний міф, який у народній обрядовості українців втілився досить своєрідно у поліських обрядах ″дідів″: живий — ложка — мертвий — живий". 

Немає коментарів:

Дописати коментар