четверг, 10 октября 2013 г.

Кераміст Агей Койда - випускник Опішнянської школи майстрів художньої кераміки // Opishnyanska School Masters Art Pottery

Спеціально для Лариси Кулініч з міста Кіровоград 

1.           Про Агея Койду є стаття: Глухенька Наталя. Мистецтво цвітнянського гончаря / Наталя Глухенька /// Народна творчість та етнографія. – 1967. – №6. – С.103-105.

У дисертації Щербань Олена.  "Гончарні школи Опішні: збереження й розвиток професійних знань і традицій (1894–2000)", Львів, 2012 р. С.120: "Серед дипломних робіт випуску 1939 року вирізняється робота Агея Койди, який виліпив з глини скульптуру сина Хоми Сакуна, Олексія, але портретної схожості йому досягти не вдалося, тому отримав оцінку «добре». Зі спогадів його однокурсника Івана Рябоконя, Агей Койда і під час навчання переважно займався скульптурою [59 - Спогади Івана Рябоконя 1912 р.н. від 11.09.2003 року]. далі.

Фрагмент дисертації Щербань Олена.  "Гончарні школи Опішні: збереження й розвиток професійних знань і традицій (1894–2000)", Львів, 2012 р. С.123-124: "Про географію населених пунктів, куди поїхали випускники Опішнянської школи майстрів художньої кераміки, дає уявлення розроблена дисертанткою схема (Додаток Б.7.15.), яка свідчить про те, що вони працювали в багатьох гончарних осередках колишнього СРСР [220, с.131]. Зокрема, Олександр Ширай та Оксана Бабич (випуски 1938 і 1939 року), взяли участь у заснуванні артілі «Цеглобуд» в Нікополі (Дніпропетровщина). До того ж до Оксани Бабич було прикріплено 10 учнів [13, арк.10]. Марія Голобородько і Надія Бондаренко (випуск 1941 року), були направлені на роботу в село Велика Михайлівка Курської області, де встигли за два місяці роботи випалити два горни посуду [45].
Звичайно ж вони привносили в гончарство осередків, де працювали, опішнянські традиції. Найвиразніше такий вплив помітно в кераміці с.Цвітного Кіровоградської області. Вперше про нього згадала керамолог, дослідниця кераміки Середнього Подніпров’я Леся Данченко в 1970-х роках. Вона зазначала, що «цвітнянські майстри засвоїли від опішнян чимало корисного, все ж їхні роботи подекуди не позбавлені учнівської сухості, одноманітності, блідості» [101, с.174].
Наші останні дослідження дозволяють конкретизувати шляхи впливу опішнян на цвітнянську кераміку. По-перше, впродовж 1937–1939 років, вихідці з с. Цвітного Петро Бруслик, Микола Лобода, Ганна Трубіна, Агей Койда навчались в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки. Повернувшись додому, вони працювали на виробництві, впроваджуючи набуті знання [49]. Агей Койда став одним із найвідоміших майстрів цвітнянської кераміки, отримавши посаду технічного керівника промислової гончарної артілі імені Володимира Леніна [94, с.103]. Здебільшого за його зразками, у післявоєнні роки в цій артілі, крім побутового посуду, виготовляли декоративну ужиткову кераміку та скульптуру [101, с.174].
По-друге, 1940 року, по закінченні навчання, в Цвітне було направлено двох опішнянок, які навчали працівників артілі мальовці. Щоправда, вповні розкрити свої здібності вони не встигли через початок німецько-радянської війни. Варвара Шиян (дів. Бондаренко) потрапила на примусові роботи у Німеччину [63], а Галина Поколодна (дів. Різник) повернулася додому [44]."


Агей Койда є на колективному фото 1939 року випускників Опішнянської школи майстрів художньої кераміки (фото опубліковано в статті Щербань Олена. Опішненська школа майстрів художньої кераміки (1936–1941) // Український керамологічний журнал. – 2004. – №2-3 (12-13). – С.124–133. (Вперше в науковій літературі детально висвітлено діяльність Опішнянської школи майстрів художньої кераміки (1936–1941). Описано навчальний процес, подано відомості про вчителів і учнів, проаналізовано навчальний план, методику викладання гончарства. Визначено вплив школи на подальший розвиток гончарства в Опішному та Україні).
Відсканована стаття: 


Агей Койда четвертий у верхньому ряду зліва (лисий, у білій сорочці)








 і просто текст статті з дисертації:

Розвиток гончарських традицій Опішного в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки (1936–1941)
Середина 1930-х років позначилася розквітом комуністичної політичної системи, продовжувалося нищення кустарництва, представників української інтелігенції. Опішне ж, ставши своєрідним центром пропаганди досягнень комуністичного режиму в справі підтримки і розвитку гончарства, отримало стимул для подальшого розвитку. Всіляко популяризувалася продукція артілі «Художній керамік», яка від її заснування спрямовувалася на масове виробництво художньої кераміки. Опішнянське гончарство не було позбавлене уваги можновладців, що в подальшому спричинило відкриття в осередку нового навчального закладу. Школа була необхідною для підготовки висококваліфікованих майстрів для артільного виробництва, які розумілися на законах композиції й формотворення, мали знання з фізики та хімії. Більшість же працівників артілі «Художній керамік» мала лише початкову загальну освіту, а деякі були неосвіченими.
Тому не дивно, що під час кампанії 1936 року з відкриття «спеціальних шкіл майстрів-художників» в провідних центрах народної культури [8, с.1] рішенням Ради Міністрів УРСР єдину на той час гончарну школу було створено в Опішному.
Для організації нового опішнянського гончарного закладу значні зусилля доклав голова Українського союзу художньо-промислових організацій (далі – «Укрхудожпромсоюзу» ) Лука Чередниченко [54; 9, с.1]. Він часто бував у Опішному, зустрічався з робітниками артілі «Художній керамік» і обговорював програму відкриття школи. За його участю було розроблено навчальний план для закладу [54].
Опішнянська дворічна художня керамічна школа-майстерня, підпорядкована Харківській облраді УРСР [7] (від 1937 року після реорганізації Харківської області вона називалася так: «Опішнянська школа майстрів художньої кераміки») [35], відкрилася у вересні 1936 року і функціонувала до липня 1941 року [49].
З 1937 року школа, як і артіль, була під контролем «Укрхудожпромсоюзу», підпорядкування якому накладало відбиток на розвиток промислу. На жаль, усі архівні документи з часу організації «Укрхудожпромсоюзу» (1936 рік) і до 1943 року включно зникли під час війни [8]. Натомість опитано кількох респондентів – учнів і викладачів школи, в польових експедиціях віднайдено документальні джерела, що дало змогу охарактеризувати інші аспекти її діяльності.
За основу схеми навчання в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки було взято досвід попередніх навчальних гончарських закладів Опішного. Курс навчання складався із загальноосвітніх та спеціальних предметів, відповідаючи типовому навчальному плану, розробленому НКО УРСР для кустарно-промислових шкіл у 1926 році [23]. Метою діяльності цієї школи було не лише навчити учнів гончарюванню і малюванню, а й дати середню освіту, тому тут викладалися предмети за восьмий клас загальноосвітньої школи. Додатково передбачалися спеціальні навчальні дисципліни, розраховані на учнів із семирічною освітою.
Перший навчальний рік (1936–1937) Опішнянської школи майстрів художньої кераміки був особливо важким: окрім труднощів, пов’язаних з організацією гончарного навчального закладу, кілька викладачів наприкінці року було репресовано за антирадянську агітацію (стаття 54-10, Ч.1. КК УРСР) [1]. Директорами були: Яків Іванович Корицький [1], Артем Савович Каша, Федір Антонович Різник, Олександр Петрович Кисломед [54]. Отже, директори школи часто змінювалися. Колишня учениця Опішнянської школи майстрів художньої кераміки (випуск 1938–1940 років) Олександра Бабанська (Москаленко) (Додаток Б.7.1.), пояснювала це тим, що директори не справлялися з численними обов’язками [39]. Але суттєвішими були інші причини. Якова Івановича Корицького було репресовано; Артем Савович Каша відмовився від посади директора через необхідність закінчення навчання в геологорозвідувальному інституті м.Ленінград; Федір Антонович Різник перевівся на іншу посаду [54].
Загальноосвітні предмети викладали вчителі місцевої загальноосвітньої школи. Українську мову і літературу – Ніна Петрівна (?) Ширай (в 1936–1937 роках), репресована. Російську мову й літературу – Галина Іванівна Глібова (1939–1941); географію –  Іван Якович Піскун (1936–1937). Фізику, хімію, математику – Сергій Микитович Рева (1936–1937), репресований [1]; математику – Іван Савович Каша (1937–1941); історію ВКП(б) – Федір Антонович Різник (1937–1939) [54]; історію народів СРСР – Іван Данилович Калита (1936–1939), Олександр Петрович Кисломед (1939–1941). Уроки музики проводив Григорій Іванович Середа (1940–1941) [39; 63].
Спеціальні предмети викладали учителі Опішнянської школи майстрів художньої кераміки, які мали спеціальну гончарську освіту і викладацький чи виробничий досвід. Малювання, креслення – Іван Григорович Ксьондзенко (1936–1937), репресований. Пізніше ці предмети та композицію й живопис викладав Семен Родіонович Литовченко (1937–1941). Керамтехнологію – Яків Іванович Корицький (1936–1937). Теплотехніку, організацію виробництва, технічний процес – Артем Савович Каша (1937–1941), який одночасно займав посаду старшого інструктора з технологічного процесу і теоретичного навчання [54]. Гончарству навчали Хома Мусійович Сакун (1937–1939); Петро Іванович Хоменко (1939–1941); розпис кераміки випускниця цієї ж школи – Мотрона Савівна Назарчук (1940–1941) (Додаток Б.7.2.). Опішнянин Олексій Денисенко згадував, що учителював у цій школі і його батько, Кирило Артемович Денисенко (загинув під час війни): «Викладав, мабуть, гончарство, рисування, горшки палити вчив у школі. Почав викладати у 1936 р. Був там до 1941 року, потім пішов на війну. Ставка була у нього чотириста рублів. Перед цим батько гончарював вдома, за ніч заробляв хромові чоботи, було наведе тіки контур, а дівчатка обводять, і сам наймався до чужих людей. У 1932–1933 роках у нього працювало п’ять чоловік, найнятих гончарів: були Василь Мелюш, Роман Денисенко (він учився у батька, робив монетки, загинув на фронті), був найнятий чоловік молоти глину, в 1936 році патент як давали батькові, то хотіли посадити на десять років за те, що наймав людей, так він змушений був піти у керамшколу» [47].
Аналізуючи викладацький та учнівський контингент школи (Додаток Б.7.3. – Б.7.4.), спочатку подамо кількісну характеристику останнього (Додаток Б.7.5.). За весь період існування Опішнянської школи майстрів художньої кераміки відбулося чотири випуски і один курс 1940–1941 рр. був перерваний початком німецько-радянської війни. Впродовж 1936–1938 років навчалося тридцять два учні [12, арк.23], 1937–1939 років – двадцять шість [67]. У другому кварталі 1940 року в школі налічувалося сорок два учні з двох курсів, а також дев’ять викладачів, три інструктори. У третьому кварталі цього ж року – сім викладачів, три інструктори. Учнів спочатку було сорок два, ще прийнято – тридцять шість, пішли з школи, не закінчивши курс – двоє. Наприкінці 1940 року кількість учнів двох курсів сягнула шестидесятичотирьох осіб, оскільки у третьому кварталі відбувся випуск учнів 1938–1940 років навчання (дванадцять осіб) [68; 220, с.125]. У 1939– 1941 роках було випущено двадцять вісім, а в 1940–1941 роках – тридцять шість учнів [49]. Загалом повний курс навчання в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки закінчило близько ста чоловік. Близько сорока осіб не довчилися: або залишили школу за власним бажанням (не більше десяти), або у зв’язку із її закриттям 1941 року. Випускники отримували кваліфікацію за такими спеціальностями: скульптор по кераміці (випуск 1938 року) [12, арк.23]; майстер І-ї категорії за фахом художньої кераміки (випуск 1939 року) [33; 35]; майстер І-ї категорії за фахом художнього розпису майоліки (випуск 1940 року) (Додаток Б.7.6. – Б.7.8.) [6].
Необхідною умовою зарахування учнів на навчання була наявність у них семирічної освіти [49], на відміну від опішнянських гончарних навчальних закладів 1920-х років, для вступу до яких вистачало чотирирічної. Виняток складали робітники опішнянської артілі, на прогалини в знаннях яких екзаменатори не звертали уваги. Проте, під час навчання від усіх учнів вимагався однаковий обсяг знань. Наприклад, тому Мотрона Назарчук, яка не мала освіти, перед вступом до Опішнянської школи майстрів художньої кераміки була вимушена спеціально винаймати вчителя місцевої загальноосвітньої школи, щоб той допоміг підготуватися [54].
Обов’язковою умовою прийому на навчання були вступні іспити. Перевірялися знання за семирічний курс навчання загальноосвітньої школи: української і російської мов (абітурієнти писали диктант), літератури, арифметики. Ознакою часу був іспит на знання історії ВКП (б). Це був чи не найголовніший іспит, від якого залежала доля абітурієнта. Випускників семирічки додатково екзаменували з малювання, щоб перевірити їхні мистецькі здібності [45].
Вступні іспити приймали вчителі-предметники з місцевої загальноосвітньої школи, інструктори з гончарного виробництва, директор Опішнянської школи майстрів художньої кераміки [49; 54]. В 1937 році на вступних іспитах був присутній Андрій Михайлович Назаренко – викладач Полтавського технікуму промкооперації, який проводив з учнями співбесіду про мету їх вступу в Опішнянську школу майстрів художньої кераміки [54].
Серед учнів перших двох курсів переважали працівники опішнянської артілі «Художній керамік», хоча навчалися й гончарі з інших областей України (Кіровоградська, Сумська, Дніпропетровська області, м. Ворошиловоград). Тобто, у 1936, 1937 і 1938 роках на навчання поступили переважно ті, хто працював на виробництві [12, арк. 19, 23; 54]. Зокрема, про це свідчать спогади Олексія Денисенка: «Учні вчилися з різних годів, по направлєнію з завода були старики, он дядько мій, Денисенко Семен Артемович, жонатий був, а учився» [47] та випускниці Опішнянської школи майстрів художньої кераміки, Мотрони Кандзюби (Бондаренко): «Рік я пропустила [1938 – О.Щ.], хотіла поступити, а вони приймали тільки робочих. Там були ті, що малювали, молоді дівчатка, от їх приймали, а мені сказали – підготовся. Треба, щоб ти вміла малювати» [49].
З кожним роком кількість учнів з виробничим досвідом зменшувалась, а зростала кількість випускників семирічки. Одні з них хотіли продовжити навчання, інші – отримати професію. Мотрона Назарчук зазначила: «Випускники сьомого класу мріяли, щоб куди-небудь поступити, бо тоді було дуже важко поступити. Хто любив кераміку, думав, що як кончу школу, – навчусь малювати» [54].
Як і в попередніх гончарних навчальних закладах, навчання в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки проводилося в будинку Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства. На той час він мав вісім кімнат і коридор. У спеціально обладнаному кабінеті з дошкою та партами, розміщеними в два ряди, викладали загальноосвітні предмети. За кожною з парт сиділо по два учні. Кімната була світлою, мала п’ять вікон. Тут також проводилися урочисті збори колективу та знаходився невеликий музей зразків гончарних виробів (у тому числі – кращих виробів учнів), розміщених на дерев’яних полицях, закріплених вздовж стін [54].
У другій великій кімнаті була гончарна майстерня, в якій розміщувалось до десяти гончарних кругів. Тут навчались як гончарі, так і малювальниці, які могли працювати і в іншій кімнаті. Окрім навчальних кімнат, у цьому будинку знаходився кабінет та квартира директора, лабораторія (підвальне приміщення для приготування матеріалів, канцелярія, кімната для інструментів. На горищі зберігались гончарні вироби учнів керамшколи, зокрема дипломні роботи випуску 1937–1939 років [45; 54].
Навчальний процес в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки тривав з першого вересня до другої половини липня. Розпорядок дня був таким: учні приходили на восьму годину ранку. Для першого курсу до обіду викладалися загальноосвітні предмети, у цей час другий працював у майстерні. Потім другий курс ішов навчатись у клас, а перший – у майстерню гончарювати. Кожний період тривав чотири години. Між уроками були перерви. При школі діяв гурток народної творчості [49; 63]. Методика викладання в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки 1936–1941 років мало відрізнялась від методики викладання в інших закладах подібного типу. У гончарному навчальному закладі, діяльність якого розглядається, навчання загальноосвітнім предметам і гончарству відбувалося одночасно. Використовувались такі словесні методи навчання, як пояснення, розповідь, бесіда. Під час виробничого навчання найбільше застосовували методи наочності, такі, як ілюстрування (малюнки на дошці, папері, посуді), демонстрування техніки процесу створення того чи іншого орнаменту чи виробу, самостійне спостереження учня за роботою вчителя (метод безпосереднього сприймання явищ дійсності).
Згідно спогадів спеціальні предмети в школі викладали за підручниками Петра Будникова «Керамическая технология» /можливо, першого видання 1927 року [84, с.8]/ та Осипа Білоскурського «Керамічна технологія для кустарно-промислових шкіл та учбових майстерень» (1928). Учні також користувалися шкільними підручниками з математики, української, російської мов, хімії, фізики [25].
У Опішнянській школі майстрів художньої кераміки учні мали змогу навчатися гончарству на основі місцевих традицій, застосовуючи отримані знання і власний досвід. Для підготовки малювальниць, окрім усього, потрібно було розвивати художні здібності учнів, тому значну увагу звертали на вивчення живопису, композиції, малювання й креслення. Малювальниці ліпили, розписували посуд, самі розробляючи орнамент [63]. Мотрона Кандзюба згадувала про своє навчання: «Глечики отак малюємо, попервах мальовка була. Живопись була, без олівця, все красками тільки» [49]. Мотрона Назарчук описує своє навчання у Опішнянській школі майстрів художньої кераміки так: «У школі нас вчив Семен Родіонович Литовченко. Ходили, малювали з природи. Вчив, щоб малювали обома руками. Теорію вчили на бумазі. В шкільній майстерні малювали на виробах вже. Шо він нас міг учити, як він сам не вмів малювати. Я думаю, отаких учити немає нічого хужого, як таких, шо вже робили. Як учити таких, що нічого не знають, можна, а як таких, що вже малювали, то ті тільки сміялися з нього» [54].
У пісеннику Олександри Бабанської (Москаленко), розпочатому 1939 року, містяться зображення квітів, намальовані учнями Опішнянської школи майстрів художньої кераміки, що вказують, якими були роботи учнів першого року навчання. Вони дещо стилізовані, бо призначені для нанесення на кераміку, але впізнавані силуети маків, тюльпанів, фіалок та інших квітів (Додаток Б.7.9.) [73].
Як уже згадувалося, при школі була своя майстерня, горно, де виготовлений посуд, за словами Олександри Селюченко, «випалювали усі гуртом» [74, арк.9]. Хоча, звичайно, був спеціаліст, що керував процесом випалювання [63]. За перший навчальний рік було виготовлено два горни виробів. Гроші, які вторгували, було витрачено на екскурсії до Харкова та Полтави [12, арк.23]. Екскурсія була і замість випускного вечора у випускників 1939 року [54].
З гончарних виробів спочатку вчили робити горщики для квітів. Іграшки робити в керамшколі не вчили [26]. Ймовірно, тому, що багато учнів вміли робити їх ще до навчання в школі. Лише одна випускниця Опішнянської школи майстрів художньої кераміки – Олександра Селюченко виготовила іграшки як дипломну роботу.
Наприкінці навчального року учні складали іспити з вивчених предметів. Разом з іспитами випускники школи повинні були виготовити дипломну роботу на свій вибір. Згідно спогадів колишньої учениці школи, Мотрони Назарчук, дипломні роботи могли виконувати попарно (хлопець-гончар і дівчина-малювальниця). Виготовляли, здебільшого, вази. Прикрашали їх переважно рослинними орнаментами, або сюжетними зображеннями. Кому не вистачало пари, чи не хотів робити з кимсь, працював самостійно. Дозволялося для мальовки замовити гончарний виріб у майстерні при школі у майстрів-гончарів – Петра Хоменка чи Олексія Рєпки [25].
Мені відома робота перших випускників школи – ваза, виготовлена Іваном Багрієм та Трохимом Демченком (про що свідчить підпис на дні «Опішня Керамшкола Демченко І.Багрій»), присвячена 100-річчю від дати смерті відомого російського поета Олександра Пушкіна (Додаток Б.7.10:1). Поверхню виробу вкрито коричневим ангобом. На одному боці наліплено барельєфне зображення портрета поета, під яким підпис – «Пушкін». Над ним – барельєфні зображення грон винограду і розгорнутої книжки. З іншого боку – малюнок «Пушкін в Гурзуфі» (копія однойменної картини Івана Айвазовського) з відповідним підписом. У сіро-синіх тонах зображено силует поета, який лежить на камені біля моря і дивиться в далечінь. Відома й інша ваза цих учнів, подібна за формою, але без мальованого декору (Додаток Б.7.10:2.).
Дипломний проект випускниці 1939 року Оксани Бабич – сюжетний розпис. Вазу (Додаток Б.7.11.) для нього виготовив випускник попереднього року, працівник артілі Олександр Ширай [54]. В інвентарній книзі Харківського історичного музею подано фондовий опис згаданої вази із зазначенням прізвищ «Ширай, Бабич, 1937». Рік виготовлення вази на мою думку зазначено невірно, оскільки згадані учні в цьому році лише прийшли на навчання. У описах подібних виробів в інвентарних картках зустрічається 1937 рік, але він вказаний, очевидно, по аналогії з цим виробом. Хоча на денці вази не зовсім чітко зазначено «193. Зовні ваза полита темно-коричневим ангобом. На тулубі намальовано двох червоноармійців, що їдуть на білих конях попід лісом. На задньому плані помітні інші вершники. Малюнок в контурі вузької смуги рослинного орнаменту. Протилежна зображенню сторона вази оздоблена мальованим контурним квітковим орнаментом. На денці виробу підпис: «Опішня К – школа м.г. (?) Ширай худ. Бабич 1939 (?)».
Серед дипломних робіт випуску 1939 року вирізняється робота Агея Койди, який виліпив з глини скульптуру сина Хоми Сакуна, Олексія, але портретної схожості йому досягти не вдалося, тому отримав оцінку «добре». Зі спогадів його однокурсника Івана Рябоконя, Агей Койда і під час навчання переважно займався скульптурою [59]. Любов Овсій сама виготовила на гончарному крузі вазу і розмалювала її, оцінену на «відмінно». Володимир Чуприна, який сам виготовив і розмалював глечик, отримав оцінку «добре». Семен Денисенко і Поліна Сиса, які виготовили мальовані миски, – «відмінно». Олександра Селюченко виготовила традиційних глиняних лева, вершника та бариню, оцінені на «відмінно». Іван Рябокінь – вазу місткістю вісім літрів округлої форми на ніжці, а Мотрона Назарчук оздобила її. Як згадувала малювальниця, «композиція малюнка … у вигляді двох голубів, але хвостики у них, як у павичів. Це була стилізація. Таких птахів, може, в житті й не було, але в композиції орнаментів це дозволялось. Птахи ці були з одного боку вази, а остання площа – квітковий орнамент. Фон вази був коричневий. Оцінка «відмінно». Окремі учні дипломної роботи не робили [54].
Дисертантці вдалося віднайти роботи випускників Опішнянської школи майстрів художньої кераміки й наступного, 1940 року. Порівняно з роботами учнів попередніх випусків, вони значно спрощені. Наприклад, Олександра Бабанська (Москаленко) виліпила виріб у формі качечки-ковша (Додаток Б.7.13.) (оцінка «відмінно») [54] – нехарактерної для творів народного гончарства, окрім того, запозиченої із деревообробного промислу. Орнамент роботи також не притаманний опішнянським гончарним традиціям – занадто натуралістичний (кольоровими ангобами намальовано очі, дзьоб, пір’я). На нашу думку, подібні, непритаманні опішнянській гончарній традиції форми, декор виробів у той час, могли впроваджуватися під впливом науково-експериментальної лабораторії при Укрхудожпромсоюзі, в якій працювали художники, розробляючи ескізи для творів народного мистецтва. На думку мистецтвознавця Олени Клименко, вплив цієї практики в Опішному досить чітко простежується в середині 1930-х років, коли вироби декорували підкреслено дрібними мотивами [11, арк.53]. У фондах Національного музею українського народного декоративного мистецтва вдалося виявити глечик (Додаток Б.7.12.). Виріб з вухом і пипкою має стрункі пропорції. Зовні вкритий темно-коричневим ангобом, по якому білим, блакитним, світло-коричневим та жовтим ангобами нанесено рослинний орнамент. На тулубі і шиї зображено кущ з квітів і колосків. Простежується невпевненість, учнівськість у нанесенні орнаменту і віртуозність гончарної майстерності авторів цього виробу. Глечик виготовлено учнями Опішнянської школи майстрів художньої кераміки (1936–1941) Володимиром Чуприною та розмальовано Марією Трубіною. Марія Трубіна до вступу на навчання до гончарства справи не мала, а після закінчення керамшколи в Опішному не працювала.
Щомісячно перевірялися набуті учнями вміння і знання. За результатами цих перевірок виплачували стипендію в розмірі від сорока до ста двадцяти карбованців [12, арк.23; 54; 74, арк.9]. Її давали лише тим, хто не мав трійок, а розмір залежав від успішності [46]. Відомо, що один з учнів школи, Іван Свищ, добровільно відмовившись отримувати стипендію, по закінченню закладу не отримав направлення на роботу в інший осередок [54]. Оскільки по закінченню школи випускники повинні були три роки відпрацювати на виробництві (в Опішному або, за власним бажанням, у іншому гончарному осередку колишнього СРСР) [25; 39; 54]. Як зазначає випускниця 1940 року Марія Голобородько: «Ми були на розхват, нас розіслали по всих усюдах» [45]. Випускники школи виходили з глибокими знаннями технологічного процесу керамічного виробництва і хорошими практичними навичками. Опішнянин Олексій Денисенко згадував: «Вони (учні – О.Щ.) були завпроізводством, посилали їх на роботу де був наряд, де були гончарні цехи: Запорізька, Дніпропетровська, Черкаська, Кіровоградська області» [47].
Прохання направити випускників школи надходили в Опішнянську школу майстрів художньої кераміки майже з усіх регіонів України. Багато учнів приймали запрошення, сподіваючись, що в інших осередках гончарства кращі умови роботи і життя. Але найчастіше було навпаки, і випускники повертались додому. Хоча частина залишалась жити і працювати в місцях, куди виїхали за розподілом.
Учнів у керамшколі готували так, щоб і в іншому осередку вони могли працювати в гончарному виробництві і навчати гончарству. Коли вони потрапляли в інший гончарний осередок, їм неодмінно ставали в пригоді знання і вміння, отримані під час навчання у керамшколі. Як згадувала випускниця школи Мотрона Кандзюба: «За год я вже навчилася багато – молошники робить і таке. Ну оце ж мастєром я буду де робити, треба ж показувати людям» [49].
Про географію населених пунктів, куди поїхали випускники Опішнянської школи майстрів художньої кераміки, дає уявлення розроблена дисертанткою схема (Додаток Б.7.15.), яка свідчить про те, що вони працювали в багатьох гончарних осередках колишнього СРСР [220, с.131]. Зокрема, Олександр Ширай та Оксана Бабич (випуски 1938 і 1939 року), взяли участь у заснуванні артілі «Цеглобуд» в Нікополі (Дніпропетровщина). До того ж до Оксани Бабич було прикріплено 10 учнів [13, арк.10]. Марія Голобородько і Надія Бондаренко (випуск 1941 року), були направлені на роботу в село Велика Михайлівка Курської області, де встигли за два місяці роботи випалити два горни посуду [45].
Звичайно ж вони привносили в гончарство осередків, де працювали, опішнянські традиції. Найвиразніше такий вплив помітно в кераміці с.Цвітного Кіровоградської області. Вперше про нього згадала керамолог, дослідниця кераміки Середнього Подніпров’я Леся Данченко в 1970-х роках. Вона зазначала, що «цвітнянські майстри засвоїли від опішнян чимало корисного, все ж їхні роботи подекуди не позбавлені учнівської сухості, одноманітності, блідості» [101, с.174].
Наші останні дослідження дозволяють конкретизувати шляхи впливу опішнян на цвітнянську кераміку. По-перше, впродовж 1937–1939 років, вихідці з с. Цвітного Петро Бруслик, Микола Лобода, Ганна Трубіна, Агей Койда навчались в Опішнянській школі майстрів художньої кераміки. Повернувшись додому, вони працювали на виробництві, впроваджуючи набуті знання [49]. Агей Койда став одним із найвідоміших майстрів цвітнянської кераміки, отримавши посаду технічного керівника промислової гончарної артілі імені Володимира Леніна [94, с.103]. Здебільшого за його зразками, у післявоєнні роки в цій артілі, крім побутового посуду, виготовляли декоративну ужиткову кераміку та скульптуру [101, с.174].
По-друге, 1940 року, по закінченні навчання, в Цвітне було направлено двох опішнянок, які навчали працівників артілі мальовці. Щоправда, вповні розкрити свої здібності вони не встигли через початок німецько-радянської війни. Варвара Шиян (дів. Бондаренко) потрапила на примусові роботи у Німеччину [63], а Галина Поколодна (дів. Різник) повернулася додому [44].
Добре себе зарекомендував у Єревані випускник 1938 року Іван Багрій, який організував гончарний цех при заводі будівельних матеріалів і навчав гончарювати робітників. Через рік по закінченні навчання туди приїхала і його сестра Марія Багрій (у заміжжі Омеляненко), з метою впровадження опішнянських орнаментів у цьому регіоні. Відпрацювавши два роки, вона повернулася в Опішне, а брат повернувся в 1941 році. Про це Марія Багрій згадувала: «Коли я закінчила школу, приїхали з Києва розприділяти й мене послали у Єреван. Я питаю: «Чого мене найдальше?», вони кажуть: «Найдальше, але не найгірше, і там твій брат». Він раньше закончив школу і поїхав у Єреван. Там завод, робили строїтельні матеріали, приїжджали воєнні забирати машинами. Там брат створив цех гончарний. Він був хорошим точільщиком. Міг зробити все. Нам у Єревані дали квартиру при заводі. Я вчила малювати, брат – гончарювати. Армяни до мене дуже гарно ставились, не сідали без мене їсти. Я одробила там два годи. А тоді додому, бо хотіла додому. Брат залишився ще на рік» [56].
Успішний поступ закладу було перервано початком німецько-радянської війни. Після її завершення, 1945 року «Укрхудожпромсоюзом» планувалося відновити діяльність раніше діючих у Полтавській області кустарно-промислових шкіл для підготовки майстрів та інструкторів, і серед них – Опішнянської школи майстрів художньої кераміки. Але цей план не вдалося втілити в життя [8], оскільки в умовах відбудови зруйнованого народного господарства головна увага зверталася, перш за все, на важку промисловість, і це, можливо, було однією з основних причин того, що діяльність школи не було відновлено.
Підсумовуючи, можемо констатувати, що Опішнянська школа майстрів художньої кераміки була кращою за рівнем організації з-поміж інших гончарних навчальних закладів, які діяли в містечку з 1894 року. На відміну від Опішнянської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства (1894–1899), Опішнянського гончарного навчально-показового пункту (1912–1924), Опішнянської керамічної кустарно-промислової школи (1927–1933), де готували робітників для кустарної промисловості, в ній навчання було зорієнтовано на підготовку майстрів художньої кераміки, підготовлених до роботи у фабрично-заводських умовах, що було новим порівняно з попередніми гончарними навчальними закладами. Школа відіграла значну роль у підготовці когорти керамістів та збереженні і розвитку народних традицій опішнянських гончарів, поширенні професійних знань також в інших гончарних осередках колишнього СРСР. Випускники цього закладу до 1970-х років «забезпечили» опішнянське гончарство робочими руками й сприяли розвитку його художнього спрямування.

З повагою Олена Щербань

Комментариев нет:

Отправить комментарий