Виявляється, «прив’язати» чоловіка біля хати й утримати від блуду можна… глиняною макітрою. «Магію» глини та печі, таємниці опішнянських «левів» і «баранців» останні роки досліджує подружжя Анатолія та Олени Щербанів із Опішні на Зіньківщині
Опішнянські гончарі виготовляли феноменальні макітри, аби похизуватися. Фото з архіву Олени Щербань
– Тисячолітні традиції наших пращурів повертаються. І недарма, – вважає старший науковий співробітник Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, лауреат премії ім. Василя Скуратівського Олена Щербань. – Бо у тих обрядах та віруваннях не лише наша душа. Люди стали спраглими до живого, натурального та й скучили, мабуть, за своїм. Глина, особливо коли йдеться про готові вироби, – це справді магія. Глина пройшла всі стадії «очищення»: воду, вогонь і повітря, а ще вона заряджена позитиною енергетикою від рук майстра.
Серед усього глиняного посуду, що використовували в побуті наші предки, окремої уваги заслуговує макітра.
– Я назвала б цю посудину господинею хати. У кожної жінки мала бути макітра. Колись наші бабусі її ставили на печі, у центрі хати. У ній вчиняли тісто, подавали варене, печене, рідке й густе, зберігали сипуче.
Піч – це тепло, до печі горнулась родина, піч пахла хлібом. А глина має здатність убирати все це й віддавати. Не тільки запахи, а й настрої. Тож у тих макітрах – родинні радощі й клопоти, сни і мрії, любов і сподівання. Кожна макітра несла в собі магічну силу своєї хазяйки, вважає Олена Щербань.
У народі вірили, що макітра тримає вдома чоловіка, «прив’язує» його до своєї хати.
– Макітра «вагітна» добром. Це символ жінки, її сутності. Купувати глиняний посуд краще на Великдень чи Різдво, саме так робили наші предки, – радить науковець.
Дослідженнями українського глиняного посуду Олена Щербань займається вже майже десять років. Крім того, разом з чоловіком Анатолієм вони зібрали колекцію «таємничого» посуду.
Що приховують опішнянські «леви» й «баранці»
Кандидат історичних наук, етнолог та археолог за освітою, уродженець Диканьки Анатолій Щербань почав збирати кераміку років з 11-ти. Згадує, що все почалося з маленького баранця.
– Це була невеличка скульптурка, дуже поширена в радянські часи. Такі були чи не в кожній українській родині. Моєму татові того баранця подарував його дід, – пригадує Анатолій.
Нині у колекції Анатолія – близько тисячі керамічних левів та баранців, яких вони продовжують «збирати» вже разом з дружиною.
Цього глиняного лева з відбитою ногою Анатолій Щербань знайшов на смітнику. Дізнався ім’я автора роботи, знайшов його, а той, навіть сліпий, упізнав свою роботу та розповів історію створення виробу. Фото Олени Буряк
– Фігурки цих глиняних тварин відомі ще з кінця ХІХ століття. Вважалося, що виготовляли їх як святковий посуд для розливання вина. Проте я з цим не погоджуюсь, бо насправді з таких «пляшок» дуже незручно щось наливати, – запевняє історик. – Цікавий і образ самого лева. У ті часи українські майстри, які ліпили левів, навряд чи могли десь бачити цих тварин живими. Я та багато моїх колег займаємося вивченням цього питання. Колись справжнє значення цих фігурок може стати відкриттям.
Говорить, останні роки на такі скульптури серед поціновував гончарних виробів – справжній ажіотаж.
– Якщо кілька років тому подібного баранця на інтернет-аукціоні можна було купити гривень за 50, то сьогодні треба викласти за скульптурку від 200 до 500 гривень у залежності від віку виробу.
У колекції родини Щербанів дуже давніх статуеток немає. Найдавніші роботи опішнянських майстрів, що вони зібрали, – 1950-х років. Однак унікальна ця колекція іншим.
– Коли приїхав на роботу до Опішні, був шокований тим, що побачив на смітниках! Люди викидали цих левів та баранів як непотріб. Одна з таких статуеток – узагалі гордість моєї колекції, – показує її Анатолій. – Того лева побачив на одному зі сміттєзвалищ.
Розпізнавши стиль роботи, знайшов і самого майстра. Ним виявився відомий опішнянський гончар, лауреат Шевченківської премії Михайло Китриш.
– Майстер уже зовсім сліпий і старенький. Я показав йому статуетку. Дідусь пальцями «упізнав» свій виріб і розповів, що виготовив його 40 років тому на замовлення американців. Певно, скульптурка якимось чином не потрапила, куди мала, і ось тепер без ноги валялася на звалищі.
Усі такі знахідки Анатолій Щербань реставрує й зберігає у невеличкій світлиці-музеї в Опішні, де вони разом з дружиною Оленою дарують життя й іншим предметам давнини наших предків.
Олена БУРЯК
Понравилась статья? Поделитесь ей с друзьями
Немає коментарів:
Дописати коментар