пятница, 25 ноября 2011 г.

«І кунтуш з усами люстровий»....

Про одяг, прикраси в "Енеїді" 
Верхній:
а) чоловічий: кунтуш, свита (свитка), юпочка, каптан, кармазин, плащ з клейонки, шинель, кожух;
б) жіночий: корсет, шнурівка, запаска.


Кунтуш

«І кунтуш з усами люстровий»
 Кунтуш – одяг в Україні чоловічий і жіночий. 1) Чоловіки носили поверх кафтанів, крій майже такий як черкеска, від неї кунтуш відрізняється тим, що: а) кунтуш носять лише поважні люди; б) військовим по-тогдашнему чинам  нижнім козакам і до військового товариша ніколи без відставки або абшида носити не дозволено, а вищим чиновникам в час вільний і поза службою  носити дозволялось, але на службі повинні бути в черкесці; в) покроєм відмінний кунтуш від черкески тим що: 1) довжина не визначена і залежала від бажання; 2) колір і якість матерії не визначений, але з волі кожного те й інше употребляемо було; 3) рукав без розрізів; 4) пояс завжди був по кафтану, а не так, щоб можна було його мати зверху, як при черкесці; 5) кунтуш можна шити з шовковими відворотами; 6) кунтуш повинен бути різнополим.
2) Жінки і молодиці носили кунтуш в свята і нарочитые дні. Крій його з верху до низу грудей такий як нині капоти, з відворотами оксамитовими, з парчі або з іншої матерії, відмінної від тієї, з якої пошитий кунтуш. На обох боках нашиваються «вуса» по состоянию: з снурка, з позументу, а іноді викладений коштовними каменями, але ніколи не довший шести вершків. Від грудей і донизу як звичайна жіноча сукня, без хвоста, але спереді різнополий, щоб не видно було запаски. Під кунтушем корсет, який застібається гудзиками з тієї ж матерії або гачками, а поміж полами запаска шовкова, а по состоянию парчевая. Кунтуш у не заможних людей шився з сукна англійського чи голандського. В заможних – з шовку, оксамиту. У великі свята з парчі або золотом шиті по атласу. Жодна жінка не могла з’явитися без кунтуша, а чоловікам заборонено її бачити в одному корсеті, крім чоловіка і близьких (Киевская старина. – К.: Тип. Г.Т.Корчак-Новицкого, 1894. – С.17). Кунтуш – старовинний верхній одяг, що напинався поверх жупана. Шився з дорогого кольорового сукна, з великими прорізами для рук і довгими «фальшивими» рукавами (вильотами), які перекидали через плечі на спину. Як і жупан, К. прикрашався срібними, золотими або шовковими шнурами. У ХІХ ст. виходить з побуту (Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Косміна та ін. К.: Либідь, 1993. – 256 с.; іл. – С.116-117)

Каптан

«Пошили сині всім жупани,
На спід же білиї каптани» – С.141

«Він тільки що роздігсь з каптана
І смачно по вечері спав» – С.173

«Щоб к празнику пошив каптан» – С.216.

«Сорочку і каптан з китайки» – С.49.

Каптан в Україні одяг нижній, який носять чоловіки під кунтушем або черкескою. Вдома або з друзями не одягають ні кунтуша, ні черкески, а військові «при частных екзерцициях» теж для легкості бувають в одному каптані. Кроєм абсолютно як в духовних подрясників або полукафтаньї, довжинобю по произволу, і щоб пола на полу заходила порядочно, застібаючи зверху біля воротника (гапликом) гачком (гузиком) гудзиком або бляшкою. Достаток, а більше щегольство спонукали робити защепи із золота, жемчугу і алмазів. Військовослужбовцю не дозволено було носити довгих кафтанів, а лише небагато нижче коліна, щоб легше і на коня скочити і марширувати безперешкодно.  Статским і частным людям кольору і різних тканин не положено, і тому видно кафтани різного кольору і тканин, матерій і парчеві. Особливо щеголі обирали лиливые верхні, исподь – зелений або білий, червоний, червоне і біле, кафтан парчевий , черкеска оксамитова або атласна. Військовослужбовці мусили мати кафтан лише з сукна і короткі: 1) козаки – прежде червоного, потім одноманітного білого кольору; 2) жолдаки – жовтого кольору; 3) запорожці обирали будь-який колір; 4) пушкарі або артилеристи – жовтий  (Киевская старина. – К.: Тип. Г.Т.Корчак-Новицкого, 1894. – С.16).

Жупан.

«Не ті се, що в цвітних жупанах,
В кармазинах або сап’янах» – С.109

«Лях цвенькати уже не буде,
Загубить чуйку і жупан» – С.117.

«Пошили сині всім жупани,
На спід же білиї каптани» – С.141

Жупан. Назву цього одягу одні дослідники виводять із заходу (лат. – jupa), інші – зі сходу (татар. – зубун). Український жупан на думку Хведора Вовка знаходиться у найближчому спорідненні з аналогічним одягом іранських племен. Це бешмет, який носили під черкеським чи грузинським верхнім одягом. Він мав відкидні рукави, козаки носили під кунтушем або під свитою за польською модою. Пізніше його шили з китайки синього кольору, чи так званого черкасину, або з якої іншох бавовняної тканини і носили жупан самостійно, без верхнього одягу, в основному влітку заможні люди. Крій його як і в свити (Див.Свита), але іноді шили його і однобортним (Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336 с.: іл. –  С.164).

Штани.

«Штани і пару чобіток» – С.49.

«Мав без матні одні холоші,
І тілько слава, що в штанах» – С.54.

«І спотиньга в стегно вп’ялася,
І кров забризкала штани» – С.224.

«Пошарпані штани були» – С.92.

Штани – (перське – іштан), гачі, сподіні, шаровари, ногавиці. Питання про нижню поясний чоловічий одяг, здається найважче в українській етнографії. На території сучасної України штани були відомі ще за доісторичних часів, наприклад, у скіфів. Найперші згадки за цей тип одягу знаходимо в VІ ст. в Прокопія, а далі в ХІ ст. в київських та чеських хроніках. Чи були вони приналежністю всіх станів суспільства тих часів, ми не знаємо, але щодо віку, то нам відомо, що не так давно , близько півстоліттятому чи більше хлопці літ до 15-ти, а іноді й до шлюбу , штанів не носили, а ходили в довгих полотняних сорочках, підперезані якою-небудь крайкою, а то й просто мотузочком. За свідченням Чубинського, існують два крої українських часів, що відповідають двом головним типам сорочки: 1) штани вузькі, «до паска», тобто пошиті з пояском та що застібаються на два гудзики, їх носять на Україні там, де носять і старовинну сорочку, яку випускають поверх штанів; 2) штани широкі, «до очкура», тобто без пояса, але із заложеним верхнім краєм та зашитим у формі широкогорубця, куди всередину протягають шнурок чи ремінь, що стягує штани та не дає їм спадати додолу. Ці штани носять там, де носять сорочки «степового», тобто східного типу. На думку Х.Вовка, первісною формою слов’янських, а значить, і українських штанів були штани до очкура. Штани до паска, тобто з пришитим до них пояском, який застібаютьна гудзик чи гачок, то це форма пізніша, яку запозичили із Західної Європи. Щодо східного впливу, то він виявився у формі українських штанів найбільше у збільшенні їх ширини, а потім частково й зміні їх матеріалу (у козаків), а почасти й у зміні їхнього крою. Штани на Україні найчастішешиють з простого грубого полотна. Заможніші люди часом шиють штани з китайки або сірого черкасину. За штани козацьких часів з тонких сукон нема і згадки. Особливості гуцульських штанів у тому, що їх шиють майже завже з червоного, рідше синього сукна, треба додати ще вишивання яскраво-жовтими або зеленими вовняними нитками на внутрішньому боці нижнього краю штанини Вовк Х.С.167-169.

Шапка

«І шапку, пояс з каламайки» – С.49.

«На землю шапку положивши
По локоть руку засукав» – С.65.

«Еней молитву прочитавши
І шапку цупко підв’язавши» – С.86.

«Латинці перлися товпами,
Шпурляли вгору всі шапками» – С.137.

«Такі сиділи всі в шапках» – С.97.

«Пред нею шапочку ізняв» – С.104.
«Урядники з отаманами
Новими чванились шапками » – С.142

«Так славниї полки козацькі
Лубенський, Гадяцький, Полтавський
В шапках було, як мак цвітуть» – С.142.

«І шапку на очі насунув» – С.168

«Шапки, свитки, кульбаки, троки» – С.213

Шапки носять смушеві чорні й сиві різної форми. Низенькі – круглі (кізянка), високі – загострені (кучма), й дуже високі – стовбаті з сукняним верхом; останні нині, майже вивелися (Збірник Полтавщина. Упорядник М.Філянський, Я.Риженко. – Полтава: «Полтава – Поліграф», 1927. – Т.ІІ. – 420 с. – С.354).

Бриль

«Ввесь ремінцями обв’язавшись,
На голову бриль наложив» – С.52.

«Меркурій низько поклонився,
Перед Зевесом бриль ізняв» – С.52.

«А то сидить в брилі, в кереї» – С.196.

Брилі солом’яні і повстяні носять влвтку. Солом’яні брилі плетуть переважно хлопці з житньої або пшеничної соломи, для чого плетуть спочатку довгі смужки, а тоді вже з них шиють бриль: кращі брилі, що плетені «зубцями» (Збірник Полтавщина. Упорядник М.Філянський, Я.Риженко. – Полтава: «Полтава – Поліграф», 1927. – Т.ІІ. – 420 с. – С.355).

Кожух

«Кожухи, свити погубили,
Із голоду в кулак трубили» – С.47



Чоботи

«Кругом дівчата танцьовали
В дробушках, в чоботах, в свитках» – С.48.

«Червоні чоботи обула,
Та і запаски не забула» – С.49.

«Еней в сю путь якраз зібрався,
Шкапові чоботи набув» – С.89.

«Не ті се, що в цвітних жупанах,
В кармазинах або сап’янах» – С.109

«А се сап’янці-самоходи,
Що вних ходив іще Адам» – С.127.

Чоботи – так само свого крою, з підківками, здебільшого чорні, але в тих місцях де ще носять плахти, вживають і чоботи кольорові: червоні, зелені, жовті. Носять також і «чорнобривці» так звуться чоботи з кольоровими халявами і чорними голівками (Збірник Полтавщина. Упорядник М.Філянський, Я.Риженко. – Полтава: «Полтава – Поліграф», 1927. – Т.ІІ. – 420 с. – С.354).
Спосіб шиття чобіт детально описав Б.С.Познанський. Чоботи в Україні носять з доісторичних часів і коли вони підлягали змінам, то це було під впливом сходу чи заходу. Особливо це можна сказати про чоботи жіночі, що переховали свій старовинний характер і в невеликій довжині халяв, що доходять тільки до половини литки, і втрохи загнутих догори загострених передках. Жіночі чоботи шили також і з сап’яну – червого, жовтого, рідше зеленого. Сап’янці на Харківщині, Галичині, та ів інших місцевосятях на Україні робили із жовтої шкіри з головками або задниками – з чорної. Звичайні чорін жіночі чоботи відрізнялись від чоловічих, крім розмірів і деякої делікатності виробу, ще й тим, що задня їх частина буває часто прострочена кількома прямими або кривими – в формі спіральних завитків тощо – лініями (Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336 с.: іл. –  С.154). Чоботи – зшите шкіряне взуття, яке було відоме на території України ще з давньокиївської доби. Проте у селянський побут вони ввійшли набагато пізніше – лише наприкінці ХVІІІ ст., та й то здебільшого серед заможного населення (Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Косміна та ін. К.: Либідь, 1993. – 256 с.; іл. – С.129)


Очіпок

«Взяла очіпок грезетовий» – С.44.

«Як дам! Очіпок ізлетить» – С.192

Очіпок.На голову жінки завжди обов’язково надівають очіпок, бо з погляду народу «світити волоссям» жінці не годиться. Форма очіпка дуже різноманітна не тільки по окрузі, а навіть по окремих селах. Очіпки шиють з різної матерії: бавовняної, шовкової, вовняної, і навіть, гризетової. Дома звичайно ходять в самих очіпках, а коли виходять на люд, то пов’язують ще зверху очіпок хусткою. Зачіски жінки не роблять ніякої, а просто скручують волосся так, щоб підібрати під очіпок (Збірник Полтавщина. Упорядник М.Філянський, Я.Риженко. – Полтава: «Полтава – Поліграф», 1927. – Т.ІІ. – 420 с. – С.353).
Очіпок (очерепок, чепець, чіпець, каптур, капор, чепак, керпа) – обов’язковий головний убір заміжніх жінок. Твердий О. – на на зразок шапки – шився з парчі та шовку, був на підкладці, часом утеплений  і виразно прикрашався вишивкою. М’який О. (чушку) одягали під платове вбрання або під твердий О. Варто зазначити,, що О., який одягала молода на весіллі, виконував певну магічну функцію та був символом щастя і плодючості в сім’ї (Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Косміна та ін. К.: Либідь, 1993. – 256 с.; іл. – С.125).

Кораблик

«Взяла караблик бархатовий» – С.49.

«В єдимашковому шушоні
В караблику із соболей» – С.125.

Кораблик –караблик – род чепца. К. Жіночий головний убір з парчі або бархату з хутряним околом. Шапка нагадувала форму корабля. Звідси й назва – «кораблик» (Котляревський І.П. Повне зібрання творів. – К.: Наукова думка, 1969. – С.369).

Кібалка

«Сховала під кибалку мичку,
Щоб не світилася коса» – С.42.

Кібалка  – замість очіпка в старовину носили в свята кибалки; поверх кибалки пов’язувалися наміткою. Кибалка вже остаточно забута на Полтавщині, а намітку ще зрідка можна бачити в північних її округах (Збірник Полтавщина. Упорядник М.Філянський, Я.Риженко. – Полтава: «Полтава – Поліграф», 1927. – Т.ІІ. – 420 с. – С.353).
Кибалка (гибалка, хомевка, хомля, обруг, кичка) – луб’яне кільце для зачіски. Розділивши волосяя на дві половини і скрутивши кожну з них у жгут, жінка намотувала її на К. Такі підкладки виготовляли з конопляного шнурка, скрученого полотна, дерева, лика, соломи. К.накладали на голову, а після закоручували наній волосся. Поверх К. накладали очіпок, який пов’язували наміткою або хусткою (Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Косміна та ін. К.: Либідь, 1993. – 256 с.; іл. – С.125).


Свита

«Кожухи, свити погубили,
Із голоду в кулак трубили» – С.47

«Кругом дівчата танцьовали
В дробушках, в чоботах, в свитках» – С.48.

«Свитина вся була в латках» – С.54.

«Була на йому біла свита
Із шаповальського сукна
Тясомкою кругом обшита,
Сім кіп стоялася вона» – С.77

«Були в свитках, були в охвотах» – С.102.

«Піднявши пелену і свитку, –
І зслизла, мов лихий злизав» – С.116.

«Шапки, свитки, кульбаки, троки» – С.213

«Жінки, порозпускавши коси,
розхристані і без свиток» – С.214.

Свитка жіноча мало відрізняється від чоловічої. В старовину були свити білі «до двох вусів», потім стали робити до трьох вусів, до п’яти, і нарешті, наймодніші стали шити «до зборів, так звані рясні». Тепер ще можна подекуди побачити білі свитки тільки в північних округах, наприклад с.Глинське, Роменський округ (Збірник Полтавщина. Упорядник М.Філянський, Я.Риженко. – Полтава: «Полтава – Поліграф», 1927. – Т.ІІ. – 420 с. – С.352). Свита – приталений верхній із домотканого сукна, різновиди якого набули значного розвитку в центральних районах України у ХІХ ст. С. до вусів – невідрізний, розширений від талії донизу двома клинами крій (Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Косміна та ін. К.: Либідь, 1993. – 256 с.; іл. – С.116-117)

Запаска.

«В червоній юпочці баєвій,
В запасці гарній фанелевій» – С.48.

«Червоні чоботи обула,
Та і запаски не забула» – С.49.

 Поверх сорочки нижня частина тіла обгортається чорною або синьою запаскою. Це просто шматок досить грубого сукна домашнього, іноді пришита до вовняного пояса – окровного, яким запаска тримається на талії. Іноді поясом підперезуються окремо. Запаски ще носили у 1920-х роках (Збірник Полтавщина. Упорядник М.Філянський, Я.Риженко. – Полтава: «Полтава – Поліграф», 1927. – Т.ІІ. – 420 с. – С.351).
Запаски (попередниці) бувають різного кольору: сині, червоні, зелені, й матерії: сукняні, вовняні, парчеві; гладкі й вибивані (Збірник Полтавщина. Упорядник М.Філянський, Я.Риженко. – Полтава: «Полтава – Поліграф», 1927. – Т.ІІ. – 420 с. – С.352).
Запаска – найдавніший загальнослов’янський варіант незшитого стегнового одягу. Була відома майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення. Переважано складалася з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини (двоплатова З.). На Подніпров’ї З. Була у вигляді двох шматків товстого неваляного однотоноого сукна різної ширини, частіше чорного та синього кольорів. Спочатку на таліїї пов’язували задню частину, ширшу й довшу, чорного кольору (сіряк, плахту), а спереду закріплювали другу, важчу й коротшу, синього кольору – попередницю. Цей тип З. Побутував на Середньому Подніпров’ї як повсякденний і робочий одяг. На свято молодфі жінки носили зелені та червоні З., передня частина яких прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою. Саморобні двплатові З.інших районів України відрізнялися своїм оздобленням. Так, уся площина попередниці на Поділлі рівномірно заповнювалась тканим або вишитм орнаментом; на Житомирщині, Північній Тернопільщині та Хмельниччині побутували килимові З. Вироби Придністров’я, Прикарпаття, Карпат були заткані поперечними або повздовжніми поліхромними смугами, часом із додаванням металевої нитки. На Поліссі білу полотняну З. Прикрашали широкою смугою червоного тканого орнаменту. На всій території У. Побутував і фартух – З., яку носили з різними типами стегнового одягу. Фартух часом робилип із дорогих нарядних, частіше пивозних тканини (парчі, візерунчастого шовку, шерсті). Цю ж назву мала й спідниця на Бойківщині (Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Косміна та ін. К.: Либідь, 1993. – 256 с.; іл. – С.114)

Юпка

«В червоній юпочці баєвій,
В запасці гарній фланелевій» – С.48.

Юпка надівається замість корсетки. Шиється з різної матерії або легкої як і корсетки, або з домашнього сукна. Крій такий як і керсктки тільки з рукавами. В старовинубули ще юпки «баєві» з «ковтуницями». Вони шилися із зеленох фланелі і робилися по всьому полю ковтуниці – китички з червоної вовни. У 1920-х роках такі юпки вже вивелися остаточно (Збірник Полтавщина. Упорядник М.Філянський, Я.Риженко. – Полтава: «Полтава – Поліграф», 1927. – Т.ІІ. – 420 с. – С.352).
Ця назва близька до слова «жупан» на Україні, стосується лише до одягу верхньої частини тіла. Передусім юпкою називають вкорочену та легеньку жіночу свиту, крім того, ще дуже подібну до неї відміну її – «крамну» юпку, тобто пошиту з купованої мануфактурної тканини (черкасина, китайка, найчастіше – набойка). «Байкову юпку» шили із зеленої або червоної байки, тобто з фланелі, та цілу обсаджували мушками з невеликих кусників, у першому випадку – з червоної, а в другому – із зеленої вовни (Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336 с.: іл. –  С.144). Юпка (куртка, кохта) – нагрудний одяг з рукавами, відомий у різних регіонах України. Найчастіше виконувався з фабричних тканин і повторював форму та крій місцевих безрукавок. Цю ж назву мав і різновид верхнього одягу (Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Косміна та ін. К.: Либідь, 1993. – 256 с.; іл. – С.113)

Намітка

«Льняної пряжі три півмітки,
Серпанків вісім на намітки» – С.135

Намітка являє собою довгий прозорий як серпанок «шарф» близько двох з половиною метра, шириною 40 см. Коли нею пов’язувалися то довгі кінці її спускалися на спину нижче пояса (Збірник Полтавщина. Упорядник М.Філянський, Я.Риженко. – Полтава: «Полтава – Поліграф», 1927. – Т.ІІ. – 420 с. – С.353).

Косинка

«Косинку нарошно згубила» – С.157.

Сорочка

«Сорочку і каптан з китайки» – С.49

«Ентелл там сильно храбровався,
Аж до сорочки ввесь роздягся» – С.65.

«Згадай, як ти прийшов до мене,
Що ні сорочки не було» – С.54.

«Бурхнуло з неба як із бочки,
Що промочило до сорочки» – С.74.

«Сорочка, зв’язана узлами,
Держалась всилу на плечах» – С.92.

«Так Геленор з червоним Ликом,
Роздігшися до сорочок» – С.182.

«Сидить, розхриставши сорочку
З турецьким чубуком в зубах» – С.195.


Сорочка жіноча шиється з білого полотна домашнього виробу, або цільна, називається тоді «додільна» або стачана «до підтички», цебто верзня частина – «станок» з тоншого полотна, нижня – «підтичка» з грубішої. На Полтавщині сорочки жіночі коміра не мають, а зібрані коло шиї на нитку й обшиті вузенькою полоскою полотна, також зібрані й обшиті кінці рукавів. Рукава робляться широкі йзавжди більш або менш пишно вишиті. Вишита також завжди й пелена сорочки, що обов’язково має бути видною з-під плахти або запаски. Стародавні сорочки вишиті були лише білими або суровими нитками. Рукава вишиваються або лише на уставках (поликах), або зашивається цілий рукав більш або менш рясним узором. Узори вишивок на сорочках надзвичайно гарні, геометричного характеру, що за технікою шитва розрізняються на чотири способи: «вирізування», «лиштва», і «прутики», при чому рукава вишивалися переважно вирізуванням і лиштвою, а плена мережкою і прутиком. В старі часи не тільки спосіб шитва, а й самий узор мав суто визначне місце для тої чи іншої частини сорочки, і узор, скажемо з пелени, ніколи не міг бути перенесеним на рукави і навпаки. В останній час ця традиція потроху втрачається, як і самі узори поволі витісняються новими, шитими «хрещиками» і різнокольоровою заполоччю. Старі узори мають свою історію дуже давню і переходять з коліна в коліно з тими назвами, що утворив народ для кожного з них. Подаємо назви деяких розповсюджених узорів: хміль, перець, шахви, павичі, голубці, гусячі очі, зірочки, кривульки з починочки, сливки, безконешник, гілочки, метелички, рожі з мотовильцями (Збірник Полтавщина. Упорядник М.Філянський, Я.Риженко. – Полтава: «Полтава – Поліграф», 1927. – Т.ІІ. – 420 с. – С.350).
Сорочка – один з найдавніших елементів одягу. За часів Киїівської Русі С.Слугувала як натільним так і верхнім одягом і шилася зз полотна чи сукна. Східнослов’янська С. кінця ХІХ ст. – початку ХХ ст. мала велику кількість варіантів крою і орнаментації та відповідала декільком призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і більш стримані пожнивні  та повсякденні. Виготовлялися з полотна різної якості. Основними типами С. були: тунікоподібна; з плечовими вставками; з суцільним рукавом; на кокетці. Локальна специфіка виявлялася в засобах з’єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, що вшивалися в рукав для розширення пройми), у ххарактері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та манжетів, у горизонтальному та вертикальному членуванні стану сорочки. Локальні своєрідності С. надавала й й орнаментація, що виконувалася технікою ткацтва або вишивки. Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Молодий приносив в дім з рідної сім’ї дві-три С. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнутий у С., що її пошила та вишила молода (Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Косміна та ін. К.: Либідь, 1993. – 256 с.; іл. – С.111).

Пояс, Очкур

«І шапку, пояс з каламайки» – С.49.

«Підтикався, підперезався,
І пояс цупко підтягнув» – С.89.

«За пояс лико одвічало» – С.92.

«Так лучше очкуром вдавлюся,
Ніж Турнові я покорюсь» – С.155.

«Шалевий пояс і люстрини» – С.213.

«По локті руки засукає,
За пояс поли затикає» – С.224.

«Очкур вкруг шиї обкрутивши,
Кінецьза жердку зачепивши,
Повісилась на очкурі» – С.228

«Як тільки Турн освідомився,
Що дав цариці смерть очкур» – С.229.

 «Ремень з лядункой золотою
З бездушного для себе зняв» – С.202.

Пояс – це найпримітивніший тип одягу, щобезперечно дає початок вісім іншим, які являють собою дальший його розвиток або доповнення. Старовинні пояси,на на жаль, не збереглися, окрім знахідок решток шкіряних поясів у пізніших могилах майже повна відсутність вказівок на жіночі пояси в нашій старовинній літературі дали привід проф. Аристову для твердження, що пояси, прийнаймні золоті та срібні, носили лише самі чоловіки, хоч разом з тим він згадує про золотий пояс княгині на відомому малюнку в Ізборнику Святослава. За козацьких часів жіночі пояси носили так само як і раніше, або в формі окремої речі з одягу, або у вигляді вузької вовняної смужки – «крайки», до якої пришивали край запаски тощо. Але можливо, що в ті часи пояс , що відігравав роль оздоби, носили переважно чоловіки, особливо, вояки. В наш час (Х.Вовк) жінки і чоловіки носять однакові пояси. 23-30 літ тому найпоширенішими були вовняні пояси власного виробництва та фарбування, найчастіше червоні,  зелені, та інших барв. Фабричні пояси мали на собі сліди старовиних форм. У Кролевці, наприклад, виробляли бавовняні пояси з поперечними смужками різних дуже яскравих барв, що дуже нагадували колишні «каламайкові» пояси східного походження, бахрому яких наподоблюють на кінцях рядами виткані малюнки китиць. На півночі Украни пояси взагалі скромніші, і на Волині, наприклад, їх роблять часто із звичайного полотна (Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336 с.: іл. –  С.150).

Спідниця.

«Взяла спідницю і шнурівку» – С.42.

«Спідницю і карсет шовковий» – С.49.

«Се діви чисті непорочні,
Яким спідниці не дуло» – С.110.

«Венера без спідниці, боса,
В халатику, простоволоса,
К Вулкану підтюпцем ішла» – С.156.

Спідниця. Інші назви – димка, літник, андарак, кабат, фарбан. Достеменно не відомо, коли самн на Україні запаску зачепила спідниця європейського типу, але можна припустити, що це почалось із заходу на схід. Судячи по малюнаках Рігельмана та інших джерелах, спідниця з’явилась на східній Україні  вже за часів козацтва. На західній ця зміна можливо почалася раніше. Принаймні польські автори, описуючи вбрання  русинок на початку ХІХ, говорять вже про «спідниці» з дими, тобто з простого полотна, вкритого грубим візерунком, що його витиснуто олійною фарбою. Такі спідниці носили жінки у бойків. У лемків їх дуже бережуть, перев’язуючи мистецьки складену мотузочком та переховуючи її в скрині, щоб вона завжди була напоготові (Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336 с.: іл. –  С.151).

Корсет

«Спідницю і карсет шовковий» – С.49.
Можливо, корсет це те ж що й шнурівка.

Шнурівка

«Взяла спідницю і шнурівку» – С.42.


Дерга

«Злякавсь, к Сивиллі прихилився.
Хватавсь за дергу і тулився,
Мов од кота в коморі миш» – С.91

Дерга С.91 – це товсте шорстке сукно, ткане з овечої вовни 60-70 см завширшки та пофарбоване в чорний чи червоний колір. Близько трьох метрів такого сукна розрізають на три шматки, зшивають їх вздовж і отримують таким чином способом полотнище, яке обмотують навколо стану ті підперезують поясом. Дерга трапляється найчастіше на Харкіщині і Полтавщині (Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336 с.: іл. –  С.150). Дерга (опинка, обгортка, горботка. фота) – одноплатовий розпашний одяг, найчастіше із саморобної вовняної тканини. Був поширений на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, а також на Полтавщині. Дерга мала значну кількість варіантів тканого малюнку, кольористичного вирішення, розмірів і способів носіння (Українська минувшина: Ілюсрований етнографічний довідник / А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Косміна та ін. К.: Либідь, 1993. – 256 с.; іл. –С.114).

Капот

«Були в дульєтах і в капотах» – С.102.

Капот – старовинний святковий верхній одяг з покупних тканин. К. була довшою та об’ємнішою за жупан, із глибоким заходом, вільна в талії, з трьома і більша складами на спинці, вузькими рукавами і великим виложистим коміром. ЇЇ шили з тонкого сукна або з шовкових тканин – однотонної (червоної, рожевої, блакитної) чи з розводами або квітами. У другій половині ХІХ ст. К. виходить із вжитку, однак деякі особливості її оздоблення застосовувалися ще з півстоліття (Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Косміна та ін. К.: Либідь, 1993. – 256 с.; іл. – С.116-117)


Онучі.

«Із дір онучі волочились» – С.92.

«Онучі инчі полоскали» – С.196.

«Онучі, постоли, волоки» – С.213.


Як носять личаки і постоли на ноги вдягають онучі або обгортки. Онучі носять також  і при чоботах, а зимою в чоботи вкладають ще й солом’яні устілки, зроблені з соломи, надаючи їм примітивний вигляд підошви. Вовк Х., С.155.

Личаки.

«Жвяхтіли мокрі личаки» – С.175.

Це взуття з лика. Від білоруських, а особливо від російських «лаптей» личаки відрізняються крайньою простотою свого виробу (властиво, в них є тільки плетена підошва, що обхоплює тільки нижню частину стопи), цілим рядом петель та прив’язаним до ноги, протягнути крізь ці петлі мотузочком також з лика або з конопляного клоччя. На вивиготовлення личаків іде кора з лози, липи чи явору, а що вони недовговічні, то в кожній хаті поліського населення можна знайти цілі запаси лика, згорнутого великими клубками (Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336 с.: іл. –  С.152).

Сап’янці

«Не ті се, що в цвітних жупанах,
В кармазинах або сап’янах» – С.109

«А се сап’янці-самоходи,
Що в них ходив іще Адам» – С.127

«Сап’янці із Торжка новенькі,
Мальованиї потебеньки» – С.216.

Сап’янці (чорнобривці) – святкові жіночі чоботи з особливої шкіри – сап’яну (червоного, зеленого, жовтого кольорів), із трохи задертими носками, невисокими халявками і вищими, ніж у чоловічих чоботях, підборами. Такі чоботи були рантовій шилися, як правило, на праву та ліву колодку. Виразно оформлені орнаиентом С. носили головним чином дуже заможні жінки. У бідноти ж коли й були які чоботи, то нерідко одна пара на всю родину. І вдягали їх найчастіше тільки на свята (Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Косміна та ін. К.: Либідь, 1993. – 256 с.; іл. – С.116-117)

Постоли

«Убрання, постоли порвались,
Охляли, ніби в дощ щеня!» – С.47

«Обутий в драні постоли,
Із дір онучі волочились» – С.92.

«Покіль не будуть ціловати
Ноги чиєїсь постола» – С.113.

«Онучі, постоли, волоки» – С.213.

Постоли, морщенці чи ходаки роблять із товстої, але якнайм’якшої, найчастіше сиром’ятної шкіри (найкращі – з свинячої); вони являють собою чотирикутний шматок шкіри з передніми кутами заокругленими або цільними. У першому випадку заокруглені краї цього шматка, розмочивши саму шкіру, загинають до середини та зморщують, збирають у складки на ремінець, протягнутий в дірочки, зроблені по краях; насліком цього виходить щось схоже на сандалії, що обхоплює лише підошву та край ступні. В другому випадку шматок шкіри також розмочують і перені кути його загинають та зшивають докупи таким способом, щоб з них утворився гострий передок, куди б входила ступня на третину своєї довжини; інші краї також морщать і виходить щось подібне до черевика. Цими способами виробу й пояснюється вираз «морщити» постоли, а не шити їх. Постоли прив’язують до ноги «волоками» або з тонких гнучких ремінців, або з досить товстого вовняного або конопляного мотузка. Волоки протягають крізь петлі задньої частини постолів, а іноді їх протягують і в складки навколо цілої ступні, потім обхоплюють навхрест підйом ноги і нарешті обвивають замотану в онучу ногу вище кісточок дуже густо, а потім рідше, навхрест всн вгору та зав’язують під коліном, причому, зав’язуючи, захоплюють, крім онучі, ще й нижній край штанів. Постоли носять, особливо літом, майже по всій Україні, а в деяких місцевостях Галичини, напівночі Волині та почасти Чернігівщини вони становлять постійне взуття, що його вживають цілий рік. Примітивність форми постолів, їх виріб і використання у всіх південних слов’ян, викликають припущення, що постоли це старовинна форма взуття слов’ян, в тому числі й східних (Вовк Х., С.152.).

Керея

«Еней в кирею замотався» – С.156.

«А то сидить в брилі, в киреї» – С.196.

«Як ось мара в лиці Енея,
В кереї бідного Сихея,
Явилась Турна задирать» – С.207.

«Турн перший зацідив Енея,
Що з плеч упала і керея» – С.230.

Бурка

«І там, під прилавком зігнувшись,
І цупко в бурку завернувшись» – С.156.

«А хто під буркой витягавсь» – С.196.

«На щит Палланта положили,
Комлицькой буркою накрили» – С.202.

Плащ

«На нім була свиняча шкура,
Котору він як плащ носив» – С.195.

«Плащем з клейонки обвернувся,
Циновим гудзем застебнувся
На голову взяв капелюх» – С.125.


Халат

«Венера без спідниці, боса,
В халатику, простоволоса,
К Вулкану підтюпцем ішла» – С.156.

Патинки

«Набула без панчіх патинки» – С.68

Капелюх

 «На голову взяв капелюх» – С.125.

Ліжник

«Ірися низько поклонилась
І в ліжник зараз нарядилась» – С.68.

Охвоти

«Були в свитках, були в охвотах» – С.102.

Дульєти

«Були в дульєтах і в капотах» – С.102.


Капот

«Були в дульєтах і в капотах» – С.102.

Галанці

«А также всі його підданці
Носили латані галанці » – С.119.

Кинді

«Набув на ноги кинді нові» – С.125.

Рукавиці

«І рукавиці взяв шкапові» – С.125.

Шушон

«В єдимашковому шушоні» – С.125.

Фуркальце

«Дочка Лавися-чепуруха,
В німецькім фуркальці була» – С.126.

Фуркальце очевидно легка сукня з шифону.

Чуйка

«Лях цвенькати уже не буде,
Загубить чуйку і жупан» – С.117.

Сіряки

«Ні холодно було ні душно,
А саме так, як в сіряках» – С.109.

Ремінь

«Ремнями драла, мов биків» – С.107.


Прикраси

Стьожки

«В стьожках, в намисті і ковтках» – С.48.
Стьожки – стрічки

Намисто

«Розхристана, простоволоса,
І, як в намисті, вся в жовнах» – С.82.

«В стьожках, в намисті і ковтках» – С.48.

Намисто належить до шийних оздоб. Воно є найдавнішим та найпоширенішим. Раніше воно складалось із скойок, гарних овочних коробочок, зерен, кісточок овочів та інших натуральних речей, які потм зімінено було кам’яними намистинками, з пасти, металу, скла. Намисто з натуральних речей збереглось до наших часів в Україні лише в гуцулів. Це намисто носять не лише жінки, а й чоловіки. За козацьких часів за найцінніше намисто вважали коралі – «добре намисто». Крім коралів часто носили намисто збільших чи менших намистинок бурштину, що теж дуже цінувався. В широкому вжитку були і гранати, згодом (у ХІХ ст.) їх заступили скляні наподоблення, а замість коралів почали носити «червоне намисто» також із смальти. Гуцульщина щодо ужитку намиста з усіх українських земель заховала найбільше останків старовини (Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336с.: іл. – С.129). Після 30 років жінка частіше відмовлялася від носіння Н., в деяких випадках носили і до 40 років («Як якій добре жити, то й довше носить намисто»).

Ковтки

«В стьожках, в намисті і ковтках» – С.48.

Ковтки – сережки – один із найдавніших видів жіночих вушних прикрас, який широко побутує і дотепер. З ними було пов’язано чимало народних подвір’їв: С. могли знімати головний біль, загубити їх вважалося нещастям. За традицією, на піст або під час трауру вдягали найпростіші С. у вигляді кільця, а в першу шлюбну ніч молода обв’язково мусила зняти С. Майже з дворічного віку дівчаткам проколювали вуха. Діти носили мідні, а дівчата й жінки – срібні, позолочені, зрідка золоті С. Їхня форма була дуже різноманітною. Найбільше поширення мали великі дуті каблучки або площинні у формі півмісяця калачики з нескладною різьбленою орнаментацією. На Полтавщині вдягали так звані п’явочки (у вигляді кільця), уточки (кільце із зображенням качки), метелики, ягідки (з тонкого обідка зз великим червоним камінцем – вічком), маківки – у вигляді квітки з голубим або червоним камінцем посередині. До С. часом кріпилися  пивіски – бовти, теліпони. Стародавнє походження мали різноманітні металеві С. гуцулів особливої грушоподібної форми (Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник / А.П.Пономарьов, Л.Ф.Артюх, Т.В.Косміна та ін. К.: Либідь, 1993. – 256 с.; іл. – С.116-117)
Джерегелі

«Тут заплітали джерегелі,
Дробушечки на головах» – С.112.

Комментариев нет:

Отправить комментарий