четвер, 24 листопада 2011 р.

Сучасна українська проза

Апостольська самота Якова....

Володимир Лис. Століття Якова/ Передм. О.Забужко. – Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2010. – 240 с. 
Можливо, що кращою назвою для цих міркувань про книгу Володимира Лиса є «Сто літ самоти». Але надто вже, скажуть, пряма алюзія на Маркесівський шедевр з явним натяком на щось подібне у нас. Натяк – натяком, алюзія – алюзією, а роман є! Можливо, це той роман, якого треба було комусь давно написати, аби нарешті сказали, що українська проза таки дала твір, якого неможливо забути.  «Століття Якова» є не просто найкращою українською прозовою книгою останнього десятиліття. Це той камертон, по якому рівнятимемо свої здобутки і втрати. 
Я не знаю, що сказати більше. Не знаю тому, що перебуваю під сильним враженням цієї незвичної і водночас дуже простої в задумі книги. Перед очима стоїть ще отой дивний поліщук Яків Мех, який зі свого столітнього досвіду оглядає-переосмислює власне життя. 
Думаю, що Володимир Лис скористався Маркесівською формою з використанням біблійних притч про Велику Блудницю і Блудного сина, але надав їм індивідуально-національного звучання (магічного в своїй основі!). 
Я не переповідатиму сюжет. Ця книга не для переповідання. Вона для читання. Її можна прочитати за вечір, а можна розтягнути задоволення на рік. Це унікальна книга про українське буття в ХХ столітті з його суспільними та індивідуальними трагедіями й непомітними людськими радощами. «Болі і радощі» (за Стефаником) переплелися у сій книзі міцним життєвом вузлом, якого не розрубати, не розв’язати. Недаремно композиційно-смисловим камертоном книги є дві цитати з першого послання апостола Павла до коринтян, які герой цієї української саги Яків прочитує наприкінці свого трудного і дивного життя: «Цього разу він прочитав: «І коли це тлінне одягнеться в нетління, а це смертне одягнеться в безсмертя, тоді збудеться написане слово: «Смерть поглинута перемогою. Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?» 
Здивувався і подумав, не випадково на ці слова натрапив. Али ж далі були такі, котрі прочитав, трохи передихнувши: «Жало смерти – гріх, а сила гріха – закон. Нехай же буде дяка Богові, який дає нам перемогу через Господа нашого Ісуса Христа» (с.231)… 
Якось дуже людською вийшла ця книга у Володимира Лиса. Неймовірно людською. Все у ній – від мовних партій (полонізми, жаргонізми, поліщуцький діалект, московсько-хохляцький суржик, літературна мова) до випуклих характеристик героїв – Якова, його батьків Платона і Параски, його дружини польки Зосі М’ялковської, його дітей – нерідної старшої доньки Параски, якій ніколи не розкрив їхньої сімейної таємниці, Зосі, Улянки, Ольги, Артема; сільської лікарки Вікторії, яка вважала його своїм батьком; жінок, з якими його зводила доля – Уляни, Неоніли, Ганни, Світлани, його друзів (Тиміш Вергун і Кшиштоф Собеський) і недругів (енкаведисти, які під виглядом бандерівців убили дружину і двох малолітніх доньок); його старечі прив’язаності – наркоманка Оленка, через яку він скоїв друге в своєму житті смертовбивство, – все у цій книзі зав’язане у міцний вузол, який називається просто і терпко – життям… 
А ще вдале використання алегоричних образів – чорного ворона; червоного коня. А ще цілком обумовлена з’ява ангела-хоронителя (апостола Якова). А ще та проста і ненав’язлива сповідальна інтонація, в якій поєдналася розповідь про минуле і теперішнє життя Якова; його спомини, що є життям і його життя, що є спомином… 
Ця книга перевертає уявлення про сучасну українську прозу, про штучні піарівські бренди у ній, й показує, що справжньою непроминальною цінністю у ній залишається Автор, який уміє виповісти Життя, надаючи йому універсального біблійного звучання. Таким Автором відбувся Володимир ЛИС. 



Євген БАРАН
http://siver.com.ua/forum/62-469-1


Олександр Клименко. Кілька слів про «Століття Якова» Володимира Лиса
Луцький письменник Володимир Лис уміє писати романи і виборювати призові місця у літературних конкурсах: після отримання першої премії «Коронації слова» за роман «Острів Сильвестра» (2008 р.) та перемозі у «Ґранд Коронації» з романом «Століття Якова» (2010 р.) подібний вислів автоматично перетворюється на аксіому. Численні дипломи та премії «Коронації…» є цілком логічним продовженням переможної ходи, яку письменник розпочав 1989 року, отримавши першу премію на республіканському конкурсі за повість «Там за порогом». У професійному активі В. Лиса наразі десять романів: «Айстри на зрубі» (1991), «Романа» (2001), «Маска» (2002), «Продавець долі» (2002), «Жінка для стіни» (2003), «І прибуде суддя» (2004), «Графиня» (2005), «Камінь посеред саду» (2007), «Острів Сильвестра» (2009), «Століття Якова» (2010). Віднині титулований прозаїк може не турбуватися, де видавати наступні твори, оскільки навіть романи «Графиня» і «Жінка для стіни», котрі були написані раніше, цього року знайшли свого видавця.
Отже, місце під письменницьким сонцем завойовано, віднині можна працювати, дбаючи суто про якість художнього тексту, оскільки саме вона є визначальним критерієм, саме вона зумовлює місце, яке посідатиме твір у відповідній і, так би мовити, рідній ієрархії, в котрій його і слід розглядати та оцінювати. Якщо ж аналізувати твір у чужорідній класифікаційній площині, об’єктивність оцінювання може виявитися сумнівною.
«Століття Якова» – роман симптоматичний як у контексті творчості Володимира Лиса, так і у контексті сучасної вітчизняної літератури. На цю книжку варто відреагувати з незаангажованістю, аби отримати ясну інформацію якщо й не про стан українського літературного процесу в цілому, то, принаймні, про той із його сегментів, до котрого належить література для масового читання.
У всьому, як відомо, панує взаємопроникнення. У мистецтві – зокрема. Зазначу: у мистецтві будь-якого штибу. І хоча літературі, спрямованій на широке коло читачів, не залежить на чистоті художнього експерименту і принциповості творчого пошуку, але й вона змушена перебувати «у формі», оскільки читач – навіть такий, який сприймає книгу виключно на сюжетному рівні, – чекає від оповіді новизни та свіжості. Уявному читачеві, приміром, сьогодні забагнеться альтернативності, завтра – елітарності, а післязавтра – і взагалі бозна-чого. Тому мейнстрім, засвоюючи мистецькі надбання і вирощуючи на асимільованому ґрунті виключно свої твори для читання, змушений перебувати у стані постійного оновлення.
За Юрієм Лотманом, масова література копіює «високу», створюючи її спрощений варіант – своєрідне тиражування «високих» ідей у маси. Науковець пише: поняття масової літератури торкається не стільки структури тексту, скільки вказує на його функціонування у певній соціологічній системі, тому «твір може з однієї точки зору включатися в це поняття, а з іншої – виключатися»: «(…) поезія Тютчева, з пушкінської точки зору, була фактом масової літератури; Бєлінський відносив до неї Баратинського. Однак для нас Тютчев так само до неї не належить, як, на думку Пушкіна, не належав до неї Баратинський».
В. Лис – професіонал. Не викликає сумніву, що він може написати книгу будь-якого обсягу і на будь-яку тему. В. Лис – літератор зі стажем, а ще – уважний читач, і це важливо, оскільки жарти на кшталт «чукча – не чітатєль, чукча – пісатєль» уже давно не веселять. В.Лис має уподобання та переконання, що їх він декларує у своїх інтерв’ю. Він аналізує і знає про завдання та проблеми мистецтва. Зі своїм творчим кредо він уже давно визначився, а тому стверджує, що найважливішими в художній прозі є насамперед сюжет, характери та психологія. Така ясність засвідчує: вектор літературної творчості скеровується Володимиром Лисом свідомо, а десять написаних книжок у свою чергу дозволяють – нехай приблизно – уявити той ненаписаний і, можливо, найкращий із романів письменника, котрий ще обов’язково з’явиться.
«Століття Якова» Володимира Лиса відрізняється від його попередніх романів: меншою мірою від «Острова Сильвестра» і більшою – від, скажімо, «Каменя посеред саду». Мені здається, що якби роман був написаний у тій авторській манері, в котрій створено «Камінь посеред саду», то книжка не мала б шансів отримати престижну нагороду. І не тому, що виявилася б – дозволю собі пофантазувати – гіршою, а лише з тієї причини, що та письменницька техніка і майстерність, той виправдано ускладнений психологізм, котрі Володимир Лис продемонстрував у «Камені…», сильно контрастували б із загальним уявленням про роман, чесноти якого настільки очевидні, що вимагають негайного коронування. Проте, на мою думку, саме неквапна деталізована манера у поєднанні з глибоким психологізмом і дійсно могли б додати романові тих «м’язів», про які сказала на презентації книжки Оксана Забужко.
Двісті сторінок тексту – сто років життя. Мир і війна. Любов і нерозділена любов. Чоловік, його жінки та їхні діти. А на цьому тлі – оповідь про те, як старий Яків, урятувавши наркоманку, оповідає їй своє життя, виявляючи причетність до долі нещасної дівчини. Напередодні свого столітнього ювілею він згадує власне життя на Поліссі, службу в польській армії, німецький полон, службу в армії радянській, убивство дружини і дітей. Історія, написана Володимиром Лисом, проста і задушевна, в ній багато чуттєвих та мелодраматичних сцен, а мотиви, котрі змушують героїв роману чинити так, а не інакше, зрозумілі на рівні основоположних понять: кохання, совість, доброта, співучасть, зрада, покарання тощо. В. Лис не перевантажує текст психологічними екскурсами, зате прискорює дійство майже наскрізною діалогічністю, тому задеклароване на обкладинці століття прочитується швидко – за один день.
Не можу погодитися з О. Забужко, яка, кажучи про роман В. Лиса, називає імена Г. Мелвілла, В. Фолкнера та Г. Г. Маркеса, і пише у передмові до роману про «сто років української історії, з усіма її – куди там шекспірівським! (курсив мій – О. К.) – непроговореними й неосмисленими трагедіями». Зрозуміло, що реальні людські трагедії та трагедії, котрі постають в уяві митця, перебувають у різних сферах, але ж у випадку з романом Володимира Лиса ми маємо справу саме з художнім твором, прожитим у творчій свідомості автора. А який же автор – чи то український, чи то зарубіжний – не програє у порівнянні з Вільямом Шекспіром?..
Натомість погоджуюсь із твердженням, що «Століття Якова» – якісний твір для масового читача (хоча й шанувальники «високої» літератури, думаю, аж ніяк не почуватимуться скривдженими). Погоджуюсь, оскільки розгляд роману у рідному класифікаційному середовищі дозволяє не акцентувати на деяких огріхах «Століття Якова», що їх не вдалося б оминути, розглядаючи твір із тією вимогливістю до художньої образності, з якою розглядаються класичні твори Мелвілла, Фолкнера та Маркеса. Погоджуюсь, оскільки гуманістичне письмо Володимира Лиса змушує говорити про роман «Століття Якова» зі серйозною повагою.

Роксоляна Свято. З цього можна зробити направду добрий сценарій, або Деякі міркування про тріумфальний роман Володимира Лиса
Зізнаюся, що до конкурсу «Коронація слова» (а особливо до його «романної» частини) в мене ставлення доволі стримане. Може, тому, що й досі не до кінця уявляю собі його цільову аудиторію – ті-таки українські читацькі маси, які надають перевагу Андрієві Кокотюсі чи Люко Дашвар над іноземними аналогами в жанрі легкого чтива. Хоча хто сперечатиметься з видавничими показниками, згідно з якими наклади другої авторки віднедавна сягнули неймовірної для наших реалій карпенко-карівської позначки – сто тисяч? Тож, цілком імовірно, я просто надто мало знаю про ці-таки українські читацькі маси. І в цій статті мова, зрештою, не про це.
У кожному разі, інформація про перемогу нового роману вже неодноразово «коронованого» письменника з Волині Володимира Лиса (1950 р. н.) у номінації «Ґранд-Коронація»  – себто в категорії «найкращий роман десятиліття» – аж ніяк не була тим чинником, який спонукав мене взятися за «Століття Якова». Мабуть, не буду оригінальною, коли зізнаюся, що спокусилася переважно на наполегливі «рекомендації» Оксани Забужко, цьогорічного члена журі конкурсу, а заразом і автора передмови. В інтерв’ю, взятому невдовзі після нагородження й розтиражованому в багатьох виданнях, вона не шкодувала похвал на адресу автора, обіцяючи рекомендувати його своїм іноземним видавцям. Та й у передмові не уникала голосних заяв: «Після “Століття Якова” склад “першого ешелону” сучасної української літератури доведеться переглянути – адже твори такого епічного масштабу й густини нечасто пишуться не тільки в Україні…». І це таки може заінтриґувати. Особливо, коли пригадати, наскільки стримана у похвалах сучасним авторам пані Забужко. Її ж кінцевий «вирок» короткий і чіткий – «направду добра книжка».
Тож я не встояла…
Та, мабуть, попередніх знань про роман, усього цього медійного та довколамедійного претексту, мені було забагато. Тому, абстрагуючись від надміру строкатої, як на мій смак, обкладинки, я почала читати роман Володимира Лиса так, ніби він – той-таки «текст із пляшки», описаний колись Умберто Еко. Інакше кажучи, так, ніби я нічого не знаю ані про автора, ані про нагороди чи рекомендації, ані не маю щодо тексту жодного горизонту сподівань (розважальний? «серйозний»? любовно-драматичний?). Мушу сказати, така настанова певною мірою освіжає сприйняття. Хоча цілковито відсторонитися від усіх контекстів, звісно, неможливо.
Вже саме ім’я Яків відразу викликає цілий потік асоціацій – від цілком очевидних біблійних до не менш очевидних пов’язаних із ними літературно-модерністських (маю на увазі першу книгу «Йосифа та його братів» Томаса Манна). Зрештою, і «століття» в назві доволі інтертекстуальне й чи не відразу наштовхує на думку про Маркесове Макондо. Й треба сказати, що й ця асоціація не є аж надто випадковою. Адже глухе волинське село, в якому випало народитися й прожити Якову Меху, також могло би претендувати на статус своєрідної мікромоделі світу. Це місце водночас дуже далеке від епіцентру світових подій і дуже типове й прикметне в контексті окремої національної історії. Власне, роман і сприймається як така собі індивідуалізована версія історії України ХХ століття, історії, класично розказаної з перспективи «маленької» людини: «Серед страшної кривавиці стоїть він, простий, тико й того, що трохи грамотний поліщук Яків Мех, по-вуличному цвіркун. Стоїть альбо рухається то в їден бік, то в другий. Його переставляють, мов пішака на якій дошці незбагненної гри чи, гірше того – задмухують, як мураху, що от-от можуть роздушити. Він сам рушає посеред тої смертельної крутаниці, намагаючись вижити і втекти. Втекти й вижити».
Як на такий епічний розмах, роман є більш ніж лаконічним. У неповні двісті п’ятдесят сторінок не надто густого (в поліграфічному розумінні) тексту потрапили Перша й Друга світові війни, часи колективізації, «розквіту» та занепаду соціалізму й нарешті селянські злидні часів Незалежності, в які вже зовсім наприкінці роману прориваються такі цивілізаційні реалії, як мобілки, сутенери–«наркобарони» й принагідно жіноче заробітчанство.
Відповідно, фігурують у романі й представники щонайменше трьох, а то й чотирьох, поколінь – від батьків головного героя і аж до його вже дорослих внуків. Якщо на початку бачимо Якова ще дитиною (зовсім малий Яшко бавиться із сусідською Улянкою, з якою в нього згодом буде шалено-драматичне кохання), то наприкінці той-таки Яків святкує столітній ювілей (от і простий ключ до назви). І святкує його якщо не цілком здоровим, то принаймні бадьорим і при тямі, що не так і мало на його вік: «Можна типерка й умирати, – подумав Яків, коли син скінчив говорити. –  Хотя нє, тре’ ще таки буде того цвіркуна послухати».
І Яків таки не помре, принаймні у досяжному для нас текстовому просторі, й, замість читацького катарсису від очікуваної смерті героя (бо ж який фінал міг здаватися сподіванішим?), роман завершиться катарсисом самого діда, який наприкінці в прямому сенсі розплачеться.
Подієвої ж насиченості у «Столітті Якова» вистачило б і на декілька романів. Власне, за механізмом розгортання фабули роман є дещо хвилеподібним, або ж, послуговуючись аналогіями з іншого виду мистецтва, схожим на багатосерійний фільм. Маленькі кульмінації стаються чи не на кожному життєвому етапі героя – від ранньої молодості (коли зігнорований коханою Уляною він приходить на її весілля з рушницею) до останнього романного дня (тоді на ювілей до нього приїздить уже майже літній син, що багато років потрохи скнів десь у російській «глибинці»). А між тим було ще з добрий десяток заплутаних сюжетних ліній, щоразу уважно виписаних і ледь не в усьому до кінця розв’язаних. Це і позашлюбні стосунки з тією-таки Уляною; служба польським уланом, уже не Яковом, а Якубом Мехом, і пов’язана з цим історія дружби з графом Собєським; перипетії ненависті-кохання до польської шляхтянки Зоф’ї М’ялковської, яка заради Якова відрікається від свого становища, стає звичайною волинською селянкою Зосею, одружується за православним обрядом і вирощує йому трьох дітей; німецький концтабір; військова служба в радянські часи; історія з «упівською» криївкою, яку Яків захистив від зрадника; взаємини з Трохимом, чоловіком Уляни, які пройшли діапазон від ненависті (адже колись саме його Яків хотів пристрелити на весіллі) до такої собі ідеальної чоловічої дружби; вбивство сутенера-наркодилера заради наркоманки Олени, яку дід підбирає під власною хатою і виходжує.
А що вже казати про любовні інтриги довкола головного героя! Дівчата, а згодом і жінки (навіть зовсім випадкові, як-от заїжджа пані-археолог), просто-таки «липнуть» до Якова, хоча той, здавалося б, нічим не провокує такої поведінки. Не найгарніший і зовсім не найбагатший у селі, він вабить, вочевидь, своєю природністю й невимушеністю – тією-таки романною майстерністю жити в згоді з власною долею, не нарікаючи і без зневіри.
При цьому, дія не розгортається зовсім механічно, як можна б очікувати при такій сюжетній інтенсивності. Автор професійно-вміло підкидає час до часу всілякі яскраві деталі, інколи й із містичним флером (як-от білий і чорний птахи, що з’являлися Зосі у «віщих» снах). Його герої цитують Норвіда в перекладі Павличка (Зося) і Пастернака, вже без перекладу (внучка Якова).
Є й окремі мікросюжети, що пов’язують між собою далеких персонажів або й просто надають колориту подієвому плину. Запам’ятовується історія з «червоним» конем, побратимом Якова по уланській службі, що потім чи то ввижатиметься, чи то й справді з’явиться перед ним уже в наступну війну. Або розповідь про Зосин медальйон, який вона подарувала в молодості своєму першому коханцеві Тадеві; потім же, в німецьких концтаборах, Тадьо випадково віддасть його Якову за кілька хвиль до смерті. Іншими словами, всі кінці складного сюжетного лабіринту ідеально сходяться.
Від початку й до кінця розповідь ведеться у двох вимірах – «теперішньому» (час напередодні дідового століття, у який вплетено історію недавнього «гостювання» дівчини-наркоманки) та минулому (Яків поступово, з однаковою уважністю до кожного етапу, зовсім як Гомерів Одіссей, пригадує власне життя). І якщо спершу до пригадування діда спонукає Олена, розпитуючи про молоді роки, то згодом розповідь рухатиметься вже за власною інерцією, ніби й поза волею діда і вже не від його імені, а порушувати її будуть лише уривки з «теперішності».
Такий подвійний ракурс, що майже симетрично ділить текст навпіл, виглядає дуже кінематографічно. Зрештою, саме на принципі паралельного монтажу, «склеюванні» двох часових і сюжетних вимірів, тримається більша частина кінокласики.
Та й деякі інші особливості роману викликають кіно- (сценарні?) асоціації: діалоги, яких у романі Володимира Лиса чимало, завжди чіткі й на диво вичерпні, а інколи й за формою імітують репліки драматичних персонажів (скажімо, коли Зося вперше приходить до сільського солтиса), сцени – зримі, герої – впізнавані.  І, здається, все це – цілком усвідомлена авторська стратегія. «Століття Якова» ніби зумисне написано для екранізації. І з гарним режисером і чималим бюджетом – має рацію Оксана Забужко! – із цього б таки можна зробити «направду добрий» фільм. Або й цілий серіал.
Що ж не дає романові остаточно перетворитися на сценарій, – це його мова. Не штучно «олітературнена» або ж, навпаки, якось ненатурально «осучаснена» (що, чесно кажучи, є головним недоліком багатьох «коронованих» текстів, із якими мені доводилося мати справу), а, так би мовити, природна – така, що не викликає відторгнення.
Волинська говірка у Володимира Лиса чимось нагадує мову пакульських мешканців із «Листя землі» Володимира Дрозда – така ж екзотична для «літературного» вуха, із трохи кумедно переінакшеними українськими й польськими словами та діалектизмами. Є також і незвичні й не завжди точні (свідомо?) транслітерації польських діалогів («Пані єстем полька?»), «російська» Олени, також транслітерована, що під чудодійним впливом діда поступово перетворюється на українську (як і сама Альона – на Олену).
Не все однаково імпонує, інколи патетичність або сентиментальний мелодраматизм аж надто відчутні, та, повторюся, текст не викликає відторгнення – ані на мовному, ані, зрештою, на сюжетному рівнях.
Повертаючись же до претексту, зауважу, що після прочитання я, здається, зрозуміла, що так заімпонувало в романі Володимира Лиса Оксані Забужко. Адже в певному сенсі персонажі її «Музею покинутих секретів» рухаються паралельними стежками з героями «Століття Якова». Рухаються, може, не в такому кінематографічно-реалістичному, а більш інтуїтивно-містичному й інтелектуально-заплутанішому ключі, але таки в одному напрямі. А відтак дуже подібною видається головна «інтрига» – заплутаності українських доль ХХ століття. І от уже в цьому плані Яків Мех таки нічим не поступається Адріянові-старшому.


Немає коментарів:

Дописати коментар