Філософія кераміки Володимира Нікітченка
Народився Володимир Васильович Нікітченко 14 листопада 1933 року в с.Савинці Миргородського району на Полтавщині, в селянській сім’ї. Батько – Василь Григорович Нікітченко (1909-1940), в молоді роки працював на шахті Донбасу. З середини 20-х років ХІХ ст. – у колгоспі в Савинцях. Загинув на війні. Мати – Олена Пилипівна Нікітченко (1909-1985), родом з Курської області, проробила все життя у колгоспі.
У житті Нікітченка не останню роль відіграв випадок. У Миргородський керамічний технікум вступив, можна сказати, випадково. Після важкого перелому ноги лежав у лікарні в Савинцях. ”Режисер театру зі мною лежав, Ділевський Павло. Познайомилися. З ногою я лежав 5 років, з 16 років. Щоб якось зайняти себе, малював сільським бабкам різні малюнки на стеклі. Дуже любив малювати. Катерину шевченківську малював, козака на коні і поряд дівчина. Називалася картина “Їхав козак на війноньку”. Ділевський знайшов рослину, “дивину”, – висока така квітка, жовтим цвіте. Я намалював цю квітку. Я ж не знав, що це для мене буде як наче екзамен. Хоча квітка вийшла дуже гарна. У Миргороді був такий художник Леонід Петрович Статкевич, привів він (П.Ділевський О.Щ.) до мене цього художника. Він мене і питає: “Хочеш учиться? Кажу хочу”. “Тоді, каже він, я доб’юсь”. А в той момент не було першого курсу у технікумі, там тільки через рік, а якраз був другий курс. Він послав листа у Міністерство культури з моїми рисунками. Вийшло, що вони відповідають другому курсу. Зачислили мене на другий курс.”(ПМА,2002).
Майбутній майстер ступив до Миргородського керамічного технікуму на живописний відділ тонкої кераміки у 1954 році, де провчився два курси, але загострення хвороби не дало закінчити навчання.
” Я учився до нового року, але тоді погіршало з ногою. Ще рік пролежав (1955 р.) Думаю, мабуть, знову буду вчитися. А як я лежав, Леонід Статкевич приходив до мене додому і приносив завдання, я і не знав, що виконую курсову роботу. До директора прийшов, а з ним Л.П. Статкевич уже поговорив, він дозволив мені прийти на третій курс. Тільки з умовою, щоб я здав общеобразоватєльні. Учив я їх до ночі. В училищі довго сидів. Перегружався. Серце почало боліти. Я лівша, малював лівою рукою, а постійно навєсу, боліло дуже. Та ще як заставили скипідар розводити, як чашки малювали, то я зразу поняв, що я не робитиму по спеціальності. Покинув ( у 1956 р. – О.Щ.) Лікарі радили знайти якусь легку роботу.Випадково до рук мені потрапив календар, я його листав, перечитував. А з нами невістка жила. І я й говорю, який глечик красивий. Читаю далі: Опішня. А вона почула, тай каже, що знає Опішню, і що там завод кераміки є. Я розпитав у неї. Знову випадок. Випадково я знайшов у нас у селі дуже червону глину, аж бордова, і така масна-масна, а як висохне, то як камінь. Там гора була, називалася Калитівська. І ото я робив фігурки різні. Ліпив. Особливо мені подобалось ліпити коників. А воно до Нового року іде. Приїхав я у Опішню 22 грудня 1956 року. Селище одразу сподобалось, відчув, що це моє місце. Зупинився у тітки моєї невістки. Звали її Уляна Герасименко. Вона мені розказала про завод “Червоний гончар”, там інвалідів більшість працювало. А за “Художній керамік ” я не знав. Пішов я на завод (“Червоний гончар” – О.Щ.), як подивився – там таке усе старе, зданіє валиться. І гончарі сидять, такі вимазані. Там якраз був і Гаврило Ничипорович Пошивайло, і дід Сиваш, кумедний, сивий. Мені сподобався дуже посуд. Я як глянув, а він як обмитий, блищить, наче медом намазаний”.
Для того, щоб бути зарахованим на роботу, необхідно було знайти квартиру. “Шукаючи квартиру, випадково я зайшов до Пошивайлів, такі привітні люди були, а воно якраз обідня пора. Прийшов на обід якраз Гаврило Ничипорович Пошивайло. Впізнав мене, як я до них на цех заходив. Розпитали мене, що я шукаю. Баба Явдоха, така приятна, каже, я тобі совіт дам: завод “Червоний гончар” старий уже, не перспективний. Піди он на “Художній керамік”. Показали вони мені свій музей. Як глянув – посуда, рисунки, великі макітри, миски. Подумав: і як вони їх роблять? Найбільше запам’яталися мальовані миски і козак на коні. Дуже я коней любив малювати.”
Саме в садибі-музеї родини Пошивайлів В.В.Нікітченко вперше в своєму житті познайомився з багатомаїттям опішненської кераміки. До цього кераміки, крім глечиків, не бачив. Можливо, саме знайомство з домашнім музеєм родини Пошивайлів визначило подальшу спрямованість майстра.
“Я прийшов на завод (“Художній керамік” О.Щ.), там директор Леженін – Іван Петрович, прийняв мене. У мене справка була про три курси навчання. Поводив мене по цехах Демченко Трохим Назарович, він тоді був інженером. Побачив я малювальниць: Мотрона Назарчук, Євдокія Пошивайло, Наталя Тараненко. У цех зайшов до лєпщіків, а там якраз були: Василь Біляк, Василь Омеляненко, Петро Омеляненко, Григорій Кирячок, Настя Білик-Пошивайло, Шура Селюченко, Дмитро М’якоступ, Іван Шиян, він такі гарні куманці робив, Володимир Демченко, Іван Задорожний, Варвинський. Привів мене у цех майстер цеху Хмелик Іван Іванович. Мене посадили на місце таке гарне, усіх видно. Усю роботу видно. У цеху сиділи: Іван Архипович Білик, В’ячеслав Білик, Микола Сергійович Жилавець, Яків Іванович Нагірний, Іван Якимович Головань, Петро Семенович Гресько, Яків Іванович Пошивайло, Олексій Котлік, Микола Хомич Жилавець, Дмитро Данилович Сердюченко, Михайло Єгорович Китриш, Петро Кульбака. Хотілося якнайшвидше освоїти професію гончаря”.
Пощастило Володимиру Васильовичу з учителями. Спостерігаючи за роботою майстрів, Нікітченко підмічав найменші нюанси їх рухів, професійних манер, прислухався до порад і намагався все робити, як вони. Важко було фізично, але хотілося навчитися.
“Головань був моїм учителем. Тут головне – зорова пам’ять, робиш горщик, і думаєш, а як він робив, а ще чутьйо. У мене було дуже велике желаніє”. Талановиті вчителі і наполегливість учня зробили свою справу: вже через місяць народився перший баранчик, “там такий якийсь вийшов інтересний. Мене вивчив цех. Я на перший місяць заробив 56 рублів, а хлопці – 65 рублів. На другий місяць я робив норму – 6 штук в день. Дуже швидко навчився по сравнєнію з усіма. Нужда навчила. Вчився з ранку до ночі. Літом сонце зайде, а я сижу. Сторож каже: іди вже додому, а я сидів може, і двадцять часов підряд. Місяців два, а, може, й три по походу. Не менше. Трудно мені було, але нужда навчила. ”
З року в рік майстерність удосконалювалась. Виконуючи денну норму гончар не забував про творчість. Хотілося, щоб вироби не були схожими один на одного. Двадцять років проробив на заводі модельщиком. Робив форми для лиття. Але гончарювати не покинув.
З 1970 року він член Спілки Художників. Після закінчення факультету технології кераміки Миргородського керамічного технікуму (1975 р.) В.В. Нікітченку пропонували роботу технолога на заводі, але вже не зміг відірватися від творчого процесу. Працював на посаді майстра декоративних посудин.
На заслужений відпочинок пішов творчим майстром у 1991 році. Три роки по тому не гончарював, мабуть, занудьгував за тим, до чого так звик за двадцять років життя. “Не робив, бо не міг зрозуміти, що якийсь одрив вийшов од майстерності. Обруб получився, якесь розмагнічування у душі. Ну не йде, у душі отстало щось. А тоді поступово я наче став другий раз народжуватись. Потяг до глини з’явився. Січас, щоб дуже гончарювати – ні. Але для себе мені хочеться. Не забудеться гончарювання ніколи. Тільки зробиш якусь іграшку – одна-дві, дальше не хочеться робити так само, щось своє видумуєш.”
Зберігаючи народні традиції, художник створив чимало оригінальних скульптурних картин за мотивами творів М.В. Гоголя, І.П. Котляревського, Панаса Мирного, серед яких “Наталка-Полтавка”, “Запорожець за Дунаєм”, “Мефістофель”, “Борці” (2,С.4). Самих лише декоративних посудин – баранчиків, коників, левів за життя він створив більше п’тдесяти тисяч. Одразу впізнаєш серед інших творів “нікітченівські”. Володимир Васильович виготовляв і декоративно- скульптурні композиції: “Дідусь та голуб”, “Сонце-соняшник”, “В життя”, “Молодята”; дитячі іграшки: “Колобок”, “Два козлики”, “Золота рибка”; декоративні тарелі.
У майстра надзвичайно багата фантазія, його твори випромінюють добро. Іграшки талановитого гончаря справляють тільки позитивний вплив. Свої роботи характеризує як живих істот: “Мені захотілося коня зробити, не як більшість, щоб із сідлом, запряжений. А я уявляв, щоб кінь був свободний, як свобода, воля. Щоб він біг, а тоді ускочив у траву і остановився. Хотів показати свою красу. Став, увесь у квітах, і у гриві квіти. У мене гарно вийшло із сідлом – що ніби він із сідлом, але без нього. Тут я уявив попону з квітами, тут ноги стройні, кінь стройний. Завершив я – піддержав я його, надів красивий йому одяг. Він мені якийсь жіночний вийшов, тому назвав я його “Мелодія” (2002 р.).”
“ Коли я робив “Баранчика” – мені нагадалось дитинство, і виникла ідея створити спогад, початок роботи моєї. Схотілося окраску зробити, художньо оформити. Роги у нього багаті. У дитинстві на таких баранах я їздив. Роги у квіточках, бо він пасеться, забрів у квітки. І спереду у нього наподобіє манишки (2002 р.).”
“Півень у мене співучий, я хотів, щоб він співав. Його красу хотів передати, коли він співає. Вдала форма, колір. Наче трішки відходя від петушиної породи.(1998 р.)”
“Можна навчити ремесла, такого, як гончарство, а творити, видумувати, мабуть, ні. Бо ремесленик сам як учепиться і по-другому не може. Його щоб навчити друге щось робити, треба перевчати, бо він раз візьме і не відступить. А глинка вона сама біжить, біжить. Тільки я пропускаю міжду руки, глина сама біжить, треба замикати руки і вести, не розмикаючи, бо все впаде. Треба брати як малу дитину, до того нєжность, треба потрініруваться, любого можна навчити.”
Володимир Васильович Нікітченко неодноразовий учасник зарубіжних (Болгарія, 1976; США, 1977; Югославія, 1979), республіканських (1966,1982), обласних виставок (1969,1970) [1, С.1]. Його ім’я стоїть поряд з іменами відомих художників-керамістів Опішного, такими як Іван Архипович Білик, Олександра Федорівна Селюченко, Микола Гаврилович Пошивайло, Василь Онуфрієвич Омеляненко, Михайло Єгорович Китриш. Нагороджений Бронзовою медаллю лауреата фестивалю самодіяльного мистецтва – 1970 р., дипломами, численними грамотами.
До 1960-х років твори В.В. Нікітченка не відрізнялися від робіт інших опішненських майстрів, після виставки у Києві (1966), на якій відмітили що роботи В.В. Нікітченка відрізняються від робіт інших опішненських гончарів. І.П. Леженін, директор заводу, пояснив це тим, що майстер родом не з Опішного. Сам же В.В. Нікітченко говорив, що поки навчився, то вироби були схожими на вироби вчителів. А потім захотілося, щоб вироби відрізнялися. “Технологія така сама, я добився несхожості за допомогою зміни образу”.
Насиченим на події був життєвий і творчий шлях майстра. Все його життя пов’язане з творчою працею. Володимир Васильович зміг не лише осягнути примудрості гончарювання, засвоїти здобутки опішненських майстрів, а й виробив свій власний стиль.
Понравилась статья? Поделитесь ей с друзьями
Немає коментарів:
Дописати коментар