Сировиною для виготовлення полотна є насіння конопель, яке висівали в ґрунт ранньою весною. Наприкінці липня, на конопляному полі починала кипіти робота, обережно пересуваючись поміж конопляними стеблами – вибирали «плоскінь». «Матірка», отримавши таким чином запилення, продовжувала рости, доки не дозрівало насіння, яке обмолочували, а самі стебла зривали, сушили, зв’язували у пучечки, так само, як і влітку «плоскінь». Пучечки конопель замочували в річці. Їх вкладали у воду так, щоб вони не плавали. Для цього їх прикопували землею, взятою з берега.
У селі Тарасівка (Зіньківський район, Полтавщина) коноплі мочили у річці Тарапунька. Донині вона зберегла лишень свою назву. Замочені конопляні пучечки кожна з хазяйок якось помічала де саме її. Не було відомо випадків, коли в когось колись не стало замочених конопель. Влітку цю роботу було робити легше, бо вода в річці була не настільки холодною, як восени. Осіннє замочування конопель було гіркою працею – в холодній воді босі ноги… Вимочені коноплі кожен ставив на березі річки для висихання, а вже висушені, перевозили додому. Частину обмолоченого насіння конопель зберігали для посіву, а решту використовували для виготовлення конопляної олії.
Наступним етапом роботи з коноплям був етап «тертя конопель». Для цієї роботи у кожному дворі була «терниця». Це два стовпчики з розсішками внизу, щоб надійно стояла. Висота стовпців була близько 80 см. З’єднані вони були гребенем з міцного дерева, довжиною трохи менше метра, над яким була прикріплена дерев’яна битка. Висушені конопляні пучечки розділяли на частини і тримаючи лівою рукою, протягували коноплі через гребінь. Одночасно правою рукою швидко-швидко били по коноплях, з яких постійно сипалася «костриця». Решту костриці, яка не висипалася із оброблюваного пучечка, «тіпали», тобто били по ніжках терниці до тих пір, доки костриця не висипалася зовсім. Таким чином отримували «прядиво». Кострицею топили в печах.
Після «тіпання» наступною роботою було «м’яття» прядива. Якщо на дворі ще було не дуже холодно, ця робота виконувалася біля призьби хати. Її доручали виконувати навіть дітям. Брали певну частину прядива і босими ногами м’яли-переминали його на сухій чистій землі. Руками в цей час краще триматися за призьбу, бо ногам потрібно було добряче попрацювати, щоб прядиво стало м’якеньким. В холодну пору року цю роботу виконували прямо в хаті на долівці. Увібраний прядивом пил, якого було доволі, потім ретельно витрушували з прядива, і лише потім із м’якенького прядива «микали мички». Розрізняли «плоскінь» і «матірку» по тому, що з останньої прядиво виходило грубшим. Ці два види прядива не змішували, обробляючи окремо. Цей порядок робіт на той час виконувала кожна Жінка ,яка вміла прясти (не вміти тоді було не можна, бо не лише сама, а й вся родина залишиться без сорочки).
Процес прядіння починався з того, що пряха сідала на «днище» (гарно оброблена дошка, в протилежний край якого вставляли гребінь (у спеціально зроблений отвір)). Гребінь не хитався. На нього надівала повісмо м’якенького прядива і вичісувала, вичісувала його гребінкою. В результаті отримували ніжне, красиво зв’язане прядиво – «мичка». Мичку закріпляли на цьому ж гребіні, знову пряха примощувалася на днище і пряла нитки на прядці, яку ставили поряд.
Понравилась статья? Поделитесь ей с друзьями
Немає коментарів:
Дописати коментар