Блог етнологині Олени Щербань : Про коболчинського гончаря Івана Гончара

четвер, 7 квітня 2011 р.

Про коболчинського гончаря Івана Гончара

Юрій Спесивцев та Іван Гончар

Гончарському роду не буде переводу

Талановиті люди, неординарні особистості є майже в кожному місті чи селі. У місті Новодністровськ, що в Чернівеччині, проживає гончар Іван Іванович Гончар.

Він член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, Національної музичної спілки України, заслужений працівник культури України, лауреат багатьох конкурсів художньої самодіяльності, почесний громадянин м.Новодністровськ і с. Коболчин. Народився він 19 червня 1940 року в селі Коболчин Сокирянського району Чернівецької області, в гончарській родині. Окрім Івана, сім’я складалась з батька, Івана Федоровича Гончара (1903-1983), мами, Фросини Семенівни Гончар (1906-1986), синів Федора (1925 р.н.), Василя (1931-1982), Семена (1933-1996) і 3 дочок.

Як і в більшості гончарських родин, Іван Іванович змалку привчався до гончарського ремесла: допомагав батькові готувати глину для гончарювання, носити посуд до горна. Важкий хліб гончаря. Хлопчина рано зрозумів, що до цієї роботи необхідно докладати багато сили і терпіння, щоб із звичайної глини створити міцну, практичну, красиву посудину.

Не покинув Іван Гончар гончарювання і навчаючись у загальноосвітній школі. З 8 років він учасник дитячих виставок. Із вдячністю згадує він свого вчителя – Анатолія Антоновича Щербаня (1924 р.н.), вчителя молодших класів. Сам він родом із Вінницької області. Уроки Анатолія Антоновича назавжди залишилися в пам’яті учнів. Він привчив дітей любити малювання, співи, гончарство.

Після закінчення у 1958 році Ломачинецької середньої школи, з 1958 по 1960 роки Іван Гончар працював завідуючим клубом у рідному селі. Потім навчання на музичному факультеті у Чернівецькому педучилищі (1960-1963 рр).

З 1963 по 1985 рр. працював вчителем музики, малювання та фізичного виховання у рідному селі Коболчин. У 1970 році закінчив заочно відділення фізичного виховання Кам’янець-Подільського педагогічного університету.

Іван Іванович закоханий у пісню ще з дитинства. Тому в 1987 р. він творив міський хор “Калина”, який став широко відомим на всю Україну, лауреатом багатьох фестивалів і конкурсів народної пісні. Серед пісень в його репертуарі “Пісня про Коболчин”, “Пісня про Новодністровськ”,“Їх варили, ой смачненькі, ой гарненькі буковинські голубці”.

Не заспокоїлася непосидюча творча натура Івана Івановича Гончара, коли прийшла пора іти на заслужений відпочинок. Він працює керівником народного хору “Калина” та організовує гурток “Керамік”, єдиний у області.

Як говорить Іван Гончар: “Зараз займаюся композиторською діяльністю, пишу твори для солістів ансамблів, хорів. Скоро вийде з друку збірник “Співає хор “Калина”, де вміщено твори із репертуару колективу та мої власні твори. Крім композиторської діяльністі займаюся ще й малярством”. Талановитими руками родини Гончарів – Івана Івановича, сина Владислава та дочки Наталі – відреставровано церкви в селах Коболчин, Вашківці Сокирянського району та Дмуастра Вінницької області.

Окрім всього, зараз Іван Іванович готує книгу про гончарство рідного села Коболчин.

Любов до дітей, робота не лише заради роботи, а як внутрішня необхідність продовжити батьківську справу, відродити прадідівське ремесло – так народилася ідея створення гончарського гуртка. “Бачу, що пропадає гончарство, а в мене гончарський рід”.

Гурток був створений 1995 року в будинку дитячої творчості міста Новодністровськ з метою відновлення гончарства споконвічного гончарського осередку с. Коболчин. Зусиллями та ентузіазмом Івана Івановича Гончара, за підтримки місцевої влади, створена матеріальна база для занять керамікою, якій може позаздрити будь-який майстер-гончар.

В гуртку “Керамік” навчається три групи по десять учнів. Заняття проводяться два рази на тиждень. Діти поступово опановують секрети гончарства.

У Івана Івановича Гончара своя, авторська методика навчання гончарству. Навчання у гуртку починається з азів – із заготовки глини, точіння на крузі. Діти спочатку вчаться ліпити, приблизно три-чотири заняття, а коли і місяць, щоб відчути глину в руках. Як зазначав Іван Іванович, “вчити потрібно обережно, щоб не відбити охоти до гончарювання. Спочатку ліпимо півників-свистунців, це по-нашому, по-кобольчинськи – “чурупіта”. Починаємо гончарювати з накладання “липучки”, проводимо гончарний круг у рух (у нас іноді називають гончарне коло). Потім формуємо конус”...

Іван Іванович не лише гарний майстер, але і талановитий педагог. З учнями він намагається говорити простою, доступною для їх розуміння мовою. Бо спочатку діти не розуміють гончарської термінології.

Гуртківці створюють гончарні вироби традиційної форми. Найперше діти вчаться виготовляти вазони циліндричої форми для квітів, бо їх найлегше зформувати. Але, дитяча творчість і фантазія не обмежується. Кожен може сам вигадати потрібну форму, творити на вільну тему. Готові вироби поливаються поливою.

Вже за два місяці дитина може навчитися виготовляти вазони для квітів. Іван Іванович впевнений, що за рік у гуртку можна навчити дитину гончарювати.А вже потім навички дітей удосконалюються, зростає їх професійна майстерність.

Навчання стимулюється комерційним інтересом. Свої вироби (це переважно посуд: миски, макітри, глечики, горщики різної величини) діти самі реалізують на ринках, за що отримують 50 % прибутку, а інші 50 % йде на розвиток гуртка (придбання глазурі, ангобів, оплата за електроенергію).

Гуртківці неодноразові учасники республіканських, обласних, районних, місцевих виставок. Серед них – “Батьківські пороги”. Найкращі на сьогодні учні в гуртку, на яких рівняються інші – Сергій Мельник, Роман Манчула.

Своєю діяльністю Іван Іванович Гончар доводить, що українське гончарство, як і культура, вічні. Важливо, щоб нащадки пам’ятали про своїх дідів-прадідів. А гончарську справу діда Федора Гончара продовжили не лише його діти, онуки, правнуки, а й учні гуртка “Керамік”.