Про гончарство села Громи / On the pottery village of thunder

А колись Громи «гриміли»!

 Дивовижний куточок України – Уманщина, ще півстоліття тому славився своїми гончарями. Як і більшість гончарних осередків, тамтешнє гончарство вивчене недостатньо. В наукових виданнях переважно згадується лише виробництво іграшок-свистунців у селі Громи з унікальною технологією їх виготовлення. Серед громівських майстрів-іграшкарів згадується лише родина Нечипоруків.

Про те, що вдалося з’ясувати про різні аспекти місцевого гончарства, його тогочасний стан, перспективи розвитку під час керамологічної експедиції по Уманському району ще в червні 2003 року, розповімо далі.
Село Громи розміщено у верхів’ї річки Журбинки, нині перегаченої ставками на її обох берегах, за 8 км на південний захід від Умані. Місце де розташоване село неодноразово заселялось у давнину. Зокрема, на цій території відомі знахідки кераміки трипільської, культур пізнього бронзового віку, черняхівської культури. Перші письмові згадки про село відносяться до ХVIII ст, але окремі знахідки (фрагмент кахлі, півторагрошовик першої половини ХVII ст.) засвідчують, що воно існувало і в ХVII ст. Фрагмент кахлі виявився з унікальним малюнком для нашої місцевості – із зображенням слона, на якому сидить людина. Уманська дослідниця, краєзнавець Ольга Діденко, датувала знахідку ХVІІ століттям.

Спираючись на спогади місцевих старожилів, викладач гончарства Уманського педагогічного університету імені Павла Тичини Володимир Лопушан висловив припущення, що гончарство в цьому селі започаткував немісцевий гончар, за національністю – чех. Громи та сусідня Томашівка, до 1960-х років були найбільшими гончарними осередками Уманського району одночасно працювало 50-60 гончарів. Хоча на початку ХХ століття у Громах гончарів було значно менше. В документі 1912 року їх налічувалося лише 14.

У 2003 році в Громах виявилося лише 5 колишніх гончарів.

На відміну від інших гончарних осередків Черкащини, зокрема Канева, гончарських династій в Громах порівняно менше (одна з них – вже згадувана родина Нечипоруків). У 1959 році в Громах працювали гончарі: Грушовенко Дмитро Оверкович (1930-1990-ті), Грушовенко Євген Антонович (1907 р.н.), Грушовенко Микола Антонович, Нечипорук Купріян Маркович (1900 р.н.), Скакун Григорій Іванович (1896-1975), Тополя Марія Юхимівна, Хомходир Кость Ісакович, Червонюк Григорій Іванович, Червонюк Іван Гаврилович, Шеремета Порфирій Іванович (1896-1970-ті). У 1989 році встановлено такі прізвища гончарів: Гніденко Юхим Павлович, Грушовенко Мина Антонович (1902 р.н.), Грушовенко Григорій Олександрович (1905 р.н.), Осадченко Марко (1870-80 р. н.), Супчук Дмитро Тодорович, Троян Ольга Павлівна, Сокаленко (Червонюк) Марина Іванівна, Свистун (Червонюк) Марія Іванівна, Грушовенко Агафія, Нечипорук Тетяна Тодосіївна (1908 р.н.), Гніденко (Рибак) Варвара Василівна, Троян Євдоким Павлович Двоюродні (1910-ті – р. см. невід), Троян Михайло Кузьмович Двоюродні (1910-ті – р. см. невід). У 2003 році нам вдалося доповнити список прізвищами: Хамходер Максим, Хамходер Маркіян, Троян Федір Кузьмович (поч.ХХ ст-1943), Стоян Михайло, Ольга Олійник, Сажієнко Федір, Ковальчук Петро, Собчук Дмитро Тодорович (1908 р.н.), Гніденко Гнат (поч.ХХ ст-1943), Грушовенко Павло Оверкович (503.1929 р. н.), Грушовенко Андрій Пилипович (1927-28 р.н.), Грушовенко Андрій Андрійович (1927 р. н.), Грушовенко Григорій Пилипович (6.05.1929-13.03.1980), Грушовенко Гнат Аноньєвич, Медолиз Віктор, Нечипорук Василина Терешковна, Нечипорук Катерина Йосипівна (1.01.1943 р.н.), Нечипорук Тетяна Тодосівна (9.02.1909- 28.03.2000), Рабін Яким Романович (1903-1989), Рабін Кирило Романович (поч. ХХ ст.-р.см.невід.), Сіменчук Онися Сафронівна (1.01.1915 р.н.).

У 2003 році, лише один син з великої родини (дев’ять дітей!) гончаря Григорія Івановича Червонюка, Олександр, продовжував справу батька: виготовляв глиняний посуд для продажу, переважно на ринку в Умані. Діти інших місцевих колишніх гончарів, не займаються гончарством. За спогадами гончарів і старожилів села Громи, більшість громівських гончарів минулого століття навчалися гончарювати не в батька,  а в родича, чи сусіда. Чи не в цьому одна з причин занепаду гончарного промислу в Громах?

Способи добування і підготовки до роботи «глею» – так називають місцеві гончарі гончарну глину, гончарні інструменти, асортимент виробів, їх форми, були подібними в усіх громівських майстрів. З однієї й тієї ж формувальної маси виготовляли і посуд і свистунці.

«Глей» – основну складову частину готової до роботи маси, добували відкритим способом переважно на своїх городах. Ями, з яких його вибирали, були квадратної форми. Зазначимо, що в Уманському районі в основному глинисті ґрунти, тому гончарний глей знаходиться на глибині 40-60 см від поверхні. Громівський гончар Григорій Червонюк згадував: «Знімаєш зверху 2-3 слої, шар глею не товстий – до 60 см». Добутий глей був порівняно «чистим», майже без домішок, тому на його підготовку до роботи гончарі витрачали менше зусиль, порівняно з гончарями з інших регіонів. Глей насипали в мішки, зносили додому, засипали в ночви, заливали водою і місили ногами. Зазвичай, глей перед цим не залишали «дозрівати», на відміну, наприклад, від опішненських гончарів (Полтавщина). Перемішування глини було найважчою роботою в процесі приготування маси до роботи. Цю роботу в Громах виконували дружини і діти гончарів.

З добре вимішаної глини «набивали» грудку, клали її на лаву і сікли «пензлем» (дротик з намотаними ганчірочками на кінцях). Це робили для того, щоб остаточно очистити глину від сторонніх домішок. У формувальну масу для виготовлення неполив’яного посуду, додавали для міцності пісок у пропорції 1:3. Виготовляючи полив’яний посуд, обходилися без піску.

Село Громи по праву можна вважати центром, в якому окрім глиняного посуду, виготовляли й дитячі іграшки-свистунці. Перерахуємо асортимент глиняного посуду, який виготовляли в Громах: горщики, горнята, макітри, ринки, глечики, миски, горнята-близнята, баньки, друшляки, покришки та ін. Горщики призначалися для приготування борщу, каші, інших гарячих страв; макітри, меншого розміру – для розтирання маку, сала, цибулі, часнику, квасолі, гороху, більшого – для замішування тіста; глечики – для молока та молокопродуктів. В баньках носили в поле воду, а в горнятах-близнятах – обід. До речі, в Уманському районі, на відміну від усіх східніших територій, горщики-близнята виготовляли до 1980-х років. Роботи біля них гончареві було чи не найбільше – треба було міцно з’єднати горнята, слідкувати, щоб бува, не потріскалися під час висихання чи випалювання. Цікавим є і той факт, що в Громах виготовляли переважно неполив’яні макітри, без «вух». Одне «вухо» приробляли лише до макітер, призначених для замішування тіста. Ринки, за розмірами і формою дуже схожі на макітри, майже завжди робили полив’яними з одним «вухом». І перші і другі, робили місткістю від 1 до 15-20 л. Покришки в Громах виготовляли з однієї грудки глею по кілька штук (так само як і в Каневі та Опішному).

Поливу, як і в інших гончарних осередках України, готували з перепаленого, а потім розтертого в порошок свинцю. З 1940-х років цим порошком обсипали виріб, попередньо обмазавши його машинним маслом. Як сировину, свинець добували з пластинок автомобільних акумуляторів, «обмоток» кабелів. До 1940-х років, свинцевий порошок розводили водою і отриманою сумішшю поливали вже один раз випалений посуд, після чого випалювали його повторно.

Глиняний посуд розмальовували ангобами (фарба на глиняній основі) двох кольорів: білим і червоним. Для приготування ангобу білого кольору, використовували білу глину (її добували на глибині шість метрів, біля місцевих ставків). Червоного – глину завозили з-під річки Буг. Орнаментальні композиції складалися переважно з «хмелика» (хвиляста лінія) та «рисок» (горизонтальних та вертикальних ліній). В Громах посуд орнаментували переважно «по крисах» (вінця посудини) та попід ними. Іноді орнамент наносили ритуванням (продряпування на поверхні виробу ліній загостреним інструментом). Малювали щіточкою з кінської гриви, яку гончарі виготовляли власноруч. Сьогодні у  Громах, на жаль, вже ніхто не ліпить коників-свистунців, хоча багато людей ще зможуть виготовити їх. Про спосіб виготовлення коників у Громах розповіла місцева жителька, Катерина Йосипівна Нечипорук: «Мама моя робили коники, близнятка іграшкові. Малювала смолою і красками, качечки, коники з вершниками, барани, олені, на ринку продавали. Маму звали Нечипорук Тетяна Тодосівна (9.02.1909-28.03.2000). Вона перестала робити не знаю коли. Робила після війни. Збувала на ринку в Умані, Ладиженці, ціна за штуку – 20 копійок, 50 копійок. Носила мама глину з городу, удома, глей в городі копали. Вимісювала глей, як на посуд. Навчилась вона у дядька Купріяна. Купріян Маркович Нечипорук. У нього є дочка в Умані. У нас в селі багато робило ці свистунці. Ще робила Сімончук Онися Сафронівна, 1911 року народження. Зробили коники із глею, висушили, пробивали дірочку наскрізь патичком, дуєш і він свистунець стає, у піч поставили, дров тоді не було. Ото нарізаєш овешних кізяків, випалили і печі і гарячим – на шпичку і смолою простим гудроном, і він робиться чорний, дим іде зелений, їдючий, а розмальовували розведеними фарбами. Щоб біла фарба – муку треба, в муку добавляли краски куповані у перекупок, на базарі. Тоді малюєш цяточку, гриву коневі, шапку солдатові порабкувала – розфарбовані. Чорні були коники. Носили їх у кошовках. Плели кошовки з осоки, рогози. Багато їх складали у кошовку. Нічим не перемощували у кошовці. Більшість носили у Ладиженку, а дід Купріян – в Умань. Їх ще возили у голодовку і міняли за харчі».

Побувавши в базарний день у Громах, ми мали змогу побачити в продажу громівський глиняний посуд, який користувався попитом у покупців.

Прадавні гончарні традиції Уманьщини цікаві для сучасних дослідників, але, на жаль, з роками забуваються, тому є очевидною важливість і необхідність здійснення керамологічних експедицій. Зважаючи на те, що в 2003 році на території Уманського району лише в одному гончарському осередку, в селі Громи, працював вже один гончар – Олександр Григорович Червонюк, нині історія громівського гончарства потребує подальшого вивчення.

29.10.2008 р.

Гончар Олександр Григорович Червонюк за роботою, с. Громи, (Черкащина). Фото Анатолія Щербаня, червень 2003 р. // Національний архів українського гончарства, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. 

 Гончар Григорій Іванович Червонюк біля свого горна, с. Громи (Черкащина).  Фото Анатолія Щербаня, червень 2003 р. Національний архів українського гончарства, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному.

Гончар Олександр Григорович Червонюк з сином Олександром біля свого горна, с. Громи, (Черкащина). Фото Анатолія Щербаня, червень 2003 р. // Національний архів українського гончарства, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. 

Коник. Корній Нечипорук. Глина, смола, фарби, ліплення. Експозиція Уманського музею культури та побуту. Фото Анатолія Щербаня, червень 2003 р., Національний архів українського гончарства, Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному. 

Понравилась статья? Поделитесь ей с друзьями