Про утвердження нашої гончарської культури

До утвердження сучасної гончарської культури українців через якісну передачу гончарських професійних знань

  Досі не було виокремлено й проаналізовано, що саме понадсторічне функціонування гончарних навчальних закладів у Опішному був найважливішим у формуванні, збереженні й утвердженні опішнянських гончарських традицій від кінця ХІХ століття. Shcherban, Olena.The High-Quality Transmission of Professional Pottery Knowledge as the Important Factor of the Forming and the Strengthening of Modern Pottery Culture of the Ukrainians (by the Example of the Opishne Centre of Pottery School Education) Summary. The article deals with the mental picture of the more than centennial functionyng of pottery schools in the outstanding centre of folk art culture – Opishne, reconstructed by the author, that can be regarded as its determinant peculiarity; with the main problems of the development of Opishne pottery during the period from the late 19th to the early 21st century as well as the role of pottery educational institutions in its solving; with the efficacy of other forms the transmission of professional pottery craftsmanship in Opishne. The author makes a conclusion, that the high-quality transmission of professional pottery knowledge is the most important factor of the forming and the strengthening of modern pottery culture of the Ukrainians. Key words: Opishne, pottery educational institutions, the transmission of professional pottery knowledge.

Анотація. Про відтворену автором картину понадсторічного функціонування гончарних шкіл визначного центру народної художньої культури – Опішного, що є його визначальною особливістю; про основні проблеми розвитку опішнянського гончарства впродовж періоду від кінця ХІХ – до початку ХХІ ст. та роль гончарних навчальних закладів у їх вирішенні; про ефективність інших форм передачі професійної гончарської майстерності в Опішному. Зроблено висновок, що найважливішим чинником формування й утвердження сучасної гончарської культури українців є якісна передача професійних гончарських знань.

Ключові слова: Опішне, гончарні навчальні заклади, передача професійних гончарських знань.

Одним із традиційних виробництв українців є гончарство. Впродовж століть воно акумулює етнічні цінності народу та виокремлює його серед інших у світовому культурному просторі. Своєрідною прикметою визначного гончарного осередку України – Опішного, Зіньківського району, Полтавської області є понадсторічне функціонування гончарних навчальних закладів. Досі не було виокремлено й проаналізовано, що саме цей чинник був найважливішим у формуванні, збереженні й утвердженні опішнянських гончарських традицій від кінця ХІХ століття. Традиція українського гончарного шкільництва, що зародилася з кінця ХІХ століття донині збереглася лише в Опішному та Миргороді, де функціонують Державна спеціалізована художня школа-інтернат І-ІІІ ступенів „Колегіум мистецтв у Опішному” та Миргородський державний керамічний технікум імені Миколи Гоголя.

Системі передачі якісної гончарної освіти в сучасних гончаротворчих процесах належить особлива роль. На тлі остаточного занепаду збережених до початку ХХІ століття гончарних осередків, в часи нівелювання етнічної культури українців, де помітну роль відіграє творчість сучасних майстрів-гончарів і художників-керамістів, дослідники народної художньої культури звертаються до досвіду розвитку гончарного шкільництва в Україні, як ефективного засобу підтримки гончарного художнього промислу.

Узагальнюючих праць стосовно системи передачі професійних знань в гончарстві Опішного донині немає. Виокремлення окремих даних із нагромадженого науковою думкою значного масиву матеріалів щодо гончарства взагалі та виявлення нових, дало можливість реконструювати її історію розвитку та проаналізувати вплив на збереження та еволюцію місцевих гончарних традицій. На основі комплексної розробки проблеми, ретроспективного порівняння відомостей писемних джерел із мемуарними, зібраними під час керамологічних експедицій автора, залучення етнографічних джерел та матеріалів музейних колекцій, простежено концептуальну схему системної передачі професійних гончарських знань у центрі народної художньої культури України – Опішному впродовж періоду з кінця ХІХ – початку ХХІ століття. Культурно-історичний науковий підхід дозволив визначити прикметні ознаки опішнянського гончарства як наслідок діяльності місцевих гончарних навчальних закладів. На часі готується до виходу в світ перше дослідження впливу гончарного шкільництва на традиційний гончарний промисел Опішного.

Відтак, впродовж періоду, обмеженого хронологічними рамками від кінця ХІХ – початку ХХІ століття, в Опішному використовувалися наступні форми опанування гончарськими професійними знаннями:

·       домашнє навчання в гончарських родинах (було поширеним до початку 1930-х років, до 1960-х років майже припинилося);

·       навчання в гончарних навчальних закладах (тривало протягом 1894–1941 та 1986–2003 років);

·       навчання в гончарних майстернях, школах, артілях і заводах (використовувалося протягом усього досліджуваного періоду);

·       профорієнтаційне навчання та гурткова робота (1960-ті – перша половина 1990-х років).

Провідну роль у відкритті, відповідно до вимог часу, та фінансуванні діяльності гончарних навчальних закладів в осередку відігравали місцеві органи самоврядування й промислові організації. Але загалом гончарні школи створювалися в руслі загальноукраїнських суспільно-політичних процесів. Відкриття спеціалізованих навчальних закладів на території України в певні періоди (1890-ті, друга половина 1920-х та 1930-х рр.) було масовим. Перший період був зумовлений зацікавленням діячів земського самоврядування розвитком кустарних промислів і розпочатий після кризи в сільському господарстві.  Всі гончарні навчальні заклади Опішного за часів СРСР було відкрито перед ювілеями Жовтневої революції: 10-літтям, 20-літтям та 70-літтям, що може свідчити про намагання органів влади пропагувати „піклування” радянської влади про народні промисли і було пов’язано з необхідністю виготовлення експонатів на виставки, які проводилися з нагоди цих ювілеїв.

Упродовж 1894–2003 років опішнянське гончарство переживало кілька кризових періодів, пом’якшенню яких сприяла діяльність гончарних навчальних закладів. Вони були провідниками новітніх ідей, спрямовували опішнянське гончарство шляхом, який їхні засновники вважали прогресивним. У цьому процесі виокремлюю наступні фази:

створення гончарних навчальних закладів у Опішному було започатковане наприкінці ХІХ століття під впливом земського просвітницького руху. Основним заходом з вирішення проблем, що виникли наприкінці ХІХ століття й проявилися у втраті престижності гончарського ремесла, погіршенні якості місцевої гончарної продукції, посиленні конкуренції від виробів фарфоро-фаянсових заводів було відкриття першої на території Російської імперії гончарної навчальної майстерні, у якій значна увага зверталася на надання практичних навичок виготовлення „художньої кераміки” – Опішнянської зразкової гончарної майстерні Полтавського губернського земства (1894–1899). Вона стала експериментальною базою для наступних шкіл Опішного; ознайомила значну частину місцевих кустарів з новинками в технології гончарного виробництва; її діяльність сприяла впровадженню в опішнянське гончарство нових форм та декору гончарних виробів. За розробленою діячами Полтавського губернського земства програмою в Опішному діяв і Опішнянський гончарний навчально-показовий пункт (1912–1924), де було продовжено земські ініціативи, було підготовлено когорту спеціалістів-гончарів, які згодом стали учителями в наступних закладах, застосовуючи в своїй роботі здобуті під час навчання знання і таким чином сприяючи виготовленню нової для осередку продукції. Ці заклади готували гончарів-кустарів для виготовлення більш дорогих виробів, ніж тогочасна масова продукція осередку, орієнтованих на потреби заможних верств населення й інтелігенції, впроваджуючи зміни в гончарну технологію та свідомість гончарів.

Впродовж 1920-х – початку 1930-х років в процесі утвердження радянського ладу, більшовицької адміністративно-командної системи, процесі кооперування, колективізації та індустріалізації, почалося знищення кустарного гончарства. В Опішнянській керамічній кустарно-промисловій школі (1925–1926) було започатковано впровадження нехарактерних для народного гончарства способів декорування гончарних виробів – елементів станкового малярства. В Опішнянській керамічній промисловій школі (1927–1933) було підготовлено покоління фахівців з гончарного виробництва зі знанням загальноосвітніх предметів; продовжилося впровадження елементів станкового малярства в декор опішнянської кераміки, використовувалися нові форми виробів. На її матеріальній базі було створено перше гончарне підприємство Опішного – артіль „Художній керамік”, яке в подальшому стало провідним виробником „художньої” кераміки почало використовуватися учнівство в гончарній майстерні та артілі. З розгортанням діяльності артілі „Художній керамік”, 1936 року було відкрито єдину на території Лівобережної України гончарну школу – Опішнянську школу майстрів художньої кераміки (1936–1941). Вона відіграла значну роль у підготовці нових кадрів керамістів та збереженні народних традицій опішнянських гончарів, поширенні професійних знань в інших гончарних осередках СРСР. У ній готували майстрів художньої кераміки для роботи в фабрично-заводських умовах, які вміли виготовляти і оздоблювати саме „художню” кераміку. Цей період позначений масовим використання елементів станкового живопису на глиняних виробах (зображували пейзажі, портрети та сюжетні композиції, переважно в обрамленні рослинного орнаменту), виконавцями яких були художники, які працювали та навчалися у гончарних школах Опішного. Продовжувалося впровадження наліпних прикрас.

З другої половини 1941 року професійні гончарські знання передавалися переважно внаслідок спрощеного артільного (при артілях „Художній керамік” та „Червоний гончар”) та, з 1962 року, заводського (при заводах „Художній керамік” та „Керамік”) учнівства, а також у шкільному гуртку „Сонячний круг”. Таке навчання забезпечувало поповнення гончарства Опішного кадрами гончарів та малювальниць для гончарних підприємств, хоча за рідкісними винятками, виховувало переважно ремісників, відтворювачів шаблонів, що призвело до кризи опішнянської мальовки. Зі збільшенням обсягів виробництва гончарної продукції,  після утворення заводу „Художній керамік”, відбулася стандартизація форм та декору глиняних виробів і одночасно криза кадрів; було створено нову форму передачі гончарної майстерності – профорієнтаційне навчання, яке, щоправда, помітних результатів не принесло. Як показав історичний розвиток подій, це не вирішило проблему поповнення опішнянського гончарства зміною майстрів. В умовах промислового гончарного виробництва, змінилася й психологія майстрів, які переорієнтувалися на виконання норми, плану, їх продукція втратила мистецьку якість у формах і розписах.

В другій половині 1980-х – на початку 2000-х років, в умовах занепаду опішнянського гончарства, що призвело до припинення роботи гончарних підприємств, було створено гончарні навчальні заклади (єдині на території Лівобережної України профільну філію спеціалізованого училища та спеціалізовану мистецьку школу), як провідний засіб збереження та розвитку гончарних традицій осередку. Опішнянська філія Решетилівського ХПТУ №28 (1986–2000) підготувала нові кадри для керамічної промисловості, залучивши в опішнянське гончарство талановиту молодь з інших населених пунктів України; випускники філії становлять переважну більшість серед нинішніх опішнянських гончарів. Їхня діяльність визначає обличчя сучасного опішнянського гончарства. Задум створення філії був своєчасним, але його було запізно реалізовано, оскільки вчити учнів уже було нікому. Відтак основну місію – підготувати творців високої народної гончарської естетики, стати центром успадкування та розвитку опішнянського гончарства – філія не виконала. Діяльність закладу не сприяла максимальному використанню потенційного ресурсу впливу на стан опішнянського гончарства, хоча й безслідно не зникла, відігравши роль стримуючого фактора остаточного занепаду гончарства Опішного. Державна спеціалізована художня школа-інтернат І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному» (1997 – 2003 роки, працює донині) виникла в абсолютно нових політичних умовах незалежності України, відтак основним пріоритетом у її діяльності був і залишається розвиток творчої особистості учня на основі народних опішнянських традицій з усвідомленням сучасних тенденцій розвитку світового мистецтва. Заклад покликаний з раннього віку прищепити молодому поколінню опішнян любов до гончарства, знання народних традицій, а також надати професійну кваліфікацію з профільних художніх дисциплін та гончарства. Щоправда, з ряду причин вона повноцінно цієї функції не виконує. Через недоліки в діяльності закладу, його  випускники не стали будівничими традиційної гончарської культури як це проголошено в концепції закладу. Нині потрібні ефективніші методи управління закладом, розв’язання проблем з принципово новими підходами, щоб повернути інтерес до нього молодої генерації. За період існування Колегіуму в Опішному гончарство не стало престижною справою, що є ознакою невпинного процесу його занепаду.

Отже, впродовж понад століття в Опішному сформувалася унікальна своєю тяглістю система передачі професійних знань. Існування гончарних шкіл протягом тривалого часу дає підставу вважати цей гончарський осередок визначним центром гончарного шкільництва України. Гончарні навчальні заклади Опішного мали свої особливості в діяльності, проте вплинули на розвиток опішнянського гончарства, сприяючи його збереженню. Зокрема, на форми та декор виробів, гончарну технологію, психологію майстрів. Запроваджені в гончарних навчальних закладах новації, підтримані й розвинуті опішнянськими гончарями, були запорукою збереження й розвитку місцевого гончарства протягом періоду з кінця ХІХ до початку ХХІ століття. Результативність діяльності кожного з них обумовлювалася рівнем освіченості, ініціативності та професіоналізму керівників та викладацького складу. Отож передача професійних гончарських знань є необхідним  чинником формування й утвердження сучасної гончарської культури українців, але це має відбуватися на базі місцевих традицій та на високому якісному рівні.

30.03.2010 р.

Понравилась статья? Поделитесь ей с друзьями