понедельник, 31 января 2011 г.

Об экспериментах или немножко теории на тему, которой я занимаюсь уже десять лет / At nemnozhko experiment or theory on the subject, I kotoroy zanymayus already ten years

Чрезмерное экспериментаторство – путь к нереализованным возможностям
Аннотация: первое в украинской керамологии исследование, в котором высказано мнение о том, что Опошнянская образцовая гончарная учебная мастерская Полтавского губернского земства (1894–1899) была экспериментом ее основателей. Ключевые слова: эксперимент, мастерская, фаянсовая глина, Полтавское губернское земство.
Annotation: this is the first research in the Ukrainian ceramology where the author introduces suggests the idea that District Council model Pottery Workshop - School in the Opishnia (1894-1899) was an experiment of founders of Poltava Gubernia Zemstvo (County). It is emphasised that all nthe activity of this centre was an experimental one. The author indicates three groups technological tests experimented in the centre. There were distinguished two periods. Having reseached the centres activity the author concluded. That excessive experimenting leads to impractibility of tasks. Key words: experiment, ceramics educational centre, porcelain clay, Poltava Gubernia Zemstvo (County)

Опошнянская образцовая гончарная учебная мастерская Полтавского губернского земства (дальше – Мастерская) была открыта по инициативе и на средства Полтавского губернского земства. Среди основных заданий Мастерской было распространение технических знаний в среде кустарей, ознакомления их с тогдашними технологическими достижениями в изготовлении и декорировании глиняных изделий. Путем проведения практических работ в Мастерской, которую предусматривалось создать как показательную на всех этапах гончарного производства, было запланировано наглядно доказать кустарям, что новые технологические знания, в частности использование более совершенных устройств, неизвестных свойств местной глины, можно использовать для облегчения их труду и повышения качества изготовленных изделий. Следовательно, главной целью ее открытия была учебная функция, которая потерялась в процессе организации заведения. Поскольку это было первое гончарное учебное заведение в тогдашней Русской империи, опыта работы подобных заведений не было, поставленные задания решались путем проведения экспериментов (1, С. 34-35). Отдельные аспекты деятельности Мастерской рассматривались в нескольких научных исследованиях (2, 3, 4, 5). В данном исследовании впервые отмечено то, что вся деятельность заведения была экспериментальной. По моему мнению, создание учебной мастерской в Опошне было экспериментом деятелей Полтавского губернского земства, которые в известной степени рискнули, допустивши устремление заведения на изготовление нового вида для данной местности производства – фаянсового, что в кустарных условиях не могло быть предметом изготовления.
Что это было ошибкой, уже через год деятельности Мастерской знали и основатели и руководитель заведения – Иван Зарецкий. Он хотя и был знакомый с местным гончарством, но не был практиком, который бы собственным примером мог учить кустарей новому для них. Экспериментальную деятельность Мастерской по нахождению рецептов глиняной массы, полил и тому подобное, Иван Зарецкий всячески поддерживал, но не мог контролировать и направлять ее. Это в известной степени накладывало отпечаток на организацию работ, которые проводились в заведении. По моему мнению, он в известной степени стал заложником обстоятельств, поскольку должен был понимать, что изготовленная в Мастерской продукция не могла быть конкурентоспособной против изделий тогдашних промышленных предприятий. Технологические эксперименты я объединила в три условных группы. К первой отношу эксперименты с подготовкой оборудования для работы Мастерской (они были осуществлены в период с 1894 до 1896 года. Готовых планов и проектов не было, поэтому срочно разрабатывались новые, что предусматривали сочетание используемых кустарями приспособлений и сложных устройств промышленного производства. Иногда сочетание по техническим причинам было невозможным, в частности для наглядности в Мастерской было построено два горна: простой, который использовали кустари и лежачий, кассельського типа. Первый был усовершенствован, второй – упрощенный (6, С.34-35). Само создание Мастерской было экспериментом - в одном помещении происходили все процессы гончарного производства: от приготовления глиняной массы, к выжиганию; здесь же находились все устройства для работы, а также состав готовых изделий (7, С. 47-48). Кстати, для проведения экспериментов с глиной и поливами в Мастерской планировалось наладить функционирование отдельной лаборатории, но план не было воплощенный в жизнь. Вторая группа экспериментов, проведенных в Мастерской включала работы по нахождению рецептов огнеупорных масс, складыванию пригодных для них полив, красителей. Но сначала нужно было ознакомиться со свойствами местного сырья и способами ее обработки, чтобы определиться, какие именно изделия наиболее целесообразно было изготовлять в данной местности. На наличие в Опошне фаянсовых глин, пригодных для изготовления соответствующей продукции, обращали внимание еще перед основанием Мастерской, в частности исследователь геологического строения земной поверхности профессор А.Гуров, исследователь опошнянского гончарства, исследователь опошнянского гончарства Иван Зарецкий (12). Много внимания в Мастерской было уделено работе с фаянсовой массой. Поскольку по мнению деятелей Полтавского губернского земства, именно она была удобной как учебный материал; к ней можно было применять разные поливы, в том числе тугоплавкие; изделия из этой массы выдерживали во время выжигания разную температуру (13, С. 37-38); к тому же фаянсовые изделия стоили на рынке дороже, чем тогдашняя продукция кустарей. Важен тот факт, что в Мастерской работали мастера, которые были специалистами именно из фаянсового производства. В формировочной фаянсовой массе, полученной во время проведения экспериментов, которую готовили и использовали в Мастерской, местное сырье (глина-побелка) складывало лишь близко 28% (45,5 кг.). Кроме нее добавляли привозные глуховскую глину(1 1/3 пуда (21 кг.)), мел и песок-кварц(14, С. 48-49). Даже состоятельные кустари, при наличии местных залежей глины, не смогли бы покупать глуховскую глину, а также привозные песок-кварц и мел, потому это делало невозможным приготовление именно такой формировочной массы в кустарных условиях. Следовательно, руководство Мастерской отходило от поставленной перед ее открытием цели. Среди экспериментов этой группы успешными были эксперименты по изобретению нескольких рецептов прозрачных глазурей и около семи цветных (нескольких оттенков синей; одной фиолетовой; одной гранатной; нескольких зеленых от бирюзового оттенка к оливковому; двух коричневых, одной бурой, одной черной и одной белой для кафелей"), а также девяти цветов красителей ("розовый - темный, светлый, красноватый и карминовый; зеленый – темный, оливковый и бирюзовый; синей – темный, яркий так называемый кобальтовый, голубой; фиолетовый - светлый, темный, красноватый; оранжевый; краснобурий; коричневый; желтый; черный – синеватый, с фиолетовым оттенком и буруватий") (15, С.41-43, 49). Основным способом формирования глиняных изделий, которому учили в Мастерской, было изготовление их с помощью гипсовых форм и изготовления самих этих форм (16, С.37-38). Изготовление изделий в гипсовых формах виделось легче и более производительным чем лепка или изготовление на гончарном кругу. Это третья группа экспериментов, которые проводились в Мастерской. Эксперимент из формирования изделий можно считать удачным – было изготовлено несколько тысяч изделий. Но поскольку горно не было приспособленным для выжигания фаянсовой посуды, из пяти горнов изделий, изготовленных и выжженных в 1894 – первой половине 1896 года, большинство было испорчено (17, 42-43, 49). Успешным, по мнению деятелей Полтавской губернской земской управы, было изготовление экспериментальных образцов относительно качественной черепицы из местной глины и изделий из каменной массы (плотная масса, сравнительно твердая, что состоит из огнеупорной глины и песка). Экспериментальным путем подбирали кадры для работы в Мастерской. Серьезной проблемой было найти технологов, знакомых с особенностями кустарного производства, которые могли бы работать в Мастерской. Поскольку на месте их не было, деятели Полтавского губернского земства вынуждены были приглашать на должность мастеров людей из тогдашних промышленных предприятий, которые специализировались на фаянсовом производстве. В течение всего периода деятельности Мастерской мастерами в ней были люди, далекие от кустарного гончарства. Этот фактор сыграл немалую роль в том, что от самого начала функционирования заведения он не стал учебным, поскольку он был направлен на превращение на промышленное предприятие (18, С.51). Первый мастер Жадина, который производил опыты в мастерской (работал до ноября 1894 года), рекомендованного на эту должность директором Строгановского училища г. Львовым, был освобожден от должности, как отмечено в приложении к отчету Полтавской губернской земской управы, поскольку не отвечал назначению мастерской. Мастер не смог подобрать поливу для местной глины, потому что не было знакомого с ее свойствами, а также недостаточно осознавал задание искусные – безвозмездно распространять знание (19, С.43-44). Лишь в мае 1895 года работать в мастерскую приехал Волгин (гравер по металлу), который занимался гравировкой рисунков для печатания. С сентября 1895 до марта 1896 года в Мастерской работал мастер Куликов (20, С.44), об образовании и опыте работы которого мне ничего не известно. Но то, что он работал короткий период (приблизительно полгода), может быть свидетельством его несоответствия направления работы Мастерской. С сентября 1896 года, когда было освобождено от должности Ивана Зарецкого (21, С. 337), заведение, фактическим руководителем которого стал В.Маркин, перешел под общее руководство директора Миргородской художественно-промышленной школы имени Николая Гоголя Семена Масленникова. Семен Масленников "не имел специального образования и был практиком, который пришел в Миргородскую школу из завода Кузнецова" (22, С.141). Об образовании и опыте работы В.Маркина мне ничего не известно, но за период его руководства Мастерской, эксперименты с формировочной массой, как свидетельствуют отчеты Полтавского губернского земства, были успешными. Учтя замечания ревизионной комиссии Полтавского губернского земства, которые проводилась в начале 1896 года (23, 245), привозное сырье в фаянсовой массе было заменено на местную: вместо мела начали добавлять песок, а вместо глуховской глины – местную. В результате было найдено оптимальное соотношение составных частей формировочной массы, выходили качественные изделия. Были найдены новые рецепты полив, поскольку предварительно составлены были непригодными для новой формировочной массы. В конце 1896 года было успешно выжжено одно горно посуды (24, С.36-38; 25, С.337). Успешным оказался также эксперимент из изготовления изделий из отмученой глины (26, С. 36-37). Именно в этот период Опошнянська образцовая гончарная учебная мастерская Полтавского губернского земства, как и Миргородская художественно-промышленная школа имени Николая Гоголя, которой она была подчинена, окончательно превратилась в завод, изготовляя значительное количество глиняных изделий на заказ. Увеличилось количество оборудования, которое можно было использовать во время экспериментов. В частности, построен муфель и плавильная печь для полив. Но поскольку заведение перестало выполнять поставленные перед его открытием задания, в конце 1899 года он был закрыт (27, С.36-37). Таким образом, в экспериментальной деятельности Мастерской можно выделить два периода: первый длился с 1894 – к сентябрь 1896 года, второй, – с октября 1896 до конца 1899 года. Первый период характеризуется тем, что в Мастерской хотя и активно проводились эксперименты по нахождению рецептов фаянсовой массы, глазурей к ней, исследование свойств местных глин, был взят курс на изготовление фаянсовых изделий. Во второй период проведенные эксперименты уже были направлены на использование местного сырья. Стоит отметить, что даже такая деятельность Мастерской способствовала распространению нововведений среди местных кустарей. Кустари начали использовать гипсовые формы, орудия труда на подобие тех, которые видели в Мастерской, во время приготовления поливы добавлять сурик, трое научились изготовлять качественный огнеупорный кирпич. Успешность проведения экспериментов зависела также и от лица руководителя заведения и мастера. Историческим опытом доказано, что результативная деятельность была в тех гончарных учебных заведениях, в которых руководителями были специалисты.
Вцелом, эксперимент Полтавского губернского земства с открытием Мастерской в Опошне был удачным, поскольку ее деятельностью было основано открытие ряда гончарных учебных заведений, которые сыграли немаловажную роль в сохранении и развитии гончарства центра. Но на примере деятельности заведения заметно, что чрезмерное экспериментаторство может привести к негативным результатам. Экспериментальная деятельность в данном случае привела к прекращению деятельности Мастерской, хотя была необходимость ее дальнейшего существования. Увлекшись проведением экспериментов в Опошнянской образцовой гончарной учебной мастерской Полтавского губернского земства (1894–1899) организаторы "забыли" для чего она была открыта – стать учебной.
1. Гончарная мастерская в м. Опошне // Отчет Полтавской губернской земской управы за 1899 г. – Полтава: тип.-лит. И.Л.Фришберга, 1900. – С. 34-38.
2. Гончарная мастерская Полтавского губернского земства в м. Опошне, Зеньковского уезда // Образцовые мастерские Полтавского губернского земства (Приложение к отчету Полтавской Губернской Земской Управы за 1895 год). – Полтава: Типо-Литография Л.Фришберга, 1896 – С.30-49.
3. Зарецкий И.А. Гончарный промысел в Полтавской губернии. – Полтава: типо-литогр. Л.Фришберга, 1894. – 3 нен., ІІ, 126, ХХІІІ, VI. – 11 с.
4. Клименко О.О. Народна кераміка Опішні (до проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах): Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – Київ, 1995. – Рукопис – // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од.зб. 36. – 217 арк.
5. Клименко О. До питання про роботу Полтавського земства з гончарями Опішні // Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник/ Науковий збірник за минулі літа/. – Київ-Опішне: Молодь– Українське Народознавство, 1993. – Кн.1. – С.418-425.
6. Овчаренко Людмила. Миргородська художньо-промислова школа імені Миколи Гоголя: перші роки діяльності (1896-1902) // Український керамологічний журнал. – 2005. – №1-4. – С.134-142.
7. О мерах содействия гончарному промыслу в Опошне // 53-му Черговому Полтавському Губернському Земському зібранню Губернського Земського управління доклади 1917 р. – Полтава: Друкарня Губерніяльного управління, 1918. – Вип. ІІ. – С.13-21.
8. О нуждах гончарного дела в Полтавской губернии (Доклад Полтавской губернской земской управы губернскому земскому собранию ХХІХ очередного созыва.) – Полтава.: Типо -Литогр. Л.Фришберга, 1893. – С.11-12.
9. Отчет Полтавской губернской земской управы за 1897 год. - Полтава, Типо-литография И.Л.Фришберга, 1898. – Вып.І. – С.5-10.
10. Полтавское губернское земское собрание ХХХІІ созыва: (10-19 декабря 1896 года). – Полтава: типо-литография Л.Фришберга,1899.  – С.240-245.
11. Полтавское губернское земское собрание ХХХІV очередного созыва: (20-30 января 1897 года). – Полтава: типо-литография Л.Фришберга,1899.  – С.330-337.
12. Пошивайло О. З досвіду роботи по підтримці й розвитку гончарства Опішні в другій половині ХІХ-ХХ століть. – Опішня: видання музею гончарства в Опішні, 1989. – 63 с.
13. Содействие кустарной промышленности // Ежегодник Полтавского губернского земства на 1897 г. – Полтава: тип.-лит. И.А.Дохмана, 1897. – С.119-121.
14. Солонина П. Гончарная учебная мастерская Полтавского земства // Земский Сборник Черниговской губернии. – Чернигов: издание Чернигов. Губ. Земск. Управы, 1895. – №10, 11,12. – С.34-53.
15. Щербань О. Земська гончарна школа в Опішному // Археологія та етнологія Східної Європи: матеріали і дослідження. – Одеса: Друк, 2002. – Т.3. – С.267-268.

20.04.2008 р.


Доповідь на Міжнародний науково-практичний керамологічний семінар «Експеримент в сучасній керамології: шлях до наукової істини чи профанація наукових знань» (28-30 травня 2008 р.)
Олена Щербань
Надмірне експериментаторство – шлях до нереалізованих можливостей

В сучасній керамології експериментом традиційно вважається технологічний експеримент. Але саме поняття «експеримент» значно ширше. Експерименти можуть бути здійснені приміром органами місцевої влади. Одним із них було відкриття Полтавським губернським земством Опішнянської зразкової гончарної навчальної майстерні (1894-1899) (далі – Майстерні).
Серед основних завдань Майстерні було розповсюдження технічних знань у середовищі кустарів-гончарів, ознайомлення їх із тогочасними технологічними досягненнями у виготовленні та декоруванні глиняних виробів. Шляхом проведення практичних робіт у Майстерні, яку передбачалося створити як показову для всіх етапів гончарного виробництва, було заплановано наочно довести їм, що нові технологічні знання, зокрема використання досконаліших пристроїв, невідомих властивостей місцевої глини, можна використати для полегшення їх праці і підвищення якості виготовлених виробів. Оскільки це був перший гончарний навчальний заклад у Російській імперії, досвіду роботи подібних закладів не було, поставлені завдання вирішувалися шляхом проведення експериментів [2, с.34-35].
Найдетальніше діяльність Майстерні розглянуто в публікаціях керамологів Олеся Пошивайла, Олени Клименко, Олени Щербань [12; 4; 5; 15]. В даному дослідженні вперше наголошено на тому, що вся діяльність закладу була експериментальною. На мою думку, створення навчальної майстерні в Опішному було експериментом діячів Полтавського губернського земства, які до певної міри ризикнули, допустивши спрямування закладу на виготовлення нового виду продукції для даної місцевості – фаянсової. В результаті в кустарних умовах налагодити таке виробництво було неможливо. Про це вже через рік діяльності Майстерні зазначив відряджений до Опішного для ознайомлення з досвідом роботи закладу голова Чернігівського губернського земства Петро Солонина [14, с..51]. Знали і засновники і керівник закладу – Іван Зарецький. Він хоч і був знайомий з місцевим гончарством, але не був практиком, який власним прикладом міг навчати кустарів новому для них. Експериментальну діяльність Майстерні по знаходженню рецептів глиняної маси, полив тощо, Іван Зарецький всіляко підтримував, але не міг контролювати і спрямовувати її. Це накладало відбиток на організацію робіт, які проводилися в закладі. На мою думку, він до певної міри, став заручником обставин, оскільки розумів, що виготовлена в Майстерні продукція не могла бути конкурентоздатною проти виробів тогочасних промислових підприємств.
Специфіка технологічних експериментів, які я обєднала в три умовних групи, свідчить про характер проведених у Майстерні робіт.
До першої відношу експерименти з підготовкою обладнання. Її було здійснено в період з 1894 до 1896 року. Готових планів і проектів не було, тому терміново розроблялися нові, що передбачали поєднання використовуваних кустарями пристосувань і складних знарядь, які використовувалися у промисловості. Іноді поєднання з технічних причин було неможливим, тому використовували і кустарні і промислові пристрої. Зокрема для наочності в Майстерні було побудовано два горни: один з вертикальним розташуванням камер, який використовували кустарі; другий з горизонтальним розміщенням камер, касельського типу. Перший був вдосконалений, другий – спрощений [2, с.34-35]. Саме влаштування Майстерні було експериментом – в одній кімнаті відбувалися всі процеси гончарного виробництва: від приготування глиняної маси до випалювання; тут же знаходилися всі пристрої для роботи, а також склад готових виробів [14, с.47-48]. До речі, для проведення експериментів із глиною, поливою в Майстерні планувалося налагодити функціонування окремої лабораторії, але його не було втілено в життя [2, с.34].
Друга група експериментів, проведених у Майстерні включала роботи по знаходженню рецептів вогнетривких мас, складенню придатних для неї полив та барвників. Спочатку було потрібно ознайомитися із властивостями місцевої сировини і способами її обробки. Для цього спочатку було вирішено всі роботи Майстерні зосередити на експериментах по знаходженню рецепта приготування фаянсової маси на основі місцевих глин; ознайомленню опішнянських кустарів із особливостями роботи з нею; складенню відповідних полив, оскільки єдиновідома гончарям на той час свинцева полива застосовувалася незалежно від сорту глини, що, на думку тогочасних дослідників гончарства, в багатьох випадках призводило до браку готових виробів; а також ознайомленню кустарів із виготовленням виробів у гіпсових формах [8, с.1; 13, с.120-121; 7, с.13].
Набільше уваги в Майстерні було приділено роботі з фаянсовою масою. Оскільки на думку діячів Полтавського губернського земства, вона була зручною як навчальний матеріал; до неї можна було застосовувати різні поливи, в тому числі тугоплавкі; вироби з цієї маси витримували під час випалювання різну температуру [2, с.37-38]; до того ж фаянсові вироби коштували на ринку дорожче ніж тогочасна продукція кустарів. Важливий той факт, що в Майстерні працювали майстри, які були спеціалістами саме з фаянсового виробництва.
На наявність у Опішному фаянсових глин, придатних для виготовлення гончарної продукції, звертали увагу ще перед заснуванням Майстерні дослідник геологічної будови земної поверхні професор Олександр Гуров та дослідник опішнянського гончарства Іван Зарецький [3]. Але в формувальній масі, отриманій під час проведення експериментів, яку готували і використовували в Майстерні, місцева сировина (глина-побіл) складала лише близько 28%. Окрім неї додавали привізні глухівську глину (з м. Глухів, Сумщина) (1 1/3 пуди (1 пуд = 16 кг)), крейду та пісок-кварц (приблизно по 3 пуди) [14, с.48-49]. Використання такої формувальної маси кустарями було неможливим. Адже найзаможніші з них, за наявності місцевих покладів глини, не змогли б купувати глухівську глину, а також привізні пісок-кварц та крейду, тому це унеможливлювало приготування саме такої формувальної маси в кустарних умовах. Отже, керівництво Майстерні відходило від поставленої перед її відкриттям мети.
Серед експериментів цієї групи успішними були експерименти по складенню кількох рецептів прозорих полив і близько семи кольорових (кількох відтінків синьої; однієї фіолетової; однієї гранатної; кількох зелених від бірюзового відтінку до оливкового; двох коричневих, однієї бурої, однієї чорної і однієї білої для кахлів»), а також дев’яти кольорів барвників («рожевий – темний, світлий, червонуватий й карміновий; зелений – темний, оливковий й бірюзовий; синій – темний, яскравий так званий кобальтовий, блакитний; фіолетовий – світлий, темний, червонуватий; оранжевий; червонобурий; коричневий; жовтий; чорний – синюватий, з фіолетовим відтінком й буруватий») [2, с.41-43, 49]. Але пристосовані для фаянсової маси, вони не могли використовуватися в кустарному гончарстві.
Основним способом формування глиняних виробів, якому навчали в Майстерні, було виготовлення їх за допомогою гіпсових форм. Навчали також і виготовленню самих цих форм [2, с.37-38]. Виготовлення виробів у гіпсових формах вбачалося легшим і продуктивнішим за ліплення чи виготовлення на гончарному крузі. Це третя група експериментів, які проводилися в Майстерні. Експеримент з формування виробів можна вважати вдалим – було виготовлено кілька тисяч виробів. Але оскільки горно не було пристосованим для випалювання фаянсового посуду, з п’яти горнів виробів, виготовлених і випалених у 1894 – першій половині 1896 року, більшість було зіпсовано. Успішним, на думку діячів Полтавської губернської земської управи, було виготовлення експериментальних зразків відносно якісної черепиці з місцевої глини та виробів з кам’янкової маси (щільна маса, порівняно тверда, що складається з вогнетривкої глини і піску) [2, с.42-43, 49].
Експериментальним шляхом підбирали й кадри майстрів-технологів для роботи в Майстерні. Оскільки це було серйозною проблемою, оскільки на місці їх не було. Тому діячі Полтавського губернського земства змушені були запрошувати на посаду майстрів людей з тогочасних промислових підприємств, які спеціалізувалися на фаянсовому виробництві. Протягом усього періоду діяльності Майстерні майстрами в ній були люди, далекі від кустарного гончарства. Цей фактор відіграв чималу роль у тому, що від самого початку функціонування закладу він не став навчальним, оскільки його було спрямовано на перетворення на промислове підприємство [14, с.51].
Першого майстра Жадіна, який проводив досліди в майстерні (працював до листопаду 1894 року), рекомендованого на цю посаду директором Строганівського училища п. Львовим, було звільнено з посади, як зазначено в додатку до звіту Полтавської губернської земської управи, оскільки не відповідав призначенню майстерні. Майстер не зміг підібрати поливи для місцевої глини, бо не був знайомим із її властивостями, а також недостатньо усвідомлював завдання майстерні – безоплатно розповсюджувати знання. Лише в травні 1895 року працювати в майстерню приїхав другий майстер Волгін (гравер по металу), який займався гравіюванням рисунків для друкування. З вересня 1895 до березня 1896 року в майстерні працював майстер Куликов, про освіту та досвід роботи якого мені нічого не відомо. Але те, що він працював короткий період (приблизно пів-року), може бути свідченням його невідповідності напрямку роботи майстерні [2, с.43-44].
З вересня 1896 року, коли було звільнено з посади Івана Зарецького, заклад перейшов під загальне керівництво директора Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя Семена Масленникова, фактичним керівником якої став В.Маркін [11, с.337]. Семен Масленников «не мав спеціальної освіти і був практиком, який прийшов у Миргородську школу із заводу Кузнєцова» [6, с.141].
Про освіту і досвід роботи В.Маркіна мені нічого не відомо, але за період його керівництва, експерименти з формувальною масою, як свідчать звіти Полтавського губернського земства, були успішними.
Врахувавши зауваження ревізійної комісії Полтавського губернського земства, які проводилася на початку 1896 року [10, с.245], привізну сировину в фаянсовій масі він замінив на місцеву: замість крейди почав додавати пісок, а замість глухівської глини – місцеву. В результаті було знайдено оптимальне співвідношення складових частин формувальної маси, виходили якісні вироби. Було знайдено нові рецепти полив, оскільки попередньо складені були непридатними для нової формувальної маси. В кінці 1896 року було успішно випалено одне горно посуду [1, с.36-38; 11, с.337]. Успішним виявився також експеримент з виготовлення виробів з відмуленої глини [1, с. 36-37].
Саме в цей період Опішненська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства, як і Миргородська художньо-промислова школа імені Миколи Гоголя, якій вона була підпорядкована, остаточно перетворилася на підприємство, де виготовлялася значна кількість глиняних виробів на замовлення. Разом з тим, збільшилася кількість обладнання, яке можна було використовувати під час експериментів. Зокрема, побудовано муфель й плавильну піч для полив. Але оскільки заклад перестав виконувати поставлені перед його відкриттям завдання, в кінці 1899 року його було закрито [1, с.37].
Таким чином, в експериментальній діяльності Майстерні можна виокремити два періоди.
Перший тривав з 1894 – до вересня 1896 року і характеризується тим, що в Майстерні хоч і активно проводилися експерименти по знаходженню рецептів фаянсової маси й полив до неї, дослідження властивостей місцевих глин, було взято курс на виготовлення фаянсових виробів, здійснені в цьому напрямку експерименти були невдалими.
У другий період (з жовтня 1896 до кінця 1899 року) проведені в Майстерні експерименти вже були спрямовані на використання місцевої сировини, завершилися успішно. Варто зазначити, що навіть така діяльність Майстерні сприяла розповсюдженню серед місцевих кустарів нововведень. Кустарі почали використовувати гіпсові форми, знаряддя праці на подобу тих, які бачили в Майстерні, під час приготування поливи додавати сурик, троє навчилися виготовляти якісний вогнетривку шамотову цеглу [2, с.46]. На прикладі діяльності закладу видно, що надмірне експериментаторство може призвести до негативних результатів. Експерименти в даному випадку призвели до припинення діяльності Майстерні, хоч була необхідність її подальшого існування.
Як переконливо доводить історичний досвід, успішність проведення експериментів, значною мірою залежала також і від особи керівника закладу та майстра.
Уцілому експеримент Полтавського губернського земства з відкриттям Майстерні в Опішному був вдалим, оскільки її діяльністю було започатковано відкриття низки гончарних навчальних закладів у Опішному, які відіграли візначальну роль у збереженні і розвитку гончарства осередку. Але на прикладі діяльності закладу помітно, що надмірне експериментаторство може призвести до негативних результатів. Експериментальна діяльність у даному випадку спричинила припинення діяльності Майстерні, хоча була необхідність її подальшого існування. Захопившись проведенням експериментів, керівництво Опішнянської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства (1894–1899) «забуло» головну ідеєю її відкриття – стати навчальною, яка загубилася в процесі організації закладу.
1. Гончарная мастерская в м. Опошне // Отчет Полтавской губернской земской управы за 1899 г. – Полтава: тип.-лит. И.Л.Фришберга, 1900. – С. 34-38.
2. Гончарная мастерская Полтавского губернского земства в м. Опошне, Зеньковского уезда // Образцовые мастерские Полтавского губернского земства (Приложение к отчету Полтавской Губернской Земской Управы за 1895 год). – Полтава: Типо-Литография Л.Фришберга, 1896 – С.30-49.
3. Зарецкий И.А. Гончарный промысел в Полтавской губернии. – Полтава: типо-литогр. Л.Фришберга, 1894. – 3 нен., ІІ, 126, ХХІІІ, VI. – 11 с.
4. Клименко О.О. Народна кераміка Опішні (до проблеми традицій та інновацій в народних художніх промислах): Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства. – Київ, 1995. – Рукопис – // Національний музей-заповідник українського гончарства в Опішному, Національний архів українського гончарства. – Ф.1. – Оп.2. – Од.зб. 36. – 217 арк.
5. Клименко О. До питання про роботу Полтавського земства з гончарями Опішні // Українське гончарство: Національний культурологічний щорічник/ Науковий збірник за минулі літа/. – Київ-Опішне: Молодь– Українське Народознавство, 1993. – Кн.1. – С.418-425.
6. Овчаренко Людмила. Миргородська художньо-промислова школа імені Миколи Гоголя: перші роки діяльності (1896-1902) // Український керамологічний журнал. – 2005. – №1-4. – С.134-142.
7. О мерах содействия гончарному промыслу в Опошне // 53-му Черговому Полтавському Губернському Земському зібранню Губернського Земського управління доклади 1917 р. – Полтава: Друкарня Губерніяльного управління, 1918. – Вип. ІІ. – С.13-21.
8. О нуждах гончарного дела в Полтавской губернии (Доклад Полтавской губернской земской управы губернскому земскому собранию ХХІХ очередного созыва.) – Полтава.: Типо -Литогр. Л.Фришберга, 1893. – С.11-12.
9. Отчет Полтавской губернской земской управы за 1897 год. - Полтава, Типо-литография И.Л.Фришберга, 1898. – Вып.І. – С.5-10.
10. Полтавское губернское земское собрание ХХХІІ созыва: (10-19 декабря 1896 года). – Полтава: типо-литография Л.Фришберга,1899.  – С.240-245.
11. Полтавское губернское земское собрание ХХХІV очередного созыва: (20-30 января 1897 года). – Полтава: типо-литография Л.Фришберга,1899.  – С.330-337.
12. Пошивайло О. З досвіду роботи по підтримці й розвитку гончарства Опішні в другій половині ХІХ-ХХ століть. – Опішня: видання музею гончарства в Опішні, 1989. – 63 с.
13. Содействие кустарной промышленности // Ежегодник Полтавского губернского земства на 1897 г. – Полтава: тип.-лит. И.А.Дохмана, 1897. – С.119-121.
14. Солонина П. Гончарная учебная мастерская Полтавского земства // Земский Сборник Черниговской губернии. – Чернигов: издание Чернигов. Губ. Земск. Управы, 1895. – №10, 11,12. – С.34-53.
15. Щербань О. Земська гончарна школа в Опішному // Археологія та етнологія Східної Європи: матеріали і дослідження. – Одеса: Друк, 2002. – Т.3. – С.267-268.

20.04.2008 р.

Опішнянська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства (1894–1899)

Серед актуальних напрямків сучасної етнології особливе місце належить вивченню гончарного шкільництва. Детальний аналіз гончарних навчальних закладів Опішного – відомого гончарного осередку України – дозволяє з’ясувати їх вплив на місцеві гончарські традиції, інших гончарних осередків України, а також проаналізувати ефективність гончарської освіти в цілому.
Перший гончарний навчальний заклад в Опішному і на території Лівобережної України – Опішненська зразкова гончарна навчальна майстерня (1894-1899) було засновано й фінансовано Полтавським губернським земством.
Наявна значна кількість описових матеріалів, які дозволяють ґрунтовно дослідити її діяльність. У звітах, статистичних збірниках, журналах, щорічниках, матеріалах земських зібрань, науково-популярних статтях, виданих діячами Полтавського губернського земства, описано заходи з підтримки кустарних промислів, зокрема гончарства, тогочасний його стан та проблеми, історію відкриття та напрямки діяльності навчальних майстерень. Відомості про Опішненську зразкову гончарну навчальну майстерню Полтавського губернського земства з’явилися в друкованих виданнях одразу після її відкриття, що свідчило про зацікавлення її діяльністю з боку громадськості. Для свого часу вони були не менш цінними, оскільки оперативно висвітлювали обсяг роботи здійсненої її засновниками, показували здобутки та проблеми. Аналітичних матеріалів обмаль.
Вперше діяльність відкритої Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства (1894-1899 рр.) охарактеризував у своєму звіті діяч Чернігівського губернського земства П.Солонина, після відвідин у червні 1895 року Опішного для ознайомлення із досвідом роботи Полтавського губернського земства. На його думку, роботу закладу від самого початку було спрямовано невірним шляхом – замість того, щоб у першу чергу виконувати навчальні функції, майстерня набувала ознак промислового підприємства, налагоджуючи випуск фабрично-заводської продукції [37; С.50].
Детальний опис першого року діяльності майстерні міститься у звіті Полтавського губернського земства за 1895 рік [5; С.30-50.]. Цінність цього джерела в тому, що в ньому вперше зроблено спробу показати вплив закладу на опішненський гончарний промисел у технологічному відношенні, не згадано про вплив на народні мистецькі традиції осередку.
В подальших дослідженнях переважно констатувалася наявність у осередку досліджуваного гончарного навчального закладу, та висловлювалися певні думки щодо його діяльності.
В звіті за 1900-1901 рік кустарного техніка О.Соколова зазначено, що згадану майстерню було закрито з незрозумілих йому причин. Подано припущення, що сталося це внаслідок недовірливого ставлення діячів Полтавського губернського земства до справи відкриття гончарних навчальних майстерень. Він чи не вперше наголосив на тому, що проблему відсутності підготовлених викладачів для подібних закладів можна вирішити, запросивши спеціалістів із-за кордону [36; С.61].
Зважаючи на новизну справи відкриття гончарних навчальних закладів у Російській імперії та проблеми, що виникли під час роботи перших з них, земські діячі Полтавського губернського земства звернулися до досвіду гончарних шкіл, які діяли в той час за кордоном. У 1900 році було опубліковано звіт про закордонне відрядження професора Новоросійського університету Р.Пренделя, в якому описано досвід діяльності австрійських, німецьких, французьких керамічних шкіл, а також подано проект влаштування їх в Російській імперії [40; С.106].
Ця праця є константантом того факту, що українська гончарна освіта вже наприкінці ХІХ століття значно відставала від світової.
Про вплив Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства (1894-1899) на появу нових форм та декору гончарних виробів одним з перших зазначив етнограф, керамолог Яків Риженко. Він писав: «Учбово-показова майстерня виготовляла посуд міського спожитку, передусім речі декоративного призначення. Шукаючи нових форм, що були прийняті міським споживачем, майстерня запроваджує форми античного посуду, а часом переносить у своє виробництво форми давнього минулого…, саме через майстерню ці форми проникали в гончарську гущу і ставали там широко вживаними» [32; С.24].
Мистецтвознавець Євдокія Дмитрієва у монографії «Мистецтво Опішні» (1952 р.), не досліджуючи детально впливу навчального закладу, який називає «гончарною майстернею-школою», на опішненське гончарство зробила висновок про те, що «вплив земства на художню якість виробів був негативним» [7; С.7; С.26].
У дисертаційному дослідженні керамолога, етнографа Катерина Матейко наведено аналогічні відомості тим, які подані в монографії Євдокії Дмитрієвої.  Стверджується, що земства не цікавилися художньою якістю глиняних виробів [21; С.117-118].
Мистецтвознавець Борис Бутник-Сіверський у монографії «Українське народне мистецтво» не розділяв Опішненську зразкову гончарну навчальну майстерню Полтавського губернського земства (1894-1899) та Опішненський гончарний навчально-показовий пункт Полтавського губернського земства (1912-1924). Наголосив на тому, що мистецька цінність робіт майстерні з кожним роком слабшала, хоча в цілому якість її продукції була високою, завдяки чому вона набула популярності. Запрошені Полтавським губернським земством художники спрямовували опішненських гончарів на шлях модернізму та стилізаторства [1; С.79]. Згадана праця не була виключенням з ряду наукових досліджень радянського часу, в якій продовжувалося наголошення на негативному впливі земств на народне мистецтво.
Побіжно згадував про Опішненську зразкову гончарну навчальну майстерню в Опішному в докторській дисертації відомий український керамолог, мистецтвознавець Юрій Лащук, висловивши гіпотезу про те, що в навчальному процесі керамічних шкіл і в практиці розвитку художніх промислів України має місце співвідношення традицій і новаторства [20; С.84-85]. Описуючи українське гончарство в «Нарисах історії українського декоративно-прикладного мистецтва» Юрій Лащук зазначив про те, що заснувавши гончарну майстерню в Опішному, Полтавське губернське земство робило спроби «створити» власне обличчя полтавській, зокрема опішненській кераміці. Але не відчувши глибокого реалізму і витонченої краси опішненських орнаментів, земські діячі ініціювали перенесення на кераміку орнаментів з вишивки і гаптів [18; С.85].
Цю думку підтримала в 1976 році, аналізуючи опішненську кераміку, художниця Нонна Кисельова. Вона зауважила, що з діяльністю земської майстерні, яка орієнтувала майстрів на орнаментику вишивки, пов’язані різкі стилістичні зміни в розвитку опішненської кераміки. З часом ця орнаментика набула прийнятні для кераміки форми, поступово витіснивши інші способи декорування [11; С.24].
У 1989 році побачило світ ґрунтовне дослідження впливу Полтавського губернського земства на опішненське гончарство – монографія керамолога Олеся Пошивайла «З досвіду роботи по підтримці й розвитку гончарства Опішні в другій половині ХІХ-ХХ століть». В ньому вперше на основі друкованих праць детально описано історію гончарної майстерні, окреслено її вплив на розвиток опішненського гончарства. Дослідник відзначив, що Полтавське губернське земство сприяло появі нового художнього напрямку, підвищенню декоративності глиняних виробів. Його основи було закладено Опішненською зразковою гончарною майстернею Полтавського губернського земства (1894-1899). Наголосив, що поява цього напрямку «засвідчувала життєздатність промислу в нових соціально-економічних умовах побутування, його безмежні потенціальні можливості самоутвердження». [31; С.31-33]. В цілому діяльність Полтавського губернського земства дослідник оцінює як приклад для наслідування у справі підтримки гончарних осередків.
Пізніше діяльність Опішненської гончарної майстерні досліджувала керамолог, мистецтвознавець Олена Клименко [12; 13; 14; 15]. Вона проаналізувала її вплив на опішненське гончарство, пов’язавши з її діяльністю виникнення інноваційного напрямку в кераміці, критично оцінила діячів Полтавського губернського земства, які, на її думку, завдали шкоди опішненському гончарному промислу.
Окремі згадки про Опішненську зразкову гончарну навчальну майстерню Полтавського губернського земства містяться в дослідженні керамолога Людмили Овчаренко [22].
Діяльності цієї майстерні присвячено кілька публікацій автора, в яких зроблено спробу об’єктивно оцінити досвід її роботи, систематизувати розрізнені відомості стосовно неї [42; 45; 46].
Незважаючи на згадані наукові публікації, а також ті, що містять побіжні відомості про діяльність Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства, окремі питання історії цього гончарного навчального закладу, організації в ньому навчально-виробничого процесу, а також його вплив на гончарство Опішного досі залишаються нерозкритими.
Діячі Полтавського губернського земства розуміли, що проблеми подальшого розвитку кустарних промислів тісно пов’язані з проблемою учнівства. Про необхідність заснування гончарної майстерні на Полтавщині неодноразово писалося в тогочасній періодиці. Зокрема керамолог Віктор Василенко ще в 1885 році писав, що в Полтавській губернії відсутні школи для вдосконалення гончарської майстерності в технічному відношенні. Оскільки гончарська майстерність передавалася переважно від батька до сина, новинки з областей техніки та технології проникали в середовище кустарів випадково і ставали переважно одноосібним набутком. Тому, на думку дослідника, навчати самостійних виробників і підприємців, доки не буде відкрито школи і майстерні для них, необхідно було через проведення виставок [2; С.3-4].
Про необхідність створення гончарних навчальних закладів у 1894 році завідувач фабрикації емалей для мозаїкового відділення Імператорської Академії Мистецтв В.Селезньов писав так: «Наша керамическая промышленность еще доныне держится по преимуществу в руках людей неинтелигентных и преданных исключительно коммерческим разсчетам. Они ничуть не заботятся о привлечении лиц научно и художественно образованных для улучшения постановки и подъема изящества и декоративной техники производства. Кажется, ни в одной крупной отрасли нашей технической промышленности нет такого господства рутины, такого ничтожного применения химических и других специальных знаний, как в керамической. .. Заметим здесь, что для подготовки лучших мастеров и техников весьма важно было бы учреждение профессиональных керамических школ, где химические и технические знания преподавались бы в непосредственном применении к практике майстерства, ко всем его манипуляциям и процессам. У нас не имеют и представления о таких школах, существующих за границей; в них, кроме теоретического преподавания, практически обучают составлению всяких масс, глазурей, эмалей, красок, обжигу и т.п.» [33; С.333].
Серед факторів, які вплинули на відкриття гончарного навчального закладу саме в Опішному земські діячі називали такі: необхідність підтримки гончарного промислу в умовах малоземелля населення (в середньому по 1 1\3 десятини на родину), перспективність розвитку гончарного виробництва, високу якість опішненських глин і їх багаті поклади, наявність у Опішному великої кількості гончарів і разом з тим – падіння попиту на гончарні вироби [5; С.34]. Значну роль відігравало й те, що наприкінці ХІХ століття майстерність опішненських гончарів досягла високого рівня.
Діяч Чернігівського губернського земства П.Солоніна в 1895 році констатував, що тогочасне гончарство Опішного значно опереджало в технічному та художньому відношеннях гончарство осередків Чернігівської та Київської губерній. Гончарі використовували якісніші формувальні маси (відмучені глини, суміші глин), обточування, кращі за будовою горни. В оздобленні та формах опішненського посуду, а особливо мисках і тарілках, багато свого, оригінального, українського, «некоторыя вещи прямо-таки поражаютъ вас правильностью и оригинальностью формы, замечательною чистотою своей отделки, разнообразиемъ и самобытностью рисунка и чисто художественнымъ расположениемъ красокъ на поливе. Съ трудомъ верится, что эти истинно-художественныя произведения вышли изъ рукъ простого кустаря, работающаго въ самой незатейливой обстановке и посредствомъ орудий вполне примитивного характера, что сделаны они человекомъ безъ всякаго техническаго образованія, не имеющимъ передъ своими глазами образцовъ для подражанія и совершенствованія» [5; С.44-45]. Незважаючи на це, з’явилися тенденції до занепаду кустарного гончарства: знижувався попит на продукцію, погіршувалося життя основної маси гончарів. Адже це був час, коли в Російській імперії інтенсивно розвивалося фарфоро-фаянсове виробництво, яке успішно конкурувало з кустарним гончарством, витісняючи його продукцію з міського й, меншою мірою, сільського ринку. Діячі земства розуміли, що гончарний промисел в губернії необхідно підтримати.
Керамолог Іван Зарецький вважав, що першочергові завдання земства в галузі сприяння розвитку промислу – навчити кустарів виготовляти продукцію, яка б за ціною та якістю конкурувала з фарфорово-фаянсовими виробами. Наголошував на необхідності ознайомити гончарів із властивостями місцевих глин та способами їх обробки, приготуванням глиняних мас, виготовленням виробів «с более тщательной формовкой и тонким орнаментом» [10; С.11]. Саме такі напрямки обрало Полтавське губернське земство як пріоритетні для підтримки опішненського гончарства. Необхідні для цього знання вони прагнули поширювати через навчання в спеціалізованих гончарних навчальних закладах. Хоча діяльність Полтавського губернського земства не обмежувалася лише цими заходами. Були передбачені заходи по впорядкуванню збуту гончарних виробів, а також постановка питання про організацію праці гончарів – створення виробничих артілей та інших видів взаємодопомоги тощо.
Навчати гончарів земські діячі планували двома шляхами: за допомогою шкільної підготовки і практичного навчання у зразковій майстерні. Для реалізації першого шляху було відкрито Миргородську художньо-промислову школу імені Миколи Гоголя, другого – навчальну майстерню в Опішному. В планах земства було те, що досягнувши відчутних результатів в одному осередку, майстерню буде перенесено в інший: «выводя гончарный промысел из состояния рутины и застоя, оживляя его возбуждением сильных экономических интересов, т.е. возбуждая в кустарях мотивы собственной выгоды» [5; С.50]. Перш ніж стати навчальною, на думку земців, майстерня повинна була стати промисловою. На мою думку, саме в цьому земські діячі поквапилися і помилилися.
Опішненську зразкову гончарну навчальну майстерню було відкрито Полтавським губернським земством влітку 1894 року [35; С.120-121]. Перед тим, як влаштовувати гончарну майстерню в Опішному, земці направили одного з найбільш здібних опішненських гончарів – Федора Чирвенка, сподіваючись, що він стане її завідувачем, на відомий на той час завод Фока для ознайомлення з досвідом роботи, технікою та досконалішими прийомами виробництва [5; С.39-40].
Метою відкриття гончарної майстерні було ознайомлення місцевих кустарів з технологічними досягненнями в галузі гончарного виробництва, підготовка кваліфікованих керамістів. Оскільки більшість гончарів-кустарів не були знайомі з новинками у технології виготовлення кераміки, які значно полегшували їх роботу, покращували якість виробів, а значить, сприяли більшому заробітку.
Серед завдань гончарної майстерні були: навчити учнів удосконаленим прийомам гончарювання (зокрема, виготовленню гіпсових форм і зразків для продажу їх за доступними цінами) і розповсюдити їх таким чином серед кустарів; ознайомити кустарів з побудовою горнів нового типу (надання пояснень до креслень і моделей горнів); популяризувати виготовлення удосконалених в художньому відношенні виробів; ознайомити гончарів з невідомими їм якостями місцевих глин, з поливами кращої якості, оскільки відома гончарям на той час свинцева полива застосовувалася незалежно від сорту глини, що в багатьох випадках призводило до браку готових гончарних виробів; проведення дослідів по знаходженні рецепту доступної і якісної поливи для місцевих глин; діяльність складу по заготівлі і продажу матеріалів для гончарного виробництва: піску, свинцю, сурику, червіньки в кредит [36; С.61-62]. Не останнє місце в діяльності гончарної майстерні було відведено експериментальній роботі: при майстерні було заплановано функціонування лабораторії. Гончарна майстерня повинна була стати для гончарів взірцем на всіх стадіях гончарного виробництва [5; С.34].
Роботу Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства (1894-1899) можна поділити на два періоди. Перший період (організаційний), який тривав з червня 1894 до кінця серпня 1896 року, пов’язаний з роботою на посаді завідувача майстерні дослідника гончарного промислу Полтавської губернії, члена Московського археологічного товариства Івана Зарецького [35; С.119]. Іван Зарецький був знайомий з гончарством теоретично, тому на практиці не міг показати запроваджувані майстернею вдосконалені прийоми гончарної техніки, що було важливим для кустарів-гончарів. У своїй діяльності реалізовував напрямки, намічені після дослідження опішненського гончарства в 1893 році.
Окрім завідувача, заробітна плата якого становила 62,5 рублів за місяць, у 1894 році з початку червня до 25 листопада, в майстерні працювали: спеціаліст із фаянсового виробництва майстер Жадін (заробітна плата 28 рублів), рекомендований на цю посаду директором Строганівського училища Львовим; з 25 серпня – гончар-цегельник, чорноробочий і водночас сторож Данило Шульга (15 рублів); 13-літній стипендіат Лохвицького земства Герасим Гончаренко (1-5 рублів), родом із с. Постав-Муки (Лохвицький р-н, Полтавщина), направлений на навчання з метою подальшої організації в селі гончарної майстерні. Для виготовлення «судниць» (глиняні ящики, для випалювання готового посуду) запрошували місцевого гончаря (заробітна плата 50 коп. за день). Періодично працював робітник, який розмелював черепки і глиняні маси, а також «підливальщик». Що входило в обов’язки останнього, не з’ясовано. Через шість місяців роботи за невиконання службових обов’язків майстра Жадіна було звільнено з посади. Півроку майстерня залишалася без майстра. З травня 1895 року на цій посаді працював гравер і живописець, колишній робітник заводу Кузнєцова, Волгін який не був спеціалістом у гончарній справі. З вересня 1895 до березня 1896 року в майстерні працював майстер Куликов [3; С.43-44]. Отже, майстри, які працювали і навчали в гончарній майстерні, були спеціалістами у галузі заводського виробництва.
В 1895 році штат майстерні не змінився: працював завідувач (заробітна плата 900 рублів на рік), майстер з живопису і орнаменту (300 рублів) та сторож (100 рублів). Продовжував навчання Герасим Гончаренко, який виготовляв фаянсові чашечки і блюдечка [5; С.48-49].
Для організації діяльності Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні 30 вересня 1894 року Полтавською губернською управою було затверджено спеціальні правила. В них вказувалося місце розташування майстерні, її підпорядкування, обов’язки завідувача, учнів, розпорядок дня. Завідувач мав приймати на навчання учнів, розподіляти роботи і наглядати за їх виконанням; контролювати фінансові витрати на утримання майстерні, вести видаткові книги і звіти; займатися постачанням необхідних матеріалів; оцінювати роботи учнів. У правилах зазначено, що виготовлені в майстерні гончарні вироби потрапляли в розпорядження Полтавського губернського земства, а з отриманих від їх продажу грошей утворювався спеціальний фонд для розширення діяльності майстерні, влаштування гончарних навчальних майстерень в інших гончарних осередках Полтавської губернії і для заохочення грошовими преміями кращих учнів майстерні. Консультації гончарям в майстерні надавалися безкоштовно [27; С.19; 5; С.49].
На утримання майстерні земство асигнувало 2500 карбованці в 1894 і стільки ж у 1895 роках [35; С.120-121].
У перший рік функціонування Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства проводилися роботи, які умовно можна поділити на: 1) роботи по влаштуванню майстерні; 2) дослідження місцевих глин; 3) виготовлення гончарних виробів [4; С.31-34]; 4) навчання місцевих гончарів. Але навчанню було приділено найменше уваги, оскільки в першу чергу діячі Полтавського губернського земства вимагали продукції.
Будівництво основної та додаткових (горна, невеликого сараю) споруд для гончарної майстерні розпочалося 8 червня 1894 року на земельній ділянці близько однієї десятини, купленої Зіньківським повітовим земством у поміщика Пащенка, і тимчасово переданої Полтавському губернському земству [5;С.47]. Дерев’яний, на кам’яному фундаменті, із залізним дахом будинок гончарної майстерні з 17 великими вікнами, розміщеними на чотирьох сторонах, мав довжину 20 аршин (14,22 м), ширину 12 аршин (8,5 м) і висоту 4,5 аршин (3,2 м). Стіни зовні обмазані глиною, поштукатурені зсередини. Всередині була лише одна велика кімната, без перегородок, з 7 гончарними кругами й великою кількістю дерев’яних полиць біля кожного, жорнами для розмелювання маси, посудом з готовою фаянсовою масою і необробленою глиною. Посередині кімнати розміщувалось горно, подібне до тих, які були в опішненських кустарів. Пізніше було заплановано побудувати досконаліше горно «касельського» типу. Загалом, ця будівля не була пристосована для гончарної майстерні. Зокрема тим, що через тонкі стіни важко було підтримувати досить високу температуру, необхідну для висушування виробів. Хоча з технічного боку майстерня була забезпечена всім необхідним, окрім токарного станка [5; С.32; С.47-48].
Успішнішим виявилося дослідження опішненських глин. Ще під час своїх етнографічних досліджень Іван Зарецький звернув увагу на наявність серед місцевих глин фаянсових та вогнетривких. На проведення експериментів з ними було відведено багато часу. Адже, на думку керівництва майстерні, фаянсова маса зручна як навчальний матеріал: під час роботи з нею застосовувалися всі прийоми гончарного виробництва; випалювати фаянсові вироби можна за різних температур, надаючи масі ті чи інші властивості; до фаянсових мас застосовуються різні поливи, в тому числі тугоплавкі. У склад маси входило приблизно по 3 пуди (1 пуд = 16 кг.) глини-побілу, піску-кварцу, крейди, глухівської фарфорової глини (1 1/3 пуда). З цієї маси в майстерні виготовляли посуд, зовні схожий на фаянсовий [[5; С.37-38; С.48-49]. Серед проведених в майстерні експериментів назву найуспішніші: вдалося виготовити якісну черепицю з місцевої глини, вироби з кам’янкової маси, скласти кілька рецептів прозорих полив і більше десяти кольорових, а також дев’ять кольорів барвників.
Менш вдало йшли справи з виготовленням гончарних виробів. У майстерні виготовляли переважно фаянсовий посуд. За перший період діяльності майстерні було виготовлено і випалено п’ять горнів такого посуду. Більшість його було зіпсовано, що свідчило про недосконалість технологічного процесу. У 1894 році було продано готових виробів на 38 карбованців. У складі на кінець року було 3000 предметів на суму 100 карбованців. Окрім того, в майстерні знаходилося 600 виробів один раз випалених і стільки ж сирих [5; С.50]. Отже, в фінансовому плані майстерня приносила земству лише збитки. Але ж першочерговою метою створення майстерні декларувалося навчити гончарів удосконаленим прийомам по обробці глини, виготовленню і оздобленню глиняних виробів, а не отримання прибутку від її діяльності.
Досить складно йшли справи і з навчальною діяльністю гончарної майстерні. Згідно затверджених на початку роботи майстерні правил, навчання в ній повинно було мати практичний характер, сприяти покращенню виготовленої місцевими гончарями продукції, удосконаленню прийомів їх роботи, ознайомленню з новими засобами виробництва. Зокрема, через навчання їх дітей. Вік бажаючих навчатися в гончарній майстерні не визначався, хоча й обумовлювалося, що для дітей і підлітків, час перебування в майстерні не повинен перешкоджати шкільним заняттям. Постійними учнями в Опішненську зразкову гончарну навчальну майстерню Полтавського губернського земства планувалося зараховувати підлітків 16 років. Але у перший період діяльності бажаючі навчатися тимчасово не були обмежені віковими рамками [35; С.120-121].
Про тривалість повного курсу навчання в Опішненській зразковій гончарній навчальній майстерні Полтавського губернського земства в літературі різні відомості: Віталій Ханко зазначив, що курс навчання в майстерні був трирічним [41; С.55], Олесь Пошивайло – однорічним [31; С.13]. У звіті Полтавської губернської земської управи за 1896 рік зазначено, що термін навчання в майстерні було встановлено три роки. Під час визначення терміну навчання у гончарній майстерні земські діячі враховували той факт, що зазвичай ремісники приймали підлітків на навчання на сім років, але трьох років, на їх думку, було достатньо для опанування техніки навіть найскладніших ремесел [26; С.20]. Для початкового ознайомлення із гончарною справою достатнім вважався річний курс навчання.
Насправді термін перебування дітей в гончарній майстерні залежав від різних обставин і іноді обмежувався одним місяцем, після чого місцеві гончарі забирали їх собі помічниками [38; С.36-41]. З огляду на відносно швидкі темпи засвоєння прийомів обробки глини, формування виробів, кустарі віддавали членів своєї сім’ї навчатися в майстерню на короткий термін, намагаючись використати їх знання, отримані за два-три місяці [24; С.31]. Відомий лише один учень, Герасим Гончаренко, який пройшов повний курс навчання.
Навчання в гончарній майстерні було безкоштовним. Спочатку сподівалися, що учні утримуватимуться на власні кошти. Проте, досвід першого року існування закладу показав, що не можна було розраховувати на робітників, які б працювали безоплатно. Тому земство або призначало учням невелику щомісячну плату, або приймало їх на своє утримання [35; С.121]. Зважаючи на те, що гончарі неохоче влаштовували своїх дітей в гончарну майстерню на навчання, оскільки втрачали помічників, губернська управа наприкінці 1896 року прийняла рішення встановити плату учням. Спочатку від 1 до 3 рублів, пізніше до 5 рублів на місяць, що сприяло збільшенню кількості бажаючих навчатися [38; С.39-40].
Окрім постійних учнів, з дозволу завідувача всі бажаючі могли безплатно ознайомлюватися з виробництвом гончарної майстерні, поступити в майстерню на коротший термін [35; С.121].
Заняття в гончарній майстерні розпочиналися о 6 годині ранку і тривали до 18 години вечора, а в зимовий час – до 19 години. На відпочинок було відведено одну годину. Тривалість денного навчання для підлітків обмежувалася 8 годинами, для дорослих – десятьма. Графік роботи був напруженим і наближеним до реального життя гончаря-кустаря. Тим, хто успішно закінчив курс навчання в майстерні видавали посвідчення завідувача, особливе свідоцтво затверджене Полтавською управою [5; С.50].
У перший рік діяльності у Опішненській зразковій гончарній навчальній майстерні близько десяти учнів вчилися формувати вироби з гіпсу, «точению резцами» виробів, роботі з формами та ін. [27; С.20-22].
У 1896 році в гончарній майстерні навчалося 10 учнів, які виготовляли аптекарські баночки, тренуючись правильно формувати вироби. Серйозних робіт учні не робили до січня, працюючи з глиною більш м’якшою ніж та, з якою вони мали справу вдома, допомагаючи батькам. З січня 1896 року в майстерні почалось виготовлення капів. Учні виготовляли їх під керівництвом майстра. Протягом січня, лютого, березня різних капів було зроблено близько 1000 штук [25; С.36-38]. Спочатку учні виготовляли вироби циліндричної форми, потім вчилися гончарювати на крузі, виготовляти кап. Потім по капу учень повинен був відлити форму і за допомогою форми виготовити виріб. Для цього вибиралася нескладна річ, потім виготовлялися предмети, які складалися із кількох частин. Для капів були зразки у вигляді кількох столових і чайного сервізу надісланого з Полтави головою губернської управи. Учні виготовляли по ним майже всі складові сервізів.
Значні капіталовкладення Полтавського земства в майстерню і в той же час відсутність її продукції були одними з найголовніших причин приїзду до містечка на початку 1896 року ревізійної комісії. У доповіді одного з ревізорів В.Русинова говорилося, що горно для посуду було влаштовано погано, внаслідок чого більша частина випалених виробів зіпсована; горно для черепиці, вартістю 1000 крб., за висновком ревізійної комісії не використовується (у майстерні не виготовляли черепицю). На думку спеціалістів воно було занадто великим (на 10 тисяч штук черепиці), і випалювання такої кількості черепиці одночасно ризикована справа і не може дати гарних результатів. Зазначено також, що майстерня ця зловживає домішками крейди, а також за наявності своєї глини виписує глину із Глухова [28; С.245]. Зважаючи на зауваження ревізійної комісії горни розібрали, а учні в цей час займалися виготовленням виробів різної форми. Літо 1896 року було потрачено на будівництво нового горна. Цегла для горна була доставлена місцевим кустарем Гнатом Гладиревським. За час існування майстерні заготівля глиняної маси відбувалась вручну.
Внаслідок роботи ревізійної комісії в гончарній майстерні, з вересня 1896 року її було передано в підпорядкування директора Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя С.Масленникова. Почався другий період в діяльності Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства. З цього року гончарна майстерня стала філією Миргородської художньо-промислової школи імені Миколи Гоголя. Згідно постанови губернських зборів від 19 грудня 1897 року заклад було передано у відання ради школи і вона продовжувала свою діяльність під безпосереднім керівництвом С.Масленникова, спеціаліста з гончарної справи. Новий керівник започаткував в гончарній майстерні практичне застосування набутих знань до умов ринку, привабивши місцевих кустарів, які швидко оцінили практичний напрямок справи, що в майбутньому мав забезпечити їх заробіток. Між Іваном Зарецьким і С.Масленниковим відбувся конфлікт. Іван Зарецький відмовився від посади завідувача майстернею. На його місце було призначено В.Маркіна [3; С.34-35; 29; С.337].
Другий період характеризується поступовим відходом від намічених на початку роботи майстерні завдань і перетворенням її на промислове підприємство. Миргородська художньо-промислова школа імені Миколи Гоголя, що потребувала сировини, яка готувалася у гончарній майстерні, отримала можливість використовувати дешеві фабрикати. Натомість, забезпечувала гончарну майстерню замовленнями і зразками форм [24; С.32].
Постійний штат у майстерні в 1896 році складався із завідувача майстернею (В.Маркін), майстра (Куликов), 5 дорослих робітників, які мололи глину, пісок, фарби, отримуючи 9-15 рублів за місяць і 4 хлопчики-підмайстри, які за роботу отримували 12-15 рублів [38; С.40].
У цей період відчутними стали фінансові проблеми. Не вистачало коштів на виплату стипендій. У зв’язку з цим, тих учнів, що підучились, відпускали і починали приймати охочих навчатися без стипендії. «Безплатні» учні перебували в майстерні не більше місяця, і тих, хто вже вмів виготовляти форми і працювати по них, місцеві гончарі запрошували до себе помічниками з платою 36 крб. на рік на харчах хазяїна і з додаванням одного сіряка в рік. «Непостійних» учнів, які навчалися протягом короткого проміжку часу в Опішненській зразковій гончарній навчальній майстерні Полтавського губернського земства протягом 1896 року нараховувалось 30 чоловік віком 12-18 років. Саме в цей період річний курс навчання вважався достатнім для першочергового ознайомлення учня з гончарною справою в майстерні.
У вересні 1896 року було проведено експеримент: у глиняну масу додавали замість крейди пісок і «глухівську» глину для отримання «напівфаянсової» маси. В результаті було знайдено оптимальне співвідношення складових частин. Вироби, виготовлені з цієї маси, мали красивий колір, під час висихання давали мало осаду, не лопались, були міцними. Було знайдено нові рецепти полив. Випалено одне горно посуду [25; С.36-38].
У 1897 році в майстерні навчалося всього два чоловіки [30; С.56].
У 1898 – закінчило навчання шість чоловік [16; С.13]. У постанові земського зібрання за 1898 рік стосовно діяльності гончарних майстерень говорилося, що в згаданому році на утримання Зразкової гончарної навчальної майстерні в Опішному було асигновано 2500 крб., а також обговорювалось питання про умови подальшого існування цієї майстерні, оскільки її планувалося віддати у відання Зіньківського повітового земства.
У 1899 році, в зв’язку із замовленням кахель, у майстерні навчалося дев’ять чоловік [30; С.56] і працювало два робітники.
З липня 1898 року гончарна майстерня почала надавати в кредит місцевим кустарям мелені матеріали: глину, пісок, алебастр, поливи, свинець [24; С.32], зразки для форм, продавати гончарні круги та вісі до них. Земські діячі намагалися сприяти збуту виробів опішненських гончарів, забезпечувати їх замовленнями [4; С.6].
Про асортимент виготовленої продукції в Опішненській зразковій гончарній навчальній майстерні Полтавського губернського земства в другий період її історії свідчить колекція, передана до природничо-історичного музею Полтавського губернського земства (нині це Полтавський краєзнавчий музей). У її складі – напівфаянсові тарілки, чашки, молочники, банки, попільниці, кам’янковий кавник, графітовий тигель [9; С.86]. Тобто вироби, далекі від опішненської гончарної традиції.
У 1899 році ревізійною комісією Полтавського губернського зібрання знову було поставлено питання про передачу гончарної майстерні в Опішному у відання Зіньківського повітового земства. За висновком згадуваної комісії, Зразкова гончарна навчальна майстерня в Опішному в цьому році: «Не носить характеру навчальної майстерні, являє собою завод, куди робітників наймають за окрему плату для виконання замовлень». Такий напрямок діяльності закладу за висновком Комісії не відповідав поставленій меті Полтавського губернського земства. Внаслідок чого комісія запропонувала передати гончарну майстерню в Опішному з усім інвентарем у відання Зінківського повітового земства, у випадку відмови останнього, майстерню закрити, а інвентар передати іншому повітовому земству в якому побажали б відкрити гончарну майстерню. Таким чином, у грудні 1899 року Опішненська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства припинила свою діяльність. Через місяць обладнання було перевезене до м. Миргорода, а будівлі – передані Зіньківському земству [31; С.16].
Опішненська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства була закрита внаслідок того, що не стала навчальним закладом, не було налагоджено технологічний процес виробництва посуду, її діяльність не виправдала вкладені кошти. У невдачах майстерні було звинувачено її першого завідувача, ініціатора її відкриття Івана Зарецького. На думку А.Соколова Опішненська зразкова гончарна навчальна майстерня Полтавського губернського земства була закрита внаслідок недовірливого ставлення земства до нової справи. Серед причин, що призвели до закриття гончарної майстерні Опішному, зазначалися: «новизна справи, брак досвіду, специфіка гончарного виробництва, відсутність керівника-фахівця, відсутність спеціалістів, знайомих не лише з технікою гончарного виробництва, але й особливостями економічного характеру опішненського гончарного промислу» [42; С.267-268; 30; С.57; 36. С.51].
На мою думку, головною помилкою діяльності Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства було спрямовання на створення нового виду виробництва – виготовлення фаянсового посуду, замість того, щоб розвивати існуючий в Опішному промисел. Не ставши навчальною майстернею, вона почала набувати ознак промислового підприємства. Для опішненського гончарного промислу насаджувався новий вид виробництва, таким чином підриваючи довіру місцевих майстрів до діяльності закладу. Фаянсовий посуд був надто дорогим та складним у виготовленні для кустарного виробництва, тому він не міг бути предметом кустарного виробництва [5; С.51]. Завідувачем майстернею був не фахівець з гончарного виробництва, що значною мірою ускладнювало її успішну діяльність.
Складність у залученні місцевого кваліфікованого майстра всебічно знайомого з гончарним виробництвом і спроможного самостійно взяти на себе керівництво навчальною діяльністю гончарної майстерні була серйозною проблемою не лише для Опішного. Однією з причин цього була відсутність до кінця ХІХ століття професійних гончарних навчальних закладів, які б готували кваліфікованих спеціалістів. У навчальні майстерні подібного типу запрошували в кращому випадку простих майстрів із заводською практичною підготовкою, або доручали керівництво людям, далеким від гончарного виробництва. На думку земського діяча А.Соколова, запрошувати на службу в майстерні техніків-керамістів, яких було теж небагато, було неможливо з причини скромних розмірів справи. Дослідник зазначив, що правильна організація гончарних навчальних закладів знаходилася в тісному зв’язку з пошуками підготовлених техніків [С.51-68]. До речі, проблема пошуку фахівців була присутня і в наступних гончарних навчальних закладах Опішного.
Неоднозначним було ставлення до діяльності гончарної навчальної майстерні в Опішному місцевих гончарів. Дехто з них відгукувався про її діяльність стримано, очевидно, не бачачи для себе ніякої вигоди, інші – з підозрою, визнаючи в ній небезпечного для своєї справи конкурента. Дехто з гончарів вважав, що віддавати своїх дітей у майстерню на навчання було безперспективним. «Якби нашому брату капітал, так воно можна віддати, а без капіталу нічого не зробиш, хоч і будеш багато знати». Другий гончар з бідних говорив, що не проти поступити в майстерню за певну плату, оскільки поганий робітник краще гарного хазяїна [5; С.52-53]. Частина опішненських гончарів були налаштовані на те, щоб майстерня була для них вигідною і корисною. Багато з них приходило в майстерню по матеріали: мелений пісок, розтерту з крейдою глину, готовою до використання глиняною масою, суриком, свинцем і т.д. Крім того, багато з них брали зразки для наслідування форм гончарних виробів. Були гончарі, які приходили вчитися «відливці», приносили свої зразки і по ним виготовляли форми. Місцеві гончарі запрошували завідуючого майстернею оцінити їх вироби вдома, консультувалися [38; С.14].
Опішненські кустарі постійно спостерігали за виробництвом у гончарній майстерні, знайомлячись таким чином з удосконаленими прийомами виробництва, прислухалися до вказівок майстрів, які там працювали, застосовуючи в своєму виробництві те, що вважали потрібним. Щоправда, несистематичне навчання не могло дати необхідних результатів, але деякі кустарі почали спеціалізуватися на окремих галузях гончарного виробництва: виготовляли кахлі, труби, шамотову цеглу, таким чином позбавивши себе конкуренції. Хоча не всі кустарі використали переваги діяльності майстерні [24; С.31].
На навчання в майстерню йшли місцеві кустарі, були серед них і висококласні спеціалісти, щоб ознайомитися з новинками в технологічному процесі. Навчалися в майстерні не лише місцеві, було багато бажаючих ознайомитися з опішненським гончарством з інших гончарних осередків.
Незважаючи на вищеназвані проблеми, навіть за короткий час існування, гончарна майстерня вплинула на подальшу роботу окремих місцевих гончарів, які пройшли в ній курс навчання. Відомостей про випускників Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства мало. Випускником закладу був опішненський гончар Василь Поросний. Курс навчання в ньому пройшли Федір Чирвенко, Іван Гладиревський, Юхим Різник. Після навчання в гончарній майстерні вони стали виготовляти ширший асортимент виробів, з’явилися новинки в технології обробки глини, приготуванні поливи. З шести випускників закладу до 1898 року двоє потрапили на порцелянову фабрику до Москви, а четверо залишилося у Опішному [24; С.33]. Випускника Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства Герасима Гончаренка, який добре вмів працювати на гончарному крузі, розумівся в технології гончарного виробництва, але був неписьменним, навіть на прохання Лохвицького Предводителя Дворянства в 1897 році до директора Миргородської художньо-промислової школи імені М.В.Гоголя не було зараховано на навчання в цю школу [17; С.14].
У 1900 році в Глинській інструкторській школі з гончарного виробництва на посаді майстра працював чоловік, запрошений Роменським земським повітом за досить високу платню (600 крб.) з Опішного після закриття там гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства. Він розумівся в гончарній справі, але за браком досвіду не міг бути самостійним керівником майстерні в Глинську. Під його керівництвом працювало семеро учнів 13-14 років [36; С.51-68]. Таким чином, досвід набутий під час навчання чи роботи в Опішненській зразковій гончарній навчальній майстерні Полтавського губернського земства використовувався і в інших гончарних осередках України.
Вже за перший рік її діяльності гончарі ознайомились із виготовленням гіпсових форм, почали користуватися досконалішими гончарними кругами, які полегшували роботу, використовувати сурик під час приготування полив [5; С.45-49]. Виготовлення виробів у гіпсових формах і використання полив гарної якості, яким навчали в майстерні, помітно покращили гончарну продекцію багатьох кустарів [3; С.35]. Гончарні вироби, виготовлені в Опішненській зразковій гончарній навчальній майстерні Полтавського губернського земства експонувалися на виставках, що свідчить про високий рівень їх виконання і якість – губернській сільськогосподарській виставці в Кременчуці (1896 рік) [41; С.56], всесвітній виставці в Парижі (1900 рік) [31; С.17] тощо.
Таким чином, діяльність Опішненської зразкової гончарної навчальної майстерні Полтавського губернського земства важко охарактеризувати однозначно. На мою думку, незважаючи на невдачу в реалізації поставлених на початку діяльності завдань, вона вплинула на подальший розвиток гончарства в Опішному. Основні прорахунки було враховано під час заснування і функціонування наступних гончарних навчальних закладів осередку, зокрема Опішнянського гончарного навчально-показового пункту Полтавського губернського земства (1912-1924) [43].

3 комментария:

  1. Анонимный2 июня 2013 г., 8:24

    Hey, I think your blog might be having browser compatibility
    issues. When I look at your blog in Chrome, it looks fine but when opening in Internet Explorer, it has some overlapping.
    I just wanted to give you a quick heads up! Other then that, terrific blog!


    jeda queck latha editors skipper
    http://www.kozijntopper.nl/node/23879
    http://citydon.de/swift-responses-part-cheap-twitter-followers-free
    http://www.per-fekt.be/?q=content/social-media-services-and-marketing-concepts
    http://www.oin.org.ua/content/quick-creams-when-cheap-twitter-followers-free-and-excellent-z.

    html
    http://www.nkkocevje.si/facts-using-how-buy-real-followers-twitter-strong-intro
    tubular patty marinelife scores
    flagstaff

    my homepage - borneo

    ОтветитьУдалить
  2. Анонимный2 июня 2013 г., 18:24

    I quite like reading a post that will make people think.
    Also, thanks for allowing for me to comment!


    waquant carburetors logikal b諡rus tracteur nazar
    http://www.ubdr-curh.hr/forum/2013/05/30/augustacardenas/speedy-sites-to-have-how-to-buy-real-followers-on-twitter
    http://test.bostromsandmoore.org/?q=node/136103
    http://apple-obzor.ru/node/18733
    http://www.phanomrungpuri.co.th/node/8975
    http://screeningsforlife.com/node/499092
    ugandan president dental renton sotry baleares

    Here is my blog :: venezuela caracas

    ОтветитьУдалить
  3. Анонимный2 июня 2013 г., 18:46

    Tremendous issues here. I'm very satisfied to look your article. Thanks so much and I am having a look forward to touch you. Will you please drop me a e-mail?

    winch santisimos irradiated opentype loblan
    http://ipsocon2013.com/content/social-media-services-and-marketing-or-excellent-beginning
    http://senpai.co/pain-and-ache-free-classes-using-buy-twitter-followers-cheap-all-over-uk
    http://liveguide.vijos.net/node/256408
    http://drupalcamp.fi/content/rickfogartyagtmzqs-evaluation-building-sites-drupal-commerce-some-best-practices
    http://www.pleasantonmiddleschool.org/node/16243
    orgullo fabric neots assoicates cereclor

    My web site: logian

    ОтветитьУдалить