среда, 19 января 2011 г.

О глиняной посуде в свадебном обряде / Oh hlynyanoy dishes in Wedding ceremonies

Глиняний посуд – атрибут весільного обряду Полтавщини (ХІХ–ХХ ст.)
Глиняний посуд до середини ХХ століття був невід’ємним елементом родинної та календарної обрядовості українців. Без його використання не обходилося й традиційне українське весілля, зокрема полтавське. Щоправда дослідники весільної обрядовості на цей його незамінний атрибут досі не звертали уваги. Спеціального дослідження асортименту глиняного посуду та способи його застосування під час весільного обряду Полтавщини у зазначений період досі немає. Тож тема даної студії досі була не вивченою. Хронологічні межі охоплюють період з 1882 (найдавніша використана публікація) – до 2008 року. В процесі дослідження основними методами були метод науково-критичного аналізу літературних джерел та збір інформації в польових умовах.
Встановлено, що глиняний посуд використовували на всіх етапах весілля Полтавщини: передвесільному, весільному та післявесільному. Розглянемо поетапно асортимент та способи його використання.
У передвесільних приготуваннях особливу роль глиняний посуд, зокрема макітра, відіграє в процесі випікання весільного обрядового печива.
В усіх відомих автору етнографічних джерелах ХІХ століття у процесі випікання весільного обрядового печива фігурує діжа. В результаті польових досліджень вдалося встановити факт, що під час випікання весільного короваю коровайницями (калашницями) зокрема в Опішному, Великій Павлівці (Зіньківський р-н), Постав-Муках (Миргородський р-н) упродовж ХХ століття використовували глиняні макітри. Як правило, короваї випікали за три дні до весілля – в четвер. Зазвичай використовували дві макітри – одну для короваю, другу – для медяників. Як пояснюють досвідчені коровайниці, оскільки їх тісто різнилося і за об’ємом і за кількістю компонентів, та й одночасно ці два види обрядового печива в піч для випікання не ставили [5]. Цікава деталь: тісто на весільне обрядове печиво – короваї, калачі, шишки, медяники намагалися вчиняти в новій макітрі. Окрім того, макітра могла бути спеціально виготовлена для цього випадку, про що свідчать написи на деяких з них. У кого не було нової макітри – вчиняли в тій, в якій зазвичай готували тісто на хліб. Не дозволялося готувати тісто на короваї у позиченій макітрі. Згідно спогадів опішнянок, як місили тісто на весільний коровай, макітру обов’язково обв’язували червоною стрічкою. У Опішному після того, як коровай та медяники ставили в піч, відбувався цікавий обряд. Згідно зафіксованих мною відомостей, останній раз у Опішному він відбувся у 1997 році. Коровайниці виходили за ворота, і, з піснями та жартами, розбивали глиняну макітру качалкою. Цей обряд називали «гнітять калачі». Він символізував закінчення обряду випікання весільного короваю, і щоб не довелося пекти його вдруге. Іноді, шкодуючи посудину, «на розбиття» брали інший, негожий посуд. Весільна мати частувала коровайниць, вони співали віншуючи батьків [8].
Окрім великих (20-30 літрових), використовували і менші макітри, зокрема, для тримання масла, як про це співається в одній з весільних пісень, де коровай взято масло з семи макітер [1, с.201]. У Опішному зафіксовано весільний заспів, де згадано діжу:
Тобі ж мати, не журитися
Тобі ж мати, веселитися
Тобі ж мати, в печі не топити
Тобі ж мати, в діжі не місити.
З останньої чверті ХХ століття в Опішному поширилася «традиція» замовляти весільний коровай або в жінки, яка «спеціалізувалася» на цьому або в хлібопекарнях. Зрозуміло, що в цих випадках обряд з розбивання глиняної макітри не відбувався. Вдалося зафіксувати випадок (у процесі дослідження, виявляється, що далеко не поодинокий), коли глиняна макітра для замішування тіста на коровай у однієї з відомих опішнянських коровайниць Катерини Порскало «прослужила» понад 40 років!
Весільний етап. У день весілля також використовували глиняний посуд.
Під час виряджання Молодого по Молоду згідно записів Хведора Вовка відбувалося наступне: «на стіл ставлять велику миску з водою (під час іншого опису цього ж обряду, автор зазначив, що миска була з горілкою – О.Щ.) та кладуть коло неї ложку; старший боярин дає кінець своєї хустки Молодому, що незалежно від пори року вдягнений в кожух та кирею, і веде його круг столу, а Молодий зі свого боку тримає за хустку одного зі своїх боярів, той веде ще іншого і т.д., кінчаючи світилкою, що йде остання, тримаючи в руках запалену свічку; після першого та другого обходу кожний, проходячи повз миску, зачерпує з неї ложкою та випиває її, а після третього обходу навколо столу всі п’ють просто з миски. Виконавши цю церемонію, всі виходять надвір, де відбувається другий обряд, мабуть, ще старішого походження, а саме: мати молодого, вдягнена у вивернутий кожух та в шапці, виходить на двір, несучи в полі своєї одежі ріжне збіжжя та дрібні гроші, що вона їх звичайно для цього збирає, починаючи з дитячих років сина; їй підводять «коня», цебто подають граблі або вила, вона «сідає на них верхи» та, розкидаючи навколо себе збіжжя, тричі об’їжджає кругом діжі, що стоїть серед двору на лавці, а на ній хліб, що ним благословляли молодих. Після об’їзду старший боярин «поїть коня», цебто дає на граблі воду з кухлика та віддає його другому бояринові, а цей кидає його через голову так, щоб він розбився. Мати «злазить з коня», а бояре беруть «коня» та ламають на шматки, розкидаючи їх навколо» [1, с.201, 258-259]. Миску з водою та вівсом мати Молодої давала Молодому, а той мусив вдавати, що п’є. Потім кидав її через голову назад, а старший боярин намагався палицею розбити її на льоту. Хведір Вовк пояснює цю церемонію так: «перше – лукавство ворога та заходи остороги, яких вживають проти нього, а друге – пророкування та побажання достатку та врожаю (кожух, вода, зерно)» [1, с.263-264].
Подібний обряд відбувався на Гадяччині. У праці, опублікованій у 1899 році «Весілля у Гадяцькому повіті у Полтавщині» Гриші Он. (Онацька) зазначено: «виходить теща з горщям в руках, а в тому горщяті брага та овес. Молодий візьме те горщятко, виб’є йому денце, виллє брагу з вівсом і подасть його через праве плече бояринові. Старший боярин візьме те горщятко і перекине через хату» [2, с.128]. Цікаво, що під час частування Молодої медом на другий день весілля використовували дерев’яну миску: Хведір Вовк уточнює, що «дружко ставить дерев’яну миску з медом, ріже паляницю або пиріг на тоненькі скибочки та маже їх медом» [1, с.300].
На тарілці староста вносив у хату калач, із запеченим всередині перснем Молодої. Потім на неї клали подарунки родові Молодої разом з весільною шишкою (зі свого боку подарунки від молодої – рушники подавали також на тарілці), а також під час церемонії розподілу короваю тарілка відіграє таку роль: «старший боярин здіймає першу тарілку з нарізаним короваєм над своєю головою, а іноді й торкається нею сволока, – зовсім так само, як це роблять індуси, здіймаючи першу жменьку рижу на височину своєї голови та пропонуючи її думкою Сіві або Вішну», шматки розрізаного короваю подавав піддружий кладе на тарілці та подає всім присутнім гостям» [1, с.203, 204, 265, 268, 269]. На тарілку гості клали гроші Молодим і під час дарування і під час «підгулювання», на другий день по весіллю [1, с.258, 303]. Отже, тарілка призначалася для піднесення хлібних виробів: калача, шишки, короваю; подарунків, грошей. І не виключено, що вона могла бути глиняною, зокрема в Опішному.
Під час приїзду Молодого до Молодої відбувалися торги-викуп між старостами обох сторін. Зазначено, що «староста бере пива чи грушевої юшки, йде до хати і просить дозволу ввійти» [1, с.262]. Зважаючи на зібрані мною матеріали, наважуся стверджувати, що ці напої староста міг носити в глиняному посуді, зокрема глечику. Під час «виводу» Молодої до церкви, та покривання її, дружко та піддружі несли збанок з пивом або пляшку горілки, а також ритуальний хліб [1, с.297].
Під час весільного обряду у Великій Павлівці та Лютенських Будищах дружко носив глечик, наповнений горілкою чи вином та частував з нього гостей. Цей глечик називали на Зіньківщині «дружків глечик», на Миргородщині – «перепієць». У ролі перепійця міг бути і спеціально виготовлений полив’яний глечик. Цікавими є дані про те, в який саме день носив цей глечик дружко. Жителька села Велика Павлівка Марія Яреха згадувала, що: «Дружко, це жонатий чоловік, родич Молодого, у неділю носить дружків глечик з горілкою чи вином, накритий калачем і пригощає з того глечика. Калач відщипують і закушують». Ганна Стрілець з Лютенських Будищ згадувала про те, що: «Дружко носив глечик з горілкою. До молодої ідуть, одкуповують молоду, налива дружко горілку, зверху на глечику калач великий. На калачі робили зверху косу по кругу. Як розчастує горілку дружко, міняють калач у молодої і горілки своєї наливають». Марія Шапошник твердила, що «глечик з ушком і дзьобиком носив дружко з горілкою у понеділок, на гульку (на другий день по весіллю, коли «циганили» – О.Щ.), калачем накритий, щоб нічого не влетіло, з нього й пили» [7].
У селі Постав-Муки, що на Миргородщині, було виявлено унікальний глиняний глечик-перепієць. Жителька с. Постав-Муки, власниця перепійця Явдоха Курило розповіла, що його було виготовлено спеціально для весільного обряду, «передавався він по жіночій лінії і «відбув п’ять весіль. У Молодої пекли шишки, найбільшу з них клали на перепієць. Горлишко широке, шоб велика шишка була ота. І старший боярин од молодого должен украсти. Найскоріше, саму шишку із перепійця, а буває, хто вспіє й те вхватить. Так вони тоді – война мєжду ними, викуп іде. Перепієць, так як чи пропили чи шось отаке. У кого не було перепійця, брали новий глечик, який виконував його роль» [6]. Поставмукський перепієць орнаментований значно багатше, ніж звичайний місцевий посуд. Вінця цього глечика особливої форми – фігурні, потовщені, розхилені назовні і значно ширші за пук посудини. Це пов’язано з їх призначенням – на них клали обрядове весільне печиво – шишку (калач). Вухо посудини утворене двома переплетеними валиками. Переплетене вухо виробу може бути пов’язане із символікою поєднання двох родів, може означати хрест. До речі, його передавали один одному навхрест.
У літературі зафіксовано згадку про те, що перепійцем називали шишку. Зокрема на Полтавщині, «в с. Ціпках Гадяцького повіту на той час, як мати виводила молодого за ворота «піддружний візьме де-небудь глечик, наллє туди браги, а зверху положить перепієць і оддасть той глечик дружкові». Під час руху весільного поїзда до молодої «дружко і піддружний ідуть уперед і несуть поперед себе глечик з перепійцем»» [2]. Через пиття напою з глечика-перепійця, а також обмінюючись хлібом (шишкою-перепійцем) обидві родини родичалися.
Ще один відомий мені глиняний глечик-перепієць, який зберігається у фондовій колекції Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішному, також середнього розміру. Тулуб кулястої форми, денце копитцеподібне, шийка довга, вінця потовщені з глибокою, трикутноподібної форми пипкою. Вухо так само виготовлено з двох переплетених валиків. Виріб покрито зеленою поливою. На мою думку, цей також унікальний виріб міг використовуватися під час весільного обряду.
Під час весільних частувань та обідів обов’язковими були глиняні миски, макітри, глечики, кухлі, горщики (для вареної) в яких подавали страву та напої. Хведір Вовк згадав, що Молодим подавали кашу на молоці, зварену матір’ю Молодої, а також що їм ставили на стіл одну на двох тарілку зі стравою та ложку, якою вони їли по черзі [1, с.272]. Припустимо, що кашу потрібно було в чомусь зварити, напевно в горщику, а також подати її в чомусь, напевно, в мисці.
Для приготування інших весільних страв (на Полтавщині на весілля готували капусту (капустняк), локшину, фруктовий кисіль) використовували найбільшого розміру горщики – золільники. Страву в горщиках, як правило, до столу не подавали.
Горщик згадано у весільних заспівах. Мені вдалося зафіксувати їх у селах Велика Павлівка, Великі Будища, Тарасівка. Під час весілля в господі Молодого присутні родичі та сусіди співали дружкам:
Їжте, дружечки, капусту
В нас капуста густа,
Січками січена, січена
У горщечках варена, варена
Не жаль же нам буде,
Як поїдять люди

Їжте, дружечки, капусту
В нас капуста густа
На городі саджена
Сокирами рубана
Сікачами січена
А діжці квашена
А в горшку варена
Варена потравами
З дорогими приправами
Через поле гуска летіла
З перцем капуста кипіла
Хоч з перцем, не з перцем
То з гусячим серцем.

Оглянеться мати
Свойого дитяти
Ложечки не митії
Горщечки під лавкою
Заросли муравкою
Справа в тім, що під час весілля у Великій Павлівці навіть на другий день, ні в домі Молодого ні в домі Молодої не було прийнято підмітати сміття. Співали:
За молодої невісточки лежить сміття по кісточки,
А горщечки попід лавками позаростали муравками.
Основною ємністю в якій подавали страву до столу та споживали її, були глиняні миски і тарілки (тарілка – велика мілка миска), для наливання та пиття напоїв використовували глиняні кухлі та чарки.
Не обходилося на весіллі і без хмільних напоїв. У Великих Будищах записано заспів де згадано барило:
А в нашого батенька
Все стоїть та й стоїть
Горілочка на столі,
А в нашого батенька барило говорило,
Як ми його не вип’єм,
Бог дай його розсадило!
У середнього розміру горщиках готували «варену». Цей давній напій українців називали ще варенухою, варьохою. До столу його подавали у спеціальному посуді – глечику для вареної, який використовувався для розливання хмільних напоїв під час родинних та календарних обрядів. Зіновія Клиновецька у книзі «Страви й напитки на Україні» подала рецепт варенухи, приготованої в горщику. Вважаю за доцільне подати рецепт мовою оригіналу: «взять сухих груш, яблук, вишень, слив, родзинки, хвич (інжирю) і ріжків, добре обмить, налить горілкою, покласти меду до смаку і трошки стрючковатого перцю. Закоркувавши добре горщик, як на запіканку (обмазати тістом – О.Щ.), поставить на 12 годин у гарячу піч. Вийнявши – пить. Гаряча смачніша. Овочі потім їдять» [3].
Глиняний посуд розбивали «на щастя». Для биття годився і негожий посуд. У с. Велика Павлівка, йдучи до Молодої, дружки розбивали на перехресті горщик чи глечик. Під жарти та веселощі глиняні горщики та глечики розбивали і коли Молодий приїжджав по Молоду.
В той час, коли Молоді виходили з хати, збираючись їхати до Молодого, горщик, який під час весілля стояв на столі перед молодими з пшеницею або житом. Коли вони сідали за стіл, мати молодої обводила навколо голови молодої горщик із збіжжям, а потім його розбивали на подвір’ї з побажаннями щастя і доброї долі.
Розбивали і глиняну тарель, на якій розносили коровай, частуючи гостей. Зафіксовано відомості про те, що в Лютенських Будищах під час «шанування» молодих, випивши за їх здоров’я, іноді розбивали глиняну чарку [7]. Дещо трансформувавшись, звичай розбивати посуд на весіллі, зберігся й донині. Не уточнюючи що посуд був саме глиняний, Хведір Вовк зазначив, що посуд розбивали на радощах, коли молода підтверджувала свою збережену до весілля цноту [1., с.287].
Післявесільний етап. Під час перезви (пропою) на другий день весілля пили «горілку просто з мисок, скільки хто хоче» [1, с.263-264].
Драну макітру чи горщик розбивали і на другий день весілля. У Опішному коли свати приходили до батьків Молодої. У посудину насипали попелу, ставили «на воротях», а тоді, коли родичі Молодого підходили близько, для жартів та сміху розбивали її «коляками» [5].
У Великій Павлівці: «Били посуд у понеділок, на другий день по весіллю, як жито молотили в молодого. Те жито в пучок, ціпом молотять. Просять: давайте нам горшків, мисок. Дають драні й негожі, а коли й хороші. Черепки тоді з житом обмолоченим віяли, а тоді в мішок збирали, щоб не було пусте жито молодим, а тоді те збіжжя годами хранят» [7].
Окрім посуду мені, як керамологу, цікавими є описані Хведором Вовком маніпуляції з піччю, яку колупала Молода, коли її сватали, а також привівши її в дім до свекрів та посадивши на покуті, Молодій давали шматок глини від печі, закидали її намітку на піч – «обряд пригощування» [1, с.206].
Глиняний посуд також дарували на весілля. Дарувати молодим дозволялося лише новий глиняний посуд. На подарунок молодим купували тільки неторгований посуд: скільки просив гончар за нього, стільки й давали. Його дарували переважно родичі. «Дарили молодим дві миски, дві ложки, макітерку, як по молоду приїде молодий, тоді й дарять посуду родичі» – згадувала Марія Яреха, жителька села Велика Павлівка, що на Зіньківщині [7].
Отже, у весільному обряді Полтавщини глиняним посудом послуговувалися на всіх його етапах. Він виконував певну символічну, ритуальну роль, його дарували, розбивали, і звісно ж, використовували під час приготування та подавання страв. Використовували горщики, макітри, кухлі, миски, глечики, тарілки. Найбільш часто як і в повсякденному житті, під час весільних приготувань-гулянь використовували глиняні горщики та макітри. Іноді вони повинні були бути новими або спеціально виготовленими саме для цього обряду. Спеціальним посудом, притаманним лише весільному обряду є глечик-перепієць.
Походження того чи іншого звичаю поводження з глиняним посудом під час весілля, правила його виготовлення, придбання, символізм форми та декору, особливості приготування в них весільних страв – ці та інші питання будуть пріоритетними у моїх подальших дослідженнях. Зокрема будуть висвітлені у монографії «Глиняний посуд у весільній обрядовості Полтавщини (ХХ–ХХІ ст.)»
Джерела
1. Вовк Х.К. Студії з української етнографії та антропології. – К.: Мистецтво, 1995. – 336 с.: іл.
2.Гриша Он. «Весілля у Гадяцькому повіті у Полтавщині» // Материяли до українсько-руської етнології. – 1899. – Т.1. – С.111-156.
3. Клиновецька З. Страви й напитки на Україні. – К.: Час, 1991. – 218 с.
4. Пошивайло О.М. Етнографія українського гончарства. Лівобережна Україна. – К.: Молодь, 1993. – 408 с.: іл.
5. Спогади Катерини Порскало, 1951 р.н., від 17.03.2009 р., Опішне, Полтавщина // Польові матеріали Олени Щербань. Приватний архів Олени Щербань (Опішне, Полтавщина)).
6. Щербань Олена. Глиняний перепієць у весільному обряді українців // Чумацький шлях. – 2008. – №5. – С.30.
7. Щербань Олена. Яреха Ганна. Весільний обряд села Велика Павлівка. – Берегиня. – 2008. – С.30-54.
8. Щербань Олена. Глиняна макітра в побуті та весільній обрядовості жителів Опішного в останній третині ХХ – на початку ХХІ століття (за польовими матеріалами) // Доповідь на Міжнародну наукову конференцію, присвячену пам’яті П.П.Чубинського (26-27 березня 2009 р).

22.02.2010 р.                                                                                                                  Олена Щербань


Ассортимент глиняной посуды в свадебном обряде Полтавщины
К середине ХХ века неотъемлемым элементом семейной и календарной обрядности украинцев была глиняная посуда. Без ее использования не обходилась и традиционная украинская свадьба. Исследователи свадебной обрядности на этот его незаменимый атрибут внимания не обращали. В частности в труде антрополога, этнографа и археолога Хведора Вовка (1847-1918) "Брачный ритуал и обряды на Украине" написанной на основе источников конца ХVІІІ – первой половины ХІХ века (1882), о глиняной посуде встречаются скупые упоминания. Достаточно часто вспоминая о свадебных обедах и ужинах, исследователь почти не указывал в чем и какое подавали кушанье. До сих пор наиболее полным исследованием использования глиняной посуды в народной свадьбе является раздел "Глиняная посуда в семейной обрядности" монографии керамолога Олеся Пошивайло "Этнография украинского гончарства : Левобережная Украина" (в 1993 г.). Данная студия посвящена исследованию ассортимента глиняной посуды и способы его использования во время свадебного обряда Полтавщины. Хронологические пределы охватывают период с 1882 (самая давняя использованная публикация) – до 2008 года. Глиняную посуду использовали на всех этапах свадьбы Полтавщины: предсвадебном, свадебном и послесвадебном. Предсвадебный этап на Полтавщине начинался со сватовства. Но особенную роль глиняной посуды в нем я не отметила. Во время выпекания свадебного каравая коровайницами (калачницами) в частности в Опошне, Большой Павливке, (Зеньковский р-н), Постав-Муках (Миргородский р-н) в ХХ веке использовали глиняные макитры. При этом происходил интересный обряд. Согласно зафиксированных мной сведений последний раз в Опошне он состоялся в 1997 году. Как правило, караваи выпекали за три дня до свадьбы – в четверг. Обычно использовали две макитры – одну для каравая, вторую – для медовиков. Поскольку их тесто отличалось и по объему и за количеством компонентов, да и одновременно эти два вида обрядового печенья в печь для выпекания не ставили. Тесто на свадебную обрядовую сдобу – караваи, калачи, шишки, медовики старались месить в новой макитре. Кроме того, макитра могла быть специально изготовлена для этого случая, о чем свидетельствуют надписи на некоторых из них. У кого ее не было – готовили тесто в той, в которой обычно готовили тесто на хлеб. Не позволялось готовить тесто на каравай в одолженной макитре. Макитру обязательно обвязывали красной лентой. После того, как каравай и медовики ставили в печь, коровайницы выходили за ворота, и, с песнями и шутками, разбивали глиняную макитру скалкой. Это символизировало окончание обряда выпекания свадебного каравая, и, чтобы не пришлось печь его во второй раз. Иногда, жалея сосуд, "на разбивание" брали другой. Кроме больших, использовали и меньшего размера макитры, в частности, для держания масла, как об этом поется в одной из свадебных песен, где для каравая взяли масло из семи макитр. Из последней четверти ХХ века в Опошне распространилась "традиция" заказывать свадебный каравай или в женщины, которая "специализировалась" на этом или в хлебопекарнях. Понятно, что в этих случаях обряда с макитрой не происходило. Удалось зафиксировать случай, когда глиняная макитра для замеса теста на каравай у одной из известных опошнянских коровайниц Екатерины Порскало "прослужила" свыше  40 лет.
Кроме глиняной макитры на передсвадебном этапе использовали глиняную миску. Во время выряжания Молодого по Молодую согласно записей Хведора Волка происходило следующее: «на стол ставят большую миску с водой (во время другого описания этого же обряда, автор отметил, что миска была с водкой - О. Щ.) и кладут около нее ложку; старший боярин дает конец своего платка Молодому, что независимо от времени года одет в кожух и накидку, и ведет его вокруг стола, а Молодой со своей стороны держит за платок одного из своих бояр, тот ведет еще другого и так далее, заканчивая светилкой, который идет последняя, держа в руках зажженную свечу; после первого и второго обхода каждый, проходя мимо миски, зачерпывает из нее ложкой и выпивает ее, а после третьего обхода вокруг стола все пьют просто из миски». Выполнив эту церемонию, все выходят на улицу, где происходит второй обряд, по-видимому, еще более старого происхождения, а именно: мать жениха, одета в вивернутый наружу кожух и шапку, выходит на двор, в переднике у нее хлеб и мелкие деньги, что она их обычно для этого собирает, начиная с детских лет сына; ей подводят "коня", то есть подают грабли или вилы, она "садится на них верхом" и, разбрасывая вокруг себя хлеб и монетки, трижды «объезжает» вкруг кадки (дижи), которая стоит среди двора на скамье, а на ней хлеб, что им благословляли молодых. После этого старший боярин "поит коня", то есть дает воду из кружки, потом отдает ее второму боярину, а этот бросает ее через голову так, чтобы она разбилась. Мать "слезает из коня", а бояре ломают его на куски, разбрасывая их вокруг".
Миску с водой и овсом мать Молодой давала Молодому, а тот должен был делать вид, что пьет. Потом бросал ее через голову назад, а старший боярин пытался палкой разбить ее на лету. Хведір Волк объясняет эту церемонию так: "первое - лукавство врага и мероприятия осторожности, которых употребляют против него, а второе - пророчество и пожелание достатка и урожая (кожух, вода, зерно)". Подобный обряд происходил на Гадяцком раене, Полтавской области. В труде, опубликованном в 1899 году "Свадьбы в Гадяцькому уезде в Полтавщине" Гриши Он. (Онацька) отмечено: "выходит теща из горщям в руках, а в том горщяте брага и овес. Молодой возьмет то горщятко, выбьет ему донышко, выльет брагу с овсом и подаст его через правое плечо боярину. Старший боярин возьмет то горщятко и перебросит через хату". Интересно, что во время угощения Молодой медом на второй день свадьбы использовали деревянную миску, Хведор Волк уточняет, что "дружко ставит деревянную миску с медом, режет каравай или пирог на тоненькие ломтики и мажет их медом".
Свадебный этап. В день свадьбы также использовали глиняную посуду. На тарелке староста вносил в хату калач, с запеченным внутри кольцом Молодой. На тарелку гости ложили деньги Молодым и во время дарования и во время "подгуливания", на второй день по свадьбе. Следовательно, тарелка предназначалась для поднесения хлебных изделий: калача, шишки, каравая, подарков, денег. Во время приезда Молодого к Молодой происходили договоренности между старостами обеих сторон. Отмечено, что "староста берет пива или грушевой юшки, идет к хате и просит разрешения войти". Принимая во внимание собранные мной материалы, осмелюсь утверждать, что эти напитки староста мог носить в глиняной посуде, в частности крынке. Во время "вывода" Молодой к церкви, и покрытию ее, дружко и поддружие несли збанок с пивом или бутылку водки, а также ритуальный хлеб. Во время свадебного обряда в Большой Павливке и Лютенских Будищах (Зеньковский р-н, Полтавской области) дружко носил крынку («глечик»), наполненную водкой или вином и угощал из нее гостей. Эту крынку называли на "дружков глечик", "перепиец". В роли перепийца могла быть специально изготовлена глазурованная крынка. Интересными есть данные о том, в какой именно день носил эту крынку дружко. Мария Яреха вспоминала, что: "Дружко, это женатый мужчина, родственник молодого, в воскресенье носит дружков глечик с водкой или вином, накрытый калачом и угощает из той крынки. Калач отщипывают и закусывают". Анна Стрилец из Лютенских Будищ вспоминала о том, что: "Дружко носил крынку с водкой. К молодой идут, откупают молодую, наливает дружко водку, сверху на крынке калач большой. На калаче делали сверху косу по кругу. Как роздаст водку дружко, меняют калач у молодой и водки своей наливают". Мария Шапошник утверждала, что "крынку из ушком и клювиком носил дружко с водкой в понедельник (на второй день по свадьбе, когда "цыганили" - О. Щ.), шишечкой (калачом) накрыт, из него и пили". В селе Постав-Муки был найден уникальный глиняный глечик-перепиец. Жительница Постав-Мук, обладательница перепийца Явдоха Курило рассказала, что он был изготовлен специально для свадебного обряда, "передавался он по женской линии и "отбыл пять свадеб. У молодой пекли шишки, наибольшую из них ложили на перепиец. Горлышко широкое, чтоб та шишка была большая. И старший боярин от молодого ее должен украсть. Потом «война между ними», выкуп идет. Перепиец, так как пропили ли или что-то вот такое". У кого не было перепийца, брали новую крынку, которая исполняла его роль. Поставмукский перепиец орнаментирован значительно богаче, чем обычная местная посуда. Венца этой крынки особенной формы – фигурные, утолщенные, вывернутые наружу и значительно более широкие за бока сосуда. Это связано с их назначением - на них клали обрядовое свадебное печенье - шишку (калач). Ухо сосуда образовано двумя переплетенными валиками. Переплетенное ухо изделия может быть связано с символикой сочетания двух родов, может означать крест. Кстати, его передавали друг другу крест-накрест. В литературе зафиксировано упоминание о том, что перепийцем называли хлебную шишку. В частности на Полтавщине, "в с. Цепах Гадяцкого уезда на то время, как мать выводила молодого за ворота "поддружный возьмет где-нибудь крынку, нальет туда браги, а сверху положит перепиец и отдаст ту крынку дружку". Во время движения свадебного поезда к молодой "дружка и поддружный идут вперед и несут поперед себя крынку из перепийцем"". Через питье напитка из глечика-перепийца, а также обмениваясь хлебом (шишкою-перепийцем) оба семейства роднились. Еще один известен мне глиняный глечик-перепиец, который хранится в фондовой коллекции Национального музея-заповедника украинского гончарства в Опишном, также среднего размера. Туловище шарообразной формы, донышко копытцеподобное, шейка длинная, венца утолщены с глубокой, триугольновидной формы сливом. Ухо так же изготовлено из двух переплетенных валиков. Изделие покрыто зеленой поливой. По моему мнению, это также уникальное изделие могло использоваться во время свадебного обряда.
Во время свадебных угощений и обедов обязательными были глиняные миски, макитры, крынки, кружки, горшки (для вареной) в которых подавали кушанье и напитки. Например, Молодым подавали кашу на молоке, сваренную матерью Молодой, а также им ставили на стол одну на двоих тарелку с кушаньем и одну ложку, которой они ели по очереди. Логично, что кашу нужно было в чем-то сварить, наверное в горшке, а также подать ее в чем-то, наверное, в миске. Для приготовления других свадебных кушаний (на Полтавщине на свадьбу готовили капусту (капустняк), лапшу, фруктовый кисель) использовали наибольшего размера горшки – золольники. Кушанье в горшках, как правило, к столу не подавали. Горшок упомянут в свадебных напевах. Мне удалось зафиксировать их в селах Большая Павловка, Большие Будища, Тарасовка. Например во время свадьбы в усадьбе Молодого присутствующие родственники и соседи пели дружкам:
Ешьте, дружечки, капусту
У нас капуста густа
Сечками сеченая, сеченая
В горшках вареная, вареная
Не жалко же нам будет
Как поедят люди
Или:
Ешьте, дружечки, капусту
У нас капуста густа
На огороде саженная
Топорами рубленая
Секачами сеченая
А кадке квашеная
А в горшке вареная
Вареная с потравами
С дорогими приправами

Зафиксирована песня, где мать грустит за дитем:
Оглянется мать
Своего дитяти
Ложечки не мытые
Горшки под скамьей
Заросли муравкою
Интересен факт, что во время свадьбы в Большой Павловке даже на второй день, ни в доме Молодого ни в доме Молодой не было принято подметать мусор. Пели: При молодой невестке лежит мусор по косточки,
А горшки под скамьями позарастали муравками.
Основной емкостью в которой подавали кушанье к столу и потребляли его, были глиняные миски и тарелки (тарелка – большая мелкая миска), для налива и питья напитков использовали глиняные кружки и рюмки. Не обходилось на свадьбе и без хмельных напитков. В Больших Будищах записан напев где упомянута бочка:
А у нашего батеньки
Все стоит да и стоит
Водочка на столе,
А у нашего батеньки бочка говорила,
Как мы его не выпьем,
Бог дай его рассадило!
У среднего размера горшках готовили "вареную". Этот давний напиток украинцев называли еще варенухою, варехой. К столу его подавали в специальной посуде - крынке для вареной, которая использовалась для разливания хмельных напитков во время семейных и календарных обрядов. Зиновия Клиновецкая в книге "Кушанья и напитки на Украине" подала рецепт варенухи, приготовленной в горшке: "взять сухих груш, яблок, вишен, слив, изюм, хвич (инжира) и рожков, хорошо обмыть, налить водкой, положить меду по вкусу и немножко стрючковатого перцу. Закупорив хорошо горшок, как на запеканку (обмазать тестом – О. Щ.), поставить на 12 часов в горячую печь. Вынув – пить. Горячая более вкусная. Овощи потом едят". Глиняную посуду разбивали "на счастье". Для битья годилась и старая посуда. В с. Большая Павловка, идя к Молодой, дружки разбивали на перекрестке горшок или крынку. Под шутки и веселье глиняные горшки и крынки разбивали и когда Молодой приезжал по Молодую. Горшок, который во время свадьбы стоял на свадебном столе перед молодыми с пшеницей или рожью, мать молодой трижды носила его вокруг головы молодой, а потом разбивала во дворе с пожеланиями счастья и доброй судьбы. Разбивали и глиняную тарель, на которой разносили каравай, угощая гостей. Зафиксированы сведения о том, что в Лютенских Будищах после провозглашения тоста за молодых, выпив за их здоровье, иногда разбивали глиняную рюмку. Несколько трансформировавшись, обычай разбивать посуду на свадьбе сохранился и доныне. Посуду разбивали на радостях, что невеста смогла доказать свою «честность» перед женихом.
Послесвадебный этап. Во время «перезвы» (пропою) на второй день свадьбы пилы "водку просто из мисок, сколько кто хочет". Дырявую макитру или горшок разбивали и на второй день свадьбы. В Опишном зафиксированы сведения о том, что  когда сваты приходили к родителям Молодой на второй день в гости, горшок с пеплом ставили "на воротах", а когда родственники Молодого подходили совсем близко, шутки и смеха ради разбивали его. В Большой Павливцы делаи так: «Били посуду в понедельник, на второй день после свадьбы, когда «рожь молотили». Для этого пучок ржи или просто соломы «молотили» ципом вместе со старой глиняной посудой. Черепки тогда с рожью обмолоченной «веяли», собирали в мешок (чтоб не пустая была рожь в молодых), который хранили годами.
Глиняную посуду также дарили на свадьбу. Дарить молодым позволялось лишь новую глиняную посуду. В подарок покупали только неторгованную посуду: сколько просил гончар за нее, столько и давали. Ее дарили преимущественно родственники. "Дарил молодым две миски, две ложки, макитра, как по молодую приедет молодой, тогда и дарят посуду родственники" – вспоминала Мария Яреха, жительница села Большая Павловка, что на Зиньковщине.
Следовательно, в свадебном обряде Полтавщины глиняной посудой пользовались на всех его этапах. Он исполнял определенную символическую, ритуальную роль, его дарили, разбивали, и конечно, использовали во время приготовления и подачи кушаний. Использовали горшки, макитры, кружки, миски, крынки. Наиболее часто как и в повседневной жизни, во время свадебных приготовлений-гуляний использовали глиняные горшки и макитры. Иногда они должны были быть новыми или специально изготовленными именно для этого обряда. Специальная посуда, присущая лишь свадебному обряду, это глечик-перепиец. Происхождение того или иного обычая обращения с глиняной посудой во время свадьбы, правила его изготовления, приобретения, символизм формы и декора, особенности приготовления в них свадебных кушаний – эти и другие вопросы будут приоритетными в моих дальнейших исследованиях.

Комментариев нет:

Отправить комментарий